Слово – совість часу

Сірого морозяного дня на Водохреща Козацький
шпиль Канівських глиняних гір схоронив у собі тіло слобожанського козака
Володимира Затуливітра. Один місяць і 9 днів не дожив він до свого 59-го дня
народження.

Пропонуємо читачам розповідь Володимира
Затуливітра про себе, про свою творчість, свої погляди на мистецтво. (Із
розмови з Юрієм Пригорницьким в ЛУ №59; 1981р.) та прозовий твір „Аленький
цвіточок” (буде надруковано в наступному числі УЛГ).

…Є вірш – і, якщо в ньому згусток твоєї
долі, це головне, решта – не суттєве. Поезія – в ідеалі своєму – така
всевиснажуюча відкритість душі перед світом і людьми, що, як на мене, просто
несила чимось доповнювати „проказане вустами Евтерпи”. В читацькій цікавості до
позатворчих подробиць, даруйте, є щось від обивательської неделікатності. Не
розумію, коли дехто хвалиться рясним листуванням із читачами. Що і як
відповідати? Що мав за душею – вже сказано у вірші, в книжці висповідано. Що
матимеш – колись, як поталанить, скажеш.

Суджу, може, задуже категорично й різко,
але… інакше не вмію. Пригадуєте, в горця Расула: „Раньше я думал, что детство
лишь долька жизни людской. Но клянусь головой: Жизнь человека – детство и
только. С первого дня до черты роковой”. Не пригадую, щоб у селянській нашій
родині перемивали коли-небудь очі в сусідських борщах. Батько, наспіх вечеряючи
по п’ятнадцяти чи й вісімнадцятигодинній жнивній днині, бідкався, сердився й
журився, що хтось там із його однобригадників-трактористів бездушний до машин.
Мати, як вдавалося відкраяти яку дещицю від домашніх, нещедрих далебі, статків,
скупо казала: „Віднеси-но гладущик молока тітці Катрі, у них корова саме
переходжує”. І все.

Доля моя (чи там біографія) нітрохи й нічим не
різниться від доль нечисленних моїх політників, надто ж із східної околиці
України, Слобожанщини, очищеної від коричневої нечисті ще в сорок третьому,
перше голодне „ау-у!” котрого віщувало осиротілим спустошеним селам уже
близький, неймовірно трудний мир. Рання праця в колгоспі й нелегкі дитячі
трудодні. Школа, потім – філологічний факультет. Служба в армії. В тому ж
формуванні, створеному у війну, в складі якого – рядовим, як і я, – воював
батько. Служба на суворих берегах Уссурі, які через два місяці після мого
виходу в запас відлунили болем у серцях матерів солдатських моїх однокашників.
А відтак – дванадцять літ, уся дюжина сповна, газетярства – у рідних краях на
Сумщині, небо якої наснажують синню Десна, Сейм, Сула, Псло, Хорол і першоріка
моя – Ворскла…

…Що скупо виходжу на люди. Це не
примхливість. Таким уже вдався: можу зорієнтуватися, відібрати з написаного
варте людських очей аж тоді, коли відчую в собі іншу нову творчу якість. Коли
зрозумію: все, що кипіло й боліло в душі, минулося, мов одрубане, треба рости в
іншу віть. Читачеві справді цікаво знати якусь третину написаного, що є суттю
прожитого „циклу”. Нащо йому й „проби пера” й „пошуки себе”? Доскіпливий, може,
помітив, що майже нічого з дотеперішніх моїх журнальних публікацій – переважно
у „Вітчизні” – не ввійшло ні до „Теорії крила”, ні до „Теперішнього часу”. Якщо
формування першої збірчини мало залежало від автора, то вкладання „Теперішнього
часу” цілковито на його сумлінні. Поезія – це час. Відтинок буття, необхідний
для осмислення і пережиття в собі (і це передусім) усього, що зветься життям.
Пережиття до досяжної для тебе глибини. А слово – совість часу. Не погоджуюся ж
перш за все тому, що, як і кожен у моєму віці, покладаю надії на нинішнє й
майбутнє, коли, може, вдасться зачерпнути з досвіду душі. На такий, можливо,
час припали першовитоки того досвіду, що болі й сльози народу й світу
передалися нам, ще ненародженим, від матерів. Можливо, що інше. Але доля
наділила мене якоюсь дуже ранньою пам’яттю. Повоєнні труднощі закарбувалися
рубцями так, що іноді, коли почнемо згадувати з матір’ю, як відкладав я на
інший раз (свідомо) розполовинений окрайчик важкого, як мило, хліба з
перемеленого на жорнах бурякового насіння (за селом був насінницький радгосп),
вона – до крутої сльози – не вірить моїй пам’ятливості: „Лишенько, тобі ж лише
третій рочок тоді йшов!..”

