Цьогорічний день народження Олеся Гончара співпав з 15-річним
ювілеєм Міжнародної україно-німецької літературної премії його імені,
заснованої 1997 року німецькими
меценатами Дітером Карренбергом,
Тетяною Куштевською та НСПУ. До
традиційних урочистостей нагородження нових
переможців долучилася ще одна
поважна подія – презентація альманаху
творів переможців цього
унікального конкурсу за останні
2008-2012 роки (нагадаємо, що
перший такий збірник побачив світ 2007
року – до 10-ї річниці заснування
молодіжної Гончарівської премії).
Альманах відкрив нам ціле гроно несхожих, надзвичайно
талановитих, професійно
сформованих молодих письменників, він
явив нам чіткий зріз усього
новочасного молодого літературного процесу,
потужного і яскравого, при тому
соціально ангажованого, закоріненого у національну літературну традицію, але у
форматі світових перспектив. Якщо ж без
пафосу, то перед нами насправді – результат
довгої, 15-літньої «праці», саме
так – праці україно-німецької
літературної премії, а також впливу авторитету
імені Олеся Гончара на хід молодого літературного процесу,
вибору його моральних орієнтирів і шляхів поступу. Про значення
нагород для розвою
кожної національної літератури говорила на урочистостях і Тетяна Куштевська, зокрема повідомивши, що
в Німеччині існують сотні літературних
як державних, так і приватних
літературних премій.
Німецькі меценати і засновники премії Тетяна Куштевська та Дітер Карренберг у
передмові до альманаху акцентують увагу
на цілях заснування міжнародної нагороди для «молодих і талановитих» українців: «Наша
премія ставить своєю основною метою
підтримку сучасного літературного процесу України як частини національної
культури… Унікальність нашого конкурсу
молодих авторів у тому, що ми
публікуємо в Німеччині найцікавіші
тексти в перекладі німецькою мовою. Ці переклади роблять за власної волі молоді
німці – студенти Лейпцизького
університету, які вивчають українську мову і літературу. Їхній викладач –
Наталя Бьорнер (до речі, українка. – Г.Т.). Мета таких публікацій – дати
уявлення німецькому читачеві про багатогранну ментальну карту України, дати
нове метафоричне бачення країни».
Прекрасні і дуже своєчасні
слова. І хочеться подякувати пані Куштевській і пану Карренбергу, двом
чесним громадянам Німеччини, за те, що вони нагадали молодим, що Європа
– це не тільки футбольні матчі і
політичні ігри, куди нас пускають чи не
пускають, не тільки ревище стадіонів і
підкилимний шелест дипломатичних протоколів, а це ще й висока культурна цивілізація, яка хоче
зрозуміти нас разом з нашою
ментальністю – через Слово, через
Літературу. І передовсім – через літературу молоду.
Шкода тільки, що цього не розуміють
наші багаті співгромадяни, високі
чиновники, так звана політична
еліта. Прикро й соромно, що за 15
років Міжнародної
україно-німецької літературної
премії ім. Олеся Гончара на підтримку творчої молоді жоден з тутешніх олігархів не
виявив бажання фінансово долучитися до цієї благородної справи.
Як і жодна з політичних партій, що від виборів до виборів гризуться в парламенті, як щурі за їдло, а
перед виборами стають орлами, готовими виклювати один одному очі в боротьбі
за любов народу. І нікому з них в
голову не прийде, що вся їхня разом взята
публічно-трибунна «тріпологія» не варта однієї метафори
талановитого поета-початківця із рецензованого нами альманаху.
Тому залишимо
політику і перейдемо до літератури.
До альманаху ввійшли твори не всіх нагороджених
впродовж 2008-2012 років.
Наприклад, за рамками збірника зосталися студентські наукові дослідження творчості Олеся Гончара. Не дорахувалися ми й кількох
поетів і прозаїків. Але ті
тридцятеро, твори яких склали збірник, можна з певністю сказати, сьогодні являють собою
уже сформовану потужну, творчо активну
наймолодшу генерацію українського письменства. Я б сказала, його нову якість. І,
можливо, й рівень. Назву
для переконання тільки декілька
імен: Дмитро Чистяк, Ольга Смольницька, Олександр Стусенко, Катерина
Міщук, В’ячеслав Левицький, Олеся Сандига,
Анна Малігон, Ірися Ликович, Анна Багряна, Іван Рябчій… Попри те, що ці автори
представлені одним жанром – поезією або прозою, всі вони успішно працюють і в інших літературних жанрах, як от драматургія,
сценаристка, публіцистика, переклад чи наукова діяльність. А то й
у суміжних видах мистецтва –
живописі, дизайні. Поезію,
вміщену в збірнику, об’єднує високий
професіоналізм, класична школа версифікації, глибока філософічність,
несподівана афористичність, широта
мислення, а головне – людяність.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Там, за церквою
виноградною,
де ставки переходять вогнем,
Хтось поранив мене відрадно:
«не минеш ти мене»…
Або:
Так… буде, аж доки світ заговориш
Словом, яке без кінця.
