Сімдесят нездавнених літ, або Дорога Івана Корсака

298

 
 
Віктор  ВЕРБИЧ
Волинянин Іван Корсак, чиї прозові полотна – не лише загальноукраїнське, а європейське явище, живе повсякчасним святом творчості. У цьому вкотре переконуєшся, намагаючись наблизитися  до усвідомлення унікальності слова та чину письменника. Адже його творчий  здобуток направду вражаючий: «Тіні і полиски» (1990),  «Покруч» (1991),  «Оксамит нездавнених літ»  (2000), «Гетьманич Орлик» (2006),  «Імена твої, Україно» (2007), «Таємниця святого Арсенія» (2008),  «Тиха правда Модеста Левицького» (2009),  «Капелан Армії УНР» ( 2009),   «Отаман Чайка» (2010),  «Діти Яфета» (2010),  «Корона Юрія ІІ» (2011),  «Завойовник Європи» (2011),  «Немиричів Ключ» (2012),  «На межі» (2013),   «Мисливці за маревом»  (2014), «Борозна у чужому полі»  (2014),   «Перстень Ганни Барвінок» (2015),   «Вибух у пустелі»  (2015),   «Запізніле кохання Миклухо-Маклая»  (2016). А ще ж – книги прози у перекладі  на європейські  мови, поезії, пісенні диски… І, безумовно, йдеться не стільки про кількісні, скільки про якісні показники.  Адже створене  Іваном Корсаком – це наслідок гармонійного єднання подвижницької праці й таланту.
Говорячи  про творчі здобутки письменника, невипадково аналітики нерідко використовують поняття ужинок.  Адже спочатку  Іван Корсак сподівався реалізувати своє «Я» як хлібороб.  Першу вищу освіту він здобув у сільськогосподарській академії,  отримавши фах агронома.  Але все-таки не міг розминутися зі словом, яке просилося на чистий аркуш, аби постали направду унікальні (нерідко – у трагічному вияві) долі. Тож, шукаючи  себе, отримав і фах журналіста, який чітко означив  професійний орієнтири та духовний поклик.
Чи відчував він, розпочинаючи  свій шлях, що зуміє осягнути стільки втаємничено-нерозгаданого, довідатися про життєдайну (незважаючи на трагічні перипетії) правду, яку зуміє пізнати та поділитися нею, аби вона стала цілющим духовним бальзамом, порятунком для спраглих, дороговказом для зневірених…   Напевне, не варто вишуковувати однозначну відповідь.  Ліпше пригадаємо: сім  десятиліть тому, 15 вересня 1946 року,  ця дорога  розпочалася з благословенного містечка (чи, точніше, великого села) Заболоття на Волинському Поліссі і в буквальному розумінні пролягала і до храму, з яким, слава Богові, майбутній майстер слова  розминутися не міг.олинянин Іван Корсак, чиї прозові полотна – не лише загальноукраїнське, а європейське явище, живе повсякчасним святом творчості. У цьому вкотре переконуєшся, намагаючись наблизитися  до усвідомлення унікальності слова та чину письменника. Адже його творчий  здобуток направду вражаючий: «Тіні і полиски» (1990),  «Покруч» (1991),  «Оксамит нездавнених літ»  (2000), «Гетьманич Орлик» (2006),  «Імена твої, Україно» (2007), «Таємниця святого Арсенія» (2008),  «Тиха правда Модеста Левицького» (2009),  «Капелан Армії УНР» ( 2009),   «Отаман Чайка» (2010),  «Діти Яфета» (2010),  «Корона Юрія ІІ» (2011),  «Завойовник Європи» (2011),  «Немиричів Ключ» (2012),  «На межі» (2013),   «Мисливці за маревом»  (2014), «Борозна у чужому полі»  (2014),   «Перстень Ганни Барвінок» (2015),   «Вибух у пустелі»  (2015),   «Запізніле кохання Миклухо-Маклая»  (2016). А ще ж – книги прози у перекладі  на європейські  мови, поезії, пісенні диски… І, безумовно, йдеться не стільки про кількісні, скільки про якісні показники.  Адже створене  Іваном Корсаком – це наслідок гармонійного єднання подвижницької праці й таланту.
Життєпис  Івана Корсака  – дорога  зі  стількома шекспірівськими, але персонально прожитими  й  пережитими  темами. Це повсякчасний іспит долі, який він невтомно та успішно, талановито й мудро складає, творячи  у прозових полотнах свій унікальний  художній світ. Він іде цією святою та страдницькою землею, яку по-синівськи любить. При цьому, як рідко хто, знає, який незбагненний космос втаємничує в собі  начебто «маленька», пересічна людина.  А водночас  володіє вродженою шляхетною здатністю чинити й творити. І це не випадково.  Можливо,   його, Івана Феодосійовича,   далекий предок – це саме той Корсак, який хрестив  у греко-католицькому храмі Андрія (Тадея) Костюшка.
Хоча, безумовно, констатація щодо приналежності  до давньої  української  шляхти не настільки й суттєва, як  беззаперечність  наявності  в особі Івана Корсака унікального таланту.   Його тексти, як зізнається сам письменник у книзі  «На межі»,  «писані в різні роки і про різні часи…, чимось  нагадують  ґрунтовний профіль, розріз ґрунту по вертикалі. Уважний знавець в тому розрізі прочитати зможе про літа добрі та злі, про повені та землетруси – і ще чималенько оповісти здатна земля. І так само низку думок  може викликати часовий розріз душ людських – чому одних іржа поточила, а інші убереглися, житейські мули одних ви квацяли, а до інших їм не пристати ніколи, чом одних до вершин духу піднесла доля, а іншим судила ницість».
Принагідно варто зауважити,  що  нинішня Волинь літературна  – яскраве  сузір’я імен прозаїків, чиє художнє слово (звісно, у кращих виявах) не вміщається в периферійні рамки краю, а стало (чи неодмінно стане) загальнонаціональним надбанням. Причому кожен  автор (зокрема Андрій Бондарчук, Надія Гуменюк, Юрій Зилюк, Олександр Клименко, Андрій Криштальський, Віктор Лазарук, Володимир Лис, Ольга Ляснюк, Микола Мартинюк,  Ігор Ольшевський, Микола Онуфрійчук, Микола Панасюк, Олена Пашук,  Юрій Сичук,  Степан Скоклюк, Василь Слапчук,  Йосип Струцюк, Сергій Цюриць, Валентина Штинько, Іван Чернецький, Тарас Юхимчук) абсолютно на схожий на побратима чи посестру по перу. Особливе місце – за Іваном Корсаком.  У його епічних полотнах – дивовижне чуття українськості у контексті сьогодення та історії,  оптимістична візія, попри тернисті шляхи. І при цьому – без жодного нальоту ура-пафосності,  сувора, зазвичай документалізована художня правда.
Хоча Іван Корсак (згадаймо ще одну яскраву грань його «Я»)  – талановитий публіцист. Він –  направду Заслужений журналіст України. Редагував цілу низку видань, які  сміливо та принципово відстоювали на інформаційному полі засади українства. У цьому сенсі  цілком справедливо, що саме Іванові Корсаку судилося стати першим лауреатом премії імені В’ячеслава Чорновола.
Але які б видання він не очолював, зазвичай редакції ставали «розсадником» літераторів, своєрідною «кузнею» талантів. Одні тут працювали як журналісти, інші були «дописувачами». Автор цих рядків  час від часу зігрівається спогадами про  «Народну трибуну», де поряд із Іваном Корсаком  під одним редакційним дахом працювали  письменники Надія Гуменюк, Микола Панасюк, Клава Корецька, Андрій Криштальський, де було відкрито  талант Петра Кралюка («Попи марксистського приходу»)… А ще ж публікувалися Юрій та Олег Покальчуки,  Іван Чернецький, Йосип Струцюк,  Олександр Рисак, Петра Мах, Дмитро Іващенко, Василь Гей, Петро Гоць…  А відтак у  «Сім’ї і домі» Іван Корсак зумів благословити  у велику літературу Жанну  Куяву, стимулював до пошуку себе у художньому слові  Оксану  Головій, Наталію Шепель, Юрія Конкевича, світлої пам’яті Олександра Сінкевича… При цьому традиційно переконував власним прикладом,  дивововижною  працелюбністю.  Тож зазвичай досвіток у редакції  означувався  спершу натхенним клацанням друкарської машинки, а відтак «чаклуванням» перед монітором комп’ютера.
