Скільки ще українці лишатимуться без зброї масового ураження?

145

 
Ігор СТАМБОЛ
 
На хвилі скандалу із престарілою командою КВН-ністів, які завдяки своїм «багатограним талантам» зуміли влаштувати в Україні «монополію сміху», варто замислитися про долю нації, яка загубила власну сатирико-гумористичну традицію. Віддавши перевагу дешевому й натягнутому, орієнтовану на найпримітивніші сміхові категорії гумору, українці не помітили, як самі стали об’єктом глузувань. Більше того, готові годувати всіляких блазнів, які здатні смішно кривлятися з їхнього горя. Причому, ще не відомо, на чиє замовлення. Український гумор, а не гумор про українців, – ось та зброя, без якої так важко нам і сьогодні.
Гумор, сатира, сковородинівська «веселість серця» здавна рятували українців, коли їх затискали з усіх боків різні неприятелі. Це сила, проти якої не могли встояти ні половці з печенігами, ні татари з турками, ані поляки з москвинами. У час, коли зовсім важко, ця зброя дозволяє примножити сили, а якщо  вже немає надії на перемогу, то, принаймні, гідно тримати себе перед обличчям лихоліть. Народний сміх над зайдами і панами, над несправедливістю та зрадою, над лукавим ворогом – це не лише гарний спосіб добре провести час, а ще й погроза і нагадування про те, що несправедливість не вічна.
Відомо, що перед великими й малими битвами війська, що готові були кинутись одне на одного зі зброєю, не пропускали можливості познущатися над ворогом. Незалежно від того, слабшим чи сильнішим він був.  Чого тільки вартий був козацький гумор, що дійшов до нас у знаменитому «Листі до турецького султана» та переказах про різноманітні витівки запорожців. А Байда-Вишневецький, який знущається та насміхається із свого вбивці у «Царграді на риночку»?
Та за логікою сучасного стану культури, українці у ХV-ХVIII століттях мали б дозволити турецьким чи московським блазням смішити себе. Жарти мали б бути про невдалі моменти життя козаків та гетьманської шляхти. Більше того, про все те чужоземні коміки мали б іронізувати мовою гнобителів. Складно таке уявити, чи не так?
Від того часу, як українці усвідомили себе як націю, якій є що сказати і змогли вибити право на свободу власного слова, гумор не зникав із друкованих видань. Тільки на початку минулого століття світ побачили «Шершень», «Будяк», «Жало», «Зиз», «Маски», «Точило», «Ґедзь» і десятки інших українських гумористично-сатиричних видань. Більшість з них українці випускали в еміграції або під колоніальним та окупантським тиском. Тобто в умовах наближених до сьогодення, але все ж набагато гірших.
У політиці зовнішній сьогодні масово вражають крилаті ракети та бойові бактерії. Наша країна вже давно вражає світ іншим – власною статистикою. Про те, скільки у нас крадуть і наскільки безкарними лишаються безсоромні зайди. Але в середині країни, в умовах війни із прадавнім ворогом, виплати непомірних податків та комунальних зборів, тотального зубожіння та зневіри в майбутнє після чергової не доведеної до кінця революції, українці вже третій рік лишаються беззахисними. Їхня зброя, масова і безжальна, вже третій рік як мовчить.
А що лишилося? Запозичене, як не від московитів, то від Заходу. Безлике і ніяке, «головне, щоб продавалося за гроші». Слабка прив’язка до України. Одне й те саме, не кумедне, а, скоріше, наївно-бідолашне. Затерті до дірок побутові теми, що через свою слабкість і сумнівну якість підігріваються щедрим закадровим сміхом. І це в країні, яка стоїть на краю неймовірно глибокої прірви? Це в народу, який чверть століття безсоромно буксує на одному політичному й економічному рівні!
Затих, породжений ще славними ратниками-русичами та шибайголовами-запорожцями, глибокий та різкий, колючий та інтелектуальний український гумор. А з ним розчинилася в просторі «життя по-новому» і українська сатира. Розчерк пера безликого чиновника часів царювання горезвісного дурисвіта з Межигір’я припинив існування журналу «Перець», без якого неможливо уявити українського гумору, та й, взагалі, української культури.
Понад дев’яносто років цей журнал був головною вітриною українського гумору і сатири. Єднав навколо себе відомих митців, як О.Вишню, О.Довженка, М.Рильського, і давав можливість проявитися молодим умільцям на дотепи. Такими в післявоєнний час стали С.Олійник, П.Глазовий, Є.Дудар, О. Чорногуз і десятки інших. У 1961 році світ побачив мультфільм «Пригоди Перця», до сценарію якого долучився відомий український поет-сатирик П.Глазовий, а до мультиплікаційної роботи – згодом уславлений своїми «Козаками» мультиплікатор В.Дахно. Робота тривала два роки і українці змогли побачити живого і відважного героя – Перця, що бореться проти бюрократії та браконьєрства (не чужі нам проблеми, чого варте лише питання маєтків та бурштину). Такий собі супергерой, на які в Україні є величезна потреба й сьогодні, як в художньому плані, так і в дійсності.
До останнього часу, тобто до 2013 року, «Перець» був чи не єдиним українським періодичним виданням, що зберігало незламний, веселий український дух. Незважаючи ні на тоталітарну епоху, ні на репресії стосовно працівників, він зберігав ознаки української самобутності. Звісно, багато що з категорії «буржуазного націоналізму» не потрапляло на шпальти «Перця». Там, де доводилося прикусити перо фейлетоністам чи авторам гуморесок, могли сміливо дати волю пензлям карикатуристи і шаржисти. Як наслідок, дев’яносто років, нехай дещо понівеченої підмосковським лихоліттям, але власне-української сатиричної традиції.
