Леонід ТОМА
- Українська селянська «скінія»
Є постаті, які, на зразок збільшувального скла, фокусують у собі найбільші соціальні й культурні зрушення, передають через складну оптику власної душі ті поривання й сподівання, що, власне, й визначають характер та відмітні риси народу. Серед них видатний український митець-письменник, музикант, театральний діяч Гнат Хоткевич.
Сімдесяті роки ХІХ століття, коли він народився в Україні, були складними – зниження життєвого рівня населення, посилення поліційного режиму. До цього долучились голодомори 1873 та 1880 років. Батьки Гната Хоткевича мали роботу в харківського купця Михайлова, його садиба була в селі Деркачі. На село виїздили й Хоткевичі з малим Гнатом. Тут була власна сільська бібліотека, молодь охоче відвідувала аматорські спектаклі та концерти в школі, а згодом і в селі. Про це свідчить у березні 1911 року українська газета «Засів»: «У Деркачах на Харківщині люди потроху беруться до рідної справи. Молодь селянська стає свідомішою, виписує українські часописи: «Раду», «Засів», «Літературно-Науковий Вістник», «Світло». Тут, у Деркачах, на подвір’ї сліпого бандуриста «дядька Павла» п’ятирічний Гнат отримав перші уроки гри на бандурі.
Очевидно, що в цей період формується «симфонічне» творче єство майбутнього митця. Характерно, що й формування «українства» видатного вченого Володимира Вернадського – ще одного енциклопедичного «універсума» – відбувалося саме на Харківщині, де майбутній президент Української академії наук познайомився з безсмертним «Кобзарем» Т.Г. Шевченка, творами Г.Ф. Квітки-Основ’яненка.
Тогочасне українське село було справжньою «скінією» національного духу. Воно зберігало величезну кількість пісень, етнографічного матеріалу, самий уклад сільського життя спонукав до «поліфонічного» сприйняття дійсності. Уже під час навчання в Харківському реальному училищі Гнат Хоткевич не розлучався з бандурою. Талант до комунікабельності, щира вдача дозволяли юнакові привертати увагу старих бандуристів. Тоді ж розпочав Гнат свої досліди з удосконалення бандури, згодом сконструював свій перший інструмент. Цілком очевидно, що оригінальний і колоритний музикант з багатим репертуаром та чудовим голосом стає знаним у харківських мистецьких колах. Його запрошують на домашні концерти до відомих меценатів культури Алчевських, на уроки співу до недільної школи та виступи самодіяльних гуртків. Талановитий, всебічно обдарований юнак вступає до Харківського технологічного інституту. Його допитливий розум легко долає лабіринти технічних наук. Але гуманітарна сфера все ж залишається пріоритетною. Він заводить цікаві знайомства серед української інтелігенції, спілкується з відомими бандуристами, бере участь у самодіяльних виставах та концертах, багато читає. Про це він свідчить у своїй нотатках: «Студентські роки – це роки посилених занять. Це головне. А надбудови – це й посилене читання, і початок літературно-наукової діяльності, і музика учня (вчився на скрипці), і музика віртуоза-концертанта – це вже на бандурі, якою я встиг оволодіти й розвинути до ступеня цікавого інструмента. Ця остання сторона діяльності зближувала мене із сліпцями-бандуристами й лірниками. Вони часто гостювали в мене, я вивчав їхню творчість».
Можна тільки уявити ступінь інтенсивності навчання в новітньому, на той час, технологічному інституті, де викладалися вища математика й фізика, теоретична механіка, хімія, мінералогія, геодезія, прикладна механіка й теорія будування машин. До цього слід додати три іноземні мови: французьку, англійську та німецьку. Цей інститут був спрямований на універсалізацію знань. Скажімо, приятелі Г. Хоткевича по закінченні інституту працювали в різних сферах. Якщо сам Хоткевич став інженером-будівельником, то О.Коваленко – трюмним механіком на панцернику «Потьомкін», а Л. Мацієвич – корабельним конструктором та одним з перших російських авіаторів.