Мені пощастило на цю трудну пам’ять. І зараз
не розумію й не можу зрозуміти сліпоти сердець, душевних лінощів декого з
ровесників. Душа, не навчена боліти, сліпа. Коли ж вона прозріла, мусить гостро
й далеко – від найглибшої давнини аж поза завтрашні обрії, від тоненького
всевитривалого корінчика озимини до виваженого руху космонавта в зоряних висях
– бачити все диво історії нашого народу, величного своєю звитягою, завзяттям і
невичерпною снагою. Перед лицем такого народу не маємо права на жодну поблажку
чи скидку на молодість, недосвідченість і т. п., не сміємо жити впівдуші,
працювати впівсили, говорити впівслова.

То вже інша річ, що нерясне наше покоління,
вирощене на скупих статках, вчене при мигунці з патронової гільзи, нелегко й
повільно сходило на мистецькі верховини. Не випрошую жодних індульгенцій;
переполовинені покоління, які пережили війну, теж випили крутий ківш. Але вони
– були народжені. Слухаючи про „світіння зірок однакової величини”, дивуюся, що
очі дискутантів не врівноважує історична пам‘ять. Та, що болить поезії: Я думаю
про тих, що народитись мали із плоті вбитих неньок і батьків…

Це не песимізм, далебі. Але забувати – значить
не скласти всієї ціни сьогодення. З доброю заздрістю й великими надіями жду
яскравих постатей у поезії з рясного покоління народжених у 50-х, 60-х роках.

Спосіб збереження „живих чуттів” для книги –
лише єдиний: те, що назване в давнину людською душею і чому влучної назви ще
довго не підберем.

Дехто відносить мої вірші до раціо­налістичних.
Здається, це не зовсім так. У всякім разі мені ближче визначення Леоніда
Новиченка: об’єкти­вована лірика. Може, то від природної вдачі, від того, що
побачене, відчуте, пережите й передумане дуже довго місяцями чи й роками, виношується.
А потім зненацька вимагає пера.

А може, то печать доби НТР? Подивіться лишень
на сьогоднішню літературу, на життя, нею відбите. Дивний парадокс: емоційно
найбагатшим і найрізноманітнішим стало штучне життя, створене уявою фантастів.
Доводилось навіть читати оповідання, де мисляча машина, розлучаючись із
людиною, яка її створила, відчуває щось схоже на поетичний душевний біль. От
лише висловити його не може – для цього потрібні людські засоби. А життя
реальне? Над чим найбільше ще донедавна ламалися дискусійні списи? „Сталевари”,
„Людина зі сторони”, „Виробнича трилогія” 
П. Загребельного. Бути емоційним – непрестижно! ЕОМ давно вміє
відтворювати „Незнайомку” Крамського!

При балачках про „машинізацію” спадають на
пам’ять геніальні рядки Льва Толстого. Оте місце з „Анни Кареніної”, де крізь
казенний мундир англізованого сановника, законсервованого до останнього
гудзика, раптом пробивається живе єство, душа, обдурена й жалюгідна: Каренін
шепоче Анні, що він „пеле…, педе.., перестраждав”. Геніальна недомовність,
заїкуватість лірики! Варта цілого тому віршів. І як природно звучить. Знову
згадується Толстой: про одну з пушкінських рим – найформальніший елемент поезії
– Лев Миколайович сказав: здається, вона існувала споконвіку.

