Спілка письменників та її лабіринти

873

ЗАМІСТЬ ІНТРОДУКЦІЇ

Одного літнього дня, далекого
1964 р., мрійливому юнакові випало вперше переступити поріг Спілки
письменників. Важко передати той душевний трепет, що він тоді пережив. Йому
справді здалося, що перед ним відкрився храм. Письменники сприймалися
особливими людьми. Юнак довго перебував під враженням від розмов з ними. І тому
з радістю прийняв запрошення на семінар творчої молоді, ініційований кабінетом
по роботі з молодими авторами. Його тоді очолював В. П’янов – чуйний і
делікатний чоловік, схильний завжди підтримувати перспективні таланти. Юнак
знайшов однолітків-однодумців (М. Саченко, В. Отрощенко, Л. Говорецька та ін.),
органічно відчув справжню літературу, відмінну від тієї, що викладали
(донищували!) в школі, особливо коли ознайомився із забороненими віршами В.
Симоненка й М. Холодного, з щільною метафорикою Г. Кириченка й іронічними
пасажами Б. Мамайсура, вперше побачив П. Тичину, який обдаровував
«семінаристів» щойно виданими книгами «Vita nova» й «Божественна комедія» І.
Франка, чув І. Драча в його авторському виконанні тощо. А головне, пережив стан,
ніби зробив потужний осяйний ривок у собі. Спілка й далі опікувалася талантами,
даючи їм рекомендації до вступу в університети й інститути, допомагаючи з
публікаціями в періодиці, з виданням перших книжок.

Звичайно, юнак тоді не помічав підводних, часто
небезпечних каменів, які невдовзі відкрилися, зокрема при знайомстві з поетами
Київського університету, які не мали бажання заходити в Спілку, звідки виганяли
найкращих серед найкращих – І. Світличного, І. Дзюбу, Г. Кочура та ін., де
панувала понура атмосфера партійності. Лише згодом стало зрозумілим, у чому
річ… 

 

СПІЛКА В ЇЇ РЕАЛЬНИХ

ФОРМАЦІЯХ

Спілка письменників України, або, як її називали у 30-і
роки, Спілка радянських письменників України (СРПУ), була створена на Першому
її з’їзді, у Харкові (16 червня – 12 серпня 1934 р.). Попри те що до неї
зголосилося близько двохсот авторів, її основу складали вчорашні вусппівці,
частково «молодняківці», «плужани» і представники ЛОЧАФу. Перед цим вони
сформували свій республіканський оргкомітет (І. Микитенко, О. Корнійчук, А.
Головко, І. Ле, І. Кириленко, В. Коряк, Б. Коваленко, С. Щупак, М. Бажан, П.
Тичина та ін.), очолений І. Куликом, працювали над виробленням статуту, що
дублював статут ВКП(б), невдовзі прийнятий на цьому з’їзді, на якому
відзвітував І. Кулик про роботу оргкомітету, пролунали співдоповіді І.
Кириленка, С. Щупака, І. Микитенка.

На Першому з’їзді письменників УСРР в обов’язковому
порядку були присутні провідні представники ЦК КП(б)У, що свідчило про
неабиякий прагматичний інтерес партії до літератури, яку вони розглядали як
важливий «сектор» у жорстко централізованій, утвердженій циркулярно за схемою
«зверху – донизу» системі господарства. Письменство на практиці перетворювалося
«на гвинтик і коліщатко загальнопролетарської справи», як заповідав В. Ленін.
Заснована Спілка радянських письменників України (СРПУ) мала обов’язкову
комуністичну фракцію. Про людське око, «жодна з організацій не була
заборонена», але підлягали репресіям їхні представники, вже «ліквідовані не як
письменники, а як контрреволюціонери й клясові вороги» (В. Петров). Вчорашніх
ваплітян, «неокласиків», марсівців, маркованих «буржуазними націоналістами», у
Спілку не приймали.

