ЛИСТИ МИКОЛИ ВІНГРАНОВСЬКОГО ДО МИХАЙЛА СІРЕНКА
Наприкінці минулого року УЛГ оприлюднила спогади Михайла
Сіренка про Миколу Вінграновського. Наразі до уваги читачів пропонуємо листи
М.Вінграновського до М.Сіренка (публікуються вперше).
***
Доброго дня тобі, мій любий!
Оце тобі моя рука — через
Москву, через ліси і поля, через віддаль в Київ. Знаєш, Михасю, поїхали ви, а я
подумав: є ще порох в наших порохівницях! Є!
Тільки якийсь приємний сум не покинув
серця, коли розставались.
І… взагалі, після нашої
зустрічі, я немов знову вийшов на великий шлях, подивився на себе збоку… Ми ще
заспіваємо! Ой як заспіваємо! Лише б втриматись, зберегти себе від бруду, який
липне і оточує… Швидше б літо! Тоді ми
уже з тобою й наговоримось, і попрацюємо…
Дні пробіжать, а ти, Михайло,
поки що… пиши мені. Про все, про все. Адже
зрозумій, що кожна вісточка з України — це для мене свято. Про все, про все… Як справи у тебе в
літстудії? Що нового написав?
Я тобі вишлю трохи грошей і
купи, будь ласка, мені новеньких збірочок і особливо, якщо зможеш, «Проліски»
Т. Коломієць, а також
М’ястківського.
Оце мій новий вірш. Прочитай і
напиши відношення… Зараз ще над ним працюю. Б’юся за кожне слово і думку…
Ех, швидше б літо… Та нічого!
Та хвилина прийде незабаром! Тоді уже ти поводиш мене по Києву, познайомимося з
поетами..
Отак то.
Міцно тисну руку. Пиши
побільше! І привіт Івану Івановичу Чабаненко, привіт І-му курсу…
До побачення.
Твій Микола.
***
Здрастуй, мій любий Михасю!
Сьогодні одержав твойого
залізного листа і раптом сказав собі: хіба я йому не писав?! Віриш, що я тобі
пишу кожний божий день, кожну хвилину і ось маєш…
У мене, друже, жарка пора.
Вчора здав перший екзамен з майстерності і режисури. Оцінку узнаю сьогодні
увечері. Думаю, що все буде гаразд. Але половина курсу уже плаче: відсів буде
великий. Нічого не зробиш — мистецтво
гірше релігії — вимагає трупів.
Я вже думав: ось закінчу, а
там до тебе, в Київ. Мені ще 3 екзамена, до 27-ого.
Багато питань, багато
роздумів… Ну та нічого, уже скоро.
Зараз працюю над
кіносценарієм. Зустрінемось — почитаю. Вірші нема коли писати. Так,
уривками… Але один написав… Ось послухай:
Заспокойся в січневу лють,
Слухай: вітер думки збирає…
Напиши мені що-небудь,
І про те, що ці дні пройдуть
Вереницями небокраєм…
Заспокойся в січневу лють.
Слухай: вітер думки збирає,
Б’є сорокою у вікно,
На шибках снігурів чіпляє,
Тільки вітер і пригадає,
Що минуло у нас давно…
Слухай: вітер думки збирає.
Напиши мені що-небудь
Коли роси в степу дзвеніли,
Коли місяця тиха ртуть
(І над нами молочний путь)
Нам світання в очах стелила…
Напиши мені що-небудь.
І про те, що й ці дні пройдуть
Через пісню швидку зимову,
Через степ наш в далекий путь…
Заспокойся в січневу лють
І чекай, і сумуй, і знову…
Напиши, що дні пройдуть.
Ой, пройдуть-пройдуть, уже
пройшли. Відшуміли… Що написав нового, друже? Як справи з екзаменами у тебе і в
літоб’єднанні?
Пиши, пиши.
До зустрічі!
Твій Микола.
***
Здрастуй, здрастуй!
Міша, здрастуй!!
Вогнем і мечем, караю дні свої крізь бурхливу повінь мрій і
хвилюючих устремлінь далеко.
