Слово про вчителя

Володимир Базилевський, Анатолій Бортняк, Петро Осадчук, Валентин Мороз, Володимир Яворівський, Анатолій Колісніченко, Олекса Шеренговий, Віталій Березінський, Борис Дерев’янко, Анатолій Глущак, Іван Григурко, Микола Палієнко, Анатолій Качан, Богдан Сушинський, Олекса Різників, Олег Олійників, Микола Суховецький… Називаю ці імена та прізвища з пам’яті, не дотримуючись при цьому ні черговості, що диктується алфавітом, ні офіційних та неофіційних рангів, які займали названі особистості. Їх об’єднувало одне – всі вони були випускниками філологічного факультету Одеського університету кінця 50-х – початку 60-х років минулого століття. І це далеко не повний список, його ще можна продовжувати і продовжувати, додаючи до нього імена відомих вчених та журналістів. Без перебільшення можна сказати, що власне у ті часи, іменовані як «хрущовська відлига», українське відділення університетського філфаку Південної Пальміри вихлюпнуло («хлюпни нам море свіжі лави» – П. Тичина) в український простір потужну інтелектуально-творчу хвилю.
Одеський філфак немов магнітом притягував переважно з Поділля та з причорноморських степів юнаків, які тягнулися до слова. У наплічнику кожного з них замість генеральського жезла лежав жезл чи то поета, чи прозаїка, чи журналіста.
І вибраний ними факультет не розчаровував. Навпаки, він буквально закохував у себе – я це добре знаю і по собі, і по своїх колегах, для кожного з яких роки навчання на факультеті були, вдамся до алюзій, навіяних Ліною Костенко, «тихим сяйвом» над долею – воно «лишилось на усе життя».
Причина? – запитаємо. Їх чимало. Тут і особливе одеське повітря, ще не зіпсоване духом гендлярства і цинізму, котре особливо проявиться у дев’яностих і нульових – у часи нашого доморощеного дикого капіталізму. І короткочасна, але важлива для української історії духовна розкріпаченість, що породила благодатну атмосферу, в якій і формувалося шістдесятництво.. Пам’ятаю, як Андрій Малишко, виступаючи в 1963 році перед студентами філфаку, говорив буквально таке: «У вас тут світлі, відкриті люди, а не те, що в Київському університеті – там усі ходять перелякані, похмурі як тіні».
Певною мірою ця внутрішня свобода обумовлювалася ще й тим, що одеське КДБ не проявляло такої прискіпливої уваги до гуманітаріїв університету, як робило це «недремлюче око» у Львові та Києві. Вочевидь, у високих кабінетах цієї установи вважали, що «український буржуазний націоналізм» не здатний прижитися в глибоко, як їм здавалося, зросійщеній Одесі.
Але головний чинник, котрий робив тогочасний філфак Одеського університету елітарним навчальним закладом, визначався особливим складом викладачів. У всуціль зрусифікованій тогочасній Одесі це була національна інтелектуальна еліта, яка органічно і гордо несла свою українськість. Осереддя цієї еліти – Григорій В’язовський , Іван Дузь, Михайло Левченко, Петро Маркушевський… Це були чоловіки середніх років, котрі офіцерами, майорами та підполковниками повернулися з фронтів. Увінчані бойовими орденами, вони були по-чоловічому безстрашними. Завдяки вродженим талантам та працьовитості досить швидко ставали кандидатами, а потім і докторами наук. Ордени одягали рідко, значно частіше – вишиванки. І робили це з якоюсь демонстративністю. Якщо іноді ледь-ледь прогиналися, то тільки для виду, все ж вони вміли зберігати свою гідність – були особистостями.
Поряд з ними – старший за віком Андрій Недзвідський, який ще пам’ятав безліч фактів та різного роду деталей з епохи українського літературно-мистецького ренесансу 20-х років. Була і молодша, вже післявоєнна зміна – Василь Фащенко, Наталя Кузякіна. Остання справляла на всіх незабутнє враження і назавжди залишилася в пам’яті студентів. Щоправда, вона викладала на факультеті короткий час, переїхала до Києва, але і там не затрималася і, з метою уникнути переслідувань за те, що не тільки повернула українцям ім’я репресованого Миколи Куліша, а й розкрила геніальність його драматургічного письма, була вимушена покинути Україну – виїхала в Ленінград.
І ось це гроно чудових університетських викладачів, котрі гордо та впевнено несли свою українськість та явно домінували в культурно-інтелектуальному середовищі тогочасної Одеси, робила величезний формуючий вплив на студентську молодь, особливо ж на тих юнаків, які тримали в наплічниках жезли письменників, журналістів, учених.
Серед тих професорів особливо помітним був Григорій В’язовський, якому 2 лютого виповнилося б 100 років.
Мені, його учневі, по різному можна було б написати про свого вчителя, бо цікавого біографічного матеріалу вистачає – тут і його необхідність приховувати своє «кулацьке» походження, і участь у війні, куди він пішов зі зі студентської лави. Можна було б, наприклад, окремо зупинитися на розповіді про затвердження ВАКом СРСР його докторського ступеня – там три роки поспіль вирішували, до якої науки його приписати – до філософії, психології чи літературознавства. Але виберу інший шлях – вдамся до живих спогадів, бо кілька пригаданих епізодів можуть більше розповісти про людину, аніж розгорнута довідка біографічного характеру.
І досі пам’ятаю той настрій дивовижної піднесеності (його зазвичай характеризують метафорою “розпинає груди”), який охопив нас, хлопців і дівчат з Одещини, Миколаївщини, Поділля, які схвильовано чекали першого, уже не шкільного, а університетського дзвінка. І він прозвучав – довгий і якийсь урочистий. А потім – пауза. Всі завмерли: мав увійти наш перший професор.
