Виступ голови Київської письменницької організації Віктора БАРАНОВА
на VI з’їзді НСПУ
Шановні колеги!
Два дні роботи з’їзду – одна мить, у яку не вберемо всі наші
болі й проблеми, багато чого не встигнемо й не вирішимо. Реальне спілчанське
життя відбувається щодня і впродовж років між з’їздами. На цей період ми
обираємо керівництво й делегуємо йому повноваження щодо організації твочого
процесу, захисту наших фахових інтересів і прав, відповідальності за дою
спілчанського майна, аби воно слугувало всій громаді й допомагало втілювати
найголовніше призначення кожного з нас – бути виданим, надрукованим і
прочитаним людьми. Без цього існування Спілки втрачає будь-який сенс. Це все
одно, що утримувати генералів, за якими стоїть голодна й неозброєна армія.
Спитаймо в себе нелукаво: чи виконує це завдання Спілка на
чолі з нинішнім керівництвом? На моє переконання – ні. Скажімо, у звітній
доповіді називалися імена й книжки, якими може пишатися наша література. Проте
який стосунок до їхнього виходу має Спілка? Чи, може, вони вийшли в
“Українському письменнику”? Чи на вимогу членів Президії створено видавничу
раду, що опікувалась би тематичним плануванням? Чи, може, видавничі площі, які
здаються в оренду, працюють на потреби самого видавництва? Чи хоч один раз у
стінах Спілки хто надумав обговорити, як виживають літературні журнали – нехай
навіть безгонорарні, але все ж трибуни для письменницьких виступів і
публікацій? Чому з такою холодною байдужістю сприймаєтся той факт, що вже
другий рік не виходить “Вітчизна” з її 75-річним стажем, що на межі закриття з
року в рік балансують покинуті напризволяще “Дзвін”, “Березіль”, “Київ”, що
“Всесвіт” перестав бути спілчанським виданням? І чому до проблем “Літературної
України” виникає увага тільки тоді, коли вона виходить з-під ручного управління
й постає питання про зміну головного редактора?
Назвіть хоч один приклад за десять років, коли пленум Ради
НСПУ розглядав творче питання. Назвіть бодай один виїзний секретаріат,
присвячений проблемам літературного процесу в котрійсь обласній організації. Чи
бодай один творчий вечір письменника з котроїсь області, організований Спілкою
в її стінах, Будинку вчителя, музеї літератури, столичному університеті. Повз
увагу Спілки пройшли знакові літературні ювілеї – 90-річчя Миколи Руденка,
120-річчя Павла Тичини, 140-річчя Лесі Українки, 75-річчя Василя Симоненка,
80-річчя Івана Дзюби, 75-річчя Бориса Олійника (перелік можна продовжувати й
продовжувати).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Літературний процес неможливо зафіксувати, оцінити й
проаналізувати без активної літературної критики. У нас її фактично нема, а як
і є, то всуціль компліментарна. Спілка не зорганізувала нормальної літературної
дискусії. Не спромоглася донести до широкого читача наші кращі здобутки й
протиставити їх навалі саморозпіарених, ліпше зорганізованих літературних
жевжиків, котрі за нашої мовчазної інертності виставляють себе за кордоном як
сучасну письменницьку еліту України.
Наша Спілка – багатонаціональна родина. Чи пригадаєте ви,
коли хоч раз предметом розмови на Президії чи пленумі Ради була література,
творена в Україні російською, польською, румунською, кримськотатарською, іншими
мовами? А яким ефектом для просування наших творів за кордон обернулися
величезні гроші, потречені Спілкою на проведення двох форумів “Слово без
кордонів”? Де той список імен і книжок, виданих поза Україною?
А як узагалі шириться інформація про існування й діяльність
НСПУ? Тільки через “Літ. Україну”. А Інтернет? Гай-гай! – полюбляв казати Павло
Загребельний. На тлі сучасних інформаційних технологій ми досі не вийшли з
печер. В Інтернеті висить сайт Спілки.
Найсвіжіша інформація на ньому датована березнем 2008 року (!) й повідомляє про
присудження Шевченківської премії. Головна тема сайту – прізвище, фото й
біографічна довідка голови НСПУ. Наповненість рубрик:
? “Гортаємо журнали” –
читаємо: “Журнали не знайдені”.
? “Літературні форуми” – висить малюночок про форум
київських фантастів 2006 року.
? “Мовна політика” – дискусійна трибуна газети “Україна Бізнес”
за 2008 рік.
? “Літературний портфель” – аж шість імен, троє з них – не
спілчани.
? У рубриці “Контакти” – досі телефони неіснуючого Кабінету
молодого автора, почилих у Бозі Літфонду та прес-центру.
То який вік за вікном, панове й добродії? Невже для підтримки
й наповнення спілчанського сайту потрібні великі зусилля? Потрібне насамперед
бажання!