Не писав я тобі, не писав і
тільки тому, що скучив, що хочу бачити тебе і говорити, говорити…. Чорти його
батька знають, як хочеться писати. Я вже не можу не писати, Міша! І з того дня,
коли поїхав, ввесь божий час наситив словами, що звуться по-різному:
вірші, сценарії, казки, драми,
кохання, дівчата, хлопці, знову дівчата… Москва, її вулиці і будинки, небо її,
міліціонери…
І тільки хороших віршів мало
читав. Ой мало-замало, Міша! І що таке?
Де корінь душ наших поетів? Чи в не низькоті, не в мілкоті власного життя, яке вони часто прикривають загальними словами, як от: большой
горизонт, большие надежды, мир большой,
счастье громадности.
Все велике, а віршів нема…
Та ти ж це сам знаєш! Да…
да… І хочеться мені зараз почитати вірші
твої. З твоєю свіжою ритмікою, настроєм світлим, музикою слів. Написав би ти
мені побільше! А я? Що я… Слухай:
Ти підійшла до темної криниці
І нахилилась в місячному сні…
Завмерли в росах сині полуниці
На тінь мою в серпневій
тишині,
Німі зірниці вдалині,
І осокори уві сні…
Я був тут вчора…
Ні, о ні…
Бо повен ввесь я вглибині
Твоєю призабутою красою…
Тремтить відро над темною
водою,
І ти… і ти… Чого стоїш?
Немов вслухаємось у тиш
І ждеш великого, свойого…
Бринять в росі затерплі
полуниці,
Ти рвійно підвелася від
криниці.
Немов вогнем наповнилось відро
І вгору мчить,
І світ тремтить
У кожну мить
Від його поштовхів… Летить!
А ти зі мною, ти зі мною,
Мене не чуєш за спиною…
Схилилась знову, зориш вниз…
Мов землетрус в моєму серці
Твоїх чекань, а може й сліз
Найперших і безмовних
До краю музикою повних…
Ось такі мої римки на
сьогоднішній день. І не силкуйсь глибоко вдумуватись при розбірі, бо й сам
бачу, що слабенько. Але — це ще не все! Напишу
хороше і сильне, віриш! Вір, так як я вірю у тебе. Ось. В
найближчі дні вишлю тобі декілька віршів, одержавши твої.
Да! Борису привіт! Де він
зараз, що робить, що написав? Що діється у нас в Спілці? Які нові поети
з’явилися? Міші Крамару привіт і
Головатюку і всім, всім студентам кого знаю й не знаю, бо думками і серцем з
вами.
До зустрічі, друже!
Може ти якось знову залетиш до
мене в Москву, га?
Пиши, не барись!
Чекаю твоїх віршів.
Ну, руку.
Микола.
***
БАТЬКОВА ПІЛОТКА
Зблискотіли блискавиці в
блекоті,
Відгриміли громи за горою,
Відізвали мрії за собою…
Може хтів, а може і не хтів…
Тільки зринули, як марево
широке.
І не стало більше блекоти…
Може в царство їхнє ненароком
Зваблюсь я хлопчиною прийти.
Обкопаю яблуню солодку,
Підв’яжу гілля їй мотузком.
І вдягну я батькову пілотку
Розпростертим орлячим крилом…
І ходить у ній не довелося —
Загубив за будкою в яру…
Осінь, осінь… ніжна моя осінь,
Батькову пілотку
подаруй.
Ту, що пахла батьком в сорок
п’ятім,
І халвою (з Гамбургу привіз),
В ту, що зорі в росяній
блаваті
Сипав з неба мій Чумацький
віз.
В ній тікав з уроків я у школі,
І чекав Остапа: підвезе!
Виростав я витязем у полі
І сідав з Матвієм в ХТЗ.
В ній виходив на німу дорогу
І боров дивізії, полки…
В полководців сіяв я тривогу
І дівчатам посміхавсь палкий…
Як пілотка припадала пилом —
Мрія мрію з гоміном прийма.
В них дівчата всі мене любили,
Ну, а я — Тамару в другім «а».
Осінь, осінь… золоті відерця
В полі на шипшині… я збирав…
І мені і зараз ще здається,
Що у мене батько генерал…
Відсиніли ранки в темних кленах,
В росяній блаваті день буя…
О моя омріяна поема,
Музика нескладена моя!..
Ну, а тепер — здрастуй, Міша!
