«Слухай: вітер думки збирає, б’є сорокою у вікно»

193

ЛИСТИ МИКОЛИ ВІНГРАНОВСЬКОГО ДО МИХАЙЛА СІРЕНКА

 

Наприкінці минулого року УЛГ оприлюднила спогади Михайла
Сіренка про Миколу Вінграновського. Наразі до уваги читачів пропонуємо листи
М.Вінграновського до М.Сіренка (публікуються вперше).

 

***

Доброго  дня тобі, мій любий!

Оце тобі моя рука — через
Москву, через ліси і поля, через віддаль в Київ. Знаєш, Михасю, поїхали ви, а я
подумав: є ще порох в наших порохівницях! Є! 
Тільки якийсь приємний сум не покинув 
серця, коли розставались.

І… взагалі, після нашої
зустрічі, я немов знову вийшов на великий шлях, подивився на себе збоку… Ми ще
заспіваємо! Ой як заспіваємо! Лише б втриматись, зберегти себе від бруду, який
липне і оточує…  Швидше б літо! Тоді ми
уже з тобою й наговоримось, і попрацюємо…

Дні пробіжать, а ти, Михайло,
поки що… пиши мені. Про все, про все. Адже 
зрозумій, що кожна вісточка з України — це для мене свято.  Про все, про все… Як справи у тебе в
літстудії? Що нового написав?

Я тобі вишлю трохи грошей і
купи, будь ласка, мені новеньких збірочок і особливо, якщо зможеш, «Проліски»
Т. Коломієць, а  також
М’ястківського. 

Оце мій новий вірш. Прочитай і
напиши відношення… Зараз ще над ним працюю. Б’юся за кожне слово і думку…

Ех, швидше б літо… Та нічого!
Та хвилина прийде незабаром! Тоді уже ти поводиш мене по Києву, познайомимося з
поетами..

Отак то.

Міцно тисну руку. Пиши
побільше! І привіт Івану Івановичу Чабаненко, привіт І-му курсу…

До побачення.

Твій Микола.

 

***

Здрастуй, мій любий Михасю!

Сьогодні одержав твойого
залізного листа і раптом сказав собі: хіба я йому не писав?! Віриш, що я тобі
пишу кожний божий день, кожну хвилину і ось маєш…

У мене, друже, жарка пора.
Вчора здав перший екзамен з майстерності і режисури. Оцінку узнаю сьогодні
увечері. Думаю, що все буде гаразд. Але половина курсу уже плаче: відсів буде
великий.  Нічого не зробиш — мистецтво
гірше релігії — вимагає трупів.

Я вже думав: ось закінчу, а
там до тебе, в Київ. Мені ще 3 екзамена, до 27-ого.

Багато питань, багато
роздумів… Ну та нічого, уже скоро.

Зараз працюю над
кіносценарієм. Зустрінемось — почитаю. Вірші нема коли писати. Так,
уривками…  Але один написав… Ось послухай:

 

Заспокойся в січневу лють,

Слухай: вітер думки збирає…

Напиши мені що-небудь,

І про те, що ці дні пройдуть

Вереницями небокраєм…

Заспокойся в січневу лють.

 

Слухай: вітер думки збирає,

Б’є  сорокою у вікно,

На шибках снігурів чіпляє,

Тільки вітер і пригадає,

Що минуло у нас давно…

Слухай: вітер думки збирає.

 

Напиши мені що-небудь

Коли роси в степу дзвеніли,

Коли місяця тиха ртуть

(І над нами молочний путь)

Нам світання в очах стелила…

Напиши мені що-небудь.

 

І про те, що й ці дні пройдуть

Через пісню швидку зимову,

Через степ наш в далекий путь…

Заспокойся в січневу лють

І чекай, і сумуй, і знову…

Напиши, що дні пройдуть.

 

Ой, пройдуть-пройдуть, уже
пройшли. Відшуміли… Що написав нового, друже? Як справи з екзаменами у тебе і в
літоб’єднанні?

Пиши, пиши.

До зустрічі!

Твій Микола.

 

***

Здрастуй, здрастуй!

Міша, здрастуй!!

Вогнем і мечем, караю  дні свої крізь бурхливу повінь мрій і
хвилюючих устремлінь далеко.

