Слідами Сєнєчки Пєрчаткіна

117

У «Літературній Україні» (далі – ЛУ) від 4 червня 2009 року
Юрій Вівташ, завваживши помилку двох науковців – нібито висилку В.В. Розанова з
Росії (у науковців – з СРСР, якого ще не існувало), поставив через те під
сумнів леґітимність їхніх наукових ступенів. Але аналогічних помилок (навіть із
цієї ж теми – переслідування літераторів) припускаються і автори, чий авторитет
поза всякими сумнівами.

Ніколи не «мандрували до концтаборів» Ліля і Осип Брік
(П.Загребельний. Тисячолітній Миколай. Ч. ІІ. – Харків: Фоліо, 2004. – С. 443).
Не було розстріляно О.Афіногенова, як уперто повторює В.Коротич (Бульвар. –
2004. – № 37. – С. 13; 2008. – № 51. – С. 4), він загинув під час бомбардування
Москви. М. Ердмана було заарештовано і заслано не за комедію «Самогубець»
(В.Коротич. От первого лица. – К.: Схили Дніпра, 2005. – С. 497), а за байки.
Із сибірського заслання листи до матері за підписом «Мамин Сибиряк» надсилав
він, а не М.Вольпін (Б.Левин. «Что? Где? Когда?» для чайников. – Донецк:
Сталкер, 1999. – С. 312). Ілля Ільф не загинув 1937 року (Ми – одесити. –
Одеса: Пласке, 2008. – С. 235), а помер від туберкульозу.

Таку ж нісенітницю пишуть і, навпаки, про заохочування
письменників. Нобелівську премію «присуджено» В.Стусу (О.Бойко. Історія
України. – К.: Академвидав, 2004. – С. 546), В.Набокову («2000». – 2005. – № 6.
– С. 6), М.Павичу (В. Дружбинский. А кто с мечтой к нам придет… – К.:
Томирис, 2005.– С. 479), І.Шотолі (Д. Гордон. Тет-а-тет. – К.: Схили Дніпра,
2007. – С. 221); Шевченківську – А.Перепаді (Є.Волощук. Зарубіжна література. –
К.: Генеза, 2006. – С. 48) і навіть П.-Ж. Прудону (Універсальний
словник-енциклопедія /УСЕ/. – Львів: Тека, 2006. – С. 1027); Лєнінську –
О.Сизоненку (Комуніст. – 2009. – 23 вересня. – С. 2); Сталінську – І.Кочерзі
1930 року за п’єсу «Майстри часу» (О.Забужко. Хроніки від Фортінбраса. – К.: Факт, 2006. – С. 24) – за три роки до написання твору і за
дев’ять років до заснування премії (насправді Кочерга отримав її 1948 року за
«Ярослава Мудрого»); Державну премію СРСР – Б.Ґорбатову за лібрето до опери
Д.Кабалевського «Сім’я Тараса» (И.Левитас. Еврейская военная эн­цикло­педия. –
К.: Стиль, 2007. – С. 170), яке написав С.Ценін (не кажучи про те, що взагалі
лібретисти ніколи не ставали лавреатами). В.Скляренко та інші. (100 знаменитых
женщин Украины. – Х.: Фолио, 2008. – С. 267) від імені ЮНЕСКО оголосили 2001
рік роком Лесі Українки; І.Трахтенберґ (Из записных книжек и не только… Кн. 3. – К.: Авиценна, 2005. – С. 261)
зробив те саме з 2003 роком стосовно В.Г. Короленка. Але ЮНЕСКО / відзначає тільки
«круглі» дати, тому найближчим роком Лесі (1871–1913) може бути лише 2013-й, а
Короленка (1853–1921) – 2021-й.

Утім, якщо вірити дитячій і повній енциклопедіям «Україна»
(Х.: Фоліо, 2006, 2007. – С. 366), Леся Українка пішла у засвіти 1916 року.
Ф.Достоєвський, замість 11 листопада 1821 року, народився 11 січня; Л.Толстой,
замість 9 вересня 1828 року, — 12 вересня (Д.Табачник и др. Всё о России. – Х.:
Фолио, 2009. – С. 235, 236). У цій же книжці за старим стилем (без зазначення
цього) подано дати дуелі Пушкіна, смерті Гоголя, Турґенєва, Л.Толстого, Чехова,
народження Блока, Ахматової, Шолохова (с. 231, 233, 235, 238, 239, 241, 248), а
за новим (також без пояснення) – дати народження Турґенєва, Чехова, Пастернака,
Платонова, Булґакова, смерті Достоєвського (с. 233, 238, 244, 245, 247, 236).
Так само у «Стратегиях гениальных мужчин» В.Бадрака (Х.: Фолио, 2009. – С. 52)
Л.Толстой народжується за григоріанським календарем, а помирає за юліанським.
Часто стверджують, нібито Сервантес і Шекспір померли одного дня – 23 квітня
1616 року (Голос України, День. – 2009. – 23 квітня). Це справді сталося 23
квітня, але… не одного дня, бо перший помер за новим стилем, а другий – за
старим.

На рівні хронології перебуває й ономастика: Дмитром став
Фьодор Достоєвський (Голос України. – 2009. – 3 квітня. – С. 13), Максимом –
Міхаїл Булґаков (Голос України. – 2009. – 5 серпня. – С. 21), Дайте – Данте,
Михайлом – Майк Йогансен (Н.Пальм та ін. Культурологія. – Х.: ХНЕУ, 2008. – С.
104, 153), Валентином – Василь Симоненко (Л.Дещинський та ін. Історія
української та зарубіжної культури. – Львів: Бескид Біт, 2008. – С. 237;
щоправда, на с. 238 автентичне ім’я повернуто), Григорієм – Микола Жулинський
(ЛУ. – 2008. – 27 листопада. – С. 3, хоч на тій же сторінці «Заяву української інтеліґенції»
підписано його справжнім ім’ям), Володимирами – Вєлімір (Віктор) Хлєбніков
(Г.Веселовська. Театральні перехрестя Києва 1900–1910 рр. – К., 2007. – С.
323; Киевский вестник. – 2009. – 3 сентября. – С. 4) і Семен Скляренко (УЛГ. –
№ 5. – С. 1), Олександрами – Олексій Кручених (Ф.Самойлов. Нариси з
історії російської культури кінця ХІХ – початку ХХ ст. – Одеса: Астропринт,
2008. – С. 91), Олексій Ремізов (Є.Маланюк. Нотатники. – К.: Темпора, 2008. –
С. 293, примітки) і Олексій Каплер (М.Попович. Червоне століття. – К.: АртЕк. –
2005. – С. 575), Борисом – Йосиф Бродський (Н.Калашник. Эстетические вкусы: их
истоки и формирование. – К., 2007. – С. 213, 214, 247), Вадимом – Володимир
Тендряков (Бульвар Гордона. – 2009. – № 3. – С. 13), Іваном – Ілля Стебун
(В.Лавренко. Музыкальная комедия и 20-й век. – К., 2008. – С. 93), Оскаром –
Олдос Гакслі (Культурологія. За ред. М.Заковича. – К.: Знання, 2009. – С. 296),
Василем Олександровичем – Василь Андрійович Жуковський (Г.Макаренко та ін.
Музичне мистецтво. – Х.: Оберіг, 2007. – С. 23), Олександром Івановичем –
Александр Александрович Блок – (З.Сарычева. О выдающихся личностях. – К.,
2007. – С. 92), Іваном Олександровичем – Іван Олексійович Бунін (Олесь
Гончар. Листи. – К.: Український письменник, 2008. – С. 424, іменний покажчик).
Колективний псевдонім О.Горчакова, Г.Поженяна і В.Аксьонова «Гривадий
Горпожакс» віддано одному Аксьонову (О.Синяченко и др. Медики – литераторы.
Энциклопедический словарь. – Донецк: Вебер, 2008. – С. 5). У псевдонімах
неприпустимо скорочуються імена – Л.Українка, О.Вишня (Н.Калашник. – С. 56,
113; Ми – одесити. – С. 214, 266), А.Бєлий (М.Попович. – С. 236; Ф. Самойлов. –
С. 88; ЛУ. – 2009. – 2 квітня. – С. 6), Б.Тен (ЛУ. – 2008. – 13 листопада. – С.
6). Ще безглуздіше скорочення прізвищ, які, мабуть, помилково вважають іменами:
А.Данте, П.Беатріче (О.Синяченко. – С. 71). Деякі прізвища перекладаються:
І.Микитенко – Никитенко (В.Губарев. История Украины. Универ­сальный иллюстри­рованный
справочник. – Донецк: БАО, 2010. – С. 409), спотворюються до невпізнання чи
навіть зміни статі: Г.Гауптман – Гартман (Культурологія. – С. 512, 514), М.Фріш
– Фіш (М.Житар. Український балет. – Хмельницький: Видавництво Цюпак, 2009. –
С. 19), Г.Лонґфелло – Гонфелло (В.Давиденко. Історія зарубіжної літератури. –
К.: Центр учбової /?!/ літератури, 2009. – С. 195, 196), М.Карамзін – Карамазін
(ЛУ. – 2009. – 17 вересня. – С. 3), Л.Рахманов – Разманов, С.Міхалков –
Михайлов, В.Суходольський – Суходольська (Шевченківські лауреати 1962–2007. –
К.: Криниця, 2007. – С. 236, 380).

Вигадуються і родинні зв’язки літераторів: Аполінарія
Суслова, дружина В.В.Розанова, виявилася ще і колишньою дружиною (замість
коханкою) Достоєвського (О.Бузина. Верните женщинам гаремы. – К.: Арій, 2008. –
С. 161), Вадим Данилович Андрєєв – сином (замість онуком) Леоніда Андреєва
(Л.Танюк. Твори. XIV том. – К.: Альтерпрес, 2008. – С. 664, 779), австрійський
письменник Стефан Цвайґ і німецький – Арнольд Цвайґ стали рідними братами
(М.Попович. – С. 65). Львів’янин В.Сиротенко називає себе правнуком «Миколи
Андрійовича Вербицького, автора рядків «Ще не вмерла України ні слава, ні воля»
(«2000». – 2005. – № 27-28. – С. 7; Голос України. – 2007. – 7 листопада. – С.
7). Навіть ніяково нагадувати редакторам цих видань, що вірші, які стали Державним
гімном, належать Павлу Платоновичу Чубинському, а Вербицький (тільки не якийсь
Микола Андрійович, а Михайло Михайлович) поклав їх на музику.

Булґаковський Майстер запитував Івана Бездомного: «Пробачте,
то ви, либонь, навіть опери “Фауст” не чули?» Сьогоднішні автори більш освічені
й залюбки цитують рядок «Люди гинуть за метал» з твору Ґуно (лібрето Ж.Барб’є і
М.Карре), але запевнюють читача, що це з трагедії Ґете (В.Галинский. Валерий
Лобановский. Четыре жизни в футболе. – К.: Компьютерпресс, 2002. – С. 63). Ще
далі пішов часопис «Вся Европа в Украине» (2008. – № 6. – С. 170): «Золотий
телець не завжди був об’єктом поклоніння багатству. На такого його відносно
нещодавно обернув Гете, а за ним Гуно» (нагадаю, що «золотий телець» –
біблійний вислів).

Афоризм Марка Твена «Існують три види брехні: брехня,
нахабна брехня і статистика» видано за думку О.Вайльда («2000». – 2009. – № 10.
– С. F8). Навпаки, авторську передмову до «Портрету Доріана Ґрея» Вайльда
чомусь вважають афоризмами Г.Флобера (В.Давиденко. – 337). Рядок П.Верлена «А
решта все – література» віддано його перекладачеві В.Стефанику (ЛУ. – 2009. –
24 вересня. – С. 7). Запитання «Звідкіля це ти узявся, де так довго пропадав?»
із «Запорожця за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського названо «цитатою з “Наталки
Полтавки” Котляревського» (Радуга. – 2002. – № 10. – С. 138). Рядок «И под
каждым ей кустом был готов и стол, и дом» з байки І.Крилова «Стрекоза и
муравей» перетворився на «нехитрі варіації з давнього дитячого віршика»
(Известия в Украине. – 2009. – 6 апреля. – С. 2). Як компенсацію Крилов отримав
ґрибоєдовське «А судді хто?» (Урядовий кур’єр. – 2009. – 22 серпня. – С. 10).
Пушкіну відтепер належать і відповідь О.Одоєвського на його вірш – «Из искры
возгорится пламя» (УР-1, 19 грудня 2009 р., передача про декабристів), і
лєрмонтовське «Прощай, немытая Россия» (Українська культура і життя. – 2009. –
№ 37. – С. 7).

Ще 40 років тому з’ясовано, що вислів «Усі ми вийшли із
“Шинелі” Гоголя» не належить Ф.Достоєвському (французький історик літератури
Е.Воґюе в журнальній статті 1885 року написав, що так «справедливо говорять
російські письменники», але вже наступного року в окремому виданні взагалі
відмовився від цієї узагальненої цитати). Але цю формулу продовжують
приписувати Достоєвському (ЛУ. – 2008. – 11 вересня. – С. 3; 2009. – 1 січня. –
С. 6; 2 квітня. – С. 3 і 6; «2000». – 2009. – № 13. – С. С1; Известия в
Украине. – 2009. – 30 марта. – С. 9; 10 апреля. – С. 4; УЛГ. – № 3. – С. 5).

В.Маяковському віддано рядок С.Єсеніна «задрав штаны, бежать
за комсомолом» (І.Дзюба. Пастка. – К.: Криниця, 2003. – С. 112) і заклик
О.Блока «Революционный держите шаг!» (Ф.Кривин. Полет Жирафа. – Ужгород:
Издательство В. Падяка, 2006. – С. 103). У «Стратегиях гениальных женщин»
В.Бадрака (Х.: Фолио, 2009. – С. 273) під епіграфом до одного з розділів – «Не
спи, не спи, художник, // Не предавайся сну, // Ты вечности заложник // У
времени в плену» – поставлено підпис М.Цвєтаєвої замість Б.Пастернака.

Так само порушуються авторські права і на цілі твори:
«Марусю Богуславку» М.Старицького віддано Г.Квітці-Основ’яненку, «Борислав
сміється» І.Франка – М.Коцюбинському (Б.Хорошун, О.Язвінська. Українська та
зарубіжна культура. Т. 2. – К.: НТУ, 2007. – С. 144, 163), «Ой, не ходи, Грицю,
та й на вечорниці» Старицького – М.Кропивницькому (Імена України 2007. – К.:
Фенікс, 2007. – С. 38), «Хто за? Хто проти?» П.Загребельного і М.Рєзниковича –
М.Стельмаху (С.Клапчук та ін. Історія української та зарубіжної культури. – К.:
Знання-прес, 2007. – С. 328), «Південний комфорт» П.Загребельного – Є.Гуцалу
(В.Гудзь. Історія України. – К.: Слово, 2008. – С. 534), «Іркутська історія»
О.Арбузова – В.Розову (Шевченківські лауреати. – С. 158; щоправда, на с.
354 з’являється «Іркутська історія» Арбузова. Є другий «Юрій Милославський»?),
«Войцек» Г.Бюхнера – композиторові А.Берґу, автору опери «Воццек» (В.Губарев. –
С.409). Фонвізінський Митрофанушка став криловським (Эйни­кайт. – 2008. – № 16.
– С. 2), а автором Козьми Пруткова, крім О.К.Толстого і братів Жемчужникових, –
ще й П.П.Єршов (Антологія афоризмів. – Донецьк: Сталкер, 2004. – С. 649).
Слова Н.Кукольника до романсу М.Глинки «Сумнів» подаровано О.Пушкіну
(О.Старовойтова. Виконавська інтерпретація. – Луганськ: Альма-матер, 2007. – С.
9), натомість Кукольник отримав авторство іншого романсу Глинки – «Не спокушай
мене даремно» (П.Загребельний. Брухт. – Х.: Фоліо, 2003. – С. 203), яке досі
належало Є.Баратинському. А сам Глинка разом з А.Дельвіґом стали авторами ще
одного популярного романсу – «Гори, гори, моя зоря» (Вулиці Запоріжжя –
дзеркало історії. – Запоріжжя: Дике поле, 2008. – С. 56), який насправді
створив Петро Булахов на слова Василя Чуєвського. Пісеньку «В лесу родилась
елочка» Раїси Кудашевої віддано зовсім іншій Кудашевій – Майї, дружині
Р.Роллана (И.Русанов. Таинст­венный остров Крым. – Симферополь: Инфолекс, 2006.
– С. 370).

