Закон про забезпечення української мови як державної, який 25 квітня 2019 р. прийняла Верховна Рада України, ввійшов у дію 16 липня 2019 р. Нарешті, буде в нас, як у цивілізованих державах – зрадів патріотичний український люд. Але тут же з’явилися різних політичних станів україножери лютого фобського спрямування, котрим закон став кісткою в горлі, які не тільки сподіваються, що теперішній Президент Зеленський його зліквідує, накладе на нього вето, але відверто на цьому наполягають, всіляко під’юджують його на такий вчинок. Україна зі своєю Державною мовою – це нездоланна заслона для Росії, мовний кордон, якого танками не перетнеш, бо мова – Дух народу, плоть його і його самостійне, суверенне буття.
Свого часу відомий літературознавець, бібліограф, видавець і громадський діяч Євген-Юлій Пеленський, уродженець Стрия, що на Львівщині, якому нещодавно минуло 110 літ від дня народження, зібрав та впорядкував в окрему книжку спостереження видатних європейських мандрівників і вчених, які засвідчують не тільки мовний кордон між Росією та Україною (тодішньою Малоросією, як її іменували в Російській імперії), але й кордон історичний, антропологічний, етнопсихологічний, звичаєвий, культури побуту тощо.
Цитую їхні враження та вислови за книгою Є.-Ю. Пеленського «Райнер Марія Рільке й Україна». Мінден, 1948. – Бистриця.
Йоган Ґотфрід фон Гердер – німецький мислитель, великий знавець народної пісні, зокрема української, ще 1769 р. у своїх подорожніх нотатках зафіксував: «Україна стане колись новою Грецією: прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музикальний талант, плодовита земля колись проснуться. Із тільки малих племен, якими були колись і греки, постане велика, культурна нація: її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у далекий світ».
Невдовзі після Гердера мандрував Україною Ґотліб Гмелін, який у своїх записах під назвою «Мандрівки» зафіксував в українцях виразно самобутню українську побожність і естетизм: «Українці розмірно побожні, одверті, приступні для кожного та замилувані в музиці і співі. Люблять чистоту і тому найбідніша українська хата куди привітливіша, ніж найбагатший двір у Московщині».
Німець за походженням Жан-Бенуа Шерер у 1788 написав історію України французькою мовою, у якій зазначив: «Українська історія має багато схожости з історією старинних греків і римлян: виховані як спартанці, озброєні як римляни, не завойовували чужих земель, але хоробро й завзято обороняли свої вівтарі і домашнє багаття. З їх історії довідуємося, як то батьки передавали синам у спадщині горде почуття незалежности та з кличем «смерть або перемога» залишали їм як одиноке майно – шаблю».
Книгу мандрівних описів присвятив Україні німецький письменник і географ Ґеорґ Коль. За його безсумнівними передбаченнями: «…коли вкінці розпадеться велетенське тіло Російської імперії, Україна буде цією її частиною, що відірветься від неї і стане цілком незалежною. Ніч, у якій це станеться, вже наближається. Українці – це цілком самобутний нарід, із власною мовою і власними історичними традиціями».
Німецький економіст і юрист Барон Гакстгавзен у своїх «Студіях» у сорокових роках ХІХ го ст. (почав 1840 р.) описував Московщину та Україну. Порівнюючи їх, зазначив: «Українці є протилежність до москалів. Українець є вдумчивий, запальний, радо згадує минуле свойого народу і впивається спогадами про геройські подвиги своїх предків. Коли його спитати: хто він, то він відповість із радісною гордістю: я – козак. Українці – це поетичний, багатий уявою нарід і тому легко уявити собі, яка сила народних пісень, казок і переказів збереглася у них. Вони мають великий талант до мистецтва, а до співу створений у них дзвінкий голос, чутке вухо і пам’ять… Непомірно більше, ніж у москалів розвинуте в українців і естетичне почуття. Вони мають теж талант до рисунків і малярства. В цілій низці поменших рисів характеру помічається, що українці мають куди більше змислу для краси, аніж москалі».
Йоган Гайнріх Блязіюс – німецький зоолог – у 1840–1841 роках промандрував всією європейською Росією та Україною, залишивши свої враження: «…в цілій Європі навряд чи можна знайти більш родючої землі, ніж Україна. Не можна не звернути уваги на людей: горда хода, інша одіж, різкі риси обличчя вже на перший погляд відрізняють від московитів цю особливу людність… Люди тут мають гарну й міцну будову тіла та, здається, не бояться суворих рис природи… Кожен клаптик землі тут, здається, угноєно людською кров’ю та трупами. Безупинні війни проти зовнішніх ворогів – то причина усіх злиднів України та її відсталости. Друга важлива риса національного характеру – це поетичний і музичний хист українців. Майже в усіх своїх духових прикметах і здібностях українець просто протилежність до москаля. В українців живе ніжне поетичне почуття, яке виявляється у нахилі до сентиментальної романтики. Великорусові бракує усяких слідів романтизму».
