Замкнені двері Будинку письменників. Такою була нещодавня
«демонстрація протесту», ініційована головою НСПУ В.Яворівським у відповідь на
неправочинний, за його версією, тиск влади на Спілку.
Що ховається за ширмою подібних акцій – можна здогадатися.
Однак, попри гротескність ситуації,
проблема залишається: власне, що є на сьогодні Спілка письменників? І
яким є її майбутнє?
Закінчення. Початок у ч.11
Літо 2003-го. Наближалось 65-річчя Тараса Мельничука. Рада
Івано-Франківської облорганізації Спілки вирішила звернутись до Михайла
Вишиванюка з проханням надати фінансову підтримку у сумі 10 тисяч гривень для
відзначення ювілею у Києві. Подали листа і з цікавістю чекаємо, адже тоді був
пік антикучмівських виступів, і письменники в них відігравали не останню роль.
Михайло Васильович був рішучим: однозначно надати допомогу. Запланували виїзд у
першій декаді вересня. На той час уже вийшов один том Мельничука, Михайло
Андрусяк обіцяв привезти у Київ сигнальний примірник другого тому. Всього
вийшло до 2006 року три томи у чотирьох книгах. Видрук творів Тараса Мельничука
– це один із яскравих епізодів життя нашої обласної спілчанської організації.
Багато рукописів поета згоріли, розійшлися по руках. Допомогла коломиянка Ірина
Том’як, донька вчительки Тараса. Вона зберегла десятки його автографів.
Допомогли інші небайдужі люди. Передмову до першого тому написав Степан Пушик.
Упорядниками і редакторами виступили Михайло Андрусяк, Степан Пушик, Мирослав
Лазарук, Євген Баран. Редагував та готував бібліографію Микола Васильчук,
примітки, коментар Євгена Барана і Святослава Кута, художнє оформлення Марти
Томенко.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Постать Тараса Мельничука донині викликає дискусії.
Перетягуємо канат – кого він любив, а кого ні, хто йому допомагав, а хто
«здавав». Ніби це має значення для мертвого поета. Як бачиться, це конче
важливо для суєтних живих. Кожна публікація на цю тему викликає вибух емоцій.
Як, наприклад, друк листів у «Березолі» з примітками та коментарями Степана
Пушика. Але хіба може бути по-іншому? Такі публікації – животворна вода, що
оживляє час та людей, які, даруйте, схожі на дикобразів: чим тісніше тиснуться
один до другого, тим більше завдають болю…
А між тим нам ніяк не вдається вирішити проблеми не з
творчим спадком Тараса, а з матеріальним. Його рідну хату, спалену татями,
відбудували в Уторопах. Лежить Тарас на високій горі і гірко дивиться на
земляків, які потрохи розтягують вікна, двері, цеглу з уже непотрібної йому
оселі. Була ідея взяти це приміщення на баланс Спілки, довести до пуття і
відкрити там творчу лабораторію, щоб письменники могли приїхати і попрацювати
на самотині. Проте якісь земельні проблеми, а потім дріб’язкові непорозуміння з
родичами, а головне – відсутність коштів у Спілки – не дали втілити цю
ініціативу. З музеєм – та ж історія. Туристам туди важко добратися – зі
Стопчатова є далека дорога, я разів зо п’ять їхав нею, з Уторопів – стежка
через потік та трави. Не кожен турист захоче туди бейкатися. Знову дискусія –
де робити музей? Одна частина родичів та односельчан – на рідному обійсті
Мельничука, влада, педагоги – біля школи, бо там зручно, центр села, дорога на
Косів. Перед сімдесятиріччям поета я наполіг на засіданні бюджетної комісії,
щоб обласна рада виділила на будівництво музею біля школи 150 тисяч гривень.
Цих коштів, звичайно, не вистачало, але завдяки підтримці голови
райдержадміністрації Ярослава Шинкарука, односельця Дмитра Курищука, який
передчасно пішов із життя, його товариша Василя Олексюка ми провели кілька
виїзних засідань комісії під проводом ректора Прикарпатського національного
університету імені В. Стефаника Богдана Остафійчука. Народний депутат Микола
Круць виділив цемент, місцеві підприємці – дерево та майстрів. Будівлю звели,
накрили. Тепер знову все завмерло, ніби хто наврочив. Не щастило Тарасові з
рідною оселею за життя, не щастить і понині… Натомість до мене приїжджали
розбурхані родичі і вимагали чи то звіту за використані кошти, чи то грошей на
добудову хати біля могили поета. Навчений гірким досвідом, грошей я не
торкався: вони пішли цільовим призначенням на районний бюджет. По-іншому,
зрештою, і не могло бути. Тільки задумався: воно тобі треба, сарако, нерви
псувати, бо якби ті люди мали таку шану до Тараса, то вже могли б за довгі роки
й самі зорганізуватися, щоб зробити хоч щось для вшанування його пам’яті…
До організації поїздки у Київ залучили театр фольклору і ще
якихось там ремесел. Через театр замовив автобус «Ікарус», закупив все
необхідне для серйозного київського фуршету, залучив для поїздки фольклорний
ансамбль Орла з Надвірної. Олександр Смоляк запросив доньку Тараса Ярославу з
чоловіком Михайлом Ославським. Їхали Ярослав і Ганна Дорошенки. Дорошенко
розповідав, що, коли відвідав востаннє Тараса на смертному одрі, той торкнувся
його чола і сказав: «Тебе оберігає Богородиця». Я вражено пригадав, що після
розмови з Юсипом мені приснилась голубка, яка сіла переді мною і перетворилась
на Богородицю. Дорошенко просив не забути надати йому слово у Києві. А я,
сякий-такий, закручений сценарієм, довгим списком бажаючих виступити киян, затяжними
промовами, забув, грішний, про його прохання, потім нагорі, у залі президії,
привселюдно, при всьому величезному зібранні, вибачився перед своїм
попередником, бо не мав і не маю нічого злого на душі проти нього… Аж десь
через півроку, коли ми пройшли письменницький майдан на Банковій, Дорошенки
відтанули, простили. Ярослав Дорошенко перевів, перетягнув, переніс на своїх
плечах обласну організацію Спілки через важкі 90-ті роки. Якби не його
працелюбність, тиха впертість, неголосна наполегливість, хтозна що було б з нею
у ті лихі часи безгрошів’я та занепаду. А ще ж він виходив, випросив квартиру
для Юрка Андруховича. А ще ж він постійно підтримував літературну студію
«Перевесло» з Нестором Чиром. А ще ж він разом з Богданом Бойком підняв журнал
«Перевал», який був на грані закриття, випадав з моїх рук, бо в мене вже не
було ні сил, ні здоров’я подолати всі проблеми цього видання…
Про «Перевал» хочеться сказати більше. Заснували його у
вересні 1991 року Ярослав Дорошенко, Галина Турелик, Юрко Андрухович, Василь
Добрянський. Годі й казати, що це були за скажені часи. Середня зарплата не
перевищувала 10 доларів. Але й те було добре, що письменники мали хоч якийсь
зарібок. Тимчасовий прихисток тут знаходили Микола Яновський, Іван Андрусяк,
Ярослав Довган та багато інших. Якось я послав Яновського у друкарню, він десь
там зашпортнувся, порвав мешти. Каже мені: «Що я тепер, босий ходити буду?». –
«Миколо, я тобі відкуплю мешти, але в друкарню вже не пошлю».
У вересні 2011 року «Перевалу» буде 20 років. І всі ці 20
років журналові віддала Галина Турелик. Редактори мінялись, а вона тягла важку
ношу. Це вже подвиг, вчинок, сторінка в історії літератури. Жодна область не
може похвалитися таким журналом. Навпаки – повмирали ті, що виходили за
совдепії.
На сторінках «Перевалу» дебютували нині відомі в Україні
автори, у бібліотеці «Перевалу» вийшло понад 50 книжок. Одну з них, пам’ятаю,
ми верстали у приміщенні ПКТІ, де зараз податкова адміністрація. Назвали книгу
«Нова дегенерація». Трьох авторів книги – Івана Андрусяка, Степана Процюка,
Івана Ципердюка зразу ж прийняли до Спілки. З «перевалівською» книжечкою
вступила до спілки і юна Ірина Лембрик. Перші тиражі були 15, 10, 7 тисяч
примірників. У це сьогодні важко повірити.
Отож, установчі збори Івано-Франківської організації Спілки
письменників України відбулися 10 травня 1971 року. Першим її відповідальним
секретарем обрали поета Миколу Карпенка. В ті дні Прикарпаття і вся Україна
відзначали столітній ювілей Василя Стефаника. В Івано-Франківськ приїхало
чимало знаних гостей – Олесь Гончар, Павло Загребельний, Василь Козаченко,
Дмитро Павличко, Ростислав Братунь, Роман Іваничук. Олесь Гончар на урочистому
зібранні оголосив новину про створення письменницької організації.
1975 року Микола Карпенко переїхав до Києва. На той час у
Спілці вже були Богдан Бойко, Галина Турелик, Микола Яновський… Відповідальним
секретарем було обрано Павла Добрянського, його заступником – Степана Пушика,
який, до того ж, очолював клуб творчої інтелігенції краю.
Десь улітку 1977 року обласна організація письменників
проводила творчий семінар молодих авторів-цвіркунів. Я тоді працював у
богородчанській газеті «Нове життя» коректором. Писав оповідання, вже навіть у
Москві друкувався, в «Рабоче-крестъянском корреспонденте». Мені редакція
запропонувала поїхати на той семінар. Завели нас у залу засідань
«Прикарпатської правди». Павло Добрянський просить по черзі представлятись,
читати вірш або прозовий уривок. Встаю, представляюсь: Добрянський Василь. «Що,
Добрянський? – не розчув Павло. – Я знаю, що я Добрянський. А ти хто?». – «Та ж
кажу: Василь Добрянський!». – «О! – подививсь на мене, як на мале пиво, кращий
гуморист серед аптекарів і кращий аптекар серед гумористів. – Мара молода… Що
пишеш?». – «Прозу». – «Тоді я тебе не буду слухати. Прийдеш до мене окремо у
Спілку і познайомимось ближче».
…Весь світ зворушила фотографія Павла – емоційного,
розвихреного – на письменницькому майдані. То його зазнимкувала якась шведська
чи норвезька пресова агенція, коли ми голосували за збереження Спілки письменників.
Та ні, дай, Боже, пам’ять! Голосували ми не за збереження
Спілки, а за підтвердження повноважень голови Володимира Яворівського. Так
принаймні стверджували юристи-радники Яворівського. Ці юристи часто
проголошували перед нами, членами президії та ради Спілки, свої плутані мантри.
То вони запропонували створити ДУМ – державне управління майном, щоб управляти
всією спілчанською власністю централізовано. ДУМою призначили керувати Анатолія
Крима. Мабуть, фактор Банкової так вплинув на Яворівського, що він пішов на
відверту кальку з адміністрації Президента. Там існувала ДУСя – державне
управління справами, а в нас же солідніше – ДУМа. Проте ніхто власне не
задумався: яке може бути «державне» управління в громадській організації? Тим
паче, що управління було геть зовсім не господарським і не державним, а з
приватним хосеном.
Спершу юристи-шамани нарадили Яворівському провести
засідання ради НСПУ, де таємним голосуванням чи то знову переобрати його, чи
підтвердити повноваження. 4 листопада
2003 року ми з’їхались з усієї країни на розширену раду. Звичайно, захищали
Яворівського та Спілку. Я теж там виступав, підтримував. Тим паче, що був
уповноважений на це рішенням нашої обласної організації. Уявляєте, повна зала
геніальних письменників, вони б’ють по волохатих лапах загребущого Медведчука,
який нібито хотів відібрати приміщення Спілки для російського посольства – вже
й басейни у саду сплановані. Монолітність, злютованість настрою… І раптом
чернігівський голова Станіслав Реп’ях, спираючись на палицю, піднімається і
починає критикувати Яворівського! Нечуване святотатство. Я дивився на
Станіслава і намагався його зрозуміти. Мені завжди подобаються люди, які мають
силу духу залишитись ось у таких, по-суті, тоталітарних залах наодинці і
заперечувати вголос. Станіслав Реп’ях справедливо критикував Яворівського за
стан справ у Спілці. Це, мабуть, зрозумів не один десяток делегатів.
…Все рівно з тієї надзвичайної ради вийшов циганський пшик.
Вже через місяць юристи-шамани забили тривогу: ми можемо програти суди, бо Наталію
Околітенко зареєстрували новим головою Спілки! Повноважень розширеної ради чи
президії мало. Треба проводити з’їзд! А на з’їзд потрібні гроші. Грошей нема,
зате є спонсори від політики…
Тепер, коли дивишся з відстані часу, розумієш, що без
режисури тут не обійшлося. Малий письменницький майдан є повною предтечею
помаранчевого Майдану. Можна навіть провести паралелі: Яворівський – це Ющенко,
Околітенко – це Янукович. (Хоча «прикольніше» й по-іншому: Яворівський – це
Янукович, Околітенко – це Ющенко. На старті гри це могло експериментально бути
й так. Зрештою, будь-яка гра – це дослід на всі боки і варіанти). Посередині –
мандат на владу. Мандат прикриває майно і гроші. Навколо дійових осіб –
розхитане море людей, котрі сперечаються між собою, хто талановитіший,
патріотичніший, хто краде, а хто береже, хто українець, а хто яничар. І не
треба думати, що режисер був один, чи один центр стратегічних дій. Може, дехто
себе таким і вважав, але тільки на тій стадії, коли була запущена в дію гра, в
якій обов’язково мали бути дві команди. Коли створились команди, виявилось, що
ініціатор процесу став непотрібний. Головне – почати гру. Тренери і радники з
кожного боку вносили свої корективи, поправляли гравців. Творили і вчились по
ходу змагань. Співставляли дії опонентів, прогнозували, випереджували. Спрощена
класика суспільних процесів. Франкенштейн встав на ноги. Ініціатор злякався і
заскавулів, як пес під лавкою. Двигун ожив, приводні паси зрушили незаіржавілі
механізми. Той, хто запустив гру, сподівався на деморалізацію обох команд. Тоді
він в’їхав би на білому коні миротворця… «Можна все усміхатись і всміхатись І
бути гадом. В Данії (Україні!) принаймні» («Гамлет», В. Шекспір). Але! Українці
– з діда-прадіда розхристані анархісти. Завжди зроблять щось по-своєму. Викинуть
коліно. Вдарять шапкою об землю. Їх не можна вирахувати з німецьким
прагматизмом. Нами грали, як то кажуть, всліпу, але ми прозріли. І чим далі
відстань від того часу – тим більше прозріння. Незалежно від місця, де ти
живеш: на заході чи сході, на півночі чи півдні. Гадаю, що не буде більше
сліпої гри в Україні. Хоча бажаючих пограти безліч.
Сьогодні влада у Спілці лежить під ногами. Якби хтось
захотів – Яворівський вже й не здригнувся б, адже нема кому їхати його
захищати…
Вже не пам’ятаю, скільки ми слали телеграм Кучмі,
Медведчуку, судам про підтримку Володимира Яворівського. Нарешті зі Спілки
також приходить телеграма: терміново приїжджайте на з’їзд, бо під вікнами
товчуться якісь темні людці і пробують влізти у приміщення. Квот нема: кожен член
Спілки – делегат з’їзду. Останні дні зими. Небо синє – пахне весною… Я біжу
на вокзал, закуповую понад 30 квитків, Олександр Смоляк обдзвонює райони. Всі,
хто живий і рухається, погодились їхати у Київ. Із 48 чи 49 членів Спілки
(точно не пам’ятаю, тоді якраз прийняли
на обласному рівні Богдана Томенчука і він поїхав з нами) зголосились на
поїздку 32. Не поїхав з нами Василь Рябий, бо казав, що він перейшов у
чернівецьку організацію. Хоча в Києві його не бачили ні з нашими, ні з
сусідськими. Не приїхав і Дмитро Юсип. Досі не знаю, з яких причин. Його мандат
я передав Богданові Томенчуку і попросив проголосувати для масовості. Дмитро –
теж різночинець. Не поїхав навіть на вручення премії імені Василя Стефаника,
лавреатом якої став. «Старий, ми півдня з Сашком Смоляком і ще одним ковзанярем
обговорювали… Так, б…., наговорились, що вже не до премії було», – відповів на
мої дорікання.
Вночі одна половина вагону шелестіла пігулками, а друга –
дзвеніла склянками. Незабутня подорож!
Субота, 28 лютого 2004 року. Наш потяг приходить вдосвіта,
тож ми опинились одними з перших під Будинком письменників. Ніяких темних
людців ми не побачили, але міцні дубові двері були заперті зсередини. Після
грюкоту нам відчинили, і з тієї ранкової миті Спілка наповнилась неподоланним
оптимізмом. Ми збудили Яворівського, який спав на кулаках у кабінеті. Через
півгодини радіо «Свобода» передало, що франківчани першими стали на захист
приміщення. Далі почалась організаційна веремія. Символічна трибуна була перед
ґанком, а зала – вся вулиця Банкова. Із 1672 членів Спілки на підтримку
Яворівського підписались 836, а на з’їзд прибуло, як звітувала мандатна
комісія, 965 осіб. Виступали гаряче, скандували: «Кучму – геть!». Я стояв зліва
від ґанку за парканцем під кущем калини. Біля мене – Володя Барна,
тернопільський очільник. Повз нас проходили народні депутати Микола Томенко,
Олександр Мороз, Іван Плющ, Павло Мовчан, Михайло Косів, Віктор Терен, які
просили слова. Аж ось все сколихнулося, натовп розступився, утворивши коридор.
Тим коридором прямо біля мене прокоцала підборками маленька, тендітна, наче
дівчинка, Юлія Тимошенко. Не пам’ятаю, про що говорила, пам’ятаю, що мені її
було жаль у натовпі зворохоблених людей. Аби ненароком не затиснули…
То що таке наша Спілка? Братське об’єднання споріднених
душ?.. Творча громадська організація? Державна структура? Профспілка? Партія?..
Незамінна надія і захисниця нації?.. Чи сталінський тоталітарний спадок?..
А все потроху – така собі клаптикова верета, сфастригована
часом. Якщо забрати у неї «стосунки з мисленним буттям нації», вона
перетвориться у звичайну профспілку, яка захищатиме авторські та професійні
права своїх членів, скотиться до «соціумних буднів суспільства» (В. Медвідь).
Якщо ж закріпити за нею статус політичної організації, то про жодну творчість
або професійне, тим паче братське, об’єднання письменників вже не йтиметься. Я
все більше схиляюсь до думки, що це має бути модерна організація з
превалюванням профспілкових завдань. Принаймні, я такою хотів її сформувати на
обласному рівні. Як у більшості закордонних об’єднань письменників. Творчих
людей там згуртовує (за великим рахунком) спільність гуманітарних засад,
виплеканих на національному ґрунті. Дуже багато охочих можуть заперечити, що
наша Спілка – це все святе: нація, держава, віра, надія, любов, суспільство,
історія, підвалини духу і Руху. І багато-багато інших високих слів. Можна
кричати. Можна мовчати. Але об’єктивний процес демонструє, що Спілка у своїй
кентаврській подобі доживає свого віку. Це видно по молодих авторах, які успішно
творять книги й імена поза межами Спілки. І жодні заклики Яворівського їх
ніколи не зворушать. А проти українофоба Табачника вони й так виходять, без
спілчанських мантрів…
То що ж – усе дарма? А як наше минуле, наші твори,
суперечки, дискусії, хрестові походи на захист суспільної цноти і наші гріхи,
тамплієрство, батярство, виховані нами вчительки і бібліотекарки, які інших
авторів не знають і знати не можуть?.. Скільки років, зусиль, здоров’я вкладено
у націєтворчий рух, – і ось такий фінал?..
А хто сказав, що це фінал?.. Судячи з тупості влади, що хоче
«і розгрішитись, і спожити гріх» («Гамлет», В. Шекспір), активне майбутнє
старіючій Спілці гарантоване. Сфастригована клаптикова верета ще послужить
Яворівському чи його послідовникам.
А книжок як не було, так і не буде. Гряде мобільна доба
інтернетного суспільства. Та й навіщо нам книжки, коли ми боремось за світле
майбутнє народу?.. Скоро й імен у нас не буде, а будуть представники, які в
Ірпені визначатимуть, чия книга тиражем 200 примірників талановитіша.
Письменники нині мало думають про творчість і авторські
права, які нікому не потрібні, вони мислять категоріями вічності. Не менше. І
приглядають собі місце для пам’ятника. Кожного такого мислителя гладять по
спині з минулого Євген Гуцало чи Володимир Дрозд, Михайло Стельмах чи Павло
Загребельний: «Все буде добре, друже. Все буде добре. Ти тільки не забувай
писати…»
А от писати якраз і не хочеться.
…Ми, малі і марнославні, в суєті суєт дуже рідко замислюємось:
чого це нам являється світлий образ Богородиці?
Василь ДОБРЯНСЬКИЙ,
голова Івано-Франківської обласної організації Національної
спілки письменників України у 2003-2009 роках.