Сім пар чистих, сім пар нечистих

155

На книжковій виставці 12 листопада в Києві Іван Драч
підписав мені свою нову книгу «Сивим конем».

«Спілка письменників України… перестала бути важливим
культурним явищем. Її вбила заполітизованість. Це особиста провина Володимира
Яворівського»,–  читаю на перших
сторінках.

Літо 2005 року. Центр Києва. Рейдери на марші. Будинок, де
мешкає Євгенія Мірошниченко, де знаходяться музеї-квартири Миколи Бажана, Павла
Тичини, негерої нашого часу вирішили прихватизувати. І будівлю музею Тараса
Шевченка, який має тут спільний двір, прихопити. Проводжаю керівника НСПУ,
народного депутата Володимира Яворівського до воріт саду мого батька в Конча
Озерній.

– Організуйте мені зустріч з начальником ДУСі Адміністрації
Ющенка. Це ж Терещенківська 5, дім у їхньому підпорядкуванні.

– Звертайся до мене на ти, – чую у відповідь від нього.

Що ж, хай буде «на ти».

Отож, ти відвів погляд, щось пробурмотів і швидко сів за
кермо сірої «Шкоди».  Тоді, завдяки
мужності Євгенії Семенівни і журналістів, бандити піймали облизня. А ти
полохливо змовчав.

– Подзвоніть мені по сотці, і я скажу, –  зустрічаю таке звертання на твоїй сторінці в
мережі, в розділі афоризмів та фраз.  

Продивляюся фоторепортажі в інтернеті. В суботу, 28 лютого
2004 року, сотні українських письменників стояли на своєму четвертому з’їзді
просто неба.  Захищали свою і твою
гідність, Володимире. До речі, не чекали дзвінків з урядових телефонів. Їм
взагалі була смішна усяка номенклатурна фанаберія. Хіба не соромно тобі за
себе, коли ти переглядаєш ці фото?  Аби
переобратися на третій строк, ти, Володимире, і поплічники твої нині лякають і
лементують. Ніби рятувати Спілку письменників неможливо без недоторканого
мандата. Як би чого не сталося.

Сотні небайдужих в лютому 2004 року, багато хто з них у
поважному віці, показали свій характер. Силу волі. Її не замінить жодна
регалія. 1929 року делегація українських літераторів завітала до товариша
Сталіна в гості. Володимир Сосюра змалював цю сцену в «Третій роті». Сосюра,
аби продемонструвати вождю, що почуває себе з ним на рівних, наліг на
бутерброди. І з жалем спостеріг слабість свого колеги. Той насмілився щось
запитати. Руку піднімає. А коліна під столом дрижать… Як би чого не сталося.

2009 року  заборонили роман
Олеся Ульяненка. Ти змовчав. У теракті в Домодєдово 2011 року загинула
драматург, поет Ганна Яблонська. Ти змовчав. Некрологи надрукували головні
газети світу.

«Їй судилося, подібно до 
інших молодих українських письменників, бути пророком без пошани. Так
само їй не судилося побачити публікації жодного свого твору в Україні. В
Україні, де літературні менеджери «хрестяться, коли чують про нове письмо», як
вона зауважила…»  – перекладаю
«Гардіан».

У серпні 2010 року, в присутності твоєї родини, моєї мами, а
також Валентини Запорожець, Анатолія Дімарова, Михайла Слабошпицького, я сказав
тобі, Володимире, що рівень літературних дискусій в Україні опустився нижче
плінтуса.  Не можу і не хочу позбавити
нікого права аргументувати і доводити, чим Сизоненко їм немилий. І чому на
творчості Павла Загребельного слід поставити хрест. Але  протестую, коли в «Літературній Україні»
ображають у стилі сталінського агітпропу фронтовика Олександра Сизоненка.
«Закопилив більшовицьку губу». Але обурююсь, коли під чуйним  керівництвом професора Панченка брешуть і
розповсюджують нісенітницю, ніби 
Загребельний в «Я, Богдан» переписав у Іво Андрича епізод страти. Але
дивуюся, коли в стінах  НСПУ ти помпезно
вітаєш горе-дослідника з Полтави. Можливо, як ректор він і на своєму місці.
Тільки навіщо вітчизняних класиків стоколосами охрестив? 

Недавно зустрівся з Валентиною Данилівною Гончар.
Сподіваюся, наступна розмова буде глибшою. Зараз хочу відзначити –  в своєму нарисі батькового життя, який
надрукувало «Фоліо», жодним чином не заперечую деякі рядки з трьохтомника
«Щоденників» Гончара. Хоча з багато чим і не погоджуюсь. Я виступаю, наскільки
вистачає хисту, проти групівщини, ханжества сучасних літменеджерів. Позбулися
ярма КПРС. Не позбулися номенклатурних звичок. Вже двадцять років  страждаємо від ярма пристосуванства. Боїмося
навіть примітки чесно зробити в «Щоденниках». Визнати, де і про кого йде мова.
Або відверто поміркувати, чому і коли світоглядні  позиції, поетика Гончара і Загребельного,
Гончара і Стельмаха різнилися. Невже краще заплющувати очі на те, що доля
письменника складається з конфліктів, з нерівноцінних творів? Або
розпросторюватися панегіриками без берегів? Як це щойно сталося з нагоди ювілею
Івана Дзюби. Чи з новим романом Юрія Щербака, який оголосили … бомбою
книжкового ринку. Добре, що хоч не барабаном епохи. 

Хочете вірте, хочете ні. Близька мені, але непричетна до
літератури людина несподівано зробила категоричне зауваження.

– Ти не повинен Шкляра критикувати.

– Чому?

– Кажуть, він у майбутньому Спілку очолить…           

Приїхали!

Те, що ми читаємо про твою, Володимире, поведінку на з’їзді
письменників у жовтні 2011 року, про твою оцінку тих подій, вже звучало. 

– Живемо в достатку!.. Як оті вареники – із сметани та в
масло… В керівництві ходимо!.. Начальство поважає! А тут – тр-р-р! –  зітхає колгоспний менеджер у «Фараонах».

Володимире, невже все гаразд у Верховній Раді? Тобі мало
клопотів у Комітеті з питань духовності і культури?  Комітеті, який промовчав, коли Верховна Рада
«поредагувала» його проект резолюції 
стосовно сімдесятиліття пекла 29 вересня 1941 року в  Києві. Наші обранці викреслили слова про
національність жертв Бабиного Яру. Про євреїв. Про наших співітчизників. Братів
і сестер. До речі, точнісінько ці ж правки 1944 року зробили в тексті першої
офіційної радянської інформації про Бабин Яр. Така от виявилася духовність слуг
народу на двадцятому році незалежності України. Як у «Людини в футлярі». Як би
чогось не сталося… Людці – як би гірко зауважив Олесь Гончар.        

…Я потурбував Андрія Куркова аж у Сингапурі.  Попросив прокоментувати у «Фейсбуці»
жовтневий фарс з виборами голови НСПУ.

– Мене ніхто взагалі не інформував про з’їзд і дізнався я
про нього випадково, – відповів письменник. Куркова читають і поважають на всіх
континентах. А в Пущі Водиці йому навіть приставного стільчика не знайшлося. Не
заслужив. Пророк без пошани спілчанських фараонів.

 – Досить! Урвався
терпець! Треба, хлопці, переходити в наступ! Так далі не можна! – настає фінал,
як у хрестоматійної комедії Коломійця.

Бентежить один факт. Ольга Ляснюк, свідок жовтневих баталій,
делегат з’їзду,  дотепно відгукнулася про
театр абсурду в Пущі. Але нині її стаття зникла з веб-сторінки «Волинської
правди». Хочеться вірити, що стався технічний збій, випадок… Ольго, хто знає,
чи не  Ваш голос буде вирішальним у
другому турі виборів. А якщо  Володимир
Олександрович  передумає проштовхувати
свою кандидатуру?