Каюсь, грішний: люблю тонку вигранену форму.
Бо поезія – не просто немудряща сповідь, мелясний стан душі, а все-таки
мистецтво. І художня форма – не зовнішня оболонка, а жива плоть поетичного
змісту, в майстра вона така ж непідвладна 
механічному аналізові, як і чуття. Хіба наважишся цитовану фразу (ба,
півфрази) з „Анни Кареніної” назвати „художнім прийомом”?!

Може, про прагнення такої форми – і
згадані  вами рядки. Відчаєва крайність,
ховане самознічення від невміння втиснути світ у точне слово. Колись, у
зеленому ще віці, був у мене такий одновірш: „Болить мені слово, як порожній
рукав”…

Дуже рано, років, може, в шість, навчившись
читати, відкрив для себе Лесю Українку. Ніби хто очі підмінив! Навіть
„Кобзаря”, читаного матір’ю довгими зимовими вечорами під негучне гуготіння
бур’янцю в грубці, так не любив (балачки мало не про дитинну доступність
істинного Шевченка – пусті). Уже потім, „офілологізувавшись”, склав більш-менш
чітку „поетичну ієрархію” нашої літератури. А от десь там, у найнезахищенішому
куточку серця – вона, Леся…

Було багато читаного, багато прив’язаностей.
Найбільша, мабуть, молодий Тичина. Після Драчевого „Соняшника” спалив геть усе
дитяче і юнацьке. А от закиди щодо Вінграновського (якось у „ЛУ”)… Люблю
цього поета, напрочуд дивного вмільця відкрити несподівані й нечутні буденному
вухові обертони семантичних полів. Але ж о порі „Атомних прелюдів”, коли з
огляду на мій вік, можливе позасвідоме некритичне сприйняття, Вінграновський
був аж як не такий, як нині.

А російська поезія (один Баратинський чого
вартий у нинішньому прочитанні!), а литовська, молдавська? А вся європейська?
Протягом цілого життя складаєш бібліотеку улюблених поетів-учителів, і, мабуть,
ніколи не складеш доконечне. Скажу так: єдиний учитель – уся сумарна цілісність
поетичної культури народу в контексті поезії світової, пізнана й органічно
засвоєна не в зовнішніх параметрах, а в сутності своїй.

…А як можна всерйоз працювати, не
переболівши народною думою, піснею, коломийкою? Не вслухаючись у Лисенка,
Шопена, Дебюссі? А Бах? Слухав його не раз, і не лише в іменитому Домському, а
й – іще вразливіше – в розкішному соборі Петра й Павла, на Аетакалніс, у
Вільнюсі. А от недавно побував у відреставрованому костьолі на
Червоноармійській в Києві – слово честі, вперше у житті побачив звук як щось
матеріальне, зриме. (Вірю Анатолію Мокренку: акустика там – Європа позаздрить).

Таке ж відкриття – передчасно загиблий О.
Попков, як на мене, не мистецтвознавця, глядача-дилетанта, явище епохальне в
сьогоднішньому живописі.

Як читач люблю критику, філософськи проникливу
й емоційну. В класі сьомому-восьмому, коли віджюльвернилось, а відмушкетерилося
й поготів, натрапив у шкільній бібліотеці на „Поезію і революцію” Л. Новиченка.
Натрапив і… повернув, уже одержуючи атестат зрілості. А недавній його
„Поетичний світ Максима Рильського”! Чомусь не відомому поетові, а саме
критикові, Леоніду Миколайовичу, мріяв показати власну писанину. Зважився ж аж
на тридцятому році…

