Спогад про Ігоря Качуровського

181

Кілька років ми активно
листувалися з Ігорем Васильовичем Качуровським, і колись, сподіваюся, опублікую
його епістолярію. Вона цікава, глибока і повчальна, як майже все, що робив цей
неординарний чоловік.

Влітку
1998 року я побував у Мюнхені на запрошення Емми Андієвської, і мав змогу
протягом двох тижнів майже щодня бачитися і спілкуватися також з
І.Качуровським. Не скажу, що це спілкування викликало в мене особливе
захоплення – Емма Андієвська затінила не тільки його, а й, здавалося, весь
світ. Це був щоденний театр одного актора, феєрверк геніальних ідей і
запаморочливих оповідей. «Вона зачаклувала вас у цапа», – з іронією і погано
прихованою образою говорив мені Ігор Васильович. Емми він не любив, її творчості
не сприймав і не розумів, отож трішки ревнував мене до неї, як і до кожного,
хто приїжджав тоді з України. Я опинився ніби між двох вогнів. Але мені було
цікаво з обома. Я розумів, що отримав унікальну можливість зблизитися з
талановитими і знаковими постатями, що уособлюють два магістральні шляхи
розвитку літератури і мистецтва – неокласичний та ірреальний. Їхні протиріччя
та антипатії мене не стосувалися і цікавили мало. Я навіть не намагався у них
розібратися. Щоправда, один раз я спробував їх помирити і запросив на мистецьку
дискусію, заздалегідь не попередивши, хто в ній братиме участь. А зібралося
вибране і вишукане товариство – поетеса Зірка Коваль, малярка і поетка, доктор
філософських наук Марта Мельничук-Обберраух, поет Роман Бабовал з Бельгії,
тодішній ректор УВУ Мирослав Лабунька та ще кілька учених з університету. Але
Емма Іванівна, побачивши принишклого і сивочолого Качуровського, кулею вилетіла
з приміщення, потягнувши за собою і мене. По дорозі на одному подиху вона
виголосила запальну і гнівну тираду, з якої я сьогодні мало що можу пригадати.
Але я зрозумів, що вони з Ігорем Васильовичем несумісні, як крига і вогонь. І
відтоді я навідувався в помешкання Качуровських потай і перед Еммою Іванівною
ні словом про це не обмовлювався.

Ігор
Васильович тоді ще був доволі рухливий і словоохочий. І нам було про що
поговорити. Я натоді вже написав про нього монографічне дослідження
«Психологічна проза Ігоря Качуровського» і заслужив його особливо тепле
ставлення. Він читав мені свої переклади, розповідав про якісь маловідомі факти
з історії Середньовіччя і Відродження, цікавився літературним рухом в Україні і
особливо охоче заперечував деякі твердження І.М.Кошелівця. Іноді я пробував
заперечити йому, але він ніби не чув мене, стояв на своєму. Якось ми ледь не
посварилися через П.Тичину, якого він вважав епігоном російських поетів
Срібного віку. Згодом він написав про це доволі розлогу статтю, опублікував її
в Україні і вона викликала справедливу полеміку. Найбільш переконливо його
побив, як мені здається, Лесь Герасимчук.

Ігор
Качуровський виростав і виховувався на російській літературі. Він знав її
відмінно і любив понад міру. Свідченням цього стала антологія «Окно в русскую
поэзию». Це захоплення російською класикою, як мені видається, дещо затінило
рідну літературу і в нього немає тої щемливої, всепоглинаючої любові до рідного
слова, як, зрештою, і в інших, незалежно материкових чи діаспорних поетів, що
народилися на сході України і зазнали впливу російського мистецтва (треба
зізнатися, неймовірно потужного, хоч і з незмінним шовіністичним душком).

Усі
книги, які видав до цього і пізніше, Ігор Васильович надсилав мені з дарчими
написами, але не всі вони, на жаль, збереглися, бо цікавили не тільки мене і
вважалися раритетом, тому пожичальники повертали їх неохоче або зовсім не
повертали.

