Сім кроків конвоїра

171

1.

Величезний
амфітеатр був запруджений голими людськими тілами – і жіночими, і чоловічими.
Здалеку розрізнити їх майже неможливо, подумав надто добрий Князь Тишини.

Конвоїр вирушив у
дорогу.

Всі балкони,
переходи, коридори та інші ни-балко, ди-перехо і ри-коридо вже, здавалося, не
могли вмістити наступних партій голяків. Але добряк Князь знав, що все можливо
у цьому найкращому із світів.

Здалеку людські
тіла нагадували хаотичну масу, що рухалася, поволі звиваючись, як велетенський
неповороткий черв’як. Який прекрасний білий мурашник, подумав добрезний князь
Тишини і елегійно посміхнувся.

Люди душилися. Їх
затоптували. Крики і прокльони висіли під прекрасним небом. Найдобріший
подумав, що білий колір робить миле споглядання дещо одноманітним.

За його наказом до
амфітеатру довезли багато жовтошкірих та чорношкірих. Великий у своїй доброті
Князь Тишини дав знак, щоб довезених приєднали до їхніх білих братів.

Голизна людських
тіл одразу забарвилася кольорами. Поміж дорослими було чимало дітей. Вельми
гуманний пан від Тишини лише скрушно похитував головою, мовляв, вони всі такі
кумедні, вони всі такі маленькі цяточки.

Спеціальні люди у
квітчастих комбінезонах відтягували гаками померлих. Добрий Князь відчував себе
античним богом, нагадуючи собі про бої гладіаторів. Але він не допускає
кривавих сутичок, бо він людяний.

На місце померлих
до скописька докидали живих. Розчулений Князь Тишини сказав, що це непогані
ліки від зазнайства.

Нарешті мертвих
стало більше, ніж живих. Сентиментальний володар Тишини викинув уверх палець на
правій руці, а відтак найдобріший викинув уверх свою чуйну праву руку.

 Спеціально навчені люди зупинилися. Витончений
у своїй доброті цар Тишини дозволив відпустити тих, хто залишився живим.

Я також був
поруч. Лише випадково мене не схопили і не вкинули у м’ясорубку, де мене
моментально би розтоптав добренний Князь Тишини…

 

2.

Сучасна людина
загалом живе за небагатьма сценаріями, не відаючи про другий крок Конвоїра. Або
вона веде боротьбу за існування, і їй ніколи думати про інших, або вона пересичена
достатком, і їй знову ж таки не хочеться думати про інших. Спільним є – не
думати про ближнього, бо протилежності завжди зустрічаються.

Ми живемо так,
мовби нам відміряно тисячі літ. Ми ховаємося від страху смерті, прикрашаючи
пам’ятниками могили близьких і вживаючи антидепресанти, коли до нашого черепка
стукають болісні сумніви і хвора совість.

Я не знаю, чому
відомі і уславлені пробуджують стільки нездорового інтересу. Може, тому, що ми
хочемо щось зрозуміти з їхнього життя, бо заздримо їм?

Нам здається, що,
розглядаючи голим або на унітазі якогось співака чи актрису серіалів, ми
отримуємо незримий рецепт щастя.

Ми сподіваємося,
що, дізнаючись про їхні пиятики чи дивацтва, станемо причетнішими до таємниці
злету.

Як одержимі
середньовічні алхіміки, ми гарячково шукаємо в ЗМІ нових фактів про пестунчиків
долі. І знаходимо їх більше, ніж треба. Часто ми заспокоюємося, мовляв, які
вони виродки, а які ми хороші.

Потайки чимало із
нас вважає себе ліпшими від об’єктів для папараці. Ми начитаємося історій їхніх
неврозів і розлучень – і самозадоволено потираємо кулачки.

Ми наслухаємося
анамнезів їхнього алкоголізму, наркоманії чи соціопатії – і відразу на три
голови виростаємо у власних очах.

Ми заздримо
матеріальній стороні їхнього життя, не думаючи про оплачену за неї ціну.

Вони стають для
нас лакмусом – як жити або як жити не можна.

І нам починає
здаватися, що ми віднайшли істину.