Стежачи за перебігом спілчанської лихоманки, В.
Винниченко у щоденниковому записі від 25 серпня 1934 р. не міг не помітити її
«просто «вакханалії» лицемірства, самохвальства і дурости на з’їзді радянських
письменників», що сприймався як «нюдизм морально прокажених». У такому разі
по-святотатськи звучали запевнення у доповіді голови  СРПУ нікому доти не знаного аспіранта Г.
Сенченка, на одному із засідань її правління: «Треба створити дійсно такі
умови, щоб кожен письменник на Україні був як справжнє квітуче дерево».
Твердження, в якому бажане видавалося за дійсне, було цинічним, адже в той час
набирав обертів репресивний маховик, який знищив три чверті українських
літераторів. Єдиний критерій, який обстоювали організатори СРПУ, полягав у
тому, що письменник мусить бути письменником-комуністом, передусім
пролетарським, з комуністичним світоглядом, але без «збочень», здатним
підтримувати «платформу радянської влади», «брати участь у соціалістичному
будівництві», – так повчав І. Кулик. Однак не йому випало формулювати партійний
канон радянської літератури, а П. Постишеву, далекому від розуміння специфіки
мистецтва слова, зате здатному по-більшовицьки ідентифікувати письменника як
борця «за здійснення найпередовіших ідеалів людства, носієм яких є наша партія
на чолі з великим Сталіним».   

З’їзди спілок письменників відбулися також в інших
союзних республіках перед Першим Всесоюзним з’їздом радянських письменників у
Москві (17 серпня – 1 вересня 1934 р.). То була модифікована копія сценарію
«створення» СРСР, за яким стояв зацікавлений режисер – компартія, представляючи
дійство як ініціативу широких мас. Участь у з’їзді брали ретельно відібрані,
проконтрольовані колишні «пролетписьменники», які перебували, як підкреслювала
газета «Правда», лише «на платформі радянської влади». Їм здавалося, що то була
«ключова віха в структуруванні літературно-мистецького життя», яка відобразила
значну зміну у конфігураціях […] літературного процесу», адаптованого до потреб
партії (Валентина Хархун). На з’їзді головував І. Микитенко. Його заслуга
полягала в тому, що він надав слово для виступу М. Горькому, якому партія
відвела головну роль в оформленні відповідних засобів формування «єдиного
фронту» письменства в ідеологічних координатах політичної системи. Присутній на
з’їзді О. Корнійчук не приховував отриману від цього заходу «величезну
зарядку», «грандіозну радість творчості».

Серед письменників, які підтримали утворення СРПУ, ще
мало хто усвідомлював небезпеку адміністративного підпорядкування літературних
сил, відповідного тенденціям соціально-психологічної уніфікації соціалістичного
суспільства. Компартія, ініціюючи за своїми інтересами творчі спілки, продумано
убезпечила себе «від формування громадського сектора й розвитку громадських
ініціатив, […] безпосередньо засновуючи контрольовані владою громадські
організації, котрі виникали неначебто з волі творчої інтелігенції» (М. Жулинський).
Вона привласнила собі керівництво творчим процесом, діалектично ототожненим з
певними стадіями світового духу, що завершується, на переконання марксистів,
ідеєю побудови комунізму, що виявився фантомним проектом. Багатьох письменників
тішило ілюзорне сподівання, що нарешті припиняться чвари між літературними
угрупованнями. Невдовзі СРПУ стала знаряддям «для наведення аракчеєвського
порядку в літературі» (І. Дзюба). Спілка перетворилася на інструмент
конструювання штучного кентавра «соцреалізму», яким від початку його заснування
і до розпаду СРСР опікувалася єдина зацікавлена сила – компартія. Таким чином
була  реалізована інструктивна постанова
ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» від 23 квітня 1932
р. з прихованим у ньому «троянським конем». Принаймні, Є. Плужник сподівався,
що постанова усуне підозри до «попутників», дасть їм «змогу розвиватись
нормально», М. Рильський вважав час її публікації «історичною датою не тільки в
літературі, а й у громадському житті», Ґ. Шкурупій сподівався, що ця постанова
стимулюватиме творче бажання «робити й планувати надалі».

