Спомини при книзі голосів

195

Пам’яті Анатолія Погрібного

Жмуток спогадів – навздогін щойно виданій
книзі. Навздогін, бо коли на той хліб тільки ставили заміс і, гуртуючи побіля
такої чесної і високої справи автуру, Галина Григорівна Погрібна звернулась до
автора цих рядків озватися своїм дописом-спомином, він, автор себто, найперше
почав собі міркувати, що чого-чого, а спогадів – живих, трепетних, настроєвих,
художньо викшталтуваних та емоційно наснажених – у книзі не бракуватиме. Бо
надто вже живим, цілим і незабронзовіло-справдешнім був сам Анатолій Погрібний.
Натомість, гадалося тоді, інша іпостась людини, яку загал знав впереваж з
радіопересилань першого каналу, де Анатолій Погрібний впродовж десяти років вів
легендарну натепер радіопрограму «Якби ми вчились так, як треба», могла б
лишитися насвітленою далеко не в усій своїй повноті. Власне, ходило за те, що
полишений «у затінку» власного публіцистично-суспільного іміджу
Погрібний-інтелектуал, і то інтелектуал не статусний, а достеменний, який своїми
першорядної ваги й значення книгами та розвідками про Щоголева,
Нечуя-Левицького, Грінченка, Гончара, Докію Гуменну, Тичину започаткував
мислительні сюжети такої напруги й інтенсивності, до яких тільки сьогодні
по-справжньому наближається українська наука (лише кілька днів тому, наприклад,
було видано новий ошатний томик тичинівської поезії «золотогомінного» періоду,
за передмову до якого упорядники поклали розкішний есей Анатолія Погрібного
«Сонцекларнетні карби віку» – поряд з екзерсисами Барки та Василя Стуса один з
найкращих в усьому нашому літературознавстві текст про справжнього Тичину), міг
би постати перед читачам справді у чомусь навіть збідненим. З огляду на це,
зумисно тамуючи ностальгійний нурт, я і доклався до книги не спомином, а суто
науковою розвідкою «Візія словесності і візія України: пролегомени до теми
«Анатолій Погрібний-українознавець». Одначе нині, тримаючи її у руках, навіч
переконався, що побоювання були марними, бо інтелектуальній іпостасі «народного
професора» присвячено тут два окремішніх розділи  з поважними в них матеріалами – «Служіння
словом. Анатолій Погрібний – літературознавець, учений, педагог» та «Служіння
слову. Про публіцистику Анатолія Погрібного». І так мені закортіло з того, що
пам’ятаю про цього світлого чоловіка, бодай кілька окрушин вихопити – нехай і
навздогін книзі, але все ж на папір їх поклавши…

Літо 2002-го, вщерть виповнена сонцем червнева
днина, пікетування Верховної Ради – геть призабув з якого приводу, та й не
важливо це. Люди нудяться безрухом, як завжди в таких випадках хтось заводить
настирливу «політінформацію», і ми з Анатолієм Григоровичем від того дармового
щастя простуємо кудись у затінок Маріїнського. Дейкуємо про щось ніби й
знічев’я, проте з настрою його розумію: йтиметься про речі достоту важливі.
Назагал беручи, кожна розмова з Анатолієм Погрібним  була по-своєму пам’ятною, і я досі раз-по-раз
жалкую, що не мав при собі в такі хвилини диктофона – прецікаве було б видання,
і багато чого в рідному нашому письменстві, педагогіці, науці, суспільному
житті воно б розставило по своїх місцях. Та цього дня диктофон був би зайвим,
бо йшлося про людину з конкретним прізвищем. Його, зрозуміло, не називатиму –
важливіший контекст ситуації, на жаль, для Соборної віддавна вже традиційний:
склалася коштами жертовна діаспора на важливий культурницький проект, покликала
до нього Погрібного, він на ту справу поклався, зробив свій шмат роботи – чесно
і професійно, бо інакше просто не вмів, а чоловік, про якого наразі йшлося,
взяв, та й трішечки переплутав власну кишеню з громадською. Інтонація
Погрібного, коли він об цій оказії розповідав, була зовсім не
металево-прокурорською (нею якраз поспішають хизуватися ті, хто потай жалкує,
що прогавив добру нагоду першим усіх «кинути»), натомість чулося в голосі його
якесь щире здивування. І сум, з яким здорова людина щиро співчуває хворій. Бо
як так могло статися, що вважали чоловіка своїм, і довіру мали до нього, і до
гурту пускали – а він раптом взяв та й захворів на таку негарну болячку, як
грошолюбство…

