Сьогодні – сто років з дня народження відомого українського письменника, ЛАУРЕАТА Шевченківської премії Анатолія Дімарова (1922 – 2014).
Спогадами про нього на своїй сторінці у Фейсбуці ділиться український письменник Павло Щегельський. Нижче – публікуємо цей текст.
Сьогодні виповнюється 100 років від дня народження класика української літератури Анатолія Андрійовича Дімарова. Його вклад в нашу сучасну прозу важко переоцінити. Про його романи й повісті написано сотні рецензій, десятки дисертацій, та мало хто з дослідників знає про Дімарова-поета.
Щоб заповнити цю прогалину в творчій біографії літературного метра, пропоную мою передмову до збірки поезій «На війні і по війні»:
ПОВНИЙ «ЗАНЕПАД» АНАТОЛІЯ ДІМАРОВА
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ідея видати збірку поезій Анатолія Дімарова була несподіванкою як для самого автора, так і для для мене як видавця.
В одній із розмов, коли готували до друку роман «І будуть люди», Анатолій Андрійович несподівано порушив тему рецензування письменницьких творів і всього того, що за тим «рецензуванням» стояло:
– Теперішні молоді не можуть собі навіть уявити, в яких умовах ми тоді працювали, – почав він. – Ну хто з них знає, що таке закрита видавнича рецензія, чи, скажімо, спеціальний редвисновок. Це тепер дозволено друкувати все, що написане, а тоді існувала ціла каста номенклатурних товарознавців від літератури, головним завданням якої було винюхувати «крамолу» й «не пущать». До смішного іноді доходило у тих пошуках.
От вгадайте, за що я отримав свою першу сувору догану… Ніколи не здогадаєтесь!
Працював я тоді на Волині. Було це в ті сумнозвісні часи, коли нашого класика Максима Тадейовича Рильського звинуватили у моральній розбещеності та занепадницьких настроях за збірку поезій «Мандрівка в молодість». Цькували по-справжньому, професійно й широкомасштабно: у кожній області влаштовували показові суди над тими авторами, які хоч чимось наслідували Рильського, витравлювали, так би мовити, моральну розбещеність як явище.
От саме під ту кампанію потрапив і я з двома своїми віршами…
І він продекламував з пам’яті:
* * *
Сизокрилою голубкою
Я тебе знайду.
Стала ти моєю любкою
В золотім саду.
Цілувала, віддавалася –
Спрага ж як була.
Бо незнаною зосталася,
Свіжою пішла.
І солодкий біль не гоїться,
Вік йому цвісти.
Що у серці моїм коїться,
Знаєш лише ти.
– Ну, з моральною розбещеністю розібралися, – пожартував я. – А де ж занепадницькі настрої?
– От вам зараз смішно, – вдав, що обурився, Анатолій Андрійович, – а мені тоді було не до сміху. І не тільки мені: вірші передали в літературній радіопрограмі, так директорові обласного радіо вліпили за те строгача.
– А занепадницький вірш пам’ятаєте? – не відступав я.
– Та ось він, проклятий! Слухайте:
* * *
Осінь стукає в вікно:
– Ви готові? Ви готові? –
Відцвіли уже давно
Чорнобривці тонкоброві.
Відцвіли й минулі дні,
Що мені весна наснила.
Ти наснилась теж мені,
Чи не правда, моя мила?
Це було давним-давно
Або й зовсім не бувало…
Я не знаю… Все зів’яло…
Осінь стукає в вікно.
– Ну як вам? Повний занепад?
– Ну, коли «все зів’яло…»
– І, що цікаво, – ніби й не чув Анатолій Андрійович, – на догані наполіг секретар обкому партії з ідеології, найбільший ловелас і розпусник на всю область. Прізвище називати не буду, царство йому небесне…
– А що, коли «морально розбещеного» Дімарова та видати окремою збіркою? – запропонував я.
– Ну що ви, – відповів Анатолій Андрійович, – кому потрібні моральна розбещеність та занепадницькі настрої молодого Дімарова?.. Там і віршів тих – кіт наплакав…
Залучивши у спільники дружину письменника Євдокію Нестерівну, я все-таки зумів умовити патріарха нашої літератури розшукати в домашніх архівах поетичний доробок давно минулих років, переглянути його й хоча б самому визначитись, що з написаного витримало випробування часом, а що застаріло.
Анатолій Андрійович знехотя погодився.
І лише після того, як я прочитав рукопис й зателефонував авторові, щоб поділитись враженнями від прочитаного, зокрема про те, які з віршів мені найбільше сподобалися, Дімаров несподівано признався: «А ви знаєте, саме за ці вірші мені дали рекомендацію до Спілки письменників Павло Григорович Тичина і Максим Тадейович Рильський. Третю рекомендацію дав Леонід Новиченко. Але то вже за прозу…».
Ось така історія.
Павло Щегельський
І на додаток кілька ілюстрацій:
