Сосюра і Верлен

325

 

Віктор КОСТЮЧЕНКО

Осінній вітер стукає з журбою.

Сосюра

Журилися вітрів фаготи унісонні.

Верлен

 
Читаю Верлена і ловлю себе на думці, що я щось подібне начебто читав. Перебираю в пам’яті і доходжу: та це ж у Сосюри! І починаю бачити їх удвох то у пробудженому весною саду, то в саду осіннього згасання. А чи на морі, замислені, споглядають велич стихії, шумний прибій. А то подалися в синю даль і ловлять там спогади юності своєї, чари любощів. Або тривожаться чи тужать над болями своїх днів, і чую: схлипує їхня печаль, і зрідка зблискує радість. І зради,  й розчарування, й примари щастя, й обірвані мрії. І  гамір міст, й ідилія заміського життя. Обоє намагаються відповісти на питання, що таке Страх, Ненависть, Заздрість, Нужда, Зрада. Все це разом складає довгі-предовгі гони, що звуться життям…
Життєві гони цих двох поетів, Сосюри і Верлена, були схожі. І схожими були їхні душі. Такими народили їх батьки. Тому так трепетно брали вони до рук жовтий листок клена і ловили холодну сніжинку. Тому так щедро розкривали людям свої розтерзані серця і душі…
 
Франція ще з дитинства розбурхувала уяву Сосюри. Причиною цьому було незвичне прізвище – Сосюра. В родині жила легенда, що після війни Росії з Францією 1812 року якийсь француз Сосюра лишився на Донбасі, завів сім’ю. Так почав існувати рід Сосюр. Сам Володимир Сосюра дещо іронічно сприймав цю легенду, підкреслюючи, що в нього козацьке серце, козацька душа, козацька вдача.
…Серед українців, що жили понад Дінцем, таке прізвище траплялося. З часом воно з немилозвучного Сюсюра перетворилося на Сосюра.  Сприйняв цю зміну і Володимир Сосюра, який став провідним українським поетом складного перебудовчого часу після перевороту 1917 року в Росії.
Та виникло непередбачуване: саме прізвище Сосюра часом дошкуляло, бо викликало у влади підозру. Поетові доводилося доказувати, чому він Сосюра, коли насправді він Сюсюра. Адже під цим прізвищем у поховальній книзі за 1915 рік є запис про смерть його батька. Свою першу поетичну збірку «Пісні крові» (1918) Володимир видає ще під прізвищем Сюсюра. Так само підписано його вірші і в газеті «Український козак» (1919)…
 
Ці два поети жили в різні епохи, в різних країнах і, звісно, мали різну  основу, на якій виростала їхня лірика – українця Сосюри і француза Верлена. Та навдивовижу творчість обох має багато суголосного  – насамперед, мабуть, тому що постала на гребені  революційних завихрень…
Французька революція (1871) на весь світ проголосила ідеї «Свободи, рівності, братерства». Українська революція (1917) мала національне забарвлення – визволення з-під колоніальної залежності від Росії. У першому Зверненні Української Центральної Ради від 9 березня 1917 року (день народження Т.Г.Шевченка) «До українського народу» звучить заклик: «Народе український! Перед тобою шлях до нового життя. Сміливо ж, одностайно йди на той великий шлях і в ім’я щастя свого і щастя будучих поколінь Матері України, могутньою рукою твори своє нове вільне життя».
Більшовицький уряд Росії звинуватив Центральну Раду у контрреволюції та доклав великі ідеологічні й військові сили, щоб її придушити.
Радянська влада оголосила петлюрівщину (Петлюра – один з очільників Центральної Ради) «дрібнобуржуазним, націоналістичним, контрреволюційним рухом» в Україні 1918-1920 рр. З таким означенням петлюрівщина увійшла в історію, у підручники, в публіцистику, в побут радянських людей. Служба безпеки і органи виконавчої влади у селах і містах проводили масові кадрові зачистки…
Сходи виявилися добрими, але поети сприйняли революцію кожен по-своєму. Якщо Верлен працював у бюро преси Паризької Комуни і писав відсторонені меланхолійні вірші, що забезпечували йому ідейно-естетичну своєрідність, то Сосюра кинувся у вир революції-нені, боровся за її ідеали і поетичним словом, і з гвинтівкою в руках. Він перемагав і відступав, радів і плакав, утверджував і руйнував. Тому й ніжність у цих поетів різна. У Верлена вона в особистих переживаннях, любовних спогадах, у видіннях. У Сосюри вона – «тривожна», бо автор вболіває за долю свого ліричного героя, за втрати (даремні чи не даремні), за крах ідеалів («То мрії – розтерзані коні в траві на дорозі лежать»).
Сосюра, як колишній петлюрівець, пройшов крізь допити. А вчителі (чекісти) тримали біля скроні поета револьвер. Газета «Вісті» друкувала списки розстріляних. У петлюрівця Сосюри 1921 року вийшла поема «Червона зима», і він здобув статус зачинателя нової української радянської поезії. Чекісти знали про це. І власне це і врятувало поета від розстрілу.
 
