ЛИСТИ МИКОЛИ ВІНГРАНОВСЬКОГО ДО МИХАЙЛА СІРЕНКА
Наприкінці минулого року УЛГ оприлюднила спогади Михайла
Сіренка про Миколу Вінграновського. Наразі до уваги читачів пропонуємо листи
М.Вінграновського до М.Сіренка (публікуються вперше).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
***
Доброго дня тобі, мій любий!
Оце тобі моя рука — через
Москву, через ліси і поля, через віддаль в Київ. Знаєш, Михасю, поїхали ви, а я
подумав: є ще порох в наших порохівницях! Є!
Тільки якийсь приємний сум не покинув
серця, коли розставались.
І… взагалі, після нашої
зустрічі, я немов знову вийшов на великий шлях, подивився на себе збоку… Ми ще
заспіваємо! Ой як заспіваємо! Лише б втриматись, зберегти себе від бруду, який
липне і оточує… Швидше б літо! Тоді ми
уже з тобою й наговоримось, і попрацюємо…
Дні пробіжать, а ти, Михайло,
поки що… пиши мені. Про все, про все. Адже
зрозумій, що кожна вісточка з України — це для мене свято. Про все, про все… Як справи у тебе в
літстудії? Що нового написав?
Я тобі вишлю трохи грошей і
купи, будь ласка, мені новеньких збірочок і особливо, якщо зможеш, «Проліски»
Т. Коломієць, а також
М’ястківського.
Оце мій новий вірш. Прочитай і
напиши відношення… Зараз ще над ним працюю. Б’юся за кожне слово і думку…
Ех, швидше б літо… Та нічого!
Та хвилина прийде незабаром! Тоді уже ти поводиш мене по Києву, познайомимося з
поетами..
Отак то.
Міцно тисну руку. Пиши
побільше! І привіт Івану Івановичу Чабаненко, привіт І-му курсу…
До побачення.
Твій Микола.
***
Здрастуй, мій любий Михасю!
Сьогодні одержав твойого
залізного листа і раптом сказав собі: хіба я йому не писав?! Віриш, що я тобі
пишу кожний божий день, кожну хвилину і ось маєш…
У мене, друже, жарка пора.
Вчора здав перший екзамен з майстерності і режисури. Оцінку узнаю сьогодні
увечері. Думаю, що все буде гаразд. Але половина курсу уже плаче: відсів буде
великий. Нічого не зробиш — мистецтво
гірше релігії — вимагає трупів.
Я вже думав: ось закінчу, а
там до тебе, в Київ. Мені ще 3 екзамена, до 27-ого.
Багато питань, багато
роздумів… Ну та нічого, уже скоро.
Зараз працюю над
кіносценарієм. Зустрінемось — почитаю. Вірші нема коли писати. Так,
уривками… Але один написав… Ось послухай:
Заспокойся в січневу лють,
Слухай: вітер думки збирає…
Напиши мені що-небудь,
І про те, що ці дні пройдуть
Вереницями небокраєм…
Заспокойся в січневу лють.
Слухай: вітер думки збирає,
Б’є сорокою у вікно,
На шибках снігурів чіпляє,
Тільки вітер і пригадає,
Що минуло у нас давно…
Слухай: вітер думки збирає.
Напиши мені що-небудь
Коли роси в степу дзвеніли,
Коли місяця тиха ртуть
(І над нами молочний путь)
Нам світання в очах стелила…
Напиши мені що-небудь.
І про те, що й ці дні пройдуть
Через пісню швидку зимову,
Через степ наш в далекий путь…
Заспокойся в січневу лють
І чекай, і сумуй, і знову…
Напиши, що дні пройдуть.
Ой, пройдуть-пройдуть, уже
пройшли. Відшуміли… Що написав нового, друже? Як справи з екзаменами у тебе і в
літоб’єднанні?
Пиши, пиши.
До зустрічі!
Твій Микола.
***
Здрастуй, здрастуй!
Міша, здрастуй!!
Вогнем і мечем, караю дні свої крізь бурхливу повінь мрій і
хвилюючих устремлінь далеко.