Не менш важливим є те, що «Перець» – журнал україномовний. Він майже століття плекав розвій власне українських дотепів і залучені іноземні подавалися у перекладі на мову народу. Тому відмовлятися від такого журналу сьогодні – це ще раз, уже за власною, а не зовнішньою охотою завдати удару по розвитку нашої мови і віддати першість у жартах московській – мові колоніалістів.
В когось можуть виникнути сумніви стосовно доречності «Перця» у сучасній Україні, адже це «совкове» видання. Певною мірою це правда. Колоніальна залежність України протягом сотень років витворила багато стовпів рабства, але не тільки це. На превеликий жаль, неможливо відмовитися від усіх надбань народу часів совєцького режиму, адже деякі з них є геніальними і унікальними. Ніхто ж не агітує за вихід України з ООН через те, що спочатку вона потрапила до цієї організації як зв’язана «по руках і ногах» та німа маріонетка? Не виникає також думка знищити КБ «Антонова» чи КБ «Південне», бо вони є творіння «совєтів», які хотіли забомбардувати увесь світ? Просто варто перестати малювати червоні зірки та бородаті профілі на фюзеляжах літаків та ступенях ракет. Вже не доводиться казати про тисячі витворів мистецтва давніших часів, які часто творилися постатями не надто дружніми до українців.
«Перець» – це не просто звичайне друковане «шароварницьке» видання. Це багатошаровий феномен. Він як місток єднає нашу сучасну культуру із минулими століттями. Бо там, де немає сміху і панує сум та пригнічення, неодмінно наступить поразка. Хтось колись бачив досягання перемоги у пригніченому стані? Спитати будь-якого сучасного учасника оборони сходу України від російських фашистів, чого їм не вистачає для підняття бойового духу (Звісно, крім зброї, логістики і вчасних наказів)? І почуємо, що для тих, кого держава не зуміла в школі навчити основам народної ідеології, літератури і філософії, найкращим засобом для душевної рівноваги мала б сатира і гумор. Користуватися чужим гумором, як летальною чи стрілецькою зброєю – безперспективно. Стратегія перемоги – це не взяти в когось, а потім повернути, щоб і далі лишатися слабким. Це створити своє, перемогти і користуватися ним і надалі. Це стосується і виробничих потужностей, і наймогутнішого в літературі засобу для боротьби із бацилою пораженства – гумором.
Великий галас в Україні рік тому зчинився через атаку терористів на французький «Шарлі». Так, французи «показали фанатикам їх місце», що іще раз підтверджує важливість подібних видань сьогодні.  А їхнє видання за своїм характером, традиціями й досягненнями і близько не стоїть поряд із українським «Перцем». Зате наші любителі «матір рідну забути» і вхопитися за чуже поспішили проголосити, що «вони – це Шарлі». А хто оголосив свою солідарність із по-тихому, по-злодійськи прикритим «Перцем»? Його редактор і команда не піднімали великого галасу, бо не усвідомлювали, що Україна може бути аж такою бездумно-бездушною. Останній редактор М.Прудник вже три роки як не показується на люди, хоча кому як не йому було б доводити товстошиїм особам із міністерств, що саме має справжню цінність в українській культурі. Провідні карикатуристи «Перця» протягом трьох років після закриття журналу видають на громадських засадах кількасторінковий самвидавчий буклет «Перець на передовій». Ось так українці докотилися назад до самвидаву. Але самвидаву достатньо лише для підпілля.
Тому маємо усвідомлювати, що цього занадто мало, бо в українців зараз, на відміну від минулого століття, є ВЛАСНА держава. А що має відбуватися у не польській, не московській чи не турецькій Україні? Напевне, саме те, що потрібно українцям? Причому не кільком десяткам паразитів, а всьому багатомільйонному народові. Всі люди, хто читав з дитинства і до 2013 року «Перець» (а таких десятки тисяч), або ті, хто усвідомлює, що таке гумор і сатира, підтримують ідею відновлення журналу в Україні. Літературознавці, критики, карикатуристи, впливові письменники та журналісти – всі підтримують, але ніхто не береться за таке діло, бо усвідомлюють складність боротьби проти сучасного бюрократизму. А ще серед цих кіл панує якась тотальна переконаність, що справами по збереженню власного культурного надбання має займатися держава. Та, яку ще десятки років треба примушувати почати піклуватися про українців…
Звісно, «Перець» має усучаснюватися, переходити на новітні засоби поширення і т.д. Але це другорядне, бо першочергове завдання –  відновити видання найвідомішого і найпотрібнішого на сьогодні видання в Україні. Як це має статися, чи держава оговтається під тиском громадськості і виділить частину невкрадених з бюджету коштів, чи громадськість візьме закордонний грант для ЗМІ і оживить власну культурну цінність – не важливо. Головне, аби ми в своїй хаті не забували про те, що в ній хоча б тихо, на сторінках поодиноких видань має лунати й своя солодко-гірка правда. І хто зна, може колись, завдяки цьому, в нашій хаті ще й  власна сила і воля запанує.

№18 (180) 16 вересня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!