Так само літо, але 2007-го, помешкання
Погрібних у звичайному панельному будинку на Дарниці, фіранки на вікнах тамують
заяскраве світло, на стінах кімнати – книжкові полиці, де щільні ряди томів.
Господарю важко ходити, важко говорити, він присідає на диван, показує рукою на
стосик книг: «Візьміть там «Літературні явища і з’яви», тільки-но вийшли, я вам
зараз підпишу». Я знав, що Анатолій Григорович хворіє, але якось у це не
вірилося по-справжньому, бо ж лише січнем того року спілкувався з ним –
сильним, міцним, заповзятим – на 15-річчі Інституту українознавства. Намагаюся
говорити якісь бадьоро-оптимістичні речі, хоча розумію недоречність і безсилля
тут усіх на світі слів:

– А над чим ви зараз працюєте, Сашо?

– Пишу есей про Олега Ольжича, точніше – про
дитячі і юнацькі роки його, про те, з яким, власне, досвідом світу він входив у
поезію.

І раптом розкривається якийсь інший час, інший
простір, і переді мною – той Анатолій Погрібний, яким я його знав і пам’ятав.
Вчений, ерудит, блискучий промовець, який з віртуозною легкістю перекидає
містки від автора до автора, від стилю до стилю. Голос стишений, але твердий,
це не голос хворої людини, це голос проповідника Ex cathedra, який служить
своїй справі, йде за чутним лише йому покликом всюди, хоч де б він був і хоч що
б з ним трапилося:

– А ви врахуйте, Сашо, що це єдиний у нас
поет, який з такою силою володів звукописом приголосних. Він «твердий», але
твердість ця не роблена, як у футуристів, та й від символістів Ольжич цілком
відмінний. До речі, його образність з прозою Стефаника і Місіми було б цікаво
порівняти. Тут особливий тип неокласики, ви це особливо врахуйте…

Він довго ще говорив про неокласиків, а мені в
той час думалося про Зерова – «закоханого у вроду слів» філолога, який і при
останній своїй межі у сибірському концтаборі не полишав перекладати українською
Вергілієву «Енеїду». Такий триб життя і долі під силу лише обраним…

… «Життя і чин Анатолія Погрібного: наукові
розвідки, статті, спогади» – книга, що її благословив у світи видавничий центр
«Просвіта» – взорує на давню й добру українську традицію: вшановувати книгою
тих орачів на українській ниві, які хоча й відійшли у засвіти, проте встигли
знакувати собою епоху в письменстві, науці, суспільному житті. 1910-го на
смерть автора «Словаря української мови» побратими озвалися книгою «Над могилою
Бориса Грінченка», 1912-го те ж, власне, коло, видало на спомин Василя
Доманицького збірку біографічних есеїв та споминів «Чистому серцем»
(упорядником книги – Сергій Єфремов). Щоправда, ані самому Сергію Єфремову, ні
Людмилі Старицькій-Черняхівській, Володимиру Чехівському, Йосипу Гермайзе і ще
многим і многим друзі й учні не клали «на могилу» книгу з шанобливим описом
їхніх чеснот, бо й сама могила, найчастіше, була не знати де, а спомини про
їхні труди і дні забирала з собою, як писав Юрій Клен, «сива сибірська пурга».
Тож маємо ще подякувати нинішній добі принаймні за те, що наші українські
могили лишаються в Україні, бо, зважаючи на злютовану наполегливість «дядьків
отечества чужого» з печерських пагорбів, того привілею можна швидко і
позбутися.

Як наголошувалось вже повище, книга, про яку
нині ходить, має «рівних два крила» – аналітично-розмислове й емоційне. Перше
спирається в леті своєму на ґрунтовні наукові студії, друге – вабить викшталтуваним
розсипом спогадів. Комусь більше припаде до душі одне, комусь інше, одначе в
цілокупності своїй ті матеріали дають змогу об’ємно й поліфонічно насвітлити
весь огром доробку Анатолія Погрібного в координатах української
інтелектуальної та духової історії останньої третини XХ – поч. XXІ ст.
Визначальні її колізії, вияскравлені і в студіях та розвідках вченого, і в
цілій його буттєвій поставі  то вдячний
предмет розмислу для Петра Кононенка («Провісник нової світоглядної
парадигми»), Ганни Онкович («Духовний спадкоємець Григорія Ващенка»), Дмитра
Степовика («Анатолій Погрібний та Український Вільний Університет у Мюнхені»),
Ганни Токмань («Педагогічні цінності Анатолія Погрібного»), Сергія Шебеліста
(«Анатолій Погрібний: людина дужого чину»). Прикметно, що науковці (впереваж
молодшого поко­ління, студенти й аспіран­ти Погрібного, а це вже безпомильно
свідчить за те, що сформувалась «школа Погрібного»), не тільки сумлінно
студіюють окремішні аспекти його дослідницького дискурсу (прикметні під цим
оглядом статті Анастасії Волобуєвої «Зв’язки Бориса Грінченка з журналістикою в
дослідженнях Анатолія Погрібного», Любові Боярської «Анатолій Погрібний про
«химерний роман», Наталії Желіховської «А.Погрібний про суспільну значимість й
естетичну своєрідність письменницької публіцистики»), а й докладають поважних
аналітичних зусиль на те, аби інтегративно вияскравити постать Погрібного в
органічному для нього шерезі високої культурницької репрезентації. За добрий
зразок такого кшталту розвідок може правити стаття Юлії Гайдіної «Подробиця як
складова частина публіцистичного образу (на прикладі творів Пантелеймона Куліша
та Анатолія Погрібного)».

Розділ «Вистоїмо? Мусимо!» Спогади про
Анатолія Погрібного» – то, особливо ж під сучасну пору – своєрідна енциклопедія
опору. Справжнього і тривкого, який не потребує опертя на милиці котурнової
риторики, не ховає свою імітаційну порожнечу за бенгальськими вогнями
мелодраматичних ефектів. Опору, який був, є і буде можливим завжди і в глуху
добу щербиччини, і в перші ейфорійні роки Незалежності, коли багато було слів і
багато куряви здіймалося, проте, як чітко натепер зрозуміло, при справжній
справі стояли лічені одиниці, і в кучмістську епоху, і на помаранчевому
Майдані, де Анатолій Григорович не милувався собою, улюбленим, на сцені, а
робив те, що й завжди – реальну роботу. Ця думка поєднує авторів з різних
генерацій – а за прикладами не варто далеко ходити: Віра Сулима, знаний
сучасний літературознавець, пишучи про свої студентські роки поч.70-х, згадує
лекції Анатолія Погрібного, на яких він Франкового «Мойсея» потрактовував у
тональності не компартійно-обов’язковій, а навіч національній, а Павло Щириця –
поет з покоління «двотисячних» – подає характеристичну деталь: «ані я, ані
більшість моїх знайомих ніяк не можемо згадати, хто ж був міністром освіти в ті
часи, коли Погрібний був його заступником – а це багато про що говорить».

«Життя і чин Анатолія Погрібного» у
текстуальному своєму просторі поєднує голоси – докторів філології та звичайних
селян з Чернігівщини, церковних ієрархів та офіцерів української армії, вчителів-словесни­ків
та донецьких шахтарів. Багато літ поспіль своїм голосом в радіо­ефірі Анатолій
Погрібний поєднував Схід і Захід, Північ і Південь України. Нині цей голос
відлунює в інших голосах. А то для людини – найвища шана. Бо, як значив Альбер
Камю, якщо і є сенс помирати за щось, то лише за свободу, бо тільки тоді будеш
мати певність у тому, що помираєш не цілком.

 

P.S. Третім днем січня на Байковому
вшановували Анатолія Погрібного – виповнилось якраз сім десятиліть від дня його
народження. Був вітер, і мокрий сніг, і щирі слова, і теплі вогники свічок у
долонях. Побіля підніжжя його кам’яного козацького хреста поставили щойно
видану книгу, про яку говорено було, що не вмістила вона всього, та й чи могла
б умістити, бо люди продовжують і продовжують надсилати спомини – живі голоси
до книги голосів…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!