Не писав я тобі, не писав і
тільки тому, що скучив, що хочу бачити тебе і говорити, говорити…. Чорти його
батька знають, як хочеться писати. Я вже не можу не писати, Міша! І з того дня,
коли поїхав, ввесь божий час наситив словами, що звуться по-різному:
вірші, сценарії, казки, драми,
кохання, дівчата, хлопці, знову дівчата… Москва, її вулиці і будинки, небо її,
міліціонери…
І тільки хороших віршів мало
читав. Ой мало-замало, Міша! І що таке?
Де корінь душ наших поетів? Чи в не низькоті, не в мілкоті власного життя, яке вони часто прикривають загальними словами, як от: большой
горизонт, большие надежды, мир большой,
счастье громадности.
Все велике, а віршів нема…
Та ти ж це сам знаєш! Да…
да… І хочеться мені зараз почитати вірші
твої. З твоєю свіжою ритмікою, настроєм світлим, музикою слів. Написав би ти
мені побільше! А я? Що я… Слухай:
Ти підійшла до темної криниці
І нахилилась в місячному сні…
Завмерли в росах сині полуниці
На тінь мою в серпневій
тишині,
Німі зірниці вдалині,
І осокори уві сні…
Я був тут вчора…
Ні, о ні…
Бо повен ввесь я вглибині
Твоєю призабутою красою…
Тремтить відро над темною
водою,
І ти… і ти… Чого стоїш?
Немов вслухаємось у тиш
І ждеш великого, свойого…
Бринять в росі затерплі
полуниці,
Ти рвійно підвелася від
криниці.
Немов вогнем наповнилось відро
І вгору мчить,
І світ тремтить
У кожну мить
Від його поштовхів… Летить!
А ти зі мною, ти зі мною,
Мене не чуєш за спиною…
Схилилась знову, зориш вниз…
Мов землетрус в моєму серці
Твоїх чекань, а може й сліз
Найперших і безмовних
До краю музикою повних…
Ось такі мої римки на
сьогоднішній день. І не силкуйсь глибоко вдумуватись при розбірі, бо й сам
бачу, що слабенько. Але — це ще не все! Напишу
хороше і сильне, віриш! Вір, так як я вірю у тебе. Ось. В
найближчі дні вишлю тобі декілька віршів, одержавши твої.
Да! Борису привіт! Де він
зараз, що робить, що написав? Що діється у нас в Спілці? Які нові поети
з’явилися? Міші Крамару привіт і
Головатюку і всім, всім студентам кого знаю й не знаю, бо думками і серцем з
вами.
До зустрічі, друже!
Може ти якось знову залетиш до
мене в Москву, га?
Пиши, не барись!
Чекаю твоїх віршів.
Ну, руку.
Микола.
***
БАТЬКОВА ПІЛОТКА
Зблискотіли блискавиці в
блекоті,
Відгриміли громи за горою,
Відізвали мрії за собою…
Може хтів, а може і не хтів…
Тільки зринули, як марево
широке.
І не стало більше блекоти…
Може в царство їхнє ненароком
Зваблюсь я хлопчиною прийти.
Обкопаю яблуню солодку,
Підв’яжу гілля їй мотузком.
І вдягну я батькову пілотку
Розпростертим орлячим крилом…
І ходить у ній не довелося —
Загубив за будкою в яру…
Осінь, осінь… ніжна моя осінь,
Батькову пілотку
подаруй.
Ту, що пахла батьком в сорок
п’ятім,
І халвою (з Гамбургу привіз),
В ту, що зорі в росяній
блаваті
Сипав з неба мій Чумацький
віз.
В ній тікав з уроків я у школі,
І чекав Остапа: підвезе!
Виростав я витязем у полі
І сідав з Матвієм в ХТЗ.
В ній виходив на німу дорогу
І боров дивізії, полки…
В полководців сіяв я тривогу
І дівчатам посміхавсь палкий…
Як пілотка припадала пилом —
Мрія мрію з гоміном прийма.
В них дівчата всі мене любили,
Ну, а я — Тамару в другім «а».
Осінь, осінь… золоті відерця
В полі на шипшині… я збирав…
І мені і зараз ще здається,
Що у мене батько генерал…
Відсиніли ранки в темних кленах,
В росяній блаваті день буя…
О моя омріяна поема,
Музика нескладена моя!..
Ну, а тепер — здрастуй, Міша!