Не писав я тобі, не писав і
тільки тому, що скучив, що хочу бачити тебе і говорити, говорити…. Чорти його
батька знають, як хочеться писати. Я вже не можу не писати, Міша! І з того дня,
коли поїхав, ввесь божий час наситив словами, що звуться по-різному: 

вірші, сценарії, казки, драми,
кохання, дівчата, хлопці, знову дівчата… Москва, її вулиці і будинки, небо її,
міліціонери…

І тільки хороших віршів мало
читав. Ой мало-замало, Міша!  І що таке?
Де корінь душ наших поетів? Чи в не низькоті, не в мілкоті власного  життя, яке вони часто прикривають  загальними словами, як от: большой
горизонт,  большие надежды, мир большой,
счастье громадности.

Все велике, а віршів нема…

Та ти ж це сам знаєш! Да…
да…  І хочеться мені зараз почитати вірші
твої. З твоєю свіжою ритмікою, настроєм світлим, музикою слів. Написав би ти
мені побільше! А я? Що я… Слухай:

 

Ти підійшла до темної криниці

І нахилилась в місячному сні…

Завмерли в росах сині полуниці

На тінь мою в серпневій
тишині,

Німі зірниці вдалині,

І осокори уві сні…

Я був тут вчора…

Ні, о ні…

Бо повен ввесь я вглибині

Твоєю призабутою красою…

Тремтить відро над темною
водою,

І ти… і ти… Чого стоїш?

Немов вслухаємось у тиш

І ждеш  великого, свойого…

Бринять в росі затерплі
полуниці,

Ти рвійно підвелася від
криниці.

Немов вогнем наповнилось відро

І вгору мчить,

І світ тремтить

У кожну мить

Від його поштовхів… Летить!

А ти зі мною, ти зі мною,

Мене не чуєш за спиною…

Схилилась знову, зориш вниз…

Мов землетрус в моєму серці

Твоїх чекань, а може й сліз

Найперших і безмовних

До краю музикою повних…

 

Ось такі мої римки на
сьогоднішній день. І не силкуйсь глибоко вдумуватись при розбірі, бо й сам
бачу, що слабенько. Але — це ще не все! Напишу 
хороше і сильне, віриш! Вір, так як я вірю у тебе.  Ось.  В
найближчі дні вишлю тобі декілька віршів, одержавши твої.

Да! Борису привіт! Де він
зараз, що робить, що написав? Що діється у нас в Спілці? Які нові поети
з’явилися?  Міші Крамару привіт і
Головатюку і всім, всім студентам кого знаю й не знаю, бо думками і серцем з
вами.

До зустрічі, друже!

Може ти якось знову залетиш до
мене в Москву, га?

Пиши, не барись!

Чекаю твоїх віршів.

Ну, руку. 

Микола.

 

***

БАТЬКОВА ПІЛОТКА

Зблискотіли блискавиці в
блекоті,

Відгриміли громи за горою,

Відізвали мрії за собою…

Може хтів, а може і не хтів…

Тільки зринули, як марево
широке.

І не стало більше блекоти…

Може в царство їхнє ненароком

Зваблюсь я хлопчиною  прийти.

Обкопаю яблуню солодку,

Підв’яжу гілля їй мотузком.

І вдягну я батькову пілотку

Розпростертим орлячим крилом…

            І ходить у ній не довелося —

            Загубив за будкою в яру…

            Осінь, осінь… ніжна моя осінь,

            Батькову  пілотку
подаруй.

Ту, що пахла батьком в сорок
п’ятім,

І халвою (з Гамбургу привіз),

В ту, що зорі в росяній
блаваті

Сипав з неба мій Чумацький
віз.

            В ній тікав з уроків я у школі,

            І чекав Остапа: підвезе!

            Виростав я витязем у полі

            І сідав з Матвієм в ХТЗ.

В ній виходив на німу дорогу

І боров дивізії, полки…

В полководців сіяв я тривогу

І дівчатам посміхавсь палкий…

            Як пілотка припадала пилом —

            Мрія мрію з гоміном прийма.

            В них дівчата всі мене любили,

            Ну, а я — Тамару в другім «а».

Осінь, осінь… золоті відерця

В полі на шипшині… я збирав…

І мені і зараз ще здається,

Що у мене батько генерал…

            Відсиніли ранки в темних кленах,

            В росяній блаваті день буя…

            О моя омріяна поема,

            Музика нескладена моя!..

 

Ну, а тепер — здрастуй, Міша!