Наприкінці ХІХ ст. Харків динамічно розвивався, розширювалась його культурно-мистецька палітра. Тут відбулися прем’єри опер П.Чайковського «Пікова дама» та «Мазепа». Партії в операх Верді, Чайковського, Мейєрбера, Леонкавалло виконували в різний час видатні співаки Т.Руффо, М.Батістіні, Ф.Шаляпін, Л. Собінов. У саду комерційного клубу відбувалися симфонічні концерти та самодіяльні «українські вечори», у яких брав участь і Гнат Хоткевич.
Важливим надбанням у цей час стало для нього знайомство та спілкування з родиною Алчевських – зокрема з Іваном Алчевським, ровесником Гната, тоді студентом харківського університету, а згодом всесвітньо відомим оперним співаком, та його сестрою Харитиною – майбутньою поетесою.
«Українська домінанта» все виразніше звучить у культурній панорамі тодішнього Харкова, «скінія» українського села розкриває перед суспільством багатющі надбання українського національного духу. Вихід України з імперської пустелі Росії ще тільки починається. Попереду довгі й трагічні роки блукань, ще тільки світає крізь темряву шовіністичного зашорення й свавілля. Це вже потім напише Гнат Хоткевич свого «Авірона», а скільки таких «авіронів» зневірювалися й падали на шляху до національного відродження. Ще чекає юний Тичина «свойого Мойсея», а «перші хоробрі» вже гуртуються в лави подвижників нової доби. І серед них – Гнат Хоткевич.
У домі Алчевських він знайомиться з видатними діячами української творчої інтелігенції – Васильківським, Беклемішевим, Вороним, Міхновським. Ця плеяда спростувала міф про Харків як традиційно російське місто, несумісне з українською культурою. Слід підкреслити, що Слобожанщина – то була не лише Харківська губернія, а й частина Воронезької та Курської. То ж Харківщина була не «пограниччям» з Росією, а самодостатнім форпостом української культури. Зокрема, Харків мав давні, ще від Гулака й Квітки, культурно-патріотичні традиції, серед них кобзарські. Тут лунали пісні й думи класиків вітчизняного кобзарського мистецтва – Колибаби, Зимогляда, Дашенка, а Гната Гончаренка із села Ріпки Харківського повіту добре знали й записували на фонографі Леся Українка, Климент Квітка та інші дослідники народного мистецтва.
Разом з тим і сам Гнат Хоткевич, і тодішня українська інтелігенція відчували натиск реакції. Політична література майже зникла, занепала кооперація. Скрізь відчувалась скоріше не криза колективного духу, а криза індивідуальної свідомості. Хоча всі розуміли, що саме особистість починає визначати собою напрям суспільного руху. І Гнат Хоткевич поглиблює свої філософсько-суспільні шукання й разом з тим з головою поринає в організацію театрального процесу. Він зазначає: « Тут я був не тільки агентом по збиранню пожертв, будівничим, режисером, актором, бутафором… Пригадую, що збір одної з вистав (може, й кількох), було призначено на поповнення книгами сільської деркачівської бібліотеки».
У спогадах приятеля Хоткевича О. Коваленка знаходимо слова, що пояснюють універсалізм творчої постаті митця: «Здавалося, не було такої української народної пісні, якої б він не тільки не знав, але й не співав би зо всіма нюансами так, як вона співалася в народі. Надзвичайно музикальний, віртуоз на бандурі, непоганий скрипаль, він, безумовно, міг би стати видатним українським композитором, коли б… Коли б ще за дуже молодих літ не уявив собі, що його покликанням є письменство».
- …ВЗЯВ БИ Я БАНДУРУ
Справді, літературні твори Гната Хоткевича , особливо «Авірон» та «Камінна душа», увійшли в золотий фонд української літератури. Але музика й театр продовжували полонити його душу. В рукописі своєї книги «Бандура й її можливості» в 1934 р. він писав: «Працювати над бандурою я розпочав у 1894 р., тобто моїй роботі минуло вже 40 літ. Поважний період часу».
