Тоді я навчався на другому
курсі Київського театрального інституту. Це був 1954 рік. І на той час цей вуз
нараховував трохи більше 150 студентів із педагогами. Отож коли незадовго до
нового року з’явилася вузівська стінна газета з віршами, то я дуже здивувався,
що крім мене в інституті ще хтось пише вірші, бо раніше в цій стіннівці
друкували тільки мої «поезії».
Став розшукувати нового автора, бо ми ж усі знали одне
одного в обличчя. Таким чином дізнався, що в цьому році на перший курс поступив
ще один «поет». Мені розповів про нього першокурсник із Бишева Петро Манько.
Вони навіть разом просиділи майже семестр за одним столом. А наприкінці року
цей «поет» поїхав до Москви в кіноінститут, куди його запросив Довженко.
Ні хто такий Довженко, ні як він його запросив, ніхто
мені не пояснив. Я тільки зауважив по віршах у газеті, що він пише якось інакше
ніж я. У моїх тодішніх віршах я все боровся за мир у всьому світі і воював
проти американських імперіалістів, що хотіли поневолити Корею… А новий «поет»
про це ні гу-гу…
Після Нового року художній керівник нашого курсу І.І.
Чабаненко (до речі, заслужений діяч мистецтв України) їхав до Москви на нараду
фахових педагогів третіх курсів і взяв нас з собою як підсобний матеріал для
ілюстрації своєї роботи.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Поселили нас у Москві на час тієї наради, в гуртожитку
Всеукраїнського кіноінституту. Гуртожиток стояв тоді на березі річки Яузи.
Так ось, в неділю мої однокурсники махнули десь метром в
Москву, а я затримався в кімнаті гуртожитку сам. І раптом без стуку
розкриваються двері кімнати: на порозі стоїть засмаглий, ледь вище середнього
зросту юнак, і запитує:
— А хто тут із курсу Івана Івановича Чабаненка?
Відповідаю: «Я!» Хлопець мені каже: «Я — Микола
Вінграновський. Мене порекомендував Довженку сам Іван Іванович, за що я йому
безмежно вдячний!»
І тут юнак простягнув мені руку. Я її потис і пояснив, що
я студент Івана Івановича. Про себе ж подумав: «Чи не тебе я, голубчику, бачив
колись в одній із кімнат нашого театрального гуртожитку біля Круглої Башні».
Були якраз в одній з кімнаті відкриті двері, а ти читав уривок із «Гайдамаків»
Шевченка своїм товаришам. Я ще зауважив собі, що аж занадто педалював на
темперамент. Та ж смаглявість, той же зріст. А потім спливло в пам’яті прізвище
під віршами в нашій стінній газеті. То ось ти який! А я тебе розшукував після
газети на першому курсі.
Отак ми познайомилися і заприятелювали. Тоді, скільки
були ми в Москві, всі вечори до пізньої ночі ми просиджували вдвох на вікні
довгого коридору в гуртожитку, читаючи один одному свої вірші, які допомагали
відкрити душу і зблизитись.
В один із вечорів Микола повів мене в компанію своїх
однокурсників. Як не дивно, але це було у чималій кухні гуртожитку, де вони
готували собі вечерю, влаштовували цікаві розмови, а потім і танцювали. Він
мене познайомив з нашими земляками з України — Ларисою Шепітько, Анатолієм
Добролежею (художник), Роланом Сергієнком і двома братами Шенгілая із Тбілісі.
Це вже тепер відомі ці імена навіть у світовому кіномистецтві. А тоді всі
звичайні хлопці та дівчата, як і ми з Миколою.
Правда, я помітив, що вони вели себе більш розкуто, ніж
ми в нашому театральному. Нас педагоги тримали якось досить зашорено…
Одного разу в інший день я зайшов до Миколиної кімнати
якось зранку. Він був один. Але ходив сам по кімнаті і читав натхненно вголос
книжку з віршами Пабла Неруди. Ні поезій Неруди на той час я не знав, ні такого
виконання не бачив, але вже тоді сам Микола мені був схожий на гарячого
засмаглого вітра-степовика, як і вся його поезія.
Отож після тих московських зустрічей ми заприятелювали на
все життя. Я не скажу, що в нас була велика дружба, але ми душами зійшлися ще
тоді, коли про Миколу Вінграновського ще ніхто не знав і не чув. Він писав мені
сердечні листи, приїздив до моїх батьків разом зі мною в моє село Дружню на
Київщині. Ми ходили на вечірки і в клуб до наших сільських дівчат, ночували на
запахущому сіні в нас у хліві на горищі, одкривали один одному душі під
голубими зірками нічного неба, виходячи на безкінечний Чумацький шлях, пили з
нашої криниці під вербою з зірками, що нападали туди за ніч, цілющу воду. А ще
пізніше в Києві я його вперше привів на літературну студію при видавництві
«Молодь», де познайомив з Іваном Драчем, Борисом Мозолевським, Миколою Сомом,
Тамарою Коломієць, Андрієм М’ястківським…
Проте всього не перекажеш у цих коротких нотатках до
тодішніх листів, котрі він писав мені з Москви. Вони були, як повіви засмаглого
степового вітру. Адже про нього ще ніхто не знав ні в літературі, ні в кіно, ні
у великому світі, куди він тільки вступав. Ми були просто два сільські хлопці:
він — із степів Миколаївщини, а я — із свого рідного Полісся.
м. Київ