І він через якусь хвилину ввійшов.
Здається, що ми, переважно сільські хлопці і дівчата, які до того ніколи не бачили живого професора, уявляли його саме таким, який ось щойно зайшов в аудиторію. Він пройшов до кафедри, що стояла біля широкого та високого вікна, за яким виднівся розлогий каштан, поставив на підвіконня шкіряний, ледь потертий “професорський” портфель, і, не виймаючи з нього жодних записів, став за трибуною, обвівши аудиторію поглядом, почав “читати” лекцію. Ми дещо метушливо і невміло почали ту лекцію конспектувати, бо ж добре знали, що такою має бути наша студентська праця.
Я теж пробував конспектувати, але в мене нічого не виходило, і я кинув це заняття, бо не вмів одночасно слухати, думати (тобто осмислювати те, про що говорив професор) та писати. Тому й, закривши зошит, почав зосереджено вдивлятися і вслухатися в професора.
Він був красивий – високий, в окулярах, крізь які дивився на нас ледь примруженими, добрими очима. Волосся густе і досить довге, посріблене сивиною. Він поправляв його в хвилини емоційного збудження.
Зараз я вже сам прочитав тисячі лекцій, тисячу разів заходив в аудиторію, відчуваючи погляди сотень студентів. Іноді думаю, що непохитне бажання стати викладачем вищої школи зародилося у мене саме тоді, коли я, випускник сільської школи, слухав лекцію з теорії літератури Григорія Андрійовича В’язовського.
Мабуть, я був слухачем, настроєним на “літературну” хвилю, бо перечитав майже всі книжки з нашої сільської бібліотеки. Тому з таким піднесенням слухав Григорія Андрійовича. І тоді навіть не передчував, що він для мене стане Вчителем, і що я завжди буду орієнтуватися на нього. Моє перше “відмінно” було саме від нього. І остання оцінка – “відмінно” за рецензовану ним мою дипломну роботу – теж від нього.
Як вчений Григорій В’язовський спеціалізувався з психології літературної творчості, тобто працював на межі двох наук – психології та літературознавства. Незважаючи на те, що така співдружність двох наук є органічною та взаємодоповнюючою, а тому й надзвичайно перспективною, спроможною висвітлювати низку важливих для нашої науки проблем, вона не набула в нашому літературознавстві належного розвитку. Григорій Андрійович був і залишається чи не єдиним крупним спеціалістом у цій науковій сфері.
Зі студентських років мене особливо цікавила сфера поетики, особливо ж психологічної, яка зосереджена на проблемах психології художнього сприймання. Мене завжди цікавили секрети художньої впливовості літературного твору. Це помітив Григорій Андрійович. Зразу ж після того, як я закінчив університет, він запропонував мені працювати над дисертацією про асоціативність художнього слова.
Я не мав можливості навчатися в аспірантурі. Дисертацію писав, працюючи в сільській школі. Консультував мене Григорій Андрійович – в основному через листування або ж телефонну розмову.
Як зараз пам’ятаю той зимовий день у зав’юженому степовому селі, що на Одещині, коли я, 23-річний директор сільської школи, закрившись у своєму кабінетику після занять, писав листа Григорію Андрійовичу, в якому викладав свою наукову концепцію – вона з роками сформується у методологічну систему, що іменуватиметься як рецептивна поетика. І досі дослівно пам’ятаю початок того листа. «Якщо набратися відваги і терпіння, – так писав я тоді, – то, опираючись на трактат Івана Франка «Із секретів поетичної творчості», можна розробити методологічну систему аналізу художності літературного твору. І через те, що вона з позицій психології художнього сприймання буде здатна пояснювати «секрети» художнього впливу саме словесного образу, у цієї методологічної доктрини будуть серйозні переваги над структуралізмом». Структуралісти, як відомо, коли переходили від загальних теоретизувань до практичного аналізу конкретних творів, шукали джерела художності в ритміці, звуковому оформленні слова, в композиції, проте їхній метод переставав діяти, коли з’являлась потреба пояснити власне «внутрішню форму» (О. Потебня) слова.
22 серпня 1979 року відбувся мій захист дисертації. Був дощовий день. Він заспокійливо сказав: “На щастя”.
Був “сухий закон”, встановлений черговою постановою ЦК КПРС. Після захисту збиралися таємно, немов підпільники, на добре знайомій мені дачі Григорія Андрійовича, що на 13-й станції Великого Фонтану. Григорій Андрійович, його дружина Зоя Григорівна, що зачаровувала усіх своїм неповторним одеським гумором, професор Василь Васильович Фащенко, опоненти – академік Ігор Дзеверін та молодий ще тоді кандидат наук Михайло Стрельбицький.
А через деякий час, буквально на п’ятий місяць після захисту, я, сидячи жовтневим вечором у холодній кімнаті гуртожитку, де тимчасово поселився в очікуванні обіцяної квартири, готувався до своєї першої лекції з теорії літератури на філологічному факультеті в Кіровоградському педагогічному інституті. І весь час з’являвся спогад про ту першу лекцію Григорія Андрійовича. І гостре відчуття вдячності до Вчителя, який став моїм порадником, і – наважусь сказати – старшим другом, пронизувало мене у той вечір.
А вранці, ледь тамуючи хвилювання, йшов по довгому, ще не знайомому мені коридору навчального корпусу до аудиторії, де мав прочитати свою першу лекцію…