Скільки футів під кілем?

 
 
Костянтин СУШКО
Закінчення. Початок у чч. 2, 3
Читати першу частину
Читати другу частину
Між тим Даниленкові герої прибули до маєтку. Ми ж зійшли зі свого човника, бо в морі, яким почали пливти слідом за «флагманом», – горобцеві по коліно. Власне, то й не море, а стічна канава, і ми занепокоєні, що на флагманському суденці цього рішуче не хочуть помічати – вперто налягають на весла. Кіль тріщить, борти дрижать, човник ось-ось розсиплеться, проте сам «флагман» граціозно видивляється щось через підзорну трубу… І коли вже воно так, то повернімося до «Тіней…». Позаяк дії в повісті відбуваються в наші дні, а не в 19-му столітті, то відразу запитання: як зустріли несподіваних, незвичайних, водночас, гадаю, і незваних гостей в сучасному Національному заповіднику «Качанівка» (за назвою сусіднього села), ядром котрого є колишній поміщицький палац?
«Територією заповідника бігали приблудні собаки, яких підгодовувала обслуга музею», але не зважаючи на це, прибульці змогли пройти «до дирекції». Там одній із них, Аллі, раптом забаглося, отож їй люб’язно показали, «де розташована вбиральня». А потім «екскурсію вела жінка із золотими зубами, від якої тхнуло цибулею». Звісно, «розповідала вона нуднувато». Невдовзі усі зайшли «в одну з кімнат»… «На столі вони побачили пляшку (одну на всіх? – К.С.) горілки, хліб, цибулю і кришене сало».
Згодом відбулося щось на зразок балу – невиразного, непослідовного, якогось зібганого (це, либонь, аби не сплутати зі знаменитим балом у знаменитому романі Булгакова, через що й написано про нього аналогічно): «На Аллі була довга спідниця з криноліном, у якій вона впливла до зали, пересуваючись дрібними кроками, і від цього вшиті в сукню обручі з китового вуса кумедно погойдувалися»; одні зголоднілі відвідувачі «сьорбали юшку з потрохами», інші «лигали борщ»; «Під музику оркестру її тіло, розтягнуте й пластичне, випромінювало такий магнетизм, що кожен чоловік, який хоч раз бачив її танець, думав про одне: що вона може виробляти в ліжку»; один спритник кудись «зник із танцівницею, а Мендель із Беєм обсмоктували якісь пікантні подробиці про останні роки життя Марка Вовчка»; нарешті «вийняв пальця з носа»; «вони цілувались, і жінка вдоволено хихотіла»…
Загалом же до самого ранку «в маєтку Тарновських гавкали собаки, а під вікнами блукали п’яні актори й музиканти».
Знову ж таки, із 21-го чи з 19-го століття ті служителі муз? Даниленко не уточнює. Жодним словом не прохоплюється він і про задекларовані в заголовку «тіні»… Забув?
І вже, коли відвідувачі маєтку повернулися до Києва, було: «Моя сучка Жанна, бультер’єр… Коли я кохаюся з чоловіками (з кількома відразу? – К.С.) на неї нападає такий сум, що вона починає скімлити і лізти в ліжко. В такі моменти її треба почухати за вушком, сказати кілька теплих слів. Чоловіки цього не розуміють і починають її відпихати. А Жанна брутального поводження не любить. Вона може і вкусить. Я розлучилася зі своїм офіційним третім чоловіком через сучку»,
А як проблеми з сексуальним розладом? Вплинуло бодай якось на героїв повісті їхнє перебування в маєтку? Внаслідок «випромінювання нестримних еротичних бажань» цього об’єкту, доля зглянулася лише над однією з героїнь, з якою згодом трапилося ось що: «Він підхопив її на руки й поніс до великого ліжка, обережно поклав і почав обстежувати губами кожну виямку і горбик її тіла, ніби спивав її невилюбленість за життя» (підкреслення моє. Виходить, він її вже мертву… теє…? – К.С.)… Чоловік доторкнувся рукою до її охайного підстриженого кущика.
– Подобається тобі? – спитала вона.
– Це найкраща квітка, яка розцвіла в моєму саду».
Кажете, пане Шнайдер, що Даниленко не проповідує аморальності? Звісно, до виготовлення й розповсюдження прокламацій відповідного змісту він ще не доріс. Або ж, навпаки, вважає цю забаву обтяжливою. Тож, для розминки, вдався до красного слова. Затулився ним. Точніше, зовсім не красним, а таким, на яке спромігся: «його гугнявий голос нагадував надокучливу мантру»; «Я соромився розмов хлопчиків, які натякали, що в дівчаток між ногами все не так, як у нас».
Стверджуєте, пане Шнайдер, що пан Даниленко «не проповідує» бридоти «в своїх творах», натомість «завжди пише про дефіцит любові, свободу любові…»? А що таке проповідь, пане Шнайдер? Який саме процес вона пояснює, і чи за напрямком, а надто за наслідком (а не лише за формою!) того процесу не можна визначити його моральність-аморальність?
«Вхопила її за волосся й потягла в спальню.
– Ану скидай манталеси! Побачу, чи ти ще дівка!
Стефанія з плачем зняла трусики, а мати засунула їй пальці між ноги і сердито шипіла:
– Но! Не шарпайся, бо потовчу писок, аби-с знала!
– Марфо, виділа пломбу? – гукнув з-за дверей батько.
– Ає! – прицмокнула Марфа Бонцьо і сердито гарикнула до дочки. – Пильнуй мені, бо не знаю, що тобі зроблю!»
Еротична проза… Еротична? Ніяк не можу збагнути, на кого розраховане таке письмо: «Чому ця вульгарна кінцівка, яку навіть соромляться показувати і старанно ховають від чужих очей, сама обирає, на кого її підніматись, і не слухається здорового глузду?» – у розпачі подумав він».
Для чого?
«Відчув нестримний потяг до цієї жінки, яка випромінювала грубу сексуальну енергію»…
Невже, щоб відповідним чином збуджуватися чи когось збуджувати?
«у млявих розливах вуличного ліхтаря темнів кущик інтимного волосся і збуджено блищали її очі».
Один мій знайомець, який не є ханжею і не збирається ним ставати, прочитавши згадані сценки, сказав: «Наковтавшись такого, й на жінку не захочеш дивитися».
Де межа між автором і його героями? На що натякав Булат Окуджава, коли писав:
 
Каждый пишет так, как дышит,
Каждый дышит так, как пишет…
 
Як на мене, відомий бард мав рацію. Дихати можна по-різному. (Звісно, не лише в розумінні «вдих-видих»…) Дихають, вчиняють, власне, живуть так, як їх виховали. Чи, як сотворив Господь. А коли виховали (сотворили) саме отакими, щоб підглядати за рідною матір’ю крізь тріщинку у власному сумлінні, то навіщо комусь про це знати? Якщо (не приведи Господи!) Володимир Даниленко пише так, як дихає, то навіщо комусь результати його старань?
І раптом стрілося: «Володимир Даниленко йде супроти течії». Я аж підскочив… Нарешті! Схоже, не я один помітив, що чоловік, м’яко кажучи, якимось дивним чином вибудовує свої стосунки зі здоровим глуздом! Принаймні, в літературі. Як би ж… Бо з’ясувалося, що за течією рухається та «проза, за рідкісними винятками», яка «слабує на «вульгарне, грубе, зриме». Так вважає кандидат філософських наук Сергій Грабовський і додає, що Даниленко «повертає слову його потрібний позараціональний вимір». Ага!.. Виходить, до Даниленка ми користувалися словом… Як би точніше й делікатніше висловитися… Скажімо, в його раціональному, читай неправильному, а то й, дивись, у спотвореному «вимірі»? Боже, який жах. Ба навіть більше! Від згубного впливу клятого раціоналізму ми не вільні й тоді, коли пишемо, читаємо й узагалі живемо не за приписами віртуальної методи Володимира Даниленка. Бо він – саме він! – усіма отими своїми «химерами» ПОВЕРТАЄ потрібний «позараціональний вимір» не лише слову, а й самому сенсу людського існування!!! Ондечки ще один філософ, уже доктор наук, Сергій Кримський, стверджує, що Даниленко пише, «ніби розчакловуючи цей світ від примарних снів, автор шукає сенс у безодні одкровення і правди». А ось і підтвердження глибокодумного висновку із одного оповідання: «Галька взяла півня на руки, засміялась і понесла в ліжко. Вона грайливо пестила пишного півнячого хвоста, скинула плаття, важко хилитнулись великі груди, переливалося в сонячній купелі пір’я, зблиснула гола чоловіча спина, м’язиста рука, жадібно вп’ялась у товсті жіночі стегна, а над спітнілою чоловічою спиною закружляло пір’я…»
Дійсно, безодня правди… Аж морозцем терпужнуло по спині. І даремно! Це в мене – від неправильного, раціонального, виховання. Треба частіше слухати людей не лише освічених, а й остєпєньонних, приміром, для початку хоча б таких, як другий доктор, але вже філологічних наук, Тамара Гундарєва, яка сказала прямо: «Письмо Даниленка – психотерапія від нарцисизму, шизофренії нашого часу, іншими словами, – це література про дорослий світ». А тепер – цитатне підтвердження й цього компліменту: «Микола розстібнув штани, вийняв свою цюрку й почав м’яти, від чого та набрякла й настовбурчилася. Довго трусив рукою, почервонів, і на соняшник вилетіло щось крахмалисте, а Бусол здригався, спрямовуючи рукою біло-сизі бризки у вилузані соняшникові соти.
