Сім крапель війни

157

Екран телевізора висвітив
тривожну звістку: вздовж кордонів країн Прибалтики розгораються навчання військ
Російської Федерації. Перед цим повідомлялося про військові навчання країн НАТО
– там таки, з протилежного боку.

До чого тут Україна?

Не
комусь іншому, а войовничому Бісмарку належать слова, істинність яких
підтвердила сивочола давнина: тоді в Європі закінчаться війни, коли Україна
стане економічно і політично незалежною державою. Немає сумніву у тому, що
військові навчання двох велетенських армій спонукали одна одну демонструвати
м’язи не інакше у зв’язку з подіями в Україні. На кордонах з нашою державою
накопичуються російські війська. На це НАТО відповідає – в разі агресії
військовий альянс не буде стояти осторонь.

Події
розгортаються з шаленою швидкістю: війна є, за словами Клаузевиця, «продовження
політики» іншими, не економічними методами, а політика Кремля відомо яка після
Криму – далі просуватися на Захід. Війна, починаючи з Московського царства,
становила релігію: за кілька століть Московсько-Тверське князівство розширило
свої межі від моря до моря. Серйозними європейськими аналітиками Україна нині
розглядається – страшно навіть подумати – ареною третьої світової. Сьогодні
людство уникне всесвітньої катастрофи, коли народиться така коаліція, яка
виникла свого часу проти Гітлера.

Події на південному Сході Європи приголомшили весь світ. Людство на
власні очі переконалося: у ХХІ столітті з’явився небачений тип війни і
жахливий, брехливий та бридкий оскал агресора. Для тих з росіян, хто обдурений
російською пропагандою, хто поки що підтримує злочин своєї влади, ця війна –
випробовування нової зброї і дієвої здатності військової потуги Російської
Федерації. Для тих українців, які прагнуть жити у незалежній демократичній
державі, сповідуючи європейські цінності – горе. Сльози окропляють патріотичні
рухи, ідеали свободи – поступ до нового життя.

 

 У Слов’янську, про який у нас піде мова, напруга.
Ламаються долі, рушаться усталені традиції… Як мені, очевидцю карколомних
подій, передати отой жах, який панує на вулицях і в душах людських? Та так
передати, щоб нинішній час сподівань без звершень став своєрідним катарсисом
(очищенням) для нинішніх і, головно, для майбутніх поколінь. «Сухий» перелік
подій – епізодів, створених російськими військовими разом з угрупуваннями,
керованими місцевими кримінальними авторитетами – цим нехай займаються
статисти. Для читача, який прагне збагнути нинішній світ з погляду вічності,
ціннісний вимір – це не що інше, як думки, що висновуються з подій та фактів. І
почуттів. То правда, громадянин воліє знати історію свого краю не з вуст
історика, а з вуст художника. Перефразовуючи класика, вчителем, бізнесменом, чи
ще кимось ми можемо й не бути, та громадянином бути зобов’язані. Факти,
виснувані з подій та перейняті почуттями громадянина держави Україна – ось що
сьогодні на часі. Ми подаємо події і факти семи днів Слов’янська. Мало це чи
багато? Для того, щоб пізнати властивості води океану, не варто тягнути увесь
його огром в лабораторію. Достатньо однієї краплини. У нас їх цілих сім. Багато
це чи мало? Достатньо.

Життя
у Слов’янську – мов пригнічений каганець – притухло і чадить чорною смужечкою
насиченої темряви. Особливо у тих, хто ховається у погребах. «Люди підземелля»
– жартуючи, називають їх переважно ті, у кого таких бомбосховищ немає.

Ще
кілька місяців тому пожвавлена наша вулиця з гомінкою веселістю дітлахів,
галдиканням моложавих бабусь, заклопотаних бізнесменів замовкла. І оця мороком
притрушена тиша враз і боляче розбудила нас. Відчули ми, що немає світла і води
(канал Сіверський Донець – Донбас пересох), що вряди-годи працює телефонний
зв’язок, що магазини зачинені, базари залякані, що за двома буханцями хліба
треба вистояти довгу чергу, з якої чоловіків кидають у автомобіль маршрутом до
бандитського війська. Правда, кулі, як на передовій класичної війни, ще не
дзижчать, зате кожен чекає вибухового снаряду – такого, як отой, що влучив у
жіночок, котрі теревенили в холодку біля під’їзду дев’яти­поверхівки, що поруч
з педуніверситетом. Артилерія залишається богом війни. Оті восьмеро, що лежали
прямо на вулиці поруч з базарчиком на Артема, не зчулися, звідки у
п’ятиверхівку залетів ніби на гостину снаряд…

 

10 червня 2014 року

Учора,
10 червня 2014 року, на відстані 70-ти метрів від нашого помешкання почалося
будівництво блокпостів. Ще мешканці нашої вулиці не знали, що ось-ось, трохи
більше як через півмісяця, невідомо чия артилерія випустить снаряд, хай би
добра йому не було, розірветься від ворожих окопів, зате близько до моєї хати
та хат моїх близьких сусідів. Тоді, в останній день одностороннього перемир’я,
задзвенить дзвоном розбитого скла, як дзвеніли слова речника воєнного міністра
про перемир’я. Та це ще буде 16 червня… А зараз кипить – вирує мирна робота для
розгортання війни. До війни, як до встановлення трудового рекорду, як до
шкільних іспитів, треба ретельно готуватись, як готуються до встановлення
військових споруд оці плямисті комбінезони.

Відчувається
широкий розмах. Гарчали землерийні машини, пихтіли КАМАЗИ, лаялися, пищали і
кричали люди, їх під дулом приведено прямо з вулиць і примушено до праці на
благо Донецької республіки у її боротьбі з окупантами-бандерівцями. Це план
«А». План «Б» – Одеса, Харків, Миколаїв, Херсон. Далі діло покаже, хоча й без
того видно. Для покорення юрби солдати, що пройшли Афганістан, Чечню, Абхазію –
майстри своєї справи.

Кілька
пострілів, коротка промова огрядного чоловіка у плямистому камуфляжі з
трикольоровою стрічкою на грудях і кривавою нашивкою на рукаві, враз припиняють
гомін і ґвалт. Ось і зараз ніби по команді усі кинулися глибоко мережити землю,
з недобудованих приватних домів виривати залізобетонні плити, завозити
опецькуваті блоки та високі стовпи. Працювала оця уся жива сила і техніка
ударними темпами, і вже надвечір готові окопи, бліндажі, склади для зброї і
боєприпасів. На облаштоване звечора місце, вже сьогодні, зранку, почали
завозити легку й важку зброю. Навезено стільки – війна розрахована не менш як на
два наступні роки. Хутко взялися за навчання тутешніх юнаків військовій справі,
вручили їм автомати, захоплені у зброярнях місцевої міліції та СБУ.

Знайшлися охочі покласти голову за справу Донецької
народної республіки (ДНР), не розуміючи, які передують ризики. Безоглядні, бо
мріють про одне – гроші. Про що іще може мріяти безробітний та ще й вихований
брехливими російськими телеканалами? Обіцяно за один день перебування на лінії
вогню – 500 доларів, в період протистояння – тисячу. Крім того, за кожного убитого
супротивника (тобто, українця) – 100 доларів, за офіцера – тисячу. Свою ціну
має й захоплений автомат, кулемет, танк, літак і т.ін. Паспорт і ще якісь
документи – у штаб. Новобранцям не відомо, що чоловіків-колорадів (їх і так
називають) більше сотні знайдено в одному з солоних озер, тисячі прикопано в
посадках без могили і хреста, сотні запаковано в гроби і відправлено за
домашніми адресами. Це ж скільки за цю неоголошену війну заплачено – сліз,
каліцтв, смертей і… грошей. І ще скільки треба заплатити! Крим вже захоплений,
у планах агресора ще чимало земель українських, і не тільки українських. А
скільки на все і ще і ще треба грошей! І вони зачинателям донбасівської смути
не падають з неба. Хоча бери, греби лопатою – усе дозволено. Та рано чи пізно треба
відповідати за скоєне. Відповідати треба, пани присяжні засідателі, ось що,
рано чи пізно – відповідати.

Свого
часу зі шкірою здерті з тіла напівголодного українця, сьогодні гроші йдуть на
знищення того ж таки українця, тільки іншим способом як дотепер.

10 червня в сутінках світанку, коли
Карачун-гора ще не пробудилася від солодкої дрімоти і не почала на ній
виступати рожева смуга, ще на світ не народилося 1 липня 2014 року і
Карачун-гора не знає, що у цей день впаде телевежа, шпилем устромлена в небо,
тоді я підійшов до вже згадуваного блокпоста. Спочатку обірвалися слова і
музика пісні «В нашем доме поселился замечательный сосед», потім з-за рясної
вишні вийшов щупленький, нижче середнього зросту та худий хлопчина з важким
автоматом у лівій руці. Здавалося, молодик довго не втримає у руках металеву зброю:
ще ступить уперед крок-другий — і автомат випаде у прим’яту траву, перестане
страшить вогняна сила. Хлопець ніби вгадав мої думки і важко кинув зброю на
плече. На долоні другої руки тримав червоні, налиті соком вишні – ягодами у
Слов’янську їх називають. Перед тим, як спитати суворо: «Какого хрена?»,
хлопець виплюнув цілу жменю кісточок на насип червоної глини, перед окопом.

            Хотів
було відповісти солов’їною, та вчасно пригадав попередження: таких кидали у
підвал служби безпеки, приміщення колишнього КДБ. Чи правда це чи ні, але люди
казали, що над дверима того підвалу залишився напис – і ніхто не може його
стерти: «Оставь надежду всяк сюда входящий»… Мороз по шкірі пробігає. Та якби
сльози і кров, що тоді й тепер тут ллються й пролилися, враз виступили, та
захлинулись би новоявлені керманичі і всі ті, хто погрожує «розстрілом на
місці» за українську мову, символіку, за листівку з літака і ще Бог знає за що.

— Я рядом живу, вон мой дом, —
зрештою оговтуюсь від своїх-таки думок. Хоч і з автоматом, але хлопець як
хлопець. З усього видно, моя відповідь його задовольнила. Він навіть
посміхнувся.

— А-а, это вы с балкона за нами
зырите? Мой совет: плотно закройте шторы – наши снайперы твердо знают свое дело.
А корда идете к нам – одевайте памперс.

Я остаточно розгубився. Прикипів поглядом до чорного
металу, затиснутого кістлявою рукою, здавалося, рукою смерті. Прохрипів пересохлим
горлом: я в армии не служил… — это и есть автомат Калашникова?

            Він
переступив з ноги на ногу, зняв з плеча і переклав зброю з лівої в праву руку.

— Калаш, Калаш, — промовив
хлопець ніжно. — Главнокомандующий
любит повторять: «Кто крепко держит в руках Калаш, тот держит в руках всю
Донецкую республику. Провозглашенная она или самопровозглашённая».

Він ніжно гладив приклад і яснів
посмішкою. Видно було, починав звикати до зброї і до довкілля, де кров.

–       
Я тоже не служил, — продовжує найманець чужої волі, — но вот, видите,
приходится. Каждый мужчина обязан
защищать родную землю.

–       
От кого защищать?

–       
Вы не
знаете? Наши могут объяснить. За это они дорого не берут.

–       
Наслышан. Откуда родом?

–       
Из Донецка.

Схоже було, і справді не з Росії, як більшість, з ким
мені траплялось спілкуватись.

–       
Старшее поколение, вроде Вас, меня отлично понимает, а вот молодежь… Все лезу
в Европу, в хваленый Европекризис. Куда вы, лакеи Америки! Чистите на Западе
нужники – успеха вам! А мы с помощью России служим своему народу и каждый день
наращиваем военную мощь. Скоро у нас будут танки. Вернем законно избранную власть
Януковичу!

На протилежній частині дороги сіріє
залізобетонний бруствер. На бруствері тиша дикого степу полоще стяг чужинської
країни, закам’яніло стоїть молодик років тридцяти під трикольоровим прапором. З
автоматом у руці, у лікті перехопленої трикольоровою стрічкою, строго і уважно
слухає нашу розмову. Третьому молодикові не до нас – порається собі в окопі.
Голова і плечі то виринають, то зникають за сірою плитою. Десь метрів за
десять, вздовж дороги, там, де густий вишняк, чорніють бліндажі з бійницями. У
кожній чітким кружальцем виокремлюється дуло кулемета. Далі, за вишняком, у
чистому полі, через накриті парусинами дула, проглядаються контури гармат.

      Від
побаченого я розгубився:

–       
А если все это придет в
движение и кто-то с противоположной стороны немножко промахнется и попадет нечаянно в мой дом?

Потім серйозно добавив:

–       
Я из
шкуры лез, гнулся в три погибели, а они раз – и нечего делать.

–       
Какая Вам разница, его все равно отберут.

–       
До сего дня не отобрали…

–       
Была другая власть, вот и не отобрали. Вы посмотрите 24-й канал.Что в
Донецке гвардейцы сделали с прилегающими к аэродрому территориями! 170 человек расстреляли!

–       
Вот так поставили к стенке и расстреляли?

–       
Смотрите 24-й канал.

–       
Есть и другие каналы.

–       
24-й канал России – самый правдивый. Украинские – врут. Они работают на хунту!
А хунта нам – вот! Ах ты… Після чого зробив виразний жест.

Молодик у камуфляжі вибухнув такою
лайкою, яка гуляла серед бандитів у кінці 30-х років минулого століття. Я
зрозумів: життя цього наймита не вивершується культурою чи чимось подібним.
Затим, підпалюючи цигарку з найдорожчих, скороспішно (подібна манера говорити у
керівника сусідньої держави) проторохтів, як горохом по стіні:

–       
У нас
оружие – высший класс! Бандеровские самолеты – как спички. И танки горят черным
пламенем. Нам Россия дает все новейшее. Даже к ним на вооружение не поступает, а у нас есть.

Не прощаючись, повернув з військової
позиції. Ледь встиг ступити кілька кроків у напрямку своєї домівки, як почув
неначе постріл біля вуха:

–       
Куда, господин хороший?

Коли я повернув голову, він протягнув гільзу патрона.

–       
Пулей из
этой самой гильзы вчера завалил бандеровца.

Я ворухнув плечима.

–       
Пусть эта пуля напоминает вам про нашу силу.

На моїй долоні холодно блищав захисного
кольору новенької гімнастьорки метал, отвір гільзи чорнів і пахнув порохом, як
у 1943-му. Запах зброї агресора у всі часи один: загрозливий та вонючий. Він
взяв з моєї долоні патрон, свиснув у отвір і зареготав знову, суючи в мою руку
гільзу. Почув у спину: «И даже за решеткой думать буду о том, как львовского бандеровца
пригэпать кирпичом».

Можливо, цей сепаратист через кілька
днів буде стріляти по моєму двору? Кулі, мов через масло, пробиватимуть товсту
сталь, на щастя, ні в кого не влучать. А либонь саме він першим застосує
систему «Град», коли дотла вигоріла велика ділянка землі з живою силою і
технікою? Медсестри, які у медпункті побачили ще живих українських бійців,
втратили свідомість. Як я після цього буду писати про те, що правильно стріляли
по моєму двору, по вікнах і дверях? Незручно. Як і про інші дріб’язки. Хоча
болі більшої і меншої не буває. Є одне відчуття – біль, а яку душу вона вщипне
– то інша розмова. Сьогодні вже очевидно одне: після цієї неоголошеної Україні
війни від Росії відвернеться увесь цивілізований світ, незважаючи на економічну
складову відносин.

Промінь сонця блиснув калюжею і зник, як
і саме сонце – небо заволокла – закрила темна хмара. Пішов рясний дощ, листям
залопотів град. Стало мерзлякувато, повіяло пусткою. Пробурмотів собі під ніс:
«Дощі холодні, синій туман: таке літо – дивина».

Раніше мене дратувала відсутність у хаті
води, світла, газу. Після вранішньої прогулянки до розташування зборища
кривавих найманців зрозумів – усе те – безглуздя – душі і серцю маячня. Є
питання загальніші й жорстокі – правда життя. Питання аж кричить, вискакуючи з
грудей: а чи завжди був чесний до Батьківщини? А мабуть не завжди, якщо життя
пішло отак, навперекіс.

В хаті на мене чекало два пропущених
дзвінка. У слухавці почув стурбований голос давнього приятеля Романа:

–       
Семенівку стерли з лиця землі.

–       
Це я знаю.

–       
Тепер черга підійшла до нашої Черевківки.

Роман зