Спомин про Юрія Мушкетика

12

Забриніла струна золотою ниткою осінніх спогадів про зустріч з Юрієм Мушкетиком — Героєм України, членом НСПУ, а простіше — письменником, який близький і зрозумілий українському народу і зокрема кожному громадянину своєю людяністю і мудрістю, з людиною, яка дивувала, вражала і огортала кожного життєстверджуючою силою і безмежним оптимізмом, вселяла думку про нескінченність життя, його принадність і всеперемагаючу силу та наповнюваність великим змістом. Навіть на схилі літ не відчувалося біля нього ані втоми, ані розчарувань.
 
Дивно і трепетно було сприймати його всеперемагаючу жагу творчості: діяти, працювати. Не безцільно жити, не бездумно, а, незважаючи на вік, силу, здоров‘я, творити і надихатися своєю працею.
 
Опадали листочки з дерев його заміської садиби у Конча-Озерній, і ніби сумували разом з ним про те, що вже сили не ті і зір послабшав, але разом з тим своєю тихою зажурою вселяли віру в непереможність розуму і натхнення, викликали безмежну вдячність письменникові за його таємну силу людяності, доброзичливості, безкомпромісності і великого духу українства.
 
…Відкрита хвіртка, як і його широка нестримна душа, незбагненно манила до нього прихильників творчості. Його вірний друг — рудий дворовий песик завжди радо зустрічав гостей.
 
«Добре, що ти пишеш, то ніколи не будеш самотньою», — зненацька прозвучала від нього фраза і відразу доторкнулася до самого серця. Захвилювала і збентежила, додала до життя якогось трепетного і принадного смислу, тепла, щирого натхнення і безмежної вдячності до людини пера, людини історії, людини епохи, людини вічності. І оте його особливе чуття іншого повернуло думками до його творчості, героїв і образів, які жили разом із ним усе його життя, мріяли і філософствували, говорили про великі історичні і моральні цінності, надихали і вчили, розвивали і виховували покоління українців. Герої Юрія Мушкетика не завжди ідеальні, вони «зіткані із протиріч», але всі вони живі люди, які живуть за законами історичної правди. Головна їхня роль у цьому світі — бути людьми поміж людей. Його романи «Серце і камінь», «Крапля крові», «Останній острів», збірка новел «Зеленеє жито» та інші розкривають внутрішній світ людини, її прагнення і думи, які були притаманні і йому.
 
Хриплуватий голос Юрія Михайловича звучатиме в нашій пам’яті як заклик нащадкам берегти планету, берегти Україну, примножувати її багатства і надбання старших поколінь, жити «по совісті і по честі».
 
Відійшов у вічність письменник — наша історія, наша епоха. Але залишаються людські цінності: честь, совість, людяність, які він поширював разом з героями своїх творів.
 
Пам’ять про нього завжди зігріватиме серця вдячних читачів. І довго будуть сумувати ніжні тремтливі листочки дерев його садиби і заплави Дніпра, якими він умів так милуватися, як ніхто інший: по-своєму: стримано і суворо.
 
Нехай же спокій і Божа благодать приймуть його чисту душу у вічність і незабутність.
 
«Українська літературна газета»
№15 (255) 2 серпня 2019

Прокоментуєте?