«Сорочка тріпоче – із білого болю-вогню, струмує дорога – од білого білого болю»

145

2004 року я готував до друку книжку Оксани Мешко до 100-річчя з дня її
народження і збирав по людях її листи. Звернувся й до Євгена Олександровича
Сверстюка. Він надав не лише листи Оксани Мешко, а й два листи Василя Стуса з
заслання – від 8 березня та 30 квітня 1979 року.

Тоді Стус був на засланні в Магаданській області (на Колимі), а Сверстюк,
як за сибірськими мірками, недалеко – в Бурятії.

Я запитав адресата, чому він понад 25 років не публікував тих листів.

Виявилося, що він дуже цінував ці листи і боявся, щоб їх кагебісти не
вилучили під час обшуків, сховав їх у конверт з найневиннішим листом із села і
зумів привезти їх у Київ, і зберігалися вони у Віри Ткаченко. «Але коли щось
ховаєш, то ніби навмисне забуваєш, де воно сховане».


Василь пропонує в листах
допомогу: може, потрібен теплий одяг, книги, програвач.

В.Стус:
«Гадаю, між нами тут не буде жадних фіґур – незручно, шкода часу і т. ін. Я –
це Ти. І я в Тобі кращий, ніж я в Собі. Тож дай мені змогу вишколятися! Знаєш,
Ти – мені снився новорічної великої ночі! Для мене Ти – синонім Совісті,
найвища, найяскравіша Зірка мого небобратства. Ти, Паруйр /Айрікян/, Размік
/Маркосян/, Зорян Попадюк, Сергій Солдатов, ще два-три чоловіка. Але Ти – й у
цьому ряду – засяйний».

Є.Сверстюк:
«Мабуть, він у своїй дикій самоті й розміщував гостей свого «круглого столу». Я
знаю, що «так собі» Василь Стус ніколи не пише, і здогадуюсь, що всі свої візії
він виношував довгими колимськими ночами».

І
Сверстюк відповів Стусові – аж через 20 років, перед Різдвом 1999 року:

«Базилеосе, Ти
привітав першим – якось завше потрапляєш першим…

Поки
там сперечалися, чи рукописи горять, Ти писав на тій землі, що під ногами
горіла, і Бог беріг. Дійшли навіть Твої два вірші для мене в мій сивий день
ласки. Отже, «не доходять ненаписані листи», то напевно. І не засвічують нашої
України у світі люди погашені – теж напевно. Твої… довго, але доходять…

День
не усім світить, не усі світяться, ніяке минуле не засвічує людину для
майбутнього. Але засвічене від любови і болю слово не згасне, бо споріднене зі
Словом – Світлом. Слава Богу, що знайшлося кому визбирувати твої іскри в
сутінках кінця віку.

Спасибі,
Базилеосе! Вітаю Тебе, як летючу зірку, на тому березі».

Першій
публікації цих віршів у ґазеті «Наша віра» за січень 1999 року передувало слово
Дмитра Стуса:

«Коли
майже все з архіву поета було опрацьовано, Оксана Дворко наштовхнулася на
кілька невідомих чернеток віршів, що об’єднані однією темою – пошаною до Євгена
Сверстюка».

Як
ці вірші перегукуються зі згаданими листами!

Ось
вони.

 

 

Василь СТУС

 

З-за ґрат, з-за втрат, з-за німоти

мідяно-срібний дзвін.

То пролунав, Євгене, ти,

як дінь, як дон – і дінь.

До мене никли деревá,

йшли хмари ревучи

і запорошені слова,

і врóчене: мовчи.

І раптом тихо стало нам

і німо стало нам,

і віддалися ми сльозам

і траченим літам.

 

*
* *         

Сорочка тріпоче – із білого
болю-вогню,

струмує дорога – од білого білого
болю.

У білій як літо, у білій як спека
сорочці

по білій дорозі вельможно товариш
ступав

(в якому то часі, у віці котрому,
у році?),

який він веселий, немов на весілля
рушав.

Я стежив за ним, бо ж сам я до
нього належав,

бо й сам танцюристим і радісним
оком зизив

по весях – над бані, а як городи –
то над вежі

тривожний і зичний, джерельного
голосу пив.

Так тільки Євген, лиш Євген так
один розмовляє –

струмок повесняний чи плаєм
нагíрня вода.

Кого він лишив? І на кóго так
довго чекає?

Яка ж бо прекрасна вродлива
угналась біда?

Тюремнії друзі, в три цíпи нас
чорт не змолотить,

дарма що узявся уже кривавицею
тік.

Кого ж то несе ще, кого там зі
злости колотить,

кому з них забіг аж кудись
обережний язик?

У білій, як літо, у білій як літо
сорочці

по білій дорозі вельможно товариш
ступав.

А я на тамтóму, а я на тамтóму аж
боці.

І пан чи пропав? Але пан чи
пропав? Чи пропав?

 

(Виступ на
творчому вечорі Євгена Сверстюка «На святі надій»

16 грудня 2008 року у Філармонії, Київ)

 

Синові

Редьярд КІПЛІНГ

Як вистоїш, коли всі проти тебе –

Упали духом і тебе клянуть,

Як всупереч усім ти віриш в себе,

А з їх зневіри також візьмеш суть;

Якщо чекати зможеш ти невтомно,

Оббріханий – мовчати і пройти

Під поглядом ненависті, притому

Не грати цноти ані доброти;

Як зможеш мріять – в мрійництво не
впасти,

І думать – не творити думки культ,

Якщо Тріумф, зарівно як Нещастя,

Сприймеш як дим і вітер на віку;

Якщо стерпиш, як з правди твого
слова

Пройдисвіт ставить пастку на
простих,

Якщо впаде все, чим ти жив, і
знову

Зумієш все почати – і звести;

Якщо ти зможеш в прориві одному

Поставить все на карту і програть,

А потім – все спочатку, і нікому

Про втрати навіть слова не
сказать;

Якщо ти змусиш Серце, Нерви, Жили

Служити ще, коли уже в тобі

Усе згоріло, вигасло – лишилась

Одна лиш воля – встоять в
боротьбі;

Як зможеш гідно річ вести з юрбою

І з Королем не втратиш простоти.

Якщо усі рахуються з тобою –

На відстані, яку відміриш ти;

Якщо ущерть наповниш біг хвилини

Снагою дум, енергією дій,

Тоді весь світ тобі належить,
сину,

І більше: ти – Людина, сину мій.

 

Переклад
Євгена Сверстюка

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!