Роздумуючи про феномен Івана Корсака-прозаїка, Михайло Слабошпицький, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, на каналі духовного відродження радіо «Культура» зазначав: «Для Івана Корсака кожен історичний факт — на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить над кунсткамерами, де зібрані факти. Він вміє писати, прекрасно вміє писати, у нього своя інтонація, пластика, він уміє взагалі вигадливо вибудувати оповідь свою».  Напевне, суттєва складова письменницької місії автора  «Оксамиту нездавнених літ», «Таємниці святого Арсенія», «Отамана Чайки» – талановита здатність  повертати  Україні імена її подвижників, славних синів і дочок. Це так потрібно нині, коли лиховісний захланний «русский мир» заливає кров’ю українську землю, сіючи смерть, штовхаючи у прірву безімення, небуття. Це вкрай необхідно буде  прийдешнім покоління. Адже, як зазначає  Іван Корсак,   «є імена, які назавше вписані в книгу, сторінки якої не зжовтіють ніколи і не покришаться з часом, – історію народу нашого».
Зокрема у романі  «Перстень для Ганни Барвінок»  –  унікальна доля мисткині, жінки, яка відіграла суттєву  роль у житті Пантелеймона Куліша, до якої з сердечною приязню ставився   Тарас Шевченко.  По-своєму промовисто, що цей твір письменник присвятив  своїй дружині Марії – найближчій людині, яка водночас є і  музою,  й найвірнішим другом. До речі, завдяки її оповідям (на основі екстремального досвіду медика)  Іван Корсак створив цілу низку  оповідань і новел, у яких постає велика людська трагідрама, коли життя  і смерть – поряд,  а персонаж, перебуваючи  на лікарняному ліжку, намагається встигнути  сказати найзаповітніше, найсокровенніше.  Знаючи про доленосність миттєвостей, про Вищу Справедливість, вірячи, що істинна дорога – та, що веде до Бога, Корсаки власним  коштом звели  храм УПЦ КП у  поліському селі Раків Ліс, у якому раніше не було православної церкви. Зрештою, і  художній світ, витворений письменником, теж духовний дім.
Осягаючи своїм словом постаті  подружжя Кулішів, Іван Корсак пояснює читачеві: «Ті імена світять нам крізь мліч  далеких років, і то не байдуже світло, що вихолонуло у більш ніж столітньому путі, воно зігріває й досі наші серця. Саме ці імена ставили українську літературу в один ряд з кращою європейською. Святі і грішні, великі в подвижництві своєму й кумедні у дріб’язку буднів, – мають перед нами постати такими, якими насправді були. І це не применшить їх величі».
Роман «Перстень для Ганни Барвінок»  зігріває довірливою сповіддю Олександри Михайлівни Білозерської, в образі якої – і повсякденна жертовність, й щемлива краса вірності, і стільки затаєного болю.   «Хтось казав, що Ганна Барвінок в затінку свого чоловіка була. Мабуть, то правда, але світла й в затінку може стачати. І нехай вона більше для чоловіка жила…», – зазначає письменник. При цьому, захоплюючись подвижницькою працею Пантелеймона Куліша, він не ідеалізує цю постать. Тож  констатація  (в  усвідомленні   Ганни Барвінок) – й особистісна, й узагальнено-філософська:  «Господи, жахнулася Олександра Михайлівна, якою ж різною може бути душа людська: світлою і добросердечною з одного боку, а на зворотній бік вже краще не зазирати… Загадкою для дружини був Пантелеймон Олександрович, нерозгаданою від перших місяців їх життя, від часу, коли для творів її спершу псевдо  винайшов кумедне «Нечуй-Вітер», згодом на Ганну Барвінок переінакшене, і через десятиліття та загадка полишилась непізнаною».