Знову ти лежиш обпльована і п’яна.
Й над іменем твоїм Петлюра і Версаль.
(«Віра», 1923)
Самозбереження змушувало Сосюру переоцінювати себе й неню-революцію…
Верлен не був затиснути й у такі лещата, як Сосюра. Він і після поразки революції так само симпатизував комунарам, підтримував з ними зв’язки. У вірші «Подолані» поет оспівує тих, у кого «загинув ідеал»:
 
Безсилі, зганьблені, скривавлені, німі,
Бредем, волочачи одеревілі ноги.
 
Життєві шляхи обох поетів драматичні. Верлен, захопившись комунівськими ідеями, невдовзі розчарувався в них. А до Сосюри під тиском загрозливих для життя обставин прийшли вагання. Життя обох тривало в умовах постійних переслідувань з боку влади. У Франції версальці переслідували комунарів, і Верлен деякий час змушений був жити  в еміграції. Біля стіни Пер-Лашез у Парижі розстрілювали комунарів. Україну заливали кров’ю більшовицькі сили повсюдно. У підвалах ЧК розстрілювали учасників руху за Українську Народну Республіку. «Не біля стінки я, й не кров моя холоне», – писав у 1922  році Сосюра.
Верлен покинув дружину і сина. Пішов від дружини і двох синів Сосюра. Обидва поети вмирали в лікарні: Верлен – 8 січня 1896 року, Сосюра – 8 січня 1965…
Верлен, належачи до Парнаської поетичної школи, відверто культивував ідеї «чистого мистецтва». Парнасці не брали участі у критиці сучасності, не сприймали також романтизму. Такий своєрідний відхід від дійсності вони замінили вимогами поетичної досконалості віршування: ритміка, строфіка, римування, пластичність фраз, музичність.
Так, характерною рисою поезії Верлена є підпорядкованість музичному звучанню кожного слова, кожного рядка. Цей дещо формальний прийом, коли він відточений майстром, перестає здаватися формальним: він тоне у музиці звучання, у ліриці почуттів.
Музичність слова вабила й Сосюру. Він захоплювався народною піснею. Найяскравіше враження дитинства – це співи матері й батька під акомпанемент гармонії чи гітари. А пісні ті були переважно історико-козацького характеру…
У 1926 році минало тридцять років з дня смерті Верлена. У журналі «Всесвіт» №9 за цей же рік Сосюра видрукував вірш «Лан і луни», присвячений французькому поетові. «Ніжній пам’яті Верлена я складаю ці пісні».
До слова, присвячуючи вірш «ніжному Верлену», Сосюра («такий я ніжний») одважився скористатися Верленівською манерою,  а це  специфічна строфічна будова, словотворення, звуконаслідування:
 
Тінь, даль
льоні – льонь.
Шум заль
і долонь.
 
У цей час Сосюра довідується, що його планують включити до групи письменників (П.Тичина, О.Досвітній, В Поліщук), яка має їхати за кордон. Поет поринув у студіювання французької літератури й історії – прагнув гідно представляти себе, свою країну. Творчість його наснажується новими ідеями. Він захоплюється французькою революцією. В поезії з’являються образи Дантона – одного з трибунів революції і водночас її зрадника, Версаля – символу  монархічних сил; у віршах трапляються вислови на кшталт «хтось по-французьки влучно цвенькав», «Aurevior». Він з насолодою зачитується творами Ж.Верна.
Все разом дає підстави думати, що прихід Сосюри до Верлена не випадковий, що його консультував хтось із знавців Франції. Привертають увагу і слова поета про те, що він пам’яті Верлена «складає ці пісні» (множина!). Очевидно у журнал поет подав не одну пісню, а цикл. Сосюру заінтригувала верленівська манера письма. Він спробував наслідувати їй у своїх віршах 20-х років. Але такі вкраплення, як «леліє», «льоналю», виглядають чужорідними в українській віршовій стихії Сосюри.
На жаль, Сосюра був виключений з того списку: влада вважала його «невиїзним».
1926 рік. Сосюра змушений прощатися зі своїм романтичним учора. Даленіють його «осінні зорі» – час поразки українського війська, якому він служив.
Вірш «Лан і луни» – спроба оглянути «луни» – відголоски тих грозових подій, і як вони ламають його сьогодні. З тугою звертається Сосюра до днів своєї юності. На жаль, у лунах від тих днів він бачить кров і смерть.
 
Вмерла, мов на карі,
Юні далина…
(«Я на рани – груди», 1926)
 
Він сам уже не той. Має шість поетичних збірок. За плечима чимало подій: деякий час прослужив у червоній армії; попрацював у ЦК партії; пройшов редакторську школу в газеті «Вісті», де редактор газети В.Блакитний і критик В.Коряк  примусили його прибрати з поеми «Червона зима» жовто-блакитні кольори і додати кольорів радянських, червоних. Роман В.Сосюри «Махно» (1924) реквізували органи безпеки і вимагали, аби поет публічно відмовився від націоналістичних поглядів.
Луни – це «панни, танки у Версалі», а під мурами  Пер-Лашез – розстріли. Це – Париж. В Україні  луни простягли «криваві пальці» скрізь. Чекісти намагаються довести Сосюрі, що він і є версалець, бо йшов на «робочих», і має бути розстріляним «у ЧК тоді».
Зіставимо два уривки. 1924 року в романі «Махно» Сосюра писав:
 
…на чорта нам здались червоні,
в комуні жить не хочем ми…
 
А у вірші «Лан і луни» вже читаємо:
 
Ой росте комуна мила
прямо до небес.
 
Дивно, за два роки, що минули, такий різкий поворот. Поряд із замилуванням ще й каяття:
 
…знав би я – і од Петлюри
в перший день утік.
 
Драматично завершується вірш «Лан і луни»:
 
Лан і рани.
Сум і льонь.
Од нагана
в рот – огонь.
 
Сосюра, настраханий чекістами, обкладений партійними стягненнями («Вже третій раз догана») за буржуазний націоналізм, жорстко критикований у партійній і літературній критиці за «немарксівське розуміння» сучасності, впадав у розпач. У його віршах бачимо жахливі картини то розбитої об камінь голови, то нагана, що поставить крапку у житті, то наштовхуємося на роздуми, чи не повіситись, як «Єсенін на трубі»…
У 1951 році всесоюзна газета «Правда» у статті «Проти ідеологічних перекручень в літературі» оголосила про всесоюзне побиття поета Сосюри за вірш «Любіть Україну». До цієї варварської акції приєдналися всі школи, вузи, академзаклади, чиновники, армія, навіть тюрми (є свідчення  письменника О.Ковіньки, який на той час був ув’язнений). І Сосюра захворів, зламався. В його поезію прийшла осінь з меланхолійністю…
Йдеться не про впливи, запозичення чи наслідування. Зіставляючи життєві шляхи Сосюри і Верлена, поетів різних епох, хотілось би привернути увагу читачів до того,  як пережите минуле, драматична любов, зламані ідеали, складні стосунки митців з владою створювали ідеологічні, морально-етичні засади творчості, що зближують українського поета з віддаленим у часі французьким поетом. Близькість, дивовижна близькість характерна цим поетам. У Верлена:
 
І монотонне осені зітхання
Вгортає дня печальне затухання
На стомленій і стишеній землі.
(«Із далини тужливий ріг луна»)
 
У Сосюри:
 
Неначе зорі погасання,
Коли у сльозах небеса,
Покірна краса умирання,
Осіння прощальна краса…
(«З дерев спадає убрання»)
 
 

№18 (180) 16 вересня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!