Здрастуй, здрастуй… простягни
мені свою руку і ми радо вип’ємо на фоні
червоних знамен нашого свята.
Жаль, що я не можу тільки
розгледіти, споглядати твої очі в хвилину найбільшого напруження свята. Які
вони будуть твої очі? Чи опустиш їх в
землю, чи підведеш вгору, до хмар, де будуть наші простягнені руки стиснені в
теплім потиску?
Не забудь тільки одного, що в
північ 7-ого я буду пити вино за нашу з тобою світлість душі, за нашу
впевненість і смілість в поезії.
А ти ще зможеш випити за Моє
двадцятиріччя, яке сьомого числа зійде з неба і, як Христос Воскрес,
розіпнеться на моєму тілі. Душі, серці…
Бажаю теплого і гарного свята.
Міцно-міцно тисну руку.
Твій Микола.
5.ХІ.56 р.
***
КВІТЕНЬ
На крилах журавлів весна вже
сушить весла.
Загомоніли про життя діди.
І на стежин пахучі перевесла
З снопів тополь тече зелений
дим.
І над окопами і понад голубами
Пливуть хмарин безсмертні
голуби.
Моя земля воєнними губами
Припала до грудей сівалок
голубих.
І падає в ставки ночами п’яне
небо,
Лоскочуть хвилі Марса п’яну
лють.
І дід Василь забув своє вже credo,
Бо дві Ведмедиці на пасіку
ідуть.
Повисла на тину і місячна
макітра
Доїти сад, щоб пити і мовчать…
І я іду під всі чотири вітри
Тривожити і зраджувати дівчат…
Де прадід вістряком окрилює
синюху,
Хороший трактор стверджує
буття,
І буркотить майбутнім дням на
вухо,
Що ця земля закохана в життя…
Куди, куди, хмарино, перевезла
Опалий цвіт віків, скажи мені?
На крила журавлів весна
підняла весла
І зупинились повні цвіту дні.
________
Чи довго ми будемо мовчати?
Міша! Чорти його батька знають!!
Не говори, не говори
Про світанковий яр.
Я повнив серцем вечори
Під вибухами хмар.
Бродили соком дні мої
З тобою у маю.
І на багнети солов’їв
Я кинув молодість твою.
Я хлюпав небо мрій своїх
На твій тривожний шлях.
І жаль мені, що я не міг
Спалить тебе в полях,
Я не посмів тебе спалить,
Розкинувши між трав,
Щоб ми змогли в другому жить…
Якби я знав…
Не говори, не говори
Про світанковий яр.
Там сплять прощання якори
Під вибухами хмар.
Міша, коли напишеш мені
що-небудь новенького? О, якби ти знав, що таке безсоння в думках про свій край,
то ти б висилав кожний день мені по віршу. Їй-богу, скучив за твоїми віршами!
Дасть бог, що тільки приїду на Україну і ти зустрінеш мене збіркою. Як у тебе
справи? Що нового на літературній бандурі?
Прівіт Ліді!
МіхайЛе! Хай напише мені Борис! Ти передай йому тепле слово від мене в
кочегарку… Я чекаю, чекаю!
Висилай всі нові вірші і
обов’язково «Сині тумани»! Сині тумани, сині тумани… Не добавляйте в серце
омани… Досить тієї… у-у-у!
Кого ти найбільше сьогодні
любиш?
Привіт Татьяні Головатюк (як
вона себе почуває?) Привіт Татьяні… Авдієнко… (Я такий багатий на ім’я
Татьяна!)
Чекаю! Чекаю!
Твій Микола.
27.ІІІ-57 р.
***
Боже, боже!..
Дозволь поклонитись тобі, Міша,
і написати за вісі рази сотню листів… Ну, що тобі писати, враже мій милий??
Жив. Здоров. Скучив. Ой, як скучив… Скоро приїду і розцілую за Чумака і М’ястківського. Не так за них, а як за тебе. За те, що ти є
такий… в мене. От.