Перший сольний концерт Г.Хоткевича з бандурою відбувся 1895 р. в Полтаві. А згодом він потрапляє на професійну сцену, його гру на бандурі привітав сам Микола Лисенко. Потім музикант-віртуоз бере участь у численних концертах та лекціях на Харківщині, але відчуває, що цього замало, щоб відродити славу інструмента. А згодом, під час проведення ХІІ Археологічного з’їзду в Харкові, виникла думка дослідити творчість українських бандуристів. Однак деякі вчені й навіть знавець народної творчості професор М.Сумцов сприймали кобзарів «живими тінями далекого історичного минулого». Однак Д.Багалій, голова організаційного комітету, доручив саме Г. Хоткевичу підготувати для виступів на сцені перед незвичною для них аудиторією бандуристів, кобзарів та лірників. З радістю й ентузіазмом узявся за цю справу Хоткевич. Він привіз до Харкова визначних майстрів. Це були бандуристи – Терешко, Пархоменко з Чернігівщини, Михайло Кравченко з Полтавщини, харків’яни – Петро Древченко, Павло Гашенко. До Харкова також приїхали лірники: Ларивон з Люботина, Іван Зозуля та Самсон Веселий. Гнат Хоткевич сам виступив на з’їзді, про що згодом писав: «Живе життя ввірвалось в мертвечину сонних читань…». Прозвучали історичні думи й пісні, духовні псалми, чумацькі, весільні та побутові пісні. Були проспівані пісні й думи, які давно вже не виконувались, серед них аранжировані особисто Гнатом Мартиновичем. Після цього спочатку скептично настроєний професор М.Сумцов зізнавався, що кобзарів та лірників у Київській губернії виявилось близько трьохсот чоловік.
Історично усталений вплив народних співців на українське суспільство був відчутним. Гнат Хоткевич, відповідаючи скептикам, зазначав: «Помиляються ті, хто з радості чи без радості ховали українське кобзарство от уже мало не двісті літ». Тим часом у Києві з’являється Перша київська художня капела бандуристів, а в Харкові – «школа Хоткевича». Перша київська капела пішла шляхом спрощення техніки гри, приділяючи акцентовану увагу вокалу. У Харкові ж визначним подвижником бандурницької справи Гнатом Хоткевичем за основу береться засвоєна від харківських кобзарів «зіньківська школа», де наголос робиться на повноцінному використанні інструмента в органічному поєднанні з вокалом. Значно збагативши «зіньківську школу» власними знахідками, Г.Хоткевич активно її пропагує під назвою «харківська школа», або «школа Хоткевича» в багатьох аматорських гуртках (наприклад, у харківській капелі ім.Т.Шевченка, харківському інструментальному ансамблі клубу «Металіст», Полтавській капелі бандуристів).
У наш час 14-15 грудня 1997 року відбувся Огляд автентичного виконавства на традиційних кобзарських інструментах з нагоди 120-річчя Гната Хоткевича і 95-ї річниці історичного виступу народних співців на ХІІ Археологічному з’їзді. У черговий раз не справдилися застороги деяких скептиків від культури про архаїчність та застарілість українського кобзарства. Успіх Огляду в Харкові переконливо засвідчив відчутний потяг української громадськості до джерел традиційної культури.
- БЕЗ ТЕАТРАЛЬНОЇ МАСКИ
Гнат Хоткевич був, по суті, «театром у собі», тому він завжди віддавав перевагу народному театру, який орієнтувався на інтуїтивний стан душі актора, його психологічну розкованість. Справді, український народний театр, починаючи із вертепу, прагнув вплинути на глядача безпосередньо, не виставляючи між глядачами й дійством академічної рампи.
У 1902 р. Г.Хоткевичем була створена аматорська українська трупа, до якої входили службовці заводу сільськогосподарських машин, а згодом долучилися й працівники паровозобудівного заводу. Згодом трупа перейшла до Народного дому й налічувала півтори сотні аматорів. Вони вже мали необхідні костюми та самотужки виготовлені декорації. Репертуар налічував шістнадцять вистав з української класики. Це були переважно драми й комедії Кропивницького та Карпенка-Карого. Слід сказати, що театр мав добрий вплив на національну свідомість не лише самодіяльних акторів, а й численних відвідувачів – робітників тих же заводів та мешканців робітничих околиць. Робітничий театр, велика аматорська трупа, багатий український репертуар – це було вперше в Російській імперії.
…Згодом Г. Хоткевич потрапляє в Гуцульщину й створює Гуцульський народний театр у селі Красноїллі. Він теж був першим паростком українського народного театру в Західній Україні. Хоткевич пише п’єсу про Довбуша, перекладає на гуцульський діалект п’єсу польського письменника Корженьовського «Карпатські гуралі». При цьому він вносить суттєві зміни до тексту та по-новому компонує окремі сцени. Про свою театральне життя в тих краях Хоткевич згадував: «Я написав чотири п’єси: в одній – етнографія, в другій – історія, в третій – фантастика, в четвертій – словесність».
Симптоматично, що й вершинний твір видатного митця «Камінна душа» пов’язаний з гуцульським краєм. Історизм та місцева ментальність сприймаються не як легенда, а як повсякденна дійсність з її неписаними нормами й звичаями. Водночас це твір не тільки для гуцулів. Як усякий шедевр, він став надбанням загальнонаціональної культури. З появою «Камінної душі» для широкого читацького загалу вперше абстрактна напівміфічна Гуцульщина перетворилася на реальну картину життя своєрідного й талановитого народу.
Крім «Камінної душі», він пише тут повість «Авірон», розпочинає роботу над історичним романом «Берестечко», пише драматичні твори «На залізниці», «Вони», «Емігранти», перекладає низку творів з російської мови, у тому числі оповідання Д.Мордовцева «Козак Нетяга», спогади С.Савинкової – матері знаменитого терориста Бориса Савинкова «Роки журби», перекладає казки та оповідання для дітей, разом з М.Мачульським перекладає твір Ф. Ніцше «Так говорив Заратустра».
До української духовної та культурної «скінії» невтомний майстер слова, композитор, театральний діяч – режисер, драматург, актор вносить великий і вагомий вклад. Однак обставини життя, арешт після повернення з еміграції, родинні проблеми ускладнюють творчий процес письменника й культурного діяча. Його висилають з Харкова як особу неблагонадійну. Але й тут він знаходить сили для реалізації свого універсального таланту. Він долучається до створення історії Вовчанського земства, пише етнографічний нарис краю, географічні, метеорологічні, ботанічні й зоологічні дослідження. По кожному з питань вивчає масу літератури, деякі з цих нарисів мають по 15-20 аркушів друку. Далі – історія повіту, а потім історія самого земства, доведена в чернетках по всіх галузях земського життя.
До Харкова Хоткевич повертається лише після Лютневої революції, там його обирають до «Українського організаційного комітету», де він очолює культурно-освітню ланку. Він дає відсіч у періодичній пресі українофобам, представляє на з’їзді вчителів 25 березня 1917 року місцеву владу, але на нього чекає розчарування. Харківські вчителі були під владою російського шовінізму. «Поки ще у всіх на устах нереальні слова «свобода», «рівність», «братерство», доти відомі елементи обмежуються лише квіточками, – пише він. – Але дайте пройти першому запалу свободи, дайте перешуміти першим хвилям розтріпаної російської благодушності – на оборону «господствующаго народа» встануть такі сили, перед якими вічної пам’яті жандарми були ангелами».
Тяжке прозріння Гната Хоткевича дуже швидко стало реальністю. Більшовицька диктатура спровокувала появу на політичній і культурній арені темних українофобських сил. З ними українському митцеві й патріоту було не по дорозі. А якось існувати в місті з родиною треба було. Він знаходить посаду викладача української літератури в зооветеринарній школі й виїжджає з міста. Знову виринає його театральне покликання; і у жовтні 1924 року Хоткевич пропонує харківському видавництву «Рух» свій драматичний твір – тетралогію «Богдан Хмельницький», а також перекладні п’єси «Приборкання норовливої» та «Комедію помилок». Це ж видавництво починає друкувати восьмитомне зібрання творів майстра художнього слова. Ще раніше було розпочато роботу над романом «Тарас Шевченко». У селищі Високому, де на той час мешкав Хоткевич з родиною, до ранку світяться вікна.