Загалом же в судженнях критика буває якась
несподіванка для автора, іноді розмова точиться навколо вірша (чи циклу
віршів), особливого значення якому не надавав. До речі, й це інтерв’ю – не
виняток. Коли домовлялися, внутрішньо готувався до розмови про вірші, дуже
умовно названі „екологічними”, про філософію праці в поезії – теми мені болючі.
Переклавши, скажімо, тягар праці на машини, ми якось утратили заодно
психологічні й – головне для нас – естетичні критерії її поціновування.
Трудовий процес ніби сам по собі, а слова, що позначають його сутність, буцім
відокремилися, здрібніли до етикеток. Бери й ліпи та переліплюй, як хочеш. За
таких „технологій” навряд чи з’явиться твір, рівний мажорній напрузі „В
косовицю” Рильського. Зі свого недосвіду привиділось мені олюднення” світу
машинного, про що багато писали, особливо М. Ільницький. Але, здається, далі наївних
проб не вдалося піти.

…Чи не з рахівницькою швидкістю цокотять
друкарські машинки охочих до всіляких „обойм”? Так і з’являються „сільська” і
„побутова” проза, поезія „жіноча”, „тиха”, „пісенна”, „естрадна”, „екологічна”,
„сінозбиральна”, „транспортна”. Насправді ж є поезія – у всій гармонії імен і
складності особистостей – і непоезія. І тільки. І жах уявити, що в рухомій
нашій естетиці (ну й термін!) Леся Українка проходила б по розряду … жіночої
поезії!

Як можна, справді, ставити Ліну Костенко, майстра
блискучого, в один ряд із поетесами різного досвіду й різновеликого
обдаровання? Будьмо серйозні й справедливі. Жінок-дебютантів не так, щоб аж
набагато більше, ніж було раніше. Різниця хіба в тому, що над багатьма (не кажу
всіма) дебютантами-парубками, переважно філологами за освітою, тяжіє книжність,
онауковлена вториннність – тому, може, що рівень викладання словесності у вузах
повищав. У дівчат же – цілком природно – переважає стихійно-чуттєвий, емоційний
елемент, висловлений з тих же причин професійніше, ніж у їхніх мам. Як надовго
цього вистачить? На місці критиків не поспішав би захоплюватися, а замислився б
над досвідом бодай минулого десятиліття.

Прошу вибачення в прекрасної статі, але
подібні думки висловила мені нещодавно й одна із поетес, цікава й талановита.
Отож кажу так не з уболівання за „порушення традицій у лідерстві”. Та й поезія
ж – не марафон і навіть не футбольний чемпіонат. Нинішній стан поетичного
процесу – будьмо послідовними діалектиками – неминучий. Органічно не засвоївши
вже здобуте, не можна сподіватися на новаторство. Не довіряю вундеркіндам: свій
вік не перестрибнеш. Розвиток поетичного мислення я схильний бачити у формі
спіралі, і якраз нині, схоже, заноситься на новий виток. О цій порі є свої
якісно цінні моменти, але й чаяться підводні рифи.

…Про більші „ліро-епічні форми” думаю давно,
плекаю задуми, але… Ще, певне не дійшов того зросту і сили. Та й сюжетне
мислення притаманне далеко не кожному лірику.

Натомість, вже коли одержав „домашнє
завдання”, зненацька навіть для мене „пішли” речі мініатюрні, жанру
своєрідного, ба, може несподіваного, нехарактерного для творчих ровесників.
Може, то з якогось внутрішнього опору загальній інерції поетичного процесу.
Нині, коли зенітної точки спіралі сягнула проза, відчувається позасвідома
„маленька трагедія”. Під „тиском” чи що прози, раптом запанувала римована
описовість, белетристика, слово здевальвувало. Поезія ж – така величезна,
зоряна спресованість почуття й думки, що новелу, бесіду, повість та й цілий
роман можна влити у відгранені шість рядків.

Щодо планів… У розмові про поезію право має
лише дієслово минулого часу доконаного виду.