2004 року я готував до друку книжку Оксани Мешко до 100-річчя з дня її
народження і збирав по людях її листи. Звернувся й до Євгена Олександровича
Сверстюка. Він надав не лише листи Оксани Мешко, а й два листи Василя Стуса з
заслання – від 8 березня та 30 квітня 1979 року.
Тоді Стус був на засланні в Магаданській області (на Колимі), а Сверстюк,
як за сибірськими мірками, недалеко – в Бурятії.
Я запитав адресата, чому він понад 25 років не публікував тих листів.
Виявилося, що він дуже цінував ці листи і боявся, щоб їх кагебісти не
вилучили під час обшуків, сховав їх у конверт з найневиннішим листом із села і
зумів привезти їх у Київ, і зберігалися вони у Віри Ткаченко. «Але коли щось
ховаєш, то ніби навмисне забуваєш, де воно сховане».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Василь пропонує в листах
допомогу: може, потрібен теплий одяг, книги, програвач.
В.Стус:
«Гадаю, між нами тут не буде жадних фіґур – незручно, шкода часу і т. ін. Я –
це Ти. І я в Тобі кращий, ніж я в Собі. Тож дай мені змогу вишколятися! Знаєш,
Ти – мені снився новорічної великої ночі! Для мене Ти – синонім Совісті,
найвища, найяскравіша Зірка мого небобратства. Ти, Паруйр /Айрікян/, Размік
/Маркосян/, Зорян Попадюк, Сергій Солдатов, ще два-три чоловіка. Але Ти – й у
цьому ряду – засяйний».
Є.Сверстюк:
«Мабуть, він у своїй дикій самоті й розміщував гостей свого «круглого столу». Я
знаю, що «так собі» Василь Стус ніколи не пише, і здогадуюсь, що всі свої візії
він виношував довгими колимськими ночами».
І
Сверстюк відповів Стусові – аж через 20 років, перед Різдвом 1999 року:
«Базилеосе, Ти
привітав першим – якось завше потрапляєш першим…
Поки
там сперечалися, чи рукописи горять, Ти писав на тій землі, що під ногами
горіла, і Бог беріг. Дійшли навіть Твої два вірші для мене в мій сивий день
ласки. Отже, «не доходять ненаписані листи», то напевно. І не засвічують нашої
України у світі люди погашені – теж напевно. Твої… довго, але доходять…
День
не усім світить, не усі світяться, ніяке минуле не засвічує людину для
майбутнього. Але засвічене від любови і болю слово не згасне, бо споріднене зі
Словом – Світлом. Слава Богу, що знайшлося кому визбирувати твої іскри в
сутінках кінця віку.
Спасибі,
Базилеосе! Вітаю Тебе, як летючу зірку, на тому березі».
Першій
публікації цих віршів у ґазеті «Наша віра» за січень 1999 року передувало слово
Дмитра Стуса:
«Коли
майже все з архіву поета було опрацьовано, Оксана Дворко наштовхнулася на
кілька невідомих чернеток віршів, що об’єднані однією темою – пошаною до Євгена
Сверстюка».
Як
ці вірші перегукуються зі згаданими листами!
Ось
вони.
Василь СТУС
З-за ґрат, з-за втрат, з-за німоти
мідяно-срібний дзвін.
То пролунав, Євгене, ти,
як дінь, як дон – і дінь.
До мене никли деревá,
йшли хмари ревучи
і запорошені слова,
і врóчене: мовчи.
І раптом тихо стало нам
і німо стало нам,
і віддалися ми сльозам
і траченим літам.
*
* *
Сорочка тріпоче – із білого
болю-вогню,
струмує дорога – од білого білого
болю.
У білій як літо, у білій як спека
сорочці
по білій дорозі вельможно товариш
ступав
(в якому то часі, у віці котрому,
у році?),
який він веселий, немов на весілля
рушав.
Я стежив за ним, бо ж сам я до
нього належав,
бо й сам танцюристим і радісним
оком зизив
по весях – над бані, а як городи –
то над вежі
тривожний і зичний, джерельного
голосу пив.
Так тільки Євген, лиш Євген так
один розмовляє –
струмок повесняний чи плаєм
нагíрня вода.
Кого він лишив? І на кóго так
довго чекає?
Яка ж бо прекрасна вродлива
угналась біда?
Тюремнії друзі, в три цíпи нас
чорт не змолотить,
дарма що узявся уже кривавицею
тік.
Кого ж то несе ще, кого там зі
злости колотить,
кому з них забіг аж кудись
обережний язик?
У білій, як літо, у білій як літо
сорочці
по білій дорозі вельможно товариш
ступав.
А я на тамтóму, а я на тамтóму аж
боці.
І пан чи пропав? Але пан чи
пропав? Чи пропав?
(Виступ на
творчому вечорі Євгена Сверстюка «На святі надій»
16 грудня 2008 року у Філармонії, Київ)
Синові
Редьярд КІПЛІНГ
Як вистоїш, коли всі проти тебе –
Упали духом і тебе клянуть,
Як всупереч усім ти віриш в себе,
А з їх зневіри також візьмеш суть;
Якщо чекати зможеш ти невтомно,
Оббріханий – мовчати і пройти
Під поглядом ненависті, притому
Не грати цноти ані доброти;
Як зможеш мріять – в мрійництво не
впасти,
І думать – не творити думки культ,
Якщо Тріумф, зарівно як Нещастя,
Сприймеш як дим і вітер на віку;
Якщо стерпиш, як з правди твого
слова
Пройдисвіт ставить пастку на
простих,
Якщо впаде все, чим ти жив, і
знову
Зумієш все почати – і звести;
Якщо ти зможеш в прориві одному
Поставить все на карту і програть,
А потім – все спочатку, і нікому
Про втрати навіть слова не
сказать;
Якщо ти змусиш Серце, Нерви, Жили
Служити ще, коли уже в тобі
Усе згоріло, вигасло – лишилась
Одна лиш воля – встоять в
боротьбі;
Як зможеш гідно річ вести з юрбою
І з Королем не втратиш простоти.
Якщо усі рахуються з тобою –
На відстані, яку відміриш ти;
Якщо ущерть наповниш біг хвилини
Снагою дум, енергією дій,
Тоді весь світ тобі належить,
сину,
І більше: ти – Людина, сину мій.
Переклад
Євгена Сверстюка