Зазвичай герої Корсакових  романів – сильні особистості. Їхня духовна потуга, попри тернисті шляхи,  зумовлена єдністю найвизначальніших сутностей.  Таким є Данило Братковський (роман «Мисливці за маревом»), Юрій Немирич («Немиричів ключ»),  Георгій Кістяківський  («Вибух у пустелі»)…  Вони – добротворці. Так, митрополит-страдник Арсеній Мацієвич («Таємниця святого Арсенія») уві сні чує голос праведника: «Ти ж сіяв  Добро, а  воно як повітря – його не бачить ніхто, та без нього немає життя.  А ще сходить воно не тільки сьогодні чи по весні, сходи й ужинок бувають  через роки і століття. Так  встановив Творець… І хоч ти живцем замурований,  та не подужала світська влада з усім своїм злом  та лукавством тебе, бо пиха її та торжество скороминущі, а Істина на віки віків». Такими ж життєвими приписами (Бог та Україна – передовсім) керувався й отець Павло Пащевський («Капелан армії УНР»). Прикметно,  в останньому зі згадуваних  творів йдеться про те, що  «у жовтні двадцять першого  у Почаєві відбувався єпархіальний з’їзд духовенства і мирян… Дійшли простої згоди  – провести в Троїцькому Почаївському соборі  службу Божу українською мовою». Тоді з’їзд ухвалив: «Жива віра вимагає й живої віри в молитвах і в Службі Божій; через те треба перейти від церковнослов’янської  мови до народної, живої мови української».  На цьому історичному фоні (майже через сто років)  бачимо сумні парадокси: у  Почаївській лаврі  – осідок «русского мира», намісник Києво-Печерської лаври  Павєл  (він же Петро Лебідь) – москвофіл,  який до того, як стати на «духовний шлях», вчився на кулінара в Луцьку. Бачачи  болісне виродження начебто духовної еліти, очевидно, не можна не згадати і нелюда, який,  у сані Предстоятеля, відмовився підвестися, аби вшанувати загиблих від рук російських окупантів, який війну імперії зла проти України називає громадянською та  забороняє в Українській за назвою церкві, що молиться на  московського патріарха, навіть промовляти проповіді українською.
На фоні таких реалій, масової зради «воїнства у рясах», книги Івана Корсака – і духовні ліки від зневіри.  Адже  збройна боротьба за українську державність  тривала і триває  повсякчасно. Вона продовжувалася і тоді, коли  ще не судилося торувати земний шлях Кобзареві. А провідником став… поляк за національною приналежністю, козацький нащадок,  уродженець історичної Волині. Він – і Міхал Чайковський, і Мехмед Садик-паша, й отаман Чайка, генерал Османської та Російської імперій, автор «Гетьмана України» і «Повістей козацьких», які з польської на французьку перекладе син Адама Міцкевича Владислав. Феноменальна і парадоксальна постать, яка зуміла бути попереду свого часу, явивши дива лицарства, єдності слова й чину; особистість, зоря долі якої продовжує осяювати крізь темінь забуття. Як підтвердження вище мовленому – роман Івана Корсака «Отаман Чайка». Водночас «Отаман Чайка з Волині» – це роман-сповідь. Головний герой у внутрішніх монологах  розтаємничує найсокровенніше, те, про що рідко коли говоритиме вголос у чиїйсь присутності. Де б не довелося перебувати, крізь які випробування не проходити, рятівним для нього ставав образ рідного краю.  У критичні, екстремальні миттєвості, коли вкотре болісним запитанням щеміла дилема «Хто ти?», він повертався в атмосферу дитинства: «Дух шляхетності і козацтва, як запах сушеного липового цвіту, …у їх домівці був невивітрюваним уже за кілька поколінь». «В тебе був вибір і водночас не було», – констатував Чайковський,  зумівши «переступити через себе, через власне не можу». Адже залишився вірним собі, шляху, запрограмованому  ще в Гальчинцях на Житомирщині. Зрештою,  ті образи праотчого, рідного завше, як оберіг, носив у собі.  Тому й  за Дунаєм мав здатність уявно бути «у волинському краї, де цвітуть медові гречки, а квітуче поле лляне зливається з голубизною небесною». А на березі Босфору  йому поставала «у пам’яті стара церковця при в’їзді  в Гальчинці, з долини ріки чути шум і кректання водяного млина, старістю втомленого і неспинного вічно, довгий шерег біленьких хат у садах, що благоговіють медом і бджолиними крилами аж видзвонюють».