Але істина глузує
із нас – і ми знову і знову, заміщуючи рутинність власного життя, слідкуємо за
випадковими спалахами життя чужого…

Загалом Інший є
для нас відправною точкою опори, бо ми переважно не знаємо, як нам жити. Для
Іншого такою опорою є ми.

І так плазуємо
зачаклованим колом, потайки сподіваючись на диво.

Так перевалюємося
із дня у день, випадаємо із тижня до тижня, вимучуємо за місяцем місяць,
керовані холодним ідеальним відсвітом дитячих бажань, про які начебто забули.

Ми скаржимося, що
не маємо часу. Але насправді часу у нас забагато. Нашими наріканнями
намагаємося якось підвищити власну значимість для інших та й самих себе.

Ми хочемо
наповнювати наше життя кров’ю і трепетом справжніх відчуттів, а наповнюємо лише
ерзацами, ерзацами, ерзацами…

 

3.

Конвоїр був у
прекрасному настрої, роблячи третій крок, як третій тост.

Коні бродили
лісом, вслухаючись у неіснуюче іржання кобилиць.

Коням було нудно.
Вони ставали дибки, цілячись копитами в інші кінські голови. Їхня енергія
підпалювала дерева. Ліс горів паралельно із палахкотінням кінських мізків.

Коням було важко
боротися із двома рівновеликими вогнями. Вони вміли запліднювати кобилиць і
вбивати інших коней та вершників копитом, але не вміли співіснувати між вогнем
всередині і назовні.

Кобилицям було
млосно. Їхні жеребці далеко-далеко. Їх не видно навіть тоді, коли дуже
напружити зір. Вони залишилися там, де заходить палюче кочівницьке сонце,
спустошуючи степ нещадними пожежами. Кобилиці котили перепаленою землею свої
перепалені жагою нутрощі. Вони жалібно підвивали, аж здригалася байдужа до
пристрастей кочівницька пустеля.

А поміж конями і
кобилицями розпростерлася порожня земля, яку обпалювало сонце.

Так тривало
довго. Нарешті Реґент змилосердився, бо йому перестав боліти зуб. Хвилина
зубного болю великого Реґента – це рік розлуки кобилиць із конями.

Реґент глянув на
спалений засухою кочівницький простір. Звернув увагу на коней, що лупилися
копитами. Їхні гриви були розкошлані, а копита і хвости перемазані кров’ю
збезумілих самців.

Потім зиркнув на
кобилиць, перепалених дітородною жагою. Вони жалібно підвивали. Реґент позіхнув
– і дав ледь примітний знак.

Кобилиці
залишилися на місці. Але вони відчули, химерно втягуючи ніздрями повітря,
далекий тупіт ніг їхніх чоловіків та коханців.

Коням вдалося вирватися
з-під різноцентрового тяжіння двох демонічних вогнів. І вони побігли. Табун ще
не знав, куди нестися, але ніздрі самців відчули той запах, заради якого вони
жили – і навіть гинули – під час степових вакханалій….

Табун летів,
сп’янілий присутністю мети.

Здається, самці
не бачили самок тисячу років.

Нарешті!
Зустрілися…

(…)

Реґент лагідно
усміхнувся, недбало спостерігаючи за кінськими забавами.

 

4.

Я згадував про
безумство удвох (або четвертий крок Конвоїра).

Це трапляється
тоді, коли люди чіпляються за стосунки, як за алкоголь. Коли їм нічого дати
одне іншому, але вони не можуть піти, бо їх ніхто ніде не чекає. Вони
задовольняють свої сексуальні потреби, а ціна не має значення. Таке мучеництво
їх чомусь влаштовує. Те, що вони все ж таки отримують, переважає їхнє
банкрутство.

Їм часто
здається, що все налагодилося. Але це звір всередині них лише лягає перепочити,
пересичений подвійним дозяком їхньої крові.

Ніхто не може
встановити для таких пар точні терези для діагностики відхилень. Їхня гра в
кохання може бути їхньою нормою. Таке мучеництво може додавати їм охоти до
життя більше, ніж багато подружніх могил, де надійно поховані і зацементовані
обов’язком усі мрії і колишні пориви.

Можливо, у таких
пар – у кожного, але поодинці! – схований такий персональний жах існування, що
милі забави із лайками удвох здаються вдалим перепочинком.