Внесок
І.Качуровського у вітчизняну науку і літературу загальновідомий. Повторюватися
зайве. Його сподвижницька праця відзначена Національною Шевченківською премією
ім.Т.Шевченка. Мені ж багнеться говорити про Качуровського-людину, а не
аналізувати його досягнення.

Коли
я вперше зайшов до нього, він зустрів мене сидячи у великому плетеному кріслі,
в якому, здавалося, цілком потонув. Я підійшов, він важко підвівся і тут же
плюхнувся в нього знову, а мені запропонував сісти навпроти. Маленький,
пещений, сивочолий, він ніби уособлював живе втілення класичного сибарита,
кабінетного вченого. Мені було дивно почути, що він колись – чи не двадцять
років – працював вантажником в аргентинському порту. Мені й досі в це не
особливо віриться.

Рука,
яку я потиснув, була м’яка, податлива і пухкенька.

Усі
кімнати, кухня, сіни, навіть туалет Качуровських були обвішані картинами
Крюкова, батька дружини метра – Лідії. Картини вражали, я не міг одвести від
них очей. Вони й досі стоять перед моїм внутрішнім зором. Ці полотна ніби
розширювали відносно невелике помешкання до невизначених меж, розмивали стіни,
простір і навіть час. Розмовляти чи просто перебувати в цій атмосфері було
справжньою розкішшю.

Іншого
разу ми прийшли в це помешкання з Романом Бабовалом. Удвох. Наші дружини
подалися на так званий «блошиний базар». Дорогою Роман розповідав, що коли
вибухнув Чорнобиль, Ігор Васильович, заядлий грибник, надіслав йому кілька
грибів, аби він визначив рівень радіації (Роман працював у радіоактивному
центрі). Радіації у мюнхенських грибах не виявилося і літній поет міг собі й
далі втішатися тихим полюванням. А це він любив понад усе на світі. Якогось дня
ми з ним також поїхали за місто на гриби. То був гарний, незабутній день.
Баварія – це передусім ліси. Темні, соснові, таємничі. А вже потім гори і все
інше. З тих лісів війнуло на мене загадковою давниною, суворим арійським духом.
Не скажу, що мені там було вельми затишно і добре, але я дякую долі, що
дозволила мені звідати ці відчуття. Це важливо. Після таких мандрів вже
по-іншому сприймаєш і книги, і картини, і взагалі німецьке мистецтво.

Якось
ми їхали за місто розкішним автомобілем Качуровських. Ми з Ігорем Васильовичем
розсілися ззаду, а жінки спереду.


Гарне у вас авто, – сказав я, озираючи салон.


Так, довелося купити дорогу машину, бо раніше нас зупиняли поліцейські, а тепер
ніхто не чіпає.

Я
ледь стримав усмішку: поліція – всюди однакова.


А ви водите машину?


Ні.


Чому?


Не виходить в мене, але Ліда робить це бездоганно.

Пані
Ліда справді гасала містом і поза ним на шаленій швидкості.

До
речі, Емма Андієвська в тому нічим не поступалася їй.

Ігор
Васильович тонко відчував гумор і часто дотепно надписував мені свої книжки,
як-от знамениті тепер «Променисті сильвети»:

 

Здобувши премію цим опусом,

Один примірник я прирік

Найголоснішому з Сорік

(Так за Чапленковим правописом).

 

Ігор
Васильович критикував мене за ті численні монографії, що я понаписував про
діаспорних письменників. Але схвально відгукнувся на монографію про Володимира
Жилу і згодом написав про неї доброзичливу рецензію. Зізнавався, що з
нестихаючим інтересом прочитав її двічі.

Кілька років після цієї поїздки ми активно листувалися,
але з роками листи приходили все рідше і рідше. Може, пригасав обопільний
інтерес, може, наші стосунки вичерпали себе. Хоча я певен: якби писав частіше,
Ігор Васильович неодмінно відповідав би на мої послання. Ввічливість і етика то
були його невідіймані найбільші чесноти.

Петриківський Ліс.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!