Здрастуй, здрастуй… простягни
мені свою руку і ми радо вип’ємо  на фоні
червоних  знамен нашого свята.

Жаль, що я не можу тільки
розгледіти, споглядати твої очі в хвилину найбільшого напруження свята. Які
вони будуть твої очі?  Чи опустиш їх в
землю, чи підведеш вгору, до хмар, де будуть наші простягнені руки стиснені в
теплім потиску?

Не забудь тільки одного, що в
північ 7-ого я буду пити вино за нашу з тобою світлість душі, за нашу
впевненість і смілість в поезії.

А ти ще зможеш випити за Моє
двадцятиріччя, яке сьомого числа зійде з неба і, як Христос Воскрес,
розіпнеться на моєму тілі. Душі, серці…

Бажаю теплого і гарного свята.

Міцно-міцно тисну руку.

Твій Микола.

5.ХІ.56 р.

 

***

КВІТЕНЬ

На крилах журавлів весна вже
сушить весла.

Загомоніли про життя діди.

І на стежин пахучі перевесла

З снопів тополь тече зелений
дим.

 

І над окопами і понад голубами

Пливуть хмарин безсмертні
голуби.

Моя земля воєнними губами

Припала до грудей сівалок
голубих.

 

І падає в ставки ночами п’яне
небо,

Лоскочуть хвилі Марса п’яну
лють.

І дід Василь забув своє вже credo,

Бо дві Ведмедиці на пасіку
ідуть.

 

Повисла на тину і місячна
макітра

Доїти сад, щоб пити і мовчать…

І я іду під всі чотири вітри

Тривожити і зраджувати дівчат…

 

Де прадід вістряком окрилює
синюху,

Хороший трактор стверджує
буття,

І буркотить майбутнім дням на
вухо,

Що ця земля  закохана в життя…

 

Куди, куди, хмарино, перевезла

Опалий цвіт віків, скажи мені?

На крила журавлів весна
підняла весла

І зупинились повні цвіту дні.

 

________

 

Чи довго ми будемо мовчати?

Міша! Чорти його батька знають!!

 

Не говори, не говори

Про світанковий яр.

Я повнив серцем вечори

Під вибухами хмар.

 

Бродили соком дні мої

З тобою  у маю.

І на багнети солов’їв

Я кинув молодість твою.

 

Я хлюпав небо мрій своїх

На твій тривожний шлях.

І жаль мені, що я не міг

Спалить тебе в полях,

 

Я не посмів тебе спалить,

Розкинувши між трав,

Щоб ми змогли в другому жить…

Якби я знав…

 

Не говори, не говори

Про світанковий яр.

Там сплять прощання якори

Під вибухами хмар.

 

Міша, коли напишеш мені
що-небудь новенького? О, якби ти знав, що таке безсоння в думках про свій край,
то ти б висилав кожний день мені по віршу. Їй-богу, скучив за твоїми віршами!
Дасть бог, що тільки приїду на Україну і ти зустрінеш мене збіркою. Як у тебе
справи? Що нового на літературній бандурі?

Прівіт Ліді!

МіхайЛе! Хай напише мені  Борис! Ти передай йому тепле слово від мене в
кочегарку… Я чекаю, чекаю!

Висилай всі нові вірші і
обов’язково «Сині тумани»! Сині тумани, сині тумани… Не добавляйте в серце
омани… Досить тієї… у-у-у!

Кого ти найбільше сьогодні
любиш?

Привіт Татьяні Головатюк (як
вона себе почуває?) Привіт Татьяні… Авдієнко… (Я такий багатий на ім’я
Татьяна!)

Чекаю! Чекаю!

Твій Микола.

27.ІІІ-57 р.

 

***

Боже, боже!..

Дозволь поклонитись тобі, Міша,
і написати за вісі рази сотню листів… Ну, що тобі писати, враже мій милий??
Жив. Здоров. Скучив. Ой, як скучив… Скоро приїду  і розцілую за Чумака і М’ястківського.  Не так за них, а як за тебе. За те, що ти є
такий… в мене. От.

