Будь-які міркування про історичні процеси, а такими є навіть
вчорашні чи позавчорашні події, є суб’єктивними, особливо якщо ти є їхнім
учасником. Та, мабуть, у цьому і полягає смак спогадів, що вони не претендують
на відстороненість чи пуританську академічність. Це дуже цікава риса
прикарпатського письменства – жодних щоденникових публікацій, спогадів, де
фігурують живі або нещодавно живі люди, причетні до творення театру,
літератури, кіно, образотворчого мистецтва, журналістики, політики за останнє
півсторіччя. Ніби існує мовчазна угода, коріння якої сягає совдепівської
добропорядності та моральності: все, що не підпадає під кодекс будівника
комунізму, замовчувати. Уявіть собі дослідника прикарпатської культури, який
років через 30-40 буде бачити твори, але не бачити творців. Чим вони жили, про
що думали, кого любили, кого не любили, де пили горілку і як помирали, як
возвеличували себе і принижували інших, як зазнавали поразок і добивались
визнання та слави, від чого відмовлялись і чим або ким жертвували, як
ділили квартири, кому ставили підніжки і
пам’ятники, пощо кричали поночі до зір…
Навіть молоде покоління своє бунтарство обмежило поваленням
кумирів. Їхній час також замкнутий у собі, у корпоративності.
Єдиним винятком у цій царині є Степан Пушик, дошкульні
епіграми якого іноді зворушують місто. Він каже, що має до ста товстих зшитків,
в яких день при дні описано у подіях та персоналіях останнє двадцятиріччя.
Якось у поїзді з Києва попутні вар’яти
один зошит вкрали, то такий був гармидер з міліцією, що уся південно-західна
залізниця ледь не зірвала графіки руху. Що буде робити Степан із цими записами?
Він же не спалить їх, як Гоголь другий том «Мертвих душ». Він або його
спадкоємці опублікують ці щоденники. Можна без гадання передбачити, що
більшості героїв часу це не сподобається. Безумовно, така публікація матиме
шалений комерційний успіх та історико-дослідницький інтерес. Безумовно, вона
матиме великий суб’єктивний ухил. Бо Степан Пушик має свій характер і свої
вподобання. Будемо сподіватися, що на такі чи подібні щоденникові друки
зважаться ще з десяток авторів, тоді майбутнім дослідникам культурного жнива
нашого часу ми залишимо можливість на вишукані естетичні вправи…
Мені випала доля очолювати обласний осередок письменників з
2003 по 2009 роки. Погодьтеся, очолювати організацію, де всі генії, дуже важко.
Але більшості з нас вдалося погамувати своє «его» перед викликами часу. І це,
зрештою, врятувало Спілку, як колективний організм, в доцільності якого час від
часу виникають сумніви. У мене тут нема чіткої відповіді. Як спілчанський
функціонер я все зробив для збереження і розвитку Спілки, але як творча людина
не можу погодитись з її консервативністю, неповороткістю, келійністю, особливо
у діяльності київського керівництва, і надмірною заполітизованістю. Так,
надмірною заполітизованістю, на яку грішив і я. Адже з віддалі часу починаєш
розуміти, що на політичну позицію має право кожен письменник, а не той
функціонер, який очолює об’єднання. Бо у Спілку входять люди з різними
переконанням і поглядами. Отож об’єднати їх зможе незаангажований
рівновіддалений керівник. Він, кажучи словами В’ячеслава Медвідя, мусить
«облишити спроби заповнювати порожнечу, що утворилася не з вини літератури», а
бути організатором літературного чи передусім профспілкового процесу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
З цього погляду мені виглядають смішними нещодавні заяви
Володимира Яворівського про те, що він на місяць закриває приміщення Спілки
письменників, бо влада, мовляв, розпочала нові атаки на організацію та її
майно. Не знаю, може й розпочала, у влади завжди є спокуса утиснути творчих
людей. Але у мене нема жодного бажання реагувати на заяви Яворівського, бо
давно зрозуміло, що за десять років він завів Спілку у руїну. Маючи таку
матеріальну основу: видавництво, поліклініку, санаторії і бази відпочинку,
землі, Спілка стоїть на роздоріжжі як каліка з протягнутою рукою. А як же
новітні приватні видавництва, які починали з нуля і тепер диктують літературну
моду в Україні?.. Де хоч одна голосна літературна акція Спілки, книжкова
ярмарка?.. Я вже не кажу про прозорі фінансові звіти. Галина Тарасюк про це
заїкнулася – і позбулась членського квитка. Нема людини – нема проблеми. Але
проблема є, від неї не відмахнутися.