Це був останній спалах більшовицької «українізації», яка перетворилась на розстріляне відродження. Незважаючи на схвальну рецензію майбутнього академіка О. Білецького, у липні 1933 року роман вилучають слідчі НКВС. Платоніда, дружина Хоткевича, засуджена по війні на десять років таборів, свідчила, що роман «Тарас Шевченко» мав 200 друкованих аркушів. Це воістину титанічна робота, справжній подвиг письменника, вона ж стала його реквіємом. Найбільш визначні твори Гната Хоткевича прийшли до сучасників як свідчення універсального самобутнього таланту. В них він виходить за межі тогочасних соціальних та побутових реалій, відчуває, якими дорогами приходить до людства вічність. Він також став одним з фундаторів українського народного театру, створив оригінальну музикознавчу літературу та власну школу гри на кобзарських інструментах.
Однак більшовицький молох робив свою справу: 23 лютого 1938 року Гната Хоткевича арештовують, а вже у вересні особливою трійкою УНКВС він був засуджений до розстрілу. Восьмого жовтня цього ж року в підвалі внутрішньої тюрми НКВС пролунав роковий постріл.
***
Тільки у 2003 році було знайдено місце поховання видатного українця. У харківських П’ятихатках облаштовували меморіал розстріляних польських офіцерів, страчених енкаведистами. Виявилось, що разом з ними у зловісних ровах лісопаркової зони були поховані й тисячі наших співвітчизників. Серед них був і Гнат Хоткевич. Цього ж таки 2003 року до чавунної стели, де значилось ім’я Гната Хоткевича, прийшли його дочка Галина Гнатівна Хоткевич, активісти національного руху Петро та Кость Черемський, письменник Анатолій Перерва та бандурист Віктор Мішалов. Були покладені квіти пам’яті й скорботи.
З ініціативи Галини Хоткевич у 1998 році у селищі Високому, в будинку, де мешкала сім’я Хоткевичів, відкрили меморіальну кімнату-музей Гната Хоткевича як філію Харківського літературного музею. До цього долучились голова Фонду національно-культурних ініціатив, учений і громадський діяч Петро Черемський та письменник, заступник директора Харківського літературного музею Анатолій Перерва. Так знову ожило родинне гніздо Хоткевичів, яких доля розкидала по всьому світу. Дружина Гната Хоткевича після жахливих поневірянь стала директором музею І.Франка у Криворівні. Син Євген пішов на пенсію у 1964 році з посади начальника конструкторського бюро Московського газового заводу. Дочка Тетяна після сталінських таборів працювала технічкою в міській харківській лазні. Її реабілітували лише 1992 року. Друга дочка Ольга під час війни виїхала до Праги, а згодом опинилась у Венесуелі, де на той час «золото й діаманти коштували стільки ж, як скляна біжутерія в інших країнах».
Син Гната Хоткевича Володимир народився в Києві. Він був відомим науковцем, дослідником фізики напівпровідників, ректором Харківського університету. Богдан, молодший син, пройшов страхітливий сталінський табір «Ветлаг». Він потім повернувся до Харкова, а згодом виїхав до Львова. Там переробив на сценарій батькову «Камінну душу». Доля його закінчилась трагічно, він зник 1961 року.
Наймолодша дочка Гната Хоткевича – Галина після війни виїхала з Харкова, потрапила потім до Кракова, далі до Парижа. В 1954 році вийшла заміж за Павла Козакевича, сина професора Харківського політехнічного інституту. Сім’я згодом виїхала до Марокко, після повернулась до Франції в Гренобль. Галина Хоткевич після розлучення поставила на ноги трьох синів, опікувалась оздоровленням українських дітей.
…У Києві на Майдані під час Революції гідності були й кобзарі та бандуристи з різних кінців України. Там лунали пісні й думи, які так любив великий українець з пісенною душею.
м.Харків
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал