Смерть силабо-тоніки

146

Багаторічне протистояння римованої та вільної поезії викликало не
одну суперечку, не одну віртуально-реальну бійку, проте, ані чиєюсь перемогою,
ані мирною угодою між диспутантами з обох боків поетичної барикади досі не
увінчалося. Ходять чутки, нібито силабо-тоніка віджила своє і користується
популярністю лише серед графоманів та політичних агітаторів. Ходять чутки,
нібито світова поезія давно відмовилася від класичних стилів і перейшла
виключно на верлібр, і, можливо, саме з цієї ось причини українські поети
залишаються невідомими широкому загалові. Де істина – не знає ніхто, але її
продовжують шукати.

Письменник Юрій Винничук і собі підливає масла у вогонь:
«Афористична поезія Ліни Костенко та Бориса Олійника – це продукт винятково для
домашнього вжитку, як і Руданський, Щоголів, Сосюра чи Симоненко. Адже проблема
ще й у тім, що західні перекладачі давно не римують, а перекладають ритмічною
прозою. Відтак спробуйте ці вірші прочитати, переставивши слова, аби зруйнувалися
рими, і подивіться, що з них залишається. А залишається пшик».

Винничук – прозаїк, а тому дозволю собі припустити, що про деякі
тонкощі поетичного ремесла лише здогадується. Математичний закон, за яким від
зміни місць доданків сума не змінюється, діє і в літературному дискурсі
(підтверджено експериментально на прикладі згаданих авторів). Зрештою, навіть
заримована публіцистика, на яку натякає пан Юрій, свого часу виконала героїчну
функцію пробудження і міцно вросла у пам’ять читача саме завдяки формі,
ритміці, ефекту мантри, якщо хочете. Жоден вільний вірш на таке просто не
здатний.

Верлібрист у минулому Тарас
Федюк стає на захист силабо-тоніки: «Верлібр пришвидшив загибель поезії в
Європі і хоче це зробити в усьому світі. Зникли сакральна таїна рими, ритмічні
переливи, музика врешті-решт… Верлібр, названий Бродським – «вино без пляшки –
просто пляма на скатертині», верлібр, названий Фростом «грою в теніс без
сітки», заполонив світ, нівелювавши особливості національної версифікації…  Ну, це тема окремої розмови. Хоча одразу
хотілося б сказати, що й у верлібровій поезії є вершинні досягнення, щоправда,
як на мене, радше всупереч, аніж завдяки».

Сучасна поезія
космополітизується, трансформується у такий собі набір легко впізнаваних
культурних символів, і не обтяжений законами і правилами верлібр тільки сприяє
цьому. Очевидно, всесвітня втома наклала свій відбиток і на вірші, бо, дійсно,
про що не написано, кого не оспівано? Інколи силабо-тоніка нагадує ходіння
лабіринтом, але лише сліпий не здатний побачити, що з кожним кроком змінюється
траєкторія шляху, змінюється сам поет. Не можу не погодитися з російським
поетом Олександром Кушнером, який і собі долучається до дискусії: «Верлібр –
знахідка для графомана. Верлібр, який може бути дуже гарний на тлі римованого,
регулярного вірша – саме внаслідок своєї рідкісності і несподіванки,
перетворюється на прозаїчну, дуже зручну для виступу на міжнародних
конференціях балаканину. Блока або Мандельштама не перекласти, вірші – не
музика, живуть тільки в своїй мові, а верлібри перекладаються без втрат, а якщо
перекладач талановитий, розумний і володіє уявою, то виглядають часом краще,
ніж оригінали».

Польська письменниця і
перекладачка Анета Камінська в одному інтерв’ю зізналася: «Я народилася
запізно, щоб цінувати римовану поезію. Я її не люблю, не читаю й ніколи би
чогось такого не переклала. Не тому, що складно, але для мене це – просто
псування вірша. Знаю, що така поезія в Україні досі дуже поширена, але в Польщі
її давно не пишуть. Польські читачі вже втратили звичку її читати. Навіть не
було би для кого перекладати».

Ну ось і знайдено причину,
корінь зла, так би мовити. Те, що колись вважалося авторською майстерністю,
нині трактують як «псування», так і не осягнувши, в чому ж суть мистецтва
версифікації. Беззастережна віра у міф, за яким рима обмежує, накладає на
написане важку печать форми, призвела до ігнорування нових можливостей мови,
які пропонує силабо-тоніка. І найгірше – тепер кожен, кому під силу викласти
власні інтимні переживання і назвати сіє письмо віршем, вважає себе поетом. І
йому вірять.

«Поэзия должна быть глуповатой» – писав російський класик
Олександр Пушкін, очевидно, маючи на увазі не форму, а все-таки інфантильність
і навіть алогічність поетичного. «Глуповатой», але ж не примітивною…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!