– Миша, той, хто питає, той знає відповідь, – почув одного
разу від батька.

Він з 1954  до 1986
працював у Спілці письменників. Почав з семи років роботи в журналі «Вітчизна».
Перед тим друкувався там за рекомендацією Леоніда Новиченка. А куди піти
сьогодні початківцю? До речі, в Росії старі літературні видання зуміли
вберегти. І нових не бракує. Досить глянути на їхній спільний веб-проект «
Журнальний зал». Мені подобається, що Віктор Баранов у своїй програмі акцентує
тему періодики.

– Михайло Павлович до майбутнього голови клинця підбиває, –
чую, як потирає руки мій доброзичливець.

Визнаю, переслідую корисливу мету. Як багато хто з нас, мрію
друкуватися. Хоч що би хто казав про СРСР, 
аспірантом  і згодом викладачем у
вісімдесятих оприлюднив чи не всі рецензії, статті, які пропонував  газетам і журналам у Києві. Навіть у Москві.
Жодного разу за мене батько не просив. І в журнал « Київ»  сам прийшов до Вадима Решетілова. Він
добряче, за що йому завжди буду вдячний, поскуб мій опус. Але розмістив аж у
двох подачах. До речі, моє недавнє повернення до письмового столу певною мірою
стало ознакою протесту. З доброго дива сів та й написав маленьку рецензію на
біо­графію видатного державного діяча нашої країни другої половини минулого
століття. Здалося, прочитав у ній дещо повчальне для сьогодення. Вирішив, як у
вісімдесятих, прийти до редакторів «з вулиці». Де там… Розізлився. Звернувся
за протекцією до тих, хто з моїм героєм не один пуд солі разом з’їв. Де там…

– Михайле Павловичу, тільки не бийте себе в груди, що і ці
замітки принесли «з вулиці», – іронізує спостерігач.    

Відповідаю. Погляньмо на стіну УЛГ в «Фейсбукові». Хто одним
з перших там висловився? Так ото ж. І читати УЛГ з перших її номерів, і писати
цю статтю мені замовила пам’ять. Спогади про товаришів мого батька.  Згадую, як дружньо,  весело проводжали на вулиці Мечнікова мого
батька у вересні 1972 року на Генасамблею ООН. Спочатку посиділи за столом.
Потім поїхали на вокзал.

– Ох і набрав  же ж
ти, Павле, горілки, – зітхає Олесь Гончар і рішуче підхоплює найбільшу валізу.

Уявляю, щоб у присутності Олеся Гончара, Миколи Зарудного,
Олексія Коломійця хтось почав би плакати в жилетку, як він когось боїться, як
йому треба депутатством щось прикривати…

Принагідно дозволю собі поставити під сумнів категоричність
тверджень деяких наших сучасників, ніби Спілка письменників з’явилася на світ
як диявольський задум Сталіна з Горьким. Великою мірою вона була спробою
навести лад у літературній справі, елементарно захистити професійні права
літераторів. Таким чином викорінювали так звану раппівщину, яка ділила
письменників на секти. На правильних, пролетарських, та попутників,  не наших. Дуже хочеться сподіватися, що після
листопада 2011 року і ми припинимо обзивати письменників  спілчанськими та неспілчанськими. Вирізняти,
як секти,  депутатів і недепутатів.  І будемо елементарно більше творити. Менше
базікати. Аби гіркі роздуми Віталія Коротича з його книжки листів до Дмитра
Кременя про сумні сторінки з минулого СПУ як спілки братовбивць лишилися
матеріалом для істориків літератури. Все в руках і смердів і козаків. 

– Спілка …  має бути
всеобійменна, різноманітна… Сім пар чистих, сім пар нечистих, –  поділився 
автор «Сивим конем» з Іриною Славінською.

Нехай буде так.  Що
підкаже Епіктет, те і висловить поет.        

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!