Компартія руками творчих особистостей довела ситуацію в
літературі до критичної точки, а потім Й. Сталін виступив у ролі «благодійника
і рятувальника мистецтва». Тому «соцреалізм», маючи на собі виразний
російсько-більшовицький карб, виявився дитям сакралізованого шлюбу ВКП(б) з
ангажованими нею передусім російськими письменниками, що відбувся 26 жовтня
1933 р. на квартирі (колишній розкішний палац Робушинського) приборканого
«буревісника революції» М. Горького. Під час цієї нічної церемонії роль «свата»
бездоганно зіграв Й. Сталін, якому припало до смаку поняття «соцреалізм». Йому
приписують софістичне формулювання: «Якщо митець хоче показати життя, він не
може не показати, що воно веде до соціалізму. Отже, це буде соціалістичне
мистецтво. І це буде соціалістичний реалізм». За словами С. Косіора, генсек
«досить пильно займається літературними питаннями, літературним фронтом,
письменницькими кадрами», навіть бере на себе «керівництво всіма
культпропівськими питаннями» при розподілі відповідних обов’язків між
секретарями ЦК ВКП(б). Саме тут, на квартирі М. Горького, набула фактичної
чинності постанова ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій». 

 «Соцреалізм»,
проголошений на Першому з’їзді радянських письменників визначальним напрямом
літератури, виявився псевдоестетичною системою, в основу якої покладалися не
художні критерії, а партійність, народність (псевдонародність), пролетарський
інтернаціоналізм (замаскований російський шовінізм), ідейність. Письменство
імітувало жанри і стилі, використовуючи для обслуговування компартії та її
вождів, тоталітарної системи, наскрізь пройнятої людиноненависницькою класовою
ідеологією. «Соцреалізм» насправді виявилося занепадом, замкненою на собі
формацією, яка постійно боролася з іманентними літературно-художніми напрямами
– модернізмом й авангардизмом, з традиціями середньовіччя, бароко, членувала
романтизм, переслідувала неординарні таланти, пересіювала класику відповідно до
вимог «марксо-ленінської естетики» і «політики партії в галузі художньої
літератури», які культивувала СРПУ, перейменована на СПУ в 1959 р. Українське
письменство віднині розглядали у статусі «спролетаризованої інтелігенції»,
сумнозвісного прошарку, втискували в одну роль – службову, позахудожню. Його
позбавляли права на самостійну творчість, на національну ідентифікацію, бо
воно, мовляв, потрапило «під благотворний вплив російської літератури», тому
його орієнтували тільки «на досвід передових російських письменників»,
змушували, змирившись із комплексом меншовартості й залежністю від СП
колишнього СРСР, наслідувати твори М. Горького, В. Маяковського та ін.

Кожен щонайменший відступ від букви «соцреалізму»
жорстоко карався. Варто згадати пленум правління СРПУ (16-20 вересня 1947 р.)
під головуванням О. Корнійчука, який виступив з доповіддю «Про виконання
Спілкою радянських письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали
«Звезда» і «Ленинград»». Сумлінно продублювавши компартійні формулювання, він
розгромив роман «Жива вода» Ю. Яновського, хоч на ХІ пленумі правління СП
колишнього СРСР зараховував до «великих творів»; звинуватив прозаїка у
«презирстві до людей», за те, що «не до кінця переборов у собі рештки того
капіталістичного, буржуазно-націоналістичного світогляду, який він мав, коли
був близьким до ВАПЛІТЕ». Перепало на горіхи і М. Рильському («Нам не потрібні
такі літератори»), Л. Смілянському, який ніби виступив проти «російського
народу», О. Довженку за кіноповість «Україна в огні», І. Кіпнісу, який дозволив
собі «виступити в буржуазно-націоналістичній, сіоністській газеті в Польщі»,
дісталося й І. Сенченку, повість якого «Його покоління» нібито заселяли
підозрілі у більшовицькому розумінні «слиньки мамині синки». Очільник СРПУ  закликав «інженерів людських душ» «серйозно,
по-справжньому взятися за вивчення філософії Леніна-Сталіна», що, вочевидь, не
виконувалося навіть у період піднесення тоталітарного режиму. Аналогічна
атмосфера нищення літератури була притаманна й IV пленуму правління СП УРСР, що
відбувся 30 липня – 2 серпня 1951 р. у конференц-залі АН УРСР. О. Корнійчук
виголосив доповідь, в якій перепало не лише В. Сосюрі за вірш «Любіть Україну»,
з приводу якого з’явилася спеціальна постанова «Проти ідеологічних перекручень
в літературі» ЦК КПУ (плагіат «правдинської» статті від 2 липня 1951 р.),
неспроможному, мовляв, викоренити «в собі рештки буржуазного націоналізму», М.
Рильському за схвальний відгук на цей вірш, перекладачам М. Ушакову та О.
Прокоф’єву, які «хотіли підфарбувати націоналістичний твір».