Чорти б тебе брали, Михайло
Сіренко! Віддаю голову, що ти можеш
сміливо редагувати вірші А. М’ястківського
і не пропустити до друку жодного. Не ображайся! Ти його любиш? Дарма, друже, дарма! Тобі
треба таку любов, щоб до неї тягнутися! А М’ястківський — це ти в найгіршому
вигляді… Все ясно, все просто, а разом з
тим — нічого. Все воно вже було! І головний недолік, туберкульозний недолік
цього поета в тому, що він не живе сьогоднішнім днем. Те ж саме і щодо
Сосюриних «Солов’їних далів»… Поет не кусає, а гладить, поет не хвилює, а
вовтузиться з шкуринками своїх рифм.
Чумак… Чумак! Дай бог, Міша, щоб
і ми з тобою чумакували по своїй епосі так, як чумакував цей
дев’ятнадцятирічний хлопець…
Ну, гаразд! Де будеш
працювати? Як ти закінчуєш, Міша? Напиши
мені! Що нового написав? Вишли,
будь-ласка, побільше мені своїх віршів!
Не лінуйся, вишли… У мене нового особливо нічого немає… Пишу багато,
але нічого задовільного для себе не знаходжу. Пишу злий і невмолимий.
Про Борис Мозолевського
напиши? Як він?? Де?…
«Не тривож моє серце
неласкане»…
Чудовий, ой який чудовий
рядок…
Не хочу набридати тобі своїми
рифмами… Хіба що тільки:
В засинілу синю синь
Мчать Сосюру ніжки.
В засивілу сиву даль
Йде Малишко пішки.
Міша! Привіт Борису Івановичу Головатюку! Татьяні привіт!
Пиши про любов і фестиваль!
Твій Микола.
P.S. Це мої кадри з курсової роботи.
З любов’ю — тобі.
16.VI-57 р.
***
ДО…
Здрастуй, здрастуй… живий і
здоровий…
Не забулись кленові літа…
Може трохи і вицвіли брови,
Може посмішка стала не та,
Може серце… напевно не знаю…
Тільки хочу додому в село…
А поки що рядки засіваю,
Щоб хорошеє зілля зійшло.
Уже звик до трамваїв і танків,
До юрби гомінкої краси…
Хочу тільки побачить світанки,
Де забув я напитись роси,
Хочу сходу рожевую пляму…
Небо синє, а чи голубе…
Хочу дуже на нього поглянуть
І не хочу побачить тебе…
ТИ…
О, скільки дум своїх
Я відіслав з тобою разом…
ТИ…
Чому я все не зміг
покінчити відразу…
ТИ…
15.І-55 р. МВ.
Михайлові від Миколи.
БАЛАДА ПРО ЮНАКА
Голодним дятлом промінь впився
в тіло,
Коли він біг, знесилившись до
краю.
Напнулось небо, як сухе
вітрило,
Кричить «вмираю»…
Все полягло, лиш він один
біжить,
Зваливши голову на теплі, юні
груди…
А сонце стогне: ти не будеш
жить,
Води не буде!..
Ой не буде!.. Спека…
Недалеко синій став.
Зупинився, став…
Лелеки…
…І в очах, мов кицечки
грайливі
Хвильки в дно животиками
труться…
Розляглась, розхрісталась на
ниві
Сонця екзекуція…
Знов біжить… У грудях серцю
темно…
За верству залишились його…
Як їх звати він забув
напевно!!..
Може повернуть назад,
кругом?..
Знов до них! І з ними став
шукати!
Так, до них… не можу більш один…
Крок!.. Іще!.. І раптом впав
проклятим,
Впав низьким, мов з-під соломи
дим…
………………………………………..
…Твої руки в мене на щоках,
у кімнаті вечір з бородою…
— Що з тобою?
— Сон… Побачив спеку в снах…
СКАЧЕ ПОЛЕМ…
Скаче полем кінь лихий,
Скаче полем кінь лихий
І ковиль полоще небокрай.
Може доля навтіки
В шлях подалася дзвінкий?
Вітер! Серце роздмухай,
Як міхи…
Хто вуздечку зняв з коня.
Хто вуздечку зняв з коня?
Чом біжить він і шукає що?
Тільки мускули дзвенять,
Тільки очі пломенять,
Як в людини… Ой, загине!
Повний сили кінь летить!
Не загине.
Знає що йому робить,
Як людина…
Заздрю!
В знак нашої зустрічі.
М. Вінграновський
(З особистого архіву Михайла Сіренка)