Назви художніх творів також перекручуються: «Народний
Малахій», «Мина Мазайло» М.Куліша іменуються «Народний Малахів», «Мино Мазало»;
«Чевенгур» А.Платонова – «Чевенпур» (Б.Хорошун, О.Язвінська. – С. 151), «Пелеас
і Мелісанда» М.Метерлінка – «Пелес і Мелісандра», «По ревізії» М.Кропивницького
– «Про ревізії» (Л.Дещинський. – С. 195, 216), п’єси О.М.Островського (мабуть,
в зворотному перекладі з української) «На бойком месте» – «На живом месте»
(Н.Кузьменко и др. Новое Запорожье. – Днепропетровск: АРТ-Пресс, 2006. – С.
115), «Доходное место» – «Теплое место» (Киев в ХХ веке. – К.: Издатель Ашот
Арутюнян, 2008. – С. 28), «Багровый остров» М.Булґакова – «Багряный остров»
(О.Синяченко. – С. 34), «Доктор Живаґо» Б.Пастернака – «…Жеваґо» (П.Осипов.
Чому ми так говоримо. – К.: Ін Юре, 2008. – С. 148), «Олеко Дундич» М.Каца і
О.Ржешевського – «Олекса…» (Л.Данчук. Таїни режисера. Без табу. – Житомир :
Полісся, 2006. – С. 307), «Квентін Дорвард» В.Скотта – «… Форвард» (О. Гісем,
О. Мартинюк. Всесвітня історія. – Тернопіль : Навчальна книга „Богдан”, 2009. –
С. 352), «Войцек» Г.Бюхнера – «Войтек» (Кияни. Біографічний словник.  – К.: Фенікс, 2004. – С. 202; Київ.
Історико-біографічний енциклопедичний довідник. – К.: Фенікс, 2007. – С. 778),
«Гедда Габлер» Г.Ібсена – «Гелда Геблер» (С.Білоконенко та ін. Українська та
зарубіжна культура. – Одеса : Одеський медуніверситет, 2004. – С. 106), а його
ж «Пер Гюнт» – «Пер Гонта» (М.Житар. – С. 18), «Перші люди на Місяці» Г.Веллса –
«Первые леди на Луне» (З.Сарычева. – С. 97), «Єврей Зюсс» Л.Фейхтванґера – «…Зносс»
(И.Векслер. Херсон и его жители. – Запорожье: Тандем-У, 2005. – С. 50), «Сни
Симони Машар» і «Кар’єра Артуро Уї, якої могло б не бути» Б.Брехта – «Син
Симони Мамар» і «Кар’єра Альберто Уї…» (Г.Давиденко. – С. 63, 420). Імена
літературних героїв, що не входять до назви, теж не залишаються недоторканими:
Андрій Болконський перетворився на Волконського (Музичне краєзнавство Буковини.
Вип. 6. – Чернівці: Чернівецький університет, 2009. – С. 113), Любка Шевцова
(«Молода гвардія» О. Фадєєва) – на Любку Кошову (В.Гайдабура. Театр між
Гітлером і Сталіним. – К.: Факт, 2004. – С. 154), Ніла Сніжко
(«Барабанщиця» О.Салинського) – на Ніну (Шевченківські лауреати. – С. 158).

Деяких персонажів охопила «охота к перемене мест». Дмитро
Карамазов Ф.Достоєвського (чиє ім’я Микола Хвильовий надав герою «Вальдшнепів»)
опинився в «Ідіоті» (Л.Дещинський. Українська і зарубіжна культура. – Львів :
Львівська політехніка, 2001. – С. 234), Філумена Мартурано з п’єси тієї ж назви
Е. де Філіппо – в «Священих чудовиськах» Ж.Кокто (Київ. Роки, події, люди… –
К., 2001. – С. 41), Шерлок Голмс з Бейкер-стріт, 221-б переїхав до будинку №
109 (500 знаменитых людей планеты. – Х.: Фолио, 2006. – С. 267).

Долю таких персонажів інколи поділяють і письменники.
Редактор одеського гумористичного журналу «Фонтан» (2009. – № 4. – Обл. 2),
сумніваючись у необхідності російських перекладів Шевченка та українських –
Пушкіна і Гоголя, закликає читати класиків у оригіналі і бере за зразок Льва
Толстого, який вивчив шведську, щоб читати Ібсена мовою Ібсена. Але мовою
Ібсена була норвезька. Так само російські літератори В.Кожевников, О.Фадєєв,
А.Софронов чомусь стали українськими (Історія України. Маловідомі імена, події,
факти. Вип. 27. – К.: Інститут історії НАНУ, 2004. – С. 176), Б.Ромашов –
західноєвропейським (Б.Хорошун, О.Язвінська. – С. 151), І.Бабель – єврейським
(В.Губарев. – С. 395), італійський У.Еко – американським (Антологія афоризмів.
– С. 636), французький Е.Іонеско – румунським (Українська та зарубіжна
культура. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. – С. 223), арґентинський
Л.Борхес – іспанським, англійський І.Флемінґ – німецьким (І.Данилюк. 50000.
Універсальна енциклопедія кросвордиста. – Донецьк : БАО, 2006. – С. 353, 354).

На прозаїка перекваліфіковано драматурга (переважно)
І.Микитенка (Історія України. – К.: Альтернативи, 2002. – С. 303), на
фейлетоніста – письменника М.Зощенка (С.Білоконенко. – С. 156), на гумориста –
поета Ю.Тувіма (В.Киркевич. Киев и «Кіевлянинъ». – К., 2005. – С. 219), на
критика – літературознавця Д.Ліхачова (Новейший справочник для решения
кроссвордов. – Х.: Клуб семейного досуга, 2006. – С. 7), на мистецтвознавця –
драматурга і поета Ф.Ґрільпарцера (Культурологія. – С. 79).

 

Закінчення в наступному
числі

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!