Іван Корсак, який зумів проникливо мовити про незбагненний космос забутої, упослідженої, «маленької» людини (книги «Покруч», «Тіні і полиски»), повернути в нашу  національну свідомість  постаті лицарів-подвижників («Імена твої, Україно»,  «Гетьманич Орлик», «Таємниця святого Арсенія», «Тиха правда Модеста Левицького», «Капелан армії УНР» та ін.), цього разу в романі «Отаман Чайка» «реінкарнував» яскраву і трагічну особистість, яка єднає польський та український народи, котра  по суті здобула свою перемогу після  фізичної смерті.  По-своєму справедливо, що, повертаючи  в нашу свідомість образ людини, яка діяннями і способом мислення випередила свій час, це талановито зробив письменник із  краю, де відбувся перший європейський з’їзд монархів, краю, де загартував свій характер гетьман Іван Виговський, про якого повідав правду і в значній мірі намагався продовжити його справу отаман Чайка з Волині.
Безумовно, літературознавці  звертатимуть увагу на цікаву Корсакову стилістика  (з поетичними  інверсіями, народно-пісенною мелодикою речень, риторуванням, афоризмами).  Його прозові полотна   щедро помережані скарбами з народної мудрості  (прислів’ями,  приказками),   власними філософемам. Як-от:  «Чужа душа – як під Покрову ніч – не побачиш за три кроки попереду»; «Мовчи, глуха. Менше гріха»;  «До любої небоги нема далекої дороги»;  «Сама себе раба б’є, що нечисто жито жне»;  «Біда, як захоче, тебе всюди знайде, хоч у піч замажся»; «На сі муки нема зілля – Господь не насіяв» (про кохання);  «Жаль ваги не має» («Перстень Ганни Барвінок»);  «Та добра, як з курки молока, а з верби петрушки»;  «Та сторона мила, де мати  родила»; «З попелу галушки не вдаються»;  «Стару біду ворушити – нову напевне нажити»;  «Найтяжчу кару здебільшого дають ні за що»; «Москалики, соколики, поз’їдали наші волики, а як вернуться здорові, то поїдять ще й корови»…
Якщо про письменника традиційно говорять, що його життєпис – у написаних книгах, то ця аксіома,звичайно, стосується й Івана Корсака. Хіба що з суттєвою поправкою на громадську діяльність (згадаймо плідну працю депутатом Волиньради трьох скликань),  принциповість і мужність, непоказну та щиру людяність. Тож  прикметно, що він – Почесний громадянин двох міст: Каменя-Каширського та Луцька.  Письменник також  повсякчасно вболіває за пошук нових талантів. Він став ініціатором, організатором  двох всеукраїнських конкурсів: серед публіцистів («Україна. Духовні острови») та  серед прозаїків, які пишуть новели та оповідання, – «Сила малого». Ще одне промовисте підтвердження багатогранності Івана Корсака   –  його, як уже зазначалося вище,  поетична пісенна творчість. «Волинсько-галицьке князівство», «Посли України»,  «Літа», «Мій добрий світ»,  «Татова зоря»  та інші  звучать у виконані і професійних  виконавців, й аматорів.
Іван Корсак  уже сімдесят літ сумлінно й гідно торує свою дорогу, що розпочалася в благословенному  Заболотті. З кількарічними  зупинками у Львові та Києві (під час студіювання агрономії, а в відтак журналістики й мистецтва слова), у Старій Вижві, Камені-Каширському  (під час праці на журналістській ниві та керування редакціями газет)…  З  1990-го він проживає у Луцьку.  Й невтомно продовжує шлях,  орієнтуючись на     верховини духу. Його книги – всеукраїнське явище. Вони перекладені литовською, англійською, турецькою,польською, російською і білоруською мовами. Майстер слова продовжує свій шлях. Коли Бог і Україна – понад усе, то, безумовно, можливе навіть, на перший погляд,  неможливе. Тож хай воздасться  сторицею йому на многії та благії літа!  Зрештою, як зауважував святіший Філарет – Патріарх  Київський і Всієї Руси-України, бажаючи ста літ,   не обмежуймо Всевишнього.
Попереду в  Івана Феодосійовича, який вміє цінувати кожну, даровану Господом мить,  –  дорога Творчості, адже вона веде до  незгасного світла Творця.  «А випробування, які небо кожному надсилає, – процитую запитальну констатацію  Івана Корсака, –   треба, як ношу з видіння, терпіти й нести – як же інакше складе людина той іспит свій найголовніший?».
 

м. Луцьк

 
Редакція «Української літературної газети» долучається до привітань на адресу Івана Корсака з нагоди його 70-літнього ювілею. З роси і води, шановний Іване Феодосійовичу!

№17 (179) 2 вересня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!