Чорти б тебе брали, Михайло
Сіренко!  Віддаю голову, що ти можеш
сміливо редагувати вірші А. М’ястківського 
і не пропустити до друку жодного. Не ображайся!  Ти його любиш? Дарма, друже, дарма! Тобі
треба таку любов, щоб до неї тягнутися! А М’ястківський — це ти в найгіршому
вигляді…  Все ясно, все просто, а разом з
тим — нічого. Все воно вже було! І головний недолік, туберкульозний недолік
цього поета в тому, що він не живе сьогоднішнім днем. Те ж саме і щодо
Сосюриних «Солов’їних далів»… Поет не кусає, а гладить, поет не хвилює, а
вовтузиться з шкуринками своїх рифм.

Чумак… Чумак! Дай бог, Міша, щоб
і ми з тобою чумакували по своїй епосі так, як чумакував цей
дев’ятнадцятирічний хлопець…

Ну, гаразд! Де будеш
працювати? Як ти закінчуєш, Міша?  Напиши
мені! Що нового написав?  Вишли,
будь-ласка, побільше мені своїх віршів! 
Не лінуйся, вишли… У мене нового особливо нічого немає… Пишу багато,
але нічого задовільного для себе не знаходжу. Пишу злий і невмолимий.

Про Борис Мозолевського
напиши? Як він?? Де?…

«Не тривож моє серце
неласкане»…

Чудовий, ой який чудовий
рядок…

Не хочу набридати тобі своїми
рифмами… Хіба що тільки:

 

В засинілу синю синь

Мчать Сосюру ніжки.

В засивілу сиву даль

Йде Малишко пішки.

 

Міша! Привіт Борису Івановичу Головатюку! Татьяні привіт!

Пиши  про любов і фестиваль!

Твій Микола.

 

P.S. Це мої кадри з курсової роботи.

З любов’ю — тобі.

 

16.VI-57 р.

 

 

***

ДО…

Здрастуй, здрастуй… живий і
здоровий…

Не забулись кленові літа…

Може трохи і вицвіли брови,

Може посмішка стала не та,

 

Може серце… напевно не знаю…

Тільки хочу додому в село…

А поки що рядки засіваю,

Щоб хорошеє зілля зійшло.

 

Уже звик до трамваїв і танків,

До юрби гомінкої краси…

Хочу тільки побачить світанки,

Де забув я напитись  роси,

 

Хочу сходу рожевую пляму…

Небо синє, а чи голубе…

Хочу дуже на нього поглянуть

І не хочу побачить тебе…

 

ТИ…

            О, скільки дум своїх

            Я відіслав з тобою разом…

ТИ…

            Чому я все не зміг

            покінчити відразу…

ТИ…

 

15.І-55 р.  МВ.

Михайлові від Миколи.

 

 

 

БАЛАДА ПРО ЮНАКА

Голодним дятлом промінь впився
в тіло,

Коли він біг, знесилившись до
краю.

Напнулось небо, як сухе
вітрило,

Кричить «вмираю»…

 

Все полягло, лиш він один
біжить,

Зваливши голову на теплі, юні
груди…

А сонце стогне: ти не будеш
жить,

Води не буде!..

 

Ой не буде!.. Спека…

Недалеко синій став.

Зупинився, став…

Лелеки…

 

…І в очах, мов кицечки
грайливі

Хвильки в дно животиками
труться…

Розляглась, розхрісталась на
ниві

Сонця екзекуція…

 

Знов біжить… У грудях серцю
темно…

За верству залишились його…

Як їх звати він забув
напевно!!..

Може повернуть назад,
кругом?..

 

Знов до них! І з ними став
шукати!

Так, до них… не можу більш один…

Крок!.. Іще!.. І раптом впав
проклятим,

Впав низьким, мов з-під соломи
дим…

………………………………………..

…Твої руки в мене на щоках,

у кімнаті вечір з бородою…

— Що з тобою?

— Сон… Побачив спеку в снах…

 

 

СКАЧЕ ПОЛЕМ…

Скаче полем кінь лихий,

Скаче полем кінь лихий

І ковиль полоще небокрай.

Може доля навтіки

В шлях подалася дзвінкий?

Вітер! Серце роздмухай,

Як міхи…

 

Хто вуздечку зняв з коня.

Хто вуздечку зняв з коня?

Чом біжить він і шукає що?

Тільки мускули дзвенять,

Тільки очі пломенять,

Як в людини… Ой, загине!

 

 

Повний сили кінь летить!

Не загине.

Знає що йому робить,

Як людина…

Заздрю!

 

В знак нашої зустрічі.

М. Вінграновський

 

(З особистого архіву Михайла Сіренка)

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!