Хтось дуже мудро додумався ліквідувати посаду
відповідального секретаря, який опікувався обласними письменницькими
організаціями, й відтоді вони відпушені в автономне від центру плавання. Так
само не стало у Спілці секретаря з молодіжних творчих справ, не стало
зарубіжного відділу, до мізерного мінімуму скорочено посади референтів. Скоро у
Спілці не буде кому винести не тільки домовину з померлим письменником, а й
віко домовини.
Не збирався казати про журнал “Київ”, але сюжети останнього
часу примушують. Від лютого 2008 року, коли команда Черновецького відмовилася
фінансувати журнал, я постійно нагадую керівництву Спілки про її фінансові
зобов’язання, закріплені в угоді про спільне видання “Києва”. А мене ніхто
слухати не хоче! Ніби це не письменницький часопис, у якому, коли немає коштів
на книжку, можна вийти до читача з
романом, добіркою віршів чи публіцистичною статтею, а моя особиста забаганка.За
останні 10 років ніхто з керівників Спілки жодного разу не побував у редакції.
Навіть тоді, коли я пропонував подивитись, як зі стелі на комп’ютери падають
грудки розмитої дощем глини. Сьогодні журнал опинився без приміщення. І не
знайшлося йому чотирьох-п’яти кімнат на всіх трьох поверхах “Українського
письменника”, бо їх здано в оренду аж до 2017 року.
У висліді всього наведеного постає запитання: то чим же
переймалася Спілка всі ці роки? Майном, браття, майном! Ось єдина й головна
тема всіх Президій і пленумів Ради. Як найбільше досягнення останнього 10-річчя
подається факт збереження майна, надбаного нашими попередниками в літературі.
Як же воно збережено, в якому обсязі, в якому валютному еквіваленті на той час
і на сьогодні?
Скажімо, будинок творчості в Коктебелі. Прикликаний під
знамена Спілки як її рятівник пан Борківський відхопив 7 гектарів території, і
ніхто не збирається її відсуджувати назад. Одеський будинок творчості –
половину його тут продано за 2,5 мільйона гривень. У Ялті нібито відсуджено
перший корпус, а тим часом вивіски нашої там немає, а є ТОВ “Росичі”. Не стало
“Енея” та більярдної. Ми втратили книгарню “Сяйво” , приміщення на бульварі
Лесі Українки, 20. І вже найдошкульніша втрата – поліклініка в Києві на
Рейтерській, 15.
Члени Ради пам’ятають, чим нас заманювали, лобіюючи
створення спільного підприємства на базі нашої поліклініки – тим, що
спілчанським партнером у товоствореному ТОВ буде фірма “Новий зір”, яка
безплатно оперуватиме очі членам НСПУ. 13 жовтня 2007 р. Рада проголосувала за
це. Але в кінцевому тексті постанови Ради № 6 раптом з’являється правка, і він
набуває такого вигляду: “Розглянувши постанову Президії НСПУ про спільне з
медичиним центром – ТОВ ОК “Новий зір” ТА ІНШИМИ ОСОБАМИ створення медичного
центру…” і далі за текстом. Зверніть увагу на оце ТА ІНШИМИ ОСОБАМИ. Ні про
які інші особи ні на Президії на на Раді близько не йшлося. Ця підтасовка була
потрібна для того, аби під час реєстрації ТОВ “Багатопрофільний
лікувально-хірургічний центр” серед його співзасновників з’явилася якась
компанія ГЕЛЕКС ГРУП ЛТД, офіс якої міститься (увага!) в
центральноамериканській країні Беліз (тобто – в офшорній зоні). Первісний
розподіл активів у цьому ТОВ був таким: 51% власності – за НСПУ, за “Новим
зором” – усього 2,2%, і 46,8% ? за компанією з офшорів. Проте дуже скоро НСПУ
за фіктивною постановою Президії № 7 продає новоствореному ТОВ 20% статутного
капіталу, втрачаючи контрольний пакет акцій. За “Новим зором” лишаються все ті
ж 2,2%. Компанія ГЕЛЕКС ГРУП ЛТД перебирає повне право на власність будівлі
поліклініки (пункт 4.3.1 та пункт 5.1 Статуту ТОВ “Багатопрофільний
лікувально-хірургічний центр”).
Днями я зателефонував на Рейтерську, 15 записатися на прийом
до окуліста. “Пожалуйста, – сказали мені, – первичный осмотр стоит 130
гривень”. Зробити елементарний аналіз крові – загальний та на цукор – коштує
півтори сотні. І так далі “за прейскурантом”. Дожилися! Письменники-ветерани,
за чиї кошти збудована поліклініка, мусять платити, щоб через офшори хтось
стриг жирні купони! Оце такий соціальний захист членів Спілки. Я вже не кажу,
що через протистояння керівництва Спілки й чиннної влади за два роки жоден
письменник не отримав звання заслуженого з правом надбавки до пенсії, а не раз
порушуване питання пенсійного законодавства для спілчан можна надійно поховати.
