Закінчення. Поч. в №2
Зміст (і текст)
деяких книжок переказується, мабуть, з пам’яті. Відомий тенор М. Голинський,
наївно (чи самовпевнено?) вважаючи, що
його «Спогади» (Львів: Апріорі, 2006. – С. 421) читатимуть ті, хто не читав
«Пікової дами», намагається допомогти їм: «Для тих, що не обізнані з
фабулою…, хочу дати пояснення: Герман,
як відомо – офіцер – завзятий грач в карти, і кілька разів програв, а щоб
відбитися, він постановив вдати до старої Графіні» (пунктуація автора. – В.Т.).
Залишається тільки дивуватися, як він міг співати Германа, якщо сам «не
обізнаний з фабулою»: адже, «як відомо», і у Чайковського, і у Пушкіна
Герман(н), дізнавшись таємниці, грає вперше в житті.
Всупереч Г. Флоберу
Емму Боварі одружено з аптекарем
Оме (Брухт. – С. 184), хоча саме прізвище Боварі належало її чоловікові Шарлю
(дівоче прізвище Емми – Руо).
Кінорежисер, який
екранізував мушкетерську епопею, оповів
у «Фактах» (2009. – 13 листопада. – С. 21), нібито «у Араміса ВСЕ життя була
одна жінка – Каміла де Буа-Трасі (у газеті – Тресі. – В.Т.). Саме їй належало
серце мушкетера». Справді, вона мимохідь згадується у «Трьох мушкетерах» – у
Араміса була її хустка (яка спричинила сварку з д’Aртаньяном). Та й що з того?
Як казав пізніше Атос, Араміс був
«постійно заплутаний в інтригах з жінками». А д’Aртаньян тоді ж зауважив, що «у
Араміса, як і давніше, півтора десятка герцогинь, що виборюють одна у одної
прелата, як перше виборювали мушкетера». Читачі «Трьох мушкетерів» пам’ятають,
як він кохав герцогиню де Шеврез – настільки, що, не маючи від неї звісток,
вирішив перейняти на себе духовний сан, а її лист, який д’Aртаньян привіз йому
у Кревкер, повернув Араміса до звичного життя. У «Двадцяти роках по тому» він
став коханцем герцогині де Лонгвіль і,
мабуть, батьком її сина. Тож Каміла була лише однією з півтора десятка
герцогинь (і навіть не герцогинею, а графинею).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Виконавець ролі Портоса у тому ж серіалі запевнює на
сторінках «Бульвара Гордона» (2008. – № 42. – С. 7), що, коли у романі «Три
мушкетери» його герой і д’Артаньян сиділи у Бастилії, Портос сказав
славнозвісну фразу: «Чим більш я пізнаю
жінок, тим сильніше прихиляюсь до коней». Не пам’ятаю, як у кіно, але у книжці вони
ніколи не потрапляли до в’язниці (сиділи вони у «Двадцяти роках по тому», але
не в Бастілії, а в мисливському павільйоні замку Рюейль), а трохи перефразований
вислів належить маркізі Севінь’є, яку Портос навряд щоб читав (він мав
бібліотеку з шести тисяч ніколи не розкритих томів): «Чим більш я пізнаю людей,
тим більш люблю собак».
Так само Остап
Бендер ніколи не казав, що дача – це пастка для міського мешканця, з якої важко
вирватися (Академик В. И. Скок в воспоминаниях коллег и друзей. – К.: Наукова
думка, 2007. – С. 162). І, зрозуміло, він не загинув (Голос України. – 2009. –
12 серпня. – С. 20), а вирішив перекваліфікуватися на кербуда.
Герой «Перших людей
на Місяці», хоча і винайшов речовину, яка подолала земне тяжіння, летить чомусь на повітряній кулі (А.Воробьев
и др. Украинская и зарубежная культура. – К.: НАУ, 2002. – С. 175) – у
безповітряному просторі! І таку нісенітницю прищеплюють майбутнім авіаторам!
На тому ж рівні
деякі цитати. У славетних рядках
Шекспіра «Тот, у кого нет музыки в душе, кого не тронут сладкие созвучья…»
останнє слово змінено на безглузде «созвездья» (О.Просяна. Технологія
інтегрального викладення предметів
«Мистецтво» та «Художня культура» в загальноосвітній школі. – Луганськ, 2007. –
С. 137). Пушкінське «Служенье муз не терпит суеты; Прекрасное должно быть
величаво» перетворюється на «Прекрасное не терпит суеты, оно должно быть
величаво» (М.Корсавин. Мысли о дирижерском искусстве. – Одесса: Пласке, 2008. –
С. 72). У його ж «Они сошлись. Волна и камень, стихи и проза, лед и
пламень» замість «волны» – «вода»
(Бульвар Гордона. – 2009. – № 3. – С. 8). О.Сизоненко в «Киевском вестнике» від
21 червня 2008 року наводить «в назидание» мені «лист Пушкіна ліцейському
другові князю В’яземському» (зауважу, що Пушкін був на сім років молодший і,
«когда в садах Лицея» він «безмятежно расцветал», П.А. Вяземський брав участь у
Бородінській битві):
Пушкін. «Зачем жалеешь ты о потере записок
Байрона? черт c ними! слава Богу, что потеряны. Толпа жадно читает исповеди,
записки etc., потому что в подлости своей радуется унижению высокого, слабостям
могущего… Он мал, как мы, он мерзок, как мы!»
Сизоненко. «Зачем жалеешь ты о записках Байрона?
Черт с ними, что пропали. Толпа жадно читает записки, письма, дневники и в
подлости своей радуется слабостям могущего, ошибкам и унижениям великого: «Он
мал, как и мы! Он ничтожен, как и мы!».
У гоголівському
«Редкая птица долетит до середины Днепра» – «редко какая птица…» (Известия в
Украине. – 2009. – 10 апреля. – С. 4). У рядках Ігоря Сєвєряніна замість «Своей
победой упоен <…>, Я повсесердно утвержден» – «Своим величьем упоен
<…>, Я повсеместно утвержден» (Ф.Самойлов. – С. 91).
Пастернаківське «Скрещенья рук, скрещенья ног, судьбы скрещенья» перероблено на
«сплетенье голых рук, судьбы сплетенье», а хрестоматійний вислів А.Ахматової
«Когда б вы знали, из какого сора растут стихи, не ведая стыда» позбавлено
навіть віршового розміру: «Если бы вы знали, из какого мусора возникают и
рождаются стихи» (Брухт. – С. 34 і 226).
Інколи цитата наводиться більш-менш точно, але відсилає до іншого твору. Так, «Півцарства за
коня» потрапило з «Річарда ІІІ» Шекспіра до його ж «Короля Ліра» (Аптека
природи. – 2009. – Спецвипуск. – С. 3), дванадцять рядків з пушкінської «Осені» («И забываю мир – и в сладкой тишине
// Я сладко усыплен моим воображеньем, // И просыпается поэзия во мне //
<…> Минута – и стихи свободно
потекут») – до «Євгенія Онєгіна» (Н.Калашник. – С. 66).
Так само і з
літературними жанрами. На поеми перетворилися
вірш Пушкіна «Кавказ» (Л.Данчук, П.Данчук. Слов’янські театральні
зустрічі. – Житомир : Полісся, 2007. – С. 158), повість «Капітанська
дочка» (З.Сарычева. – С. 93) і трагедія «Борис Годунов» (Є. Маланюк. – С.
253), на роман – п’єса М.Булгакова
«Біг» (О. Синяченко. – С. 34).
Не в злагоді деякі автори і з літературознавчою термінологією.
В.Дружбинський (с. 407) плутає омоніми («По улице неслась собака – несутся
только куры») з синонімами, Н.Калашник (с. 137, 145) не розуміє, що таке
прообраз (називає Івана Васильовича з «Театрального роману» прототипом
Немировича-Данченка, а не навпаки).
Історію літератури теж переповідають, як кому
заманеться. Декабристами стають Пушкін, Лермонтов і навіть придворний поет
Жуковський, вихователь спадкоємця престолу (О. Гісем, О.Мартинюк. – С.
352). Лермонтов поему
«Мцирі» нібито озаглавив за назвою відомого замку (Б.Лятошинський.
Епістолярна спадщина. Т. 1. – К., 2002. – С. 645, коментар). Але мцирі в
перекладі з грузинської означає послушник, і замок в Грузії (як і, наприклад,
замок Гамлета в Данії) названо на честь літературного героя, а не навпаки.
Житомирський інженер на шпальтах щотижневика «2000» (2009. – № 10. – С. 3) стверджує, що
«роман Л.М. Толстого «Війна і мир» найвідоміший у минулому літературний критик
назвав енциклопедією російського життя». Автор статті мав би пам’ятати із
шкільної програми, що так В.Бєлінський характеризував «Євгенія Онєгіна», а до
«Війни і миру» не дожив.
Деякі автори
запевнюють, що епопея Толстого
називалася в оригіналі «Война и міръ», тобто «Війна і світ», «Війна і громада»
(Б.Чупиков. Бессмертие Гомера. – Симферополь: СОНАТ, 2005. – С. 182; І.Дзюба. З
криниці літ. Т. 1. – К.: Києво-Могилянська академія, 2006. – С. 918; И.Дзюба.
Сквозь завихрения времени. Т. 3. – К.: Издательский Дом Дмитрия Бураго, 2007. –
С. 306; В.Кудин. Раздумья. – Х. : НТУ
«ХПИ», 2008. – С. 233). Якщо вірити В.Кудіну, Толстой навіть неодноразово підкреслював,
що треба друкувати «міръ», а видавці його уперто ігнорували. Та невже великий
письменник землі російської понад 40 років (від першого видання до смерті)
терпів би таке свавілля?! Звичайно, ні, бо він сам назву свого твору
французькою писав «La guerre et la paix». Джерелом цього міфу, за однією з
версій, стала друкарська помилка на титульному аркуші першої частини у виданні
1913 року, яку розтиражувала телепередача «Що? Де? Коли?» 1982 року і повторила 2000-го. Ось поема
В.Маяковського, на відміну від толстовського роману, справді називалася «Война
и міръ».
