Слава нації!

Ці довкілля й ускелля –
наші, наші усі,

Тільки ба, не наші сьогодні.

Ці оселі в містах і селах
– наші, наші усі,

Та ганьба, не наші сьогодні, –

Ці
рядки кримськотатарського поета Аблязіза Велієва в перекладі мого покійного
товариша Миколи Мірошниченка не йшли мені з голови, поки я читав – уперше, а
тоді вдруге – книгу британської письменниці Лілі Хайд «Омріяний край», яка
щойно вийшла друком у видавництві «Дуліби» в гарному перекладі Лукії Зурнаджи.

А
ще на пам‘ять приходили розмови з патріархом польської літератури
Збігневом  Доміно та  його своєрідна трилогія – «Сибіріада
польська», «Час зозулячих гнізд» і «Тайга» (дві останні, на жаль, досі
українською не відтворені). Книги ці побудовані на спогадах самого автора,
якому підлітком судилося пережити депортацію
поляків до Сибіру, життя у вигнанні і повернення на Батьківщину.

Книга Лілі Хайд теж створена на документальному
матеріалі, щоправда, не особистому, а свідченнях кримських татар, на долю яких
випали поневіряння ХХ червоного століття (визначення Мирослава Поповича). Герої
книги – дівчинка Сафі, яка ніколи не бачила Криму, її батьки, котрі також
народилися у вигнанні, і нарешті глава роду, старий Ісмаель-ага, якого
сімнадцятирічним юнаком вивезли з Криму разом з усім стражденним народом – як і
головний персонаж Збігнева Доміно в романі «Час зозулячих гнізд» Сташек Долина,
повертаються до рідного краю. Але ці повернення різні.

Якщо поляки повертаються хоч і в підрадянську,
комуністичну, але все-таки свою Польщу, де всі розмовляють по-польськи і відбудовують
свою країну й свої особисті долі, то – хоч як це парадоксально – кримські
татари, котрі після розпаду Радянського Союзу повертаються з Узбекистану до вже
кілька місяців незалежної України – потрапляють фактично в той самий Радянський
Союз. Бо можна зрештою, стираючи самі сліди корінного народу на рідній землі,
перейменувати село Озенбаш на Щасливе, але щастя від того нікому не побільшає.

Мовою оригіналу – англійською – книга Лілі Хайд вийшла
2008 року, в українському перекладі – року 2014, тобто вже після окупації Криму
Росією. І сьогодні «Омріяний край», поза сумнівом, прочитується не так, як рік
чи два тому, навіть – дозволю  припустити
– не так, як уявляла це сама авторка.

Але чому після окупації? Хіба за всі роки нашої
Незалежності Крим не залишався таким собі міні-СРСР, лиховісною ретроспективою,
резервацією і для кримських татар, і для українців? І дітлахи, що кричать
маленькій Сафі: «Забирайтеся додому… Брудні татари!», і водій шкільного
автобуса, який не зупиняє машину на прохання дівчинки, бо там, мовляв, немає
ніякого села, і шкільний учитель, котрий продовжує викладати за радянським
підручником, де немає місця татарам-героям, а є лише татари-зрадники, і
міліціонери, які третирують сім‘ю, а потім завбачливо тікають перед нападом
п‘яних бандитів, всі вони нікуди не поділися. Хтось, може, помер, хтось
постарів, а хтось подорослішав. Але всі вони п’ята колонна, що залишилася в
нашому тилу. І – мусимо визнати –за всі ці роки жоден Президент України, жоден
склад Верховної Ради не зробили нічого, щоб змінити ситуацію.

Написана простою мовою про начебто буденні події, книга
Лілі Хайд напрочуд метафорична. Приголомшливою метафорою є старовинна медресе
(над входом до якої низько висять три ланцюги, бо кожна людина – за задумом її
будівничого, хана Менглі Герая – мала схилятися перед Мудрістю) перетворена в
радянські часи на божевільню.

Іншою символічною метафорою є ключі від рідних домівок,
що їх кримські татари зберігали у вигнанні, передаючи від покоління до
покоління.

Сьогодні чимало синів і дочок кримськотатарського народу
в умовах російської окупації знову змушені залишати свої домівки. Українське
суспільство не повинно кидати їх напризволяще – ні тих, хто залишилися в Криму,
ні тих, хто виїхав звідти. Колись, ще в СРСР, оборонцем кримських татар став
генерал-українець Петро Григоренко. Сьогодні це справа честі Української
Держави і кожного з нас.

Не бути суб‘єктами федерації

Цим горам і морю, і берегам…

Слава нації!

Смерть ворогам!