– Бачите?
Ми захоплено дивилися на Миколу, який ховав у штани свою штукенцію».
Відчуваю, що я, либонь, знову поцілив пальцем у небо. Поважні й дорослі люди (бо з «дорослого світу») солідно констатують, що Даниленко своїм письмом поширює пігулки від нарцисизму й шизофренії, а я зібрався доводити, буцімто для…
Неприпустима наївність! Це колись Бальзак, Жорж Санд, Мопассан, Золя, Панас Мирний чи Тургєнєв списували цілі сторінки, щоб змалювувати, показати душевні муки своїх героїв, переконати читача, що з людьми відбувалося саме оте й отак. Лев Толстой для цього зважився навіть кинути одну свою героїню на залізничні рейки… Може, нині між закоханими не існує ні підозр, ні ревнощів ні зрад? Таки ще збереглися. Один мій знайомець тихенько скаржився: «Не втримався, переспав з подругою дружини, а дружина дізналася. Що я пережив!.. Ні, сім’я збереглася, але дружина мені тоді сказала: «Не бійся, я тебе не кину, житимемо разом, але, пробач, так, як між нами було досі, більше вже не буде ніколи».
Нинішні спритники, які вважають себе письменниками (а їх – стільки!), нічого не змальовують, не показують і не переконують, бо таке чинити заказано їм Богом. Вони просто квапливо й безбарвно переповідають свої хворобливо виписані, химерні фабули, тобто чешуть навпростець. А що, коли час он як летить, і треба встигнути ще щось устругнути, ще і ще! І не просто як-небудь нашкрябати, а й ускочити в бодай якесь лавріятство. Неодмінно – щоб чергове лавріятство! Без лавріятства… Як це? Адже лауреатство – це не лише диплом, інколи ще й зі брошечкою-значечком, а й урочистий ритуал! Надто, коли заздалегідь усе обдумати й обставити як слід. Коли на тебе зорять люди, юпітери сяють, тости, спічі лунають… І все – на твою честь. Ти прекрасно знаєш, що ті спічі-промови нещирі, але ж вони звучать, матері його ковінька, і всі їх чують! А ти – у вишуканому, ідеально підігнаному й випрасуваному костюмчику, де піджачок зі стоячим лискучим комірцем, такий же – на сліпуче-білій сорочечці, а при ній – жагуче чорний метелик…
Та нехай уже. Але приплітати до цього священну садибу знаменитого меценатського роду… Кажете, манок для читача? Дійсно, пройдисвіт Мендель (один із персонажів) міг зібрати своїх, ущент відповідно заклопотаних, тимчасових підопічних, скажімо, в когось на дачі, можливо, і на дачі власній, але хто б тоді звернув увагу на книжку з назвою «Тіні на дачі Менделя»? Або ж «Тіні на дачі пані Швагуляк»… Або ж «Тіні на дачі Ольги Фафлей»…
Не знаю, як хто, а я не звернув би. Насамперед, через те, що не люблю, не звик, не навчений (і дякую Господу!) спілкуватися з тінями – мені живі люди ближчі й миліші.
Залучити до свого… (не знаходжу навіть сказати, якого) задуму Національний заповідник – для цього слід мати щось більше, ніж нахабство. Виплекану, доглянуту оазу, один із священних осередків нашої духовності заселити бездомними собаками, облаштувати там якісь «флігельки» для злягання… Та що там, коли воно (за Даниленком) – ледь не прокляте місце, позаяк «випромінює еротичні бажання». Лише їх, і виключно більше нічого. А чого чекати від колишнього «найбільшого кріпосного борделю для видатних людей Російської імперії», куди з’їжджалися «найвідоміші письменники, художники, композитори»! Тепер зрозуміло, чим займалися там видатні представники світової культури й науки, зокрема, Т.Шевченко і П.Куліш, І.Григорович і Д.Яворницький, І.Рєпін та М.Глінка, В.Стасов і М.Гоголь, М.Вовчок та І.Ге – загалом більше шести сотень знаменитостей, які залишили в палаці свої автографи, живучи в маєтку «по три місяці, а деякі по півроку». І за це господарям вишуканого притону не платили ані копійки. Через що Тарновські невдовзі розорилися.
Що це – відлуння дійсності чи недоношений, недозрілий плід загрозливо нездорової фантазії автора? Для одних лише белетристичних вибриків, які в сфері сучукрліту стають усе типовішими й типовішими, то вже занадто. Як і для виплоду індивідуальних «химер авантюриста» (сиріч В.Даниленка). Адже не випадково Сидоржевський в одній із своїх публікацій назвав їх «отруйними»! Але пан Михайло притулив це визначення до зовсім інших обставин, гранично прозаїчних. А втім… Де грань між реальним і придуманим? Може, між «химерами» з маєтком Тарновських і «химерами», якими Даниленко намагається (чи вже передумав?) зміцнити ситуацію у письменницькому середовищі, – жодної різниці? Може, ХИМЕРА існує одна, загальна, без лапок, важка й похмура, і для всіх без винятку обставин, бо є наслідком якоїсь… особливої ментальності-вдачі? Чи хвороби?
Якщо немає заборонних тем, то не існує й обмежень із вибором пленеру для розгортання наспіх змодельованих подій. Отож, сьогодні пленером став відомий палац, а завтра ним може бути Чернеча гора, післязавтра острів Хортиця, далі – Асканія-Нова, Батурин? Чим гучнішу назву має об’єкт, тим більше шансів, що якийсь черговий «авантюрний» витвір, як кажуть, знайде свого читача.
Чи був позов до автора з боку дирекції Національного заповідника «Качанівка»? Не знаю. І якщо його не було… Про це не хочу й думати, бо тоді «качанівці» – наші охоронці й оборонці духовного – вже наче як і співавтори-співучасники… Тож вважатимемо, що вони просто не чули про щойно згаданий Даниленків шедевр.
«Література не повинна нести цинізму й порожнечі, бо їх і без літератури вистачає, а має давати заряд таких емоцій, які робитимуть людей благороднішими».
Не забули, чиї це слова? Вперше Володимир Григорович публічно виголосив їх зі сторінок «Літературної України» 23 серпня 2012 року, майже день у день із виходом «Тіней…». І то, так би мовити, – декларація. А ось низка зразочків конкретного підтвердження особистого внеску «талановитого новеліста» у справу боротьби з «цинізмом і порожнечею» в літературі…
«Вириваючись, Софія вилузувалася з чорної шлейки, і тоді з-під легкої синтетичної тканини випорснули гойдливі груди. Спочатку хлопців заціпило, вони жадібно дивилися на її груди, а потім вхопили за руки й почали здирати купальника, а Софія кусалась, дряпалась і видиралася з їхніх чіпких рук. Вони повалили її на березі, тримаючи за руки й за ноги, рудий дрижачими від збудження руками розстебнув штани, а хлопчаки заохочували його нетерплячими вигуками. І коли він зробив її боляче, вона закричала, в очереті закахкали, залопотіли крильми дикі качки, і над млявою Гуйвою ще довго билися їхні стривожені крики.