Ще про майно. Пам’ятаємо, свого часу нас із великим
обуренням інформували, що сякий-такий Мушкетик здавав приміщення нашого
видавництва зятеві Михайла Ткача за дармівщину – всього за 6 доларів з
квадратного метра. А що ж нині? На початку 2008 року Спілка здала в оренду на 9
років товариству РЕНТА-ГРУП 1.217 кв
метрів площі “Українського письменника” за ціною 41 грн, тобто на сьогодні – аж
за 5 доларів. У свою чергу ТОВ РЕНТА-ГРУП, здаючи в суборенду ті самі площі за
ціною від 35 доларів, має на кожному квадратному метрі чистого навару 30
доларів. Помножмо на 1.217 метрів, та на 12 місяців, та переведімо в нацвалюту
– матимемо за рік понад 3 мільйони гривень. Це тільки частка того, що зароблено
на майні Спілки, але що пливе повз її кишеню. До речі, офіс ТОВ РЕНТА-ГРУП
зареєстрований за адресою вул. Банкова, 2. Чи не правда, дуже знайома адреса?
Про те, як і куди подівся “Еней”, взагалі говорити
неможливо. Його вже стільки разів продано й перепродано, що сліду шукати марно.
Зате скільки оптимістичного мажору в інтерв’ю голови НСПУ газеті “Киевские
ведомости” від 9 жовтня 2008 року!
“Могу успокоить: ничего плохого с “Энеем” не происходит.
Помещение кафе мы отдали в аренду владельцам находящегося рядом ресторана.
Теперь снедь-продукты там будут из ресторана, но по себестоимости, при наличии
писательских удостоверений. Кстати, фрагменты тех знаменитых фресок, которые
пощадил грибок, остались на месте. Сохранит кафе и своё название, но при этом
приобретёт европейский вид – с хорошим ресторанным обедом и напитками,
повторюсь, по самым низким ценам”.
А ось із статті голови НСПУ “Є потреба знати правду?
Знайте!” від 30 квітня 2009 року: “Згідно з угодою, у відремонтованому “Енеї”
діє принцип: член НСПУ обслуговується ресторанними харчами, але за собівартістю.
Може привести і своїх друзів. Криза вдарила по інвестору, кілька місяців
ресторан і “Еней” були зачинені. Зараз готуються до вікриття. Зайдіть у травні”
(кінець цитати).
Із чим я тут згоден абсолютно, то це з тим, що справді є
потреба знати правду. Всю і про все, що діється в нашій Спілці. Хто за
спілчанським статутом покликаний стояти на сторожі наших інтересів і прав?
Контрольно-ревізійна комісія. Але зверніть увагу: уперше за всю історію
письменницьких з’їздів ми не почули від неї звіту. Думаєте, тільки через
недбало підібраний склад самої комісії, котра не працювала після попереднього
з’їзду, а в травні 2009-го розбіглася взагалі? Ні, це для того, аби ніхто не
плутався під ногами, не поцікавився, чому, скажімо, Президія ухвалює рішення
про побудову в Ірпені за кошти ДУМу книжкового кіоску – а там натомість
виростає будиночок для VIP-персон? Або де обіцяний передз’їздівський аудит? Або
чому не виконано рішення Ради про виїзний секретаріат в Одесі, для ознайомлення
з становищем у будинку творчості? Або чому спілчанські гроші на видання книжок
та журналів роздаються керівництвом за принципом особистих симпатій та
вірнопідданства?
Запитанням несть числа. Це через те, що у Спілці демократія,
відкритість і доступ до інформації про господарські справи (як передбачено
Статутом) давно вже й не ночують. Відомий діяч третього Рейху казав: “Про слові
культура моя рука хапається за пістолет”. У нас щойно хто-небудь захоче
скористатися демократичними нормами Статуту, та ще коли заходить мова про
фінанси й майно, негайно потрапляє під “розстріл” – виключення з членів Спілки.
Дивуєшся, бо ж у парламенті голова НСПУ позиціонує себе як стовідстоковий
демократ.
Насамкінець – іще промовиста цитата: “Оживаємо потроху…
Запустимо на всю силу наші будинки творчості, видавництво “Український
письменник”. Збережемо безкоштовне медичне обслуговування київських
письменників, зможемо оплачувати таке ж лікування письменників в областях,
заробимо кошти для того, щоб частіше збиратися разом, обговорювати творчі
питання і навіть посидіти в “Енеї” за чарчиною. Якщо я цього не зроблю – період
мого головування буде сірим і безславним” (Володимир Яворівський, журнал
“Дзвін”, № 10, 2002 рік).
Залишаю ці слова без коментарів.
І наостанок. На моє переконання, наша Спілка потребує корінного
переформатування. Однак теперішнє керівництво на нього просто неспроможне –
через елементарну призвичаєність до стану речей, психологічну втому від
багаторічного перебування на посадах, а головне – через невитруйний дух
комерціалізації Спілки, перед яким відступив дух творчості. Так не має бути.
Отож вибір за нами.