А Маяковський
(«агитатор, горлан-главарь», «революцией мобилизованный и призванный», який
присвятив «всю свою звонкую силу поэта» «атакующему классу» і підіймав, «как
большевистский партбилет, все сто томов моих партийных книжек» – цитувати можна довго), виявляється, «не
сприйняв ідей більшовизму» (М.Рожик. Всесвітня історія. – К.: Генеза, 2004. –
С. 264)!
Навпаки, інший
засновник радянської літератури – М.Горький – «залишився в пам’яті сучасників»
не як творець автобіографічної трилогії, або «Життя Клима Самгіна», або
«Міщан», або «На дні», а як «співець комунізму (чи не у «Несвоєчасних думках»?
– В.Т.), Леніна і Сталіна»
(П.Полянський. Всесвітня історія.
– К.: Генеза, 2008. – С. 244). «Резолюцію» Сталіна на його казці «Дівчина і
смерть» – «Кохання перемагає смерть» – В.Дружбинський (с. 243) відносить до
«Фауста» Гете (якого кращий друг письменників вважав слабкішим від горьківської
«штуки»).
Нас намагаються
запевнити, що «Майстра і Маргариту»
М.Булгакова спочатку було надруковано на Заході і лише після цього –
дрібним шрифтом у ленінградському журналі (В.Смирнов. Реквием ХХ века. Ч. ІІІ.
– Одесса: Астропринт, 2005. – С. 835). Насправді ж перша публікація відбулася
в часописі «Москва» і звичайним шрифтом.
«Книгу І.Дзюби
«Інтернаціоналізм чи русифікація?» було написано на замовлення П.Шелеста»
(Л.Дещинський. – 2008. – С. 238; Історія України та її державності. – Львів:
Бескид Біт, 2008. – С. 405). Справді, свого часу у зарубіжних виданнях
траплялось таке твердження; як уважає сам Дзюба – щоб полегшити його становище.
Але насправді «нічого подібного, звісно, не було і не могло бути”.
Якщо таке можна прочитати про відносно недавні
події, то вже не дивуєшся, коли перекручуються «казки старовини глухої». Вищезгаданий режисер стверджує на шпальтах «Известий в
Украине» (2009. – 25 січня): «У Дюма є романи «Дочка Портоса», «Син Араміса»,
«Син Портоса», «Дочка д’Артаньяна». Але їх не перекладено російською мовою, за
винятком «Дочки Портоса». Якби це були справді твори Дюма, а не апокрифи, їх за
півтора століття як-небудь би переклали. Між іншим, «Сина Портоса» було
надруковано в Москві 1991 року півмільйонним накладом, але Російське товариство
друзів Дюма через газету «Книжное обозрение» звернулося до бібліотек з
проханням вилучити з карток на ім’я письменника цю та інші книжки, до яких він
не мав жодного стосунку. «Сина Портоса» російською мовою також надрукувало 1993
року хмельницьке видавництво «Поділля» – в одному томі з «Дамою з камеліями»,
мабуть, не підозрюючи, що, на відміну від Портоса, Дюма мав сина (тезка і
письменника, на доробок якого ніколи не
зазіхав, скромно називаючи себе автором автора). Але навіть це видавництво не
наполягало на належності «Сина Портоса» перу Дюма: у післямові перекладач
робить припущення, що роман написав хтось з «авторів історико-пригодницької
літератури рівня Поля Феваля чи Мішеля Зевако».
Е.-Т.-А. Гофману
чомусь «не судилося стати музикантом (а музика була його пристрастю)» (М.Закович. – С. 235; Ю.Богуцький та ін.
Українська культура в європейському контексті. – К.: Знання, 2007. – С. 208 20).
І це – про автора кількох опер (в тому числі однієї з перших романтичних
опер «Ундіна») і симфоній, камерно-інструментальних і хорових творів,
диригента!
«Неспокійний
образ Дон Жуана» замість Тірсо де Моліни вперше створив Лопе де Вега (Еврейская мысль сквозь века.
Вып. 5. – Днепропетровск, 2001. – С.
29), який, якщо вірити О.Воробйову (с. 100), написав близько 500 п’єс (хоч на
с. 111 цілком слушно зазначено, що збереглося близько 500 п’єс із 1900).
«Моя Беатріче, –
каже художник. – Своя – як у Петрарки» (Киевский вестник. – 2008. – 28
февраля). Якщо в цій газеті не знають італійської поезії, то хоча б мусили
знати вітчизняну: «Так, як Данте любив Беатріче, // Як Петрарка Лауру любив». А
читачі газети згадують не Олександра Олеся, а Сєнєчку Перчаткіна з комедії
В.Шкваркіна: «Я вас кохав…, як Данте свою Петрарку».
м. Київ