Натішившись обм’яклим подряпаним тілом дівчини, хлопці нервово посміювались…»
«Перед телевізором лежить Іван у довгих сімейних трусах і майці. Його зігнуті у колінах ноги і розкинуті руки роблять його похожим на павука. Він соває зігнутими голими колінами, затуляє екрана, скрипить губами і пускає гази. А вся сім’я сидить в Івана за головою і дивиться телевізора».
«О-хо-хох! – витирала сльози вона. – Скільки тобі років?
– У вересні буде десять, – почервонів Петрусь.
– Ану покажи свого стручка, – згребла в оберемок Захаву й засунула руку під шорти. – Ого! – зареготала Теленьдзеньчиха».
«Його руки жадібно полізли туди, де спрагло тремтів схований під білизною пухнастий горбик. Вона допомагала знімати йому з себе одяг, і її ніжні й жорсткі руки нервово розстібали йому гудзики на сорочці, і раптом від хвилювання і стужавілої пристрасті їй стало погано».
«Вони попадали у велике двоспальне ліжко з темними дерев’яним різьбленням, здираючи одне з одного одяг, і плуталися в гудзиках і гапликах, доки в тьмяному світлі нічника побачив, як зблиснуло її голе тіло, наче лезо ножа, і тоді налетів, підминаючи її під себе».
« – Я боюся, що коли залізу до тебе під спідницю, то виявиться, що в тебе там, як у чоловіка».
Це рядки з оповідань, що склали збірку «Сон із дзьоба стрижа», яка вийшла за п’ять літ до з’яви «Тіней…». Зупинився на ній, бо, з моєї точки зору, саме на сторінках цієї книжки сфокусувалися всі особливості Даниленківської прози. Спершу – через власні вдачу й смаки автора, а вже як похідне – через теми, ідеї, лексику, стилістику, зображувальні засоби та персонажі. Що в основі – фантасмагорія, містифікація, та ж химерність? Боюся, що в нашому випадку – дещо більше й тривожніше… Даруйте, але особисто мені ввижається щось на межі з клінічним. А то й зовсім без межі. Бо навіть у містиці, й т. ін. є своє логіка, а тут вона не простежується. Це вже…
Втім, послухаймо ще раз самого автора: «Література… має давати заряд таких емоцій, які робитимуть людей благороднішими»…
Сказав пан Володимир, мов за себе викинув і почалапав на своєму «флагманському» човнику далі, бо вже й каламуть у канаві прибула. І все прибуває та прибуває… Звідки? Ага! Ондечки на обох берегах канави юрмляться усміхнені хлопчики й дівчатка (Володимира Григоровича, учителя свого, вітають!) – не відаю, наскільки талановиті, але невтримно амбітні неофіти й неофітки від белетристики. І їх усе більше й більше, а рівень каламуті в канаві усе вищий і вищий…
P.S. Як людина відповідно заклопотана, я пильно спостерігаю за подіями у головному штабі НСПУ, ганебний початок яким поклав Володимир Даниленко своїми безпідставними звинуваченнями на засіданні Секретаріату НСПУ 11 лютого 2016 року із наступним потоком таких же кпинів, що все употужнюється. З тривогою спостерігаю, бо маю печальний досвід вважати: нічого в нас не відбувається просто так… І дай Бог, щоб усе витікало лише із власних амбіцій однієї людини, винятково через «головокружєніє от успєхов». Тому на дечому з тих успєхов і вирішив запинити увагу, і якщо комусь мої розмисли видадуться аж занадто суб’єктивними, то пояснюймо їхню з’яву запізнілою необхідністю мати й таку точку зору на доробок «надпотужного» й «талановитого». Їй-бо, йому це вже не зашкодить, а неофітам із неофітками (відомо яким) піде на користь. Бо ми уже вщент закомпліментувалися. Тимчасом же й пан Даниленко якось публічно заявив, буцімто «готовий «обнулить» стосунки»!.. Це, щоб повернутися на висхідні позиції і почати все з нуля? Тобто – по-новому? А по-новому – це як? Скажу прямо: те, що я виклав у цих уривках (а скільки лишилися за бортом човника!..), надавати підстави для оптимізму не квапиться. Досить згадати, яку, геть не музичну й аж ніяк не літературну увертюру намагався нав’язати Даниленко со товаріщі на недавньому – Десятому письменницькому з’їздові…
Так, може, доволі вже?

Прокоментуєте?