Або вони – кожен,
поодинці! – втратили папороть для щасливих.

Або вони сподіваються
на диво. Такі сподіванки рухають багатьма, хоча вони можуть цього не
усвідомлювати.

А безумство удвох
вдень знай собі хропе, відсипається. Зате вночі воно ошкірює свою пащеку, щоб
наточити порцію крові з нього та неї. Воно знищує без правил, підступно
підсовуючи свій солод забуття.

Але таке нищення
іноді триває десятиліттями.

 

5.

Іноді маємо
нахили до ускладнених любовних історій. Любимо слухати жалісливі пісні,
сентиментальні романси про кохання. Незрідка можемо просльозитися. Кажуть, що
найбільш слізливі можуть бути найбільш жорстокими. Не знаю, не знаю… Раніше я
ставився до такої своєї розчуленості, а іноді і перечуленості більш зневажливо.

Ми нікому і
ніколи про це не признаємося. Але той образ ідеальної ніжності і витонченої
ліричності, напевне, народився разом із нами, чоловіками. Ми його приглушуємо
алкоголем і брутальністю, бравадою і зневагою, але нічого не можемо із цим
зробити. Кожна жінка, незалежно від нашого ставлення до її чеснот чи недоліків,
може стати за певних обставин символом цього образу.

Нарешті ми
поступово змирюємося із цією бідою. Коли навіть каліки можуть змиритися із
своєю долею, то чи не може кожен чоловік покоритися ірраціональним напливам
жіночого? Зрештою, хто сказав, що чоловік не складається із своєї та жіночої
половини? Хіба в жінці нема чоловічого? Чому у період клімаксу у деяких жінок
несподівано виростають вусики? Чому у чималої кількості чоловіків, особливо за
сорок, круглішають форми?

Хоч як би це було
відразливо (адже опасистий чоловік чимось нагадує євнуха), неможливо оголосити
революцію природному відбору і його жорстоким законам. Ми ж не протестуємо і не
страйкуємо через те, що ходимо в туалет. Це також не є естетичним видовищем,
але всі дорослі ставляться до необхідності фізіологічних потреб спокійно. Нас це
жахає або заспокоює, чи жахає і заспокоює хіба що у ранньому дитинстві.

(…)

Можливо, наша
психіка розніжилася еволюцією і отрутою ідеалів, але вона ніколи не може
сприйняти до кінця того, що життя складається із боротьби і болю. Напевне, це
несприйняття є основою багатьох неврозів. Нам хочеться божественності і
романтики, а не крові та небезпек виживання.

Гермафродитність
людини теж належить до важкої правди. Тим паче, ми відгороджуємося від неї
стереотипами про чоловічу мужність і жіночу ніжність.

Чоловік не
повинен плакати, жінці не личить кричати. Чоловік повинен бути стриманим, жінка
повинна бути доброю кухаркою, чоловік мусить бути сильним фізично, жінка має
бути слабкою, чоловік зобов’язаний утримувати сім’ю, жінці пасує вміти
вишивати, чоловік – це наполегливість, жінка – це сором’язливість, чоловік
шукає затишку, жінка шукає сили.

І всі розуміють,
що це так і не так, правильно і не дуже, приблизно і поверхово. Але влада
стереотипу часто сильніша від магії коханого імені.

Чи ж під силу
чоловікам боротися із віковічними устоями? Нехай багато із них повалені, чимало
відкоректовано або заперечено повністю. Вони в’їлися у наші печінки, розтеклися
вашою лімфою, набухли їхньою догматикою. Крім того, чимало із них таки
випробувані тисячоліттями. Ви вже не дивуєтеся, що мені було соромно відкривати
у своїй, оброслій волоссям, фізіономії, ніжний і печальний, далекий і близький
жіночий лик?

Хіба би існував
містичний зв’язок між сином і матір’ю без цього великого і страшного Сфінкса
жіночості у синовій душі, а чоловічості – у материній?

…Зараз я
подивлюся мелодраму. Мелодрами, в яких переважно можна передбачити розвиток
подій, безпомильно влучають у Гордіїв вузол цих супере¬чностей. А після
мелодрами мені знову незудержно тягнутиме на чоловічі подвиги, де нема місця
для сюсюкання….

І що нам до
п’ятого кроку Конвоїра?

 

6.

Я люблю дивитися
телевізійні записи минулого століття, бажано 60-80-х років. Там так багато
щирості і романтики, захованої під ідеологічними наліпками чи бунтом анархічних
хіпі. Я вчуся звідти способу бути собою через відкидання масок.

Ті відео
переважно чорно-білі. Є особлива чарівливість таких контрастів. Кольори – це
фотографія навколишнього. Чорно-біле зображення додає строгої алегоричності. У
буйстві кольорів прихована усмішка життя. Чорно-біла версія дивним чином
нагадує про тлінність і навертає до аскетичності. Кольори – це шанси на
веселощі.

Переважно на тих
відео всі такі молоді. Натхненно співають. Вони вірять у своє тодішнє щастя або
закликають його піснею. І навіть в одіозних радянських шлягерах, наприклад,
«Колёса диктуют вагонные, где срочно увидеться нам», із їхнім сплавом
ліричності та колективного оргазму забуття у романтиці перетворень, на першому
місці – зворушлива молода віра в особисте щастя (попри кумедні нагадування, що
«сегодня не личное главное, а сводки рабочего дня»). Бо там, де нав’язуються
шаманські камлання про колективне, гостріше відчуваємо особисте…

Такі молоді, такі
просвітлені розчиненням власного «я», такі урочисто чорно-білі… Зараз більшість
із них уже мертві.

Така доля чекає і
нинішні відео. Через п’ятдесят років хтось побачить особливе натхнення у
сьогоднішній естетиці, яку дорівняє до спільного знаменника, як тут я необачно
роблю із шістдесятницькими телезаписами. А сьогоднішніх веселунів, що
сподіваються і вірять, уже не буде.

Мертві навчають
живих. Живі не тямлять про шостий і передостанній крок Конвоїра.

 

7.

Відвідини
кладовища корисні, бо витвережують нас, нічого не нагадуючи хіба тим, хто
повністю відкидає думку про смерть (але це не звільняє їх від неї).

Бродіння
цвинтарем, розглядини надписів і надгробків дивним чином долучають нас до
великого життєвого циклу, що почався нізвідки і прямує у безконечність, яку
неможливо осягнути розумом.

Загалом розум
часто буває нашим ворогом, роблячи нас рабами його хибних проекцій, його
одновимірного дзеркала, підступно підсунутого нам. Розум позбавляє свободи і
заважає дотику до живої ріки Всесвіту.

Коли свіжі
могилки лише з’являються, то живі, які туди приходять, часто щось шепочуть
рідним душам покійників, про щось запитують, у чомусь запевнюють їх.

Пам’ятники із
граніту, особливо наших батьків, увиразнюють остаточну довершеність вмирання,
застиглість Вічного Дому для наших рідних. Із гранітом розмовляти неможливо.

Ті, хто власноруч
складав епітафії своїм батькам і ставив такі надгробки, знають це відчуття.

Надгробки
позбавляють останньої, всупереч розуму, божевільної надії на їхнє воскресіння.
Хіба що на суді Христовому…

Через те у піснях
інколи появляються надії на оживлення трупів, збуди всіх тих, що їх земля
навіки повкривала. І ці спроби словесної некромагії лише роз’ятрюють жаль,
досипаючи солі до наших ран…

Але, напевне, і
такі монументи ще не є остаточною смертю.

Пам’ять про
покійних ще зберігається у душах тих, хто любив їх і хто, принаймні, знав їх.

Але завжди, після
всіх наших щасть і нещасть, колись прийде година спокою.

Для тих, кому
нині покладено гранітний монумент, для тих, кому буде його колись встановлено,
як і для тих, що його не мають чи не матимуть (різниця невелика…) проб’є той
час, коли помруть усі, що їх знали і пам’ятали.

Невідомо, що тоді
станеться із пам’ятниками, хоч про це легко здогадатися…

Але тоді настане
день остаточної смерті цих, що вже давно спочивають.

Через якийсь час
так буде і з тими, хто їх пам’ятав.

І тоді Конвоїр,
після свого сьомого і останнього кроку, зупиниться. Потім перепочине – і піде
далі…

 

Вересень-жовтень 2011 року

м. Івано-Франківськ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!