Здрастуй, здрастуй… простягни
мені свою руку і ми радо вип’ємо на фоні
червоних знамен нашого свята.
Жаль, що я не можу тільки
розгледіти, споглядати твої очі в хвилину найбільшого напруження свята. Які
вони будуть твої очі? Чи опустиш їх в
землю, чи підведеш вгору, до хмар, де будуть наші простягнені руки стиснені в
теплім потиску?
Не забудь тільки одного, що в
північ 7-ого я буду пити вино за нашу з тобою світлість душі, за нашу
впевненість і смілість в поезії.
А ти ще зможеш випити за Моє
двадцятиріччя, яке сьомого числа зійде з неба і, як Христос Воскрес,
розіпнеться на моєму тілі. Душі, серці…
Бажаю теплого і гарного свята.
Міцно-міцно тисну руку.
Твій Микола.
5.ХІ.56 р.
***
КВІТЕНЬ
На крилах журавлів весна вже
сушить весла.
Загомоніли про життя діди.
І на стежин пахучі перевесла
З снопів тополь тече зелений
дим.
І над окопами і понад голубами
Пливуть хмарин безсмертні
голуби.
Моя земля воєнними губами
Припала до грудей сівалок
голубих.
І падає в ставки ночами п’яне
небо,
Лоскочуть хвилі Марса п’яну
лють.
І дід Василь забув своє вже credo,
Бо дві Ведмедиці на пасіку
ідуть.
Повисла на тину і місячна
макітра
Доїти сад, щоб пити і мовчать…
І я іду під всі чотири вітри
Тривожити і зраджувати дівчат…
Де прадід вістряком окрилює
синюху,
Хороший трактор стверджує
буття,
І буркотить майбутнім дням на
вухо,
Що ця земля закохана в життя…
Куди, куди, хмарино, перевезла
Опалий цвіт віків, скажи мені?
На крила журавлів весна
підняла весла
І зупинились повні цвіту дні.
________
Чи довго ми будемо мовчати?
Міша! Чорти його батька знають!!
Не говори, не говори
Про світанковий яр.
Я повнив серцем вечори
Під вибухами хмар.
Бродили соком дні мої
З тобою у маю.
І на багнети солов’їв
Я кинув молодість твою.
Я хлюпав небо мрій своїх
На твій тривожний шлях.
І жаль мені, що я не міг
Спалить тебе в полях,
Я не посмів тебе спалить,
Розкинувши між трав,
Щоб ми змогли в другому жить…
Якби я знав…
Не говори, не говори
Про світанковий яр.
Там сплять прощання якори
Під вибухами хмар.
Міша, коли напишеш мені
що-небудь новенького? О, якби ти знав, що таке безсоння в думках про свій край,
то ти б висилав кожний день мені по віршу. Їй-богу, скучив за твоїми віршами!
Дасть бог, що тільки приїду на Україну і ти зустрінеш мене збіркою. Як у тебе
справи? Що нового на літературній бандурі?
Прівіт Ліді!
МіхайЛе! Хай напише мені Борис! Ти передай йому тепле слово від мене в
кочегарку… Я чекаю, чекаю!
Висилай всі нові вірші і
обов’язково «Сині тумани»! Сині тумани, сині тумани… Не добавляйте в серце
омани… Досить тієї… у-у-у!
Кого ти найбільше сьогодні
любиш?
Привіт Татьяні Головатюк (як
вона себе почуває?) Привіт Татьяні… Авдієнко… (Я такий багатий на ім’я
Татьяна!)
Чекаю! Чекаю!
Твій Микола.
27.ІІІ-57 р.
***
Боже, боже!..
Дозволь поклонитись тобі, Міша,
і написати за вісі рази сотню листів… Ну, що тобі писати, враже мій милий??
Жив. Здоров. Скучив. Ой, як скучив… Скоро приїду і розцілую за Чумака і М’ястківського. Не так за них, а як за тебе. За те, що ти є
такий… в мене. От.