Таких прикладів – безліч. Але СПУ водночас консолідувала
творчі сили літератури, які обстоювали перспективні тенденції літератури, її
іманентно-художні принципи, національну самобутність, підтримували неординарні
дебюти шістдесятників І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, Р. Іваничука,
В. Міняйла, А. Дімарова, Є. Гуцала, В. Дрозда, Вал. Шевчука, Гр. Тютюнника, Р.
Федоріва та ін., які, вимушено лишаючись 
у «соцреалізмі», знаходили ніші, куди не сягала «політика партії в
галузі художньої літератури». Неодноразово на захист тогочасних молодих
талантів ставали М. Рильський, О. Гончар, А. Малишко та ін. Правда, засилля
партійності та «соцреалістичної» безживності в СПУ спонукало частину молодих
письменників шукати інші осередки, зокрема на квартирах І. Світличного чи В.
П’янова, або в кафе «Київський», де гуртувалися поети «Київської школи», згодом
– в натурфілософській «тихій ліриці», в «химерній прозі». Лише у 80-і роки І.
Римарук, В. Герасим’юк та ін. дозволяли собі високу лірику, не помічаючи ні
«соцреалізму», ні партії, ні комсомолу. 

Спілка стала справжнім центром консолідації не лише
письменства, а й національно свідомої інтелігенції на межі 80-90-х років. В її
стінах формувався започаткований за ініціативою В. Брюховецького в Інституті
літератури НАН України «Народний рух за перебудову» (згодом «за перебудову»
відпало), діяли інші громадські організації. У 90-х роках Спілка, ставши
Національною, була справді активною. Тут функціонували не лише творчі секції, а
й відбувалися велелюдні лекції А. Погрібного або І. Дзюби, вечори прозаїків та
поетів, актуальні форуми, що їх організовували Ю. Мушкетик, В. Кордун та ін.,
активно діяв кабінет по роботі з творчою молоддю, очолений Валентиною
Запорожець, функціонував Міжнародний конкурс «Гранослов» тощо. Спілка за
останнє десятиліття минулого сторіччя, за часи головування Ю. Мушкетика,
пережила своє піднесення, звільнившись від компартійної опіки та
«соцреалістичного» синдрому. Не всі погоджувалися зі стилем тогочасної Президії
Спілки, були неминучі конфлікти й відгалуження від неї, адже письменники –
егоцентристи, і це – добре, бо, не люблячи себе, ніхто не міг би написати
жодного твору. Біда, коли ця риса переростає в нарцисизм. Ю. Мушкетик, В.
Кордун, В. Медвідь та ін. знаходили ключі до вразливих талантів, які не могли
уявити себе без Спілки.

Початок ХХІ ст. засвідчив стрімке падіння НСПУ, що нині символічно
нагадує про себе облупленими стінами й порожніми коридорами, орендованими (чи
назавжди втраченими) кімнатами. Можливо, причини криються в тому, що за В.
Яворівського у Спілці надавали переваги особистим інтересам, а не проблемам
письменства? Такі речі прикро констатувати, однак ні теперішнє Правління, ні
секретаріат, ні Голова, зациклені на собі, заклопотані особистими справами,
нічого не роблять, аби НСПУ стала справжнім центром літератури, яка вільно
розвивається поза Спілкою, не помічаючи її. Такий центр може постати і без
НСПУ, якщо у сучасних письменників виникне відповідна потреба. Схоже, що
Спілка, не оновленою, збирається назавжди відійти в історію. А жаль…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!