Служіння Слову в часи непевні

196

Олег Чорногуз – знакове ім’я в
новочасній українській літературі. І не лише як загальновизнаний майстер
сатири.
Публіцистика – ось жанр, у якому останнім часом високий талант
письменника проявився особливо яскраво і потужно. Нещодавно побачила світ його
книжка публіцистики та есеїв «Діти колонії».

Гостре, в’їдливе слово, іронія,
сатира, високий інтелект, оперативність у реагуванні на події суспільного
життя, обізнаність у вітчизняних політичних реаліях і в історичній тематиці –
це Чорногуз-публіцист — безкомпромісний, чесний у своєму ставленні до життя;
письменник, котрий, досягши почестей і пізнавши солодку облуду широкого
читацького визнання, не відгородився од світу глухим муром корифейства і пихи,
а продовжує вперто і натхненно лупати сю скалу… Хохляцьку скалу ненаситної
захланності, рабської покірності і байдужості, фарисейського лицемірства і
продажності. Скалу, котру подужать можемо хіба що гуртом — силою розуму, силою
таланту, силою волі і віри, чистотою наших моральних устремлінь і висотою
духовного покликання.

Олег Чорногуз вибирає
найактуальніші, найболючіші теми: драматичні сторінки вітчизняної історії,
мовне питання, агресивна політика північно-східного сусіда, немічність і
брехлива продажність тутешньої влади, рабська покірність і засліпленість
безрідних хомок.

 Письменник кричить, намагається догукатися до
нас у своїх пристрасних і зболених рядках: камо грядеші, українцю, засліплений
і затурканий чужинецькими яйцеголовими політтехнологами і
політиканствуючими  маргіналами без роду
без племені? А чи тобі байдуже, «аби ковбаса була»?..

У час, коли вже не один із
«титульних» служителів слова, вибачайте, публічно, навіть демонстративно,
ексгібіціоністськи скурвився, дивуючи публіку дешевою і тухлою політичною
еквілібристикою не згірш від деяких коронованих «радянських класиків» минулого
століття; в час, коли хтось аж «соловейком» заливається, аж навшпиньки стає і
захлинається від холуйського ентузіазму, аби з-під його вже зношених зубів не відібрали
дармового корита, чи бодай не зігнали геть од недолуго перефарбованих із
«кумачевого» в синьо-жовте трибун, а інший взагалі перестав тямити, нетяга, що
ж насправді коїться в цьому незбагненному світі; в час, коли орієнтири
загубилися в імлі, духовні провідники змаліли й перевелися на пси, а
ліцензована «совість нації» скаче з одного політичного збіговиська до іншого,
ніби жаби на болоті з купини на купину, і народ, так і не ставши Нацією,
стрімко деформується в слухняних «мешканців штанів», — в такий непростий час
зберегти гідність і честь митцеві набагато складніше, ніж за ситих,
благополучних днів. Доводиться вибирати, кому служити: Слову чи захланній
мамоні.

Олег Чорногуз зробив вибір. Він
нещадний у своєму присудові цим непевним дням з їхніми дріб’язкуватими, не
здатними на державницький чин псевдолідерами, державними пігмеями з надутими
щоками і гіпертрофованими стравоходами. Попри засилля теперішніх метких
нуворишів, попри байдужість і нікчемність гнилого сьогочасся, письменник
продовжує гідно відстоювати сакральні для кожного чесного і мислячого українця
цінності, які єдині можуть нас порятувати як націю, як народ і як державу в
грядущих геополітичних випробуваннях і катаклізмах. Цінності, забріхані гіршими
з нас, спаплюжені, висміяні, здевальвовані, кинуті під бруднющі чоботиська і
затоптані.

…Нещасна та країна, слугувати
поводирями якої найнялися, не спитавши нас, бездарні й нечисті на руку
вихватні.

Убога та країна, в якій сліпці
ведуть сліпців  на геополітичний забій,
на ідеологічне заклання, на поталу зажерливим і злотворящим.

Бідна та країна, в якій у героях
ходять нікчемні пролази, патентовані брехуни і злодюги, на чиїх чавунних лобах
написано їхнє вічне і примітивне, як дощовий черв’як, життєве кредо: зиск,
брехня, злодійство і нікчемна безпринципність.

Ця новочасна спідлочена марнота
дедалі більше обсідає щаблі влади, ніби таргани, вилазить з інформаційних дірок
і вчить нас, як насправді треба жити – не по честі і совісті, не у
відповідності з Божими приписами,  метикуючи
не на державну казну, а на власну глибоченну кишеню до п’ят…

Час теперішній – вагітний
вселенським неспокоєм.

Час теперішній складає ціну
кожному.

Час теперішній випробовує.

На вошивість. На гнилість. На
продажність. На нікчемність.

І негідники в цьому часі фаворити
— якщо ми їх не зупинимо – нашим словом, нашою волею…

Про це якраз і пише Олег
Чорногуз, намагаючись догукатися до тих, хто бачить, і хто  чує, і розуміє, що насправді відбувається, і
знає, що робити, як протистояти викликам і випробуванням часів новітніх, часів
непевних і підступних.

…А ще крізь частокіл його
наснажених і густо повитих тривогою публіцистичних рядків, як кров крізь бинти,
проступають притлумлені, але такі відчутні мотиви прискіпливої самоіронії,
сприймання світу цього недосконалого як гротескної гри світла і тіні, неба і
землі.

Подібне ставлення до перебутності
і до марноти земної може собі дозволити лише Майстер, котрий, пізнавши буття у
різних його проявах і осягнувши таємницю Слова, зберіг атавістичну властивість
сміятися. Сміятися і над цим недосконалим світом, і над собою як його
мікрочастинкою…

І в цьому – весь Чорногуз,
залюблений у недосконалість мінливого світу і нещадний у своїй вимогливості до
себе: «Все наше життя – це кіно і п’єси, а я часто скидаюся на актора з одним
глядачем — моєю дружиною, оскільки діти й онуки зайняті і гадають, що світ, як
і дорога в ньому, такі довгі і безмежні як горизонт. На сімдесятому році життя
виявляється, що все це не так, і в тебе враження таке, що ти по землі промчав
швидкісним поїздом, і, одного лише разу відчинивши вікно, підхопив хронічний
бронхіт і досі його одкашлюєш».

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!