Чорти б тебе брали, Михайло
Сіренко! Віддаю голову, що ти можеш
сміливо редагувати вірші А. М’ястківського
і не пропустити до друку жодного. Не ображайся! Ти його любиш? Дарма, друже, дарма! Тобі
треба таку любов, щоб до неї тягнутися! А М’ястківський — це ти в найгіршому
вигляді… Все ясно, все просто, а разом з
тим — нічого. Все воно вже було! І головний недолік, туберкульозний недолік
цього поета в тому, що він не живе сьогоднішнім днем. Те ж саме і щодо
Сосюриних «Солов’їних далів»… Поет не кусає, а гладить, поет не хвилює, а
вовтузиться з шкуринками своїх рифм.
Чумак… Чумак! Дай бог, Міша, щоб
і ми з тобою чумакували по своїй епосі так, як чумакував цей
дев’ятнадцятирічний хлопець…
Ну, гаразд! Де будеш
працювати? Як ти закінчуєш, Міша? Напиши
мені! Що нового написав? Вишли,
будь-ласка, побільше мені своїх віршів!
Не лінуйся, вишли… У мене нового особливо нічого немає… Пишу багато,
але нічого задовільного для себе не знаходжу. Пишу злий і невмолимий.
Про Борис Мозолевського
напиши? Як він?? Де?…
«Не тривож моє серце
неласкане»…
Чудовий, ой який чудовий
рядок…
Не хочу набридати тобі своїми
рифмами… Хіба що тільки:
В засинілу синю синь
Мчать Сосюру ніжки.
В засивілу сиву даль
Йде Малишко пішки.
Міша! Привіт Борису Івановичу Головатюку! Татьяні привіт!
Пиши про любов і фестиваль!
Твій Микола.
P.S. Це мої кадри з курсової роботи.
З любов’ю — тобі.
16.VI-57 р.
***
ДО…
Здрастуй, здрастуй… живий і
здоровий…
Не забулись кленові літа…
Може трохи і вицвіли брови,
Може посмішка стала не та,
Може серце… напевно не знаю…
Тільки хочу додому в село…
А поки що рядки засіваю,
Щоб хорошеє зілля зійшло.
Уже звик до трамваїв і танків,
До юрби гомінкої краси…
Хочу тільки побачить світанки,
Де забув я напитись роси,
Хочу сходу рожевую пляму…
Небо синє, а чи голубе…
Хочу дуже на нього поглянуть
І не хочу побачить тебе…
ТИ…
О, скільки дум своїх
Я відіслав з тобою разом…
ТИ…
Чому я все не зміг
покінчити відразу…
ТИ…
15.І-55 р. МВ.
Михайлові від Миколи.
БАЛАДА ПРО ЮНАКА
Голодним дятлом промінь впився
в тіло,
Коли він біг, знесилившись до
краю.
Напнулось небо, як сухе
вітрило,
Кричить «вмираю»…
Все полягло, лиш він один
біжить,
Зваливши голову на теплі, юні
груди…
А сонце стогне: ти не будеш
жить,
Води не буде!..
Ой не буде!.. Спека…
Недалеко синій став.
Зупинився, став…
Лелеки…
…І в очах, мов кицечки
грайливі
Хвильки в дно животиками
труться…
Розляглась, розхрісталась на
ниві
Сонця екзекуція…
Знов біжить… У грудях серцю
темно…
За верству залишились його…
Як їх звати він забув
напевно!!..
Може повернуть назад,
кругом?..
Знов до них! І з ними став
шукати!
Так, до них… не можу більш один…
Крок!.. Іще!.. І раптом впав
проклятим,
Впав низьким, мов з-під соломи
дим…
………………………………………..
…Твої руки в мене на щоках,
у кімнаті вечір з бородою…
— Що з тобою?
— Сон… Побачив спеку в снах…
СКАЧЕ ПОЛЕМ…
Скаче полем кінь лихий,
Скаче полем кінь лихий
І ковиль полоще небокрай.
Може доля навтіки
В шлях подалася дзвінкий?
Вітер! Серце роздмухай,
Як міхи…
Хто вуздечку зняв з коня.
Хто вуздечку зняв з коня?
Чом біжить він і шукає що?
Тільки мускули дзвенять,
Тільки очі пломенять,
Як в людини… Ой, загине!
Повний сили кінь летить!
Не загине.
Знає що йому робить,
Як людина…
Заздрю!
В знак нашої зустрічі.
М. Вінграновський
(З особистого архіву Михайла Сіренка)
Прокоментуєте?