Може, це не найкращі рядки Дмитра Чистяка, але вони мені
запали в душу і в пам’ять отою «церквою виноградною» і «Словом, яке без кінця»!
Поетичний світ Ольги Смольницької –
овіяний вітрами тисячолітньої історії древньої Тавриди, звідки вона
родом, наснажений християнською символікою і заселений героями грецьких міфів і варязьких саг, де їй комфортно, як
зізнається поетка у вірші «Поезія – мій захист» «від світу дурного»… Поет Олександр Стусенко навряд чи потребує «хвали-хули», позаяк сам
завзято роздає усім колегам без вибору
потиличники, і у відповідь отримує, але ніхто мені не заперечить,
що Господь Бог, крім колючок,
насипав у раниму душу цього нашого «самопального»
Віньйона добру пригорщу добірного таланту.
Мені завжди цікаві
поети, які працюють на грані двох
не схожих художніх реальностей.
Саме це
об’єднує творчість дуже
різних авторок – поетес і художниць Катерини Міщук та Олесі Сандиги, які, здається, малюють словом.
«Трясовиною неба їдуть побілені примхи сіна.
Стукає у льодяникову шибку
синоптик у синьому капюшоні
Шпигує шипшина з-за смуги туману…»
(К. Міщук).
Або ж :
Обсипається, котиться вниз
Мідний колір брунатним бурштином…»
(О.Сандига).
А цикл Олесі Сандиги
«Образи і лики» – це справді словописна галерея
портретів її сучасників…
Оригінальна
сповідальна поезія Ірисі Ликович,
схильної до експериментів Анни
Малігон, Ірини Шувалової , філософа за
освітою – цей густий, насичений складною
образністю «потік свідомості»,
цікавий для істинних «гурманів», естетів
і мовотворців….
Щодо прози лавреатів,
то мене вразив її високий професійний рівень у поєднанні
з глибоким соціальним настроєм, зрілою громадянською позицією
і серйозністю порушених проблем.
Отже, конформізм,
епігонство, незнання життя,
нікчемність мети і примітивність тем, як
і інші «хвороби росту» – це не про лавреатів україно-німецької премії імені
Олеся Гончара.
Щиро кажучи, рада: мої власні упередження про те, що проза –
це не жанр молодих, категорично
заперечують вміщені в альманасі новели Анни Багряної «Біліше смерті», Івана Рябчія «Ми їдемо до
Фріско», Інни Данилюк «Так звір за звіром тужить», Олени Печорної «Різдвяна
історія», історично-краєзнавчі шкіци
Євгена Букета, уривок з історичного
роману Ярослава Яріша «Руська правда». – Це ПРОЗА. Дуже
талановита проза. Дуже глибока
проза. Мають гарні перспективи
(за умови працьовитості) і Олена Козаченко, Олександра Басько, Анастасія Шевердіна, Ірина Якубовська, Василь Карп’юк…
Не відстають талантом
і цьогорічні лавреати премії
імені Олеся Гончара: Люцина Хворост, Мирослав Лаюк, Тетяна Троїцька,
Людмила Дядченко, Валерія Олондар, Марина Єщенко та Юлія Нестерова. І про це
свідчать вміщені у ювілейному альманасі їхні твори.
Хотілося б згадати добрим словом елегантно-символічне
оформлення альманаху у виконанні
цікавого художника Руслана Найди.
Також приємно, що
альманах упорядкувала онука Олеся Терентійовича – молода талановита письменниця
Леся Гончар. Про велике
подвижництво родини Гончарів у справі увічнення пам’яті та популяризації творчості Олеся
Терентійовича, передовсім його дружини – Валентини Данилівни, а також онуків, пише в одній з передмов до
збірника («15 радостей і сто імен»)
заступник голови журі премії Петро Перебийніс.