Олександр Петцгольд, німецький агроном, відвідавши Чернігівщину, писав: «Ми потрапили до якогось дивного світу; ми опинилися вже на Україні; усе тут стало інше: ґрунт, люди, їх звичаї і вдача, їх житла, знаряддя і т. ін… В Україні, починаючи з Чернігівщини, бачимо зовсім інших людей – українців або малоросів; це є галузь слов’янського племени, що зовсім відрізняється від усіх інших галузів цього племени; різниця велика і щодо будови тіла та його зверхнього вигляду, і щодо духового характеру та нахилів щодо мови, до способу життя, звичаїв та хатнього уладжування… Українець поводиться на полі науки рішуче з більшим нахилом, хистом і самостійністю, ніж великорос. В той час, коли українець вважає науку за завдання свого життя й віддається їй без сторонніх міркувань, здається, що великоруси взагалі вбачають у ній частенько тільки засіб на те, щоб досягти зовнішнього відзначення. Між українцями ми найшли… приклади людей, що були багаті на результати власних дослідів і власних міркувань, але не намагалися робити з того галас».
Захоплювалися німецькі письменники українською народною піснею. Зокрема Фрідріх Боденштедт, що довший час прожив серед українців на Кубані і мав змогу основніше пізнати український побут, додав до своєї збірки перекладів українських народних пісень на німецьку мову, що вийшла під заголовком «Поетична Україна» в 1845 р., між іншим, такі теплі слова: «Нехай запашні українські пісні, мов жалібні вітри, віють на німецькі левади і розказують, як діти України колись любили і боролися… У жодній країні дерево народної поезії не видало таких величних плодів, ніде дух народу не виявився в піснях так живо й правдиво, як серед українців. Який захопливий подих туги, які глибокі, людяні почування в піснях, що їх співає козак на чужині! Яка ніжність у парі з мужеською силою пронизує його любовні пісні… Справді нарід, що міг співати такі пісні і любуватися ними, не міг стояти на низькому ступні освіти. Цікаво, що українська народна поезія дуже подібна іноді своєю формою до поезії найбільш освічених народів Західної Європи… Важну роль грає всюди жінка з її м’якими, ніжними почуваннями, бо ж і в історії України багато схожого з лицарським середньовічним світом. Дуже тісно живе українець з природою і бере з неї ці чудові малюнки, що є в його піснях».
Тепер повернемось у нашу дійсність, згадаємо історію прийняття «Закону про забезпечення української мови як державної» та розмаїті політичні інсинуації проти нього і його бойкоти шулярів-рабіновичів, що пробралися у Верховну Раду. При цьому слід би пам’ятати «Європейську хартію регіональних мов, або мов меншин».
Про ратифікацію Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин
26 жовтня 2002 р. Президент України Леонід Кучма вніс до Верховної Ради законопроєкт «Про ратифікацію Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин». Нагадаю, що 1999 р. народні депутати з ткаченківської «більшости» підготували для прийняття Хартії свої пропозиції і вже раді були бити поклони в бік «скривдженої» Україною російської мови. Тільки Конституційний Суд класифікував їхній документ як незаконний, порушницький, неконституційний.
Відтоді минуло три роки. Президент знову пропонує парламентові ратифікувати Європейську хартію реґіональних або міноритарних (меншинних мов). За цей період українська мова більше, ніж будь-коли, опинилася під загрозою зникнення. Після кількох невдалих спроб президентської Адміністрації надати російській мові статус другої державної тепер Леонід Кучма готовий її захищати як мову російської нацменшини на території України.
Річ у тому, що Рада Європи ухвалила Хартію реґіональних чи міноритарних (меншинних) мов для захисту етносів, яким загрожує асиміляція, зникнення їхніх мов та культур. Стосовно території України, то Хартія мала б захищати караїмську, гагаузьку, циганську, кримськотатарську, болгарську, німецьку, угорську, словацьку, польську та інші мови.
Положення Хартії щодо національних меншин мають свої перегуки в українському законодавстві. В Україні є чинним Закон «Про національні меншини в Україні», ухвалений у добу державної Незалежности, яким сповна застережено мовні права меншин і котрий відповідає внутрішнім потребам країни. Міжнародна спільнота визнала цей закон одним із найкращих і найдемократичніших у царині міжнаціональних взаємин. Та парадокс у тому, що в Україні найбільшого захисту потребує українська мова – конституційна мова незалежної держави. Отже, виходить, що Україна (до її чести) про мови національних меншин дбає, а свою (на свій сором) залишила на марґінесі політичної гри!