Політична позиція письменницького очільника – це його
особиста справа. Не треба плутати її з діяльністю Спілки. Ото й усе. Творча
спілка, що стоїть на підвалинах національних гуманітарних пріоритетів, здатна
захистити себе, просто треба у неї вірити (без себе, коханого).
…Поки йшли до Майдану, були разом. У день відзначення
шістдесятирічного ювілею Степана Пушика, здається, це була засніжена січнева
неділя 2004 року, я запросив Яворівського у вітальню «Західного кур’єра». Він
їхав зі Львова з Тарасом Салигою. Домовились, що я зустрічаю його на Галицькій
за мостом біля бігборда з якимось пузатим дядьком, що пропонував селітру. В
редакції вже чекала повна зала журналістів. І це в неділю! Вітальня «Кур’єра»
тоді користувалась популярністю. Хто там тільки не побував! Вся стіна увішана
портретами нині сущих політиків. Одного разу там з стільця впав Олександр
Мороз. Мабуть, це було символічно… Прес-конференція мені нічим особливим не
запам’яталась. Тільки врізалось: «Я приїхав, щоб підтримати тебе». Про яку
підтримку йшлося? Я назвав би цей процес взаємний, бо найбільшу підтримку
Володимирові на той час надавали західняки, волиняки. Красномовний факт:
депутатами Івано-Франківської обласної ради від різних політичних сил згодом
було обрано 5 письменників.
Це було рівно за місяць до нашого позачергового
письменницького з’їзду на вулиці.
На ювілейний вечір він завітав, вручив Пушику спілчанську
нагороду і поїхав далі. Принаймні, на традиційному фуршеті я, здається, його не
бачив…
Політика розвела нас. Яворівський обрав Юлію Тимошенко. І не
було б у цьому нічого надзвичайного, якби не змістилися його чиновницькі
симпатії. У лютому, перед парламентськими виборами 2006 року, на
прес-конференції у «Вечірньому Франківську» він ні сіло ні впало звернувся до
мене: Василю, притримай коней, мені
коломияни скаржаться, що ти надто критикуєш мою шефиню. Володимир Качкан, який
був на прес-конференції, тактовно промовчав. Я, звичайно, був здивований таким
публічним окриком, бо де ж тоді свобода слова? На той час я однаково критикував
Юлію Тимошенко і Віктора Ющенка. За їхній роздрай. І не звернув би на це увагу,
якби не одна обставина. За цим пішли роки спілчанського решета. Прийомна
комісія уперто не приймала новобранців з Івано-Франківська. Доходило до смішних
аргументів: загубили справу поміж кабінетами. Не підійшли для Спілки талановиті
прозаїки і поети Ярослав Ясінський, Василь Мойсишин, Оля Макар, ще з півдесятка
місцевих авторів. Схоже, тенденція продовжується, бо Євген Баран не виявляє
публічної лояльності до Володимира Яворівського. Прорвав блокаду нещодавно
Василь Бабій, якого прийняли до Спілки після кількох років очікування.
Постараюсь бути об’єктивним. Витремо з пам’яті політичний
фон і зробимо висновок: наша обласна організація у ті роки все-таки зуміла
вибудувати ділові, прагматичні стосунки з головним офісом Спілки письменників,
незважаючи на взаємні перепади настрою. По-перше, ми відкрили посаду
відповідального секретаря. По-друге, закупили комп’ютерний комплекс, який тепер
на балансі «Перевалу». По-третє, виготовили в ОБТІ технічну документацію на
приміщення спілки по вул. Шевченка, 95 (рішенням сесії обласної ради будинок
переданий нам у довічне користування). Повірте, «вибивати» кошти на все це у
невловимого підскарбія Анатолія Крима було важко. По-четверте, за сприяння
Володимира Яворівського двом нашим колегам Павлові Добрянському та Орисі
Яхневич надано довічні президентська і урядова стипендії.
Василь ДОБРЯНСЬКИЙ,
голова
Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників
України у 2003-2009 роках.
Закінчення в наступному числі