Хартія – і справді гуманний міжнародний правовий документ. Поставивши у свою основу необхідність захищати мови, які перебувають під загрозою зникнення, вона акцентує і на тому, що «охорона і розвиток реґіональних мов або міноритарних мов не повинні зашкодити офіційним мовам і необхідності вивчати їх». До того ж, Хартія наголошує, що, ратифікуючи її, кожна держава сама має враховувати свої «специфічні умови та історичні традиції різних реґіонів європейських держав».
Тим часом так званий «Русскій блок» за підтримки найодвертіших державних шовіністів з московського боку та «рідних» українофобів з нашого боку намагаються довести, що росіяни в Україні є титульною (?) нацією. Вони пнуться зі шкіри, аби російську мову визнати другою державною мовою, по-своєму маніпулюючи європейською Хартією.
Інші міжнародні документи, що стосуються захисту мов національних меншин, особливо наголошують на необхідності знання державної (офіційної) мови всіма громадянами певного суспільства. У 14-й статті Рамкової Конвенції на захист національних меншин від 5 листопада 1995 р., в якій йдеться про право осіб, що належать до національних меншин, на навчання їх рідною мовою, є застереження, що це має відбуватися «без шкоди для вивчення офіційної мови або викладання цією мовою». А в коментарі до цієї статті уточнено: «Знання офіційної мови є одним із чинників соціяльної злагоди та єдности».
Під егідою організації з питань безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) у жовтні 1996 р. прийнято рекомендації щодо прав національних меншин на освіту. Отже, у цих рекомендаціях відразу після твердження, що право осіб, які належать до національних меншин, на збереження своєї самобутности «може бути повністю реалізоване тільки тоді, коли вони добре оволодіють своєю рідною мовою у процесі навчання», зроблено суттєву і досить-таки категоричну приписку: «Водночас особи, які належать до національних меншин, зобов’язані інтегруватися у ширше суспільство держави через належне оволодіння державною мовою». У пояснювальній записці це положення ще раз повторюється: «Така інтеграція вимагає набуття міцних знань як мови національної меншини, так і державної мови».
Вчитуючись у рекомендацію та преамбулу Хартії щодо історичної специфіки розвитку мов зосібна, хіба лишень цинік і патентований фарисей не пригадає собі більш як трьохсотлітнього російського колоніяльного гніту української мови. Навіть такий пролетарський «месія», як Ленін, що виводив народи з царської тюрми і «світлим дороговказом» запроваджував їх у своє совєтське пекло, визнавав зросійщувальні (правда, лише!) «спроби» нищення української мови і «піклувався» за права народу в усіх совєтських установах говорити рідною мовою. Унаслідок такого «піклування» маємо покалічену зросійщену Україну. За даними Держкомстату, згідно з переписом населення 2001 р., в Україні проживає близько 130 національностей та народностей, з них українці становлять майже 78 відсотків. Рідною мовою – українську – вважають 67,5 відсотка всього населення. Але таку статистику українофоби не визнають. У них логіка інша: на їхню думку, російськомовного населення більше, ніж показав перепис – мовляв, російською мовою бажає говорити далеко понад 30 відсотків. І з цим своїм «аргументом – нас більше!» волають ввести в Закон «Про ратифікацію Європейської Хартії…» російську мову в перелік мов, яким загрожує знищення на території України.
А чому ж Росія не сушить собі голови Хартією? Вона ж федеративна держава… Їй не до цього, їй треба навести порядок з «терористами», що воюють за національні права на території своїх етнічних земель.
А чи не могли б шановні українофоби всіх мастей вкуситися за язик і перейнятися станом україномовної меншини, що купно проживає в нинішній демократичній Росії. Та куди там?! Теж, скажуть, захотів… І, справді… Українська мова гине в східних та південних областях, і державі чи, вірніше тим, що грають ролі державних осіб, не тільки до цього байдуже, а навпаки, вони всіляко прискорюють процес її вмирання.
Як і тоді, так і сьогодні «український віз» героїчно вибирається із російського болота, що гниє від Петра і Катерини до нинішнього безсоромця-нікчеми і циніка новітнього імператора Путіна, який ще більше розбовтав його і сам застряг у ньому по вуха. Багно затягує, тому він – злодій в законі – поспішає фальсифікувати українську історію, обкрадати українську культуру, нищити все, що іменується українським, та плюндрувати Україну.
Тарас САЛИГА
«Українська літературна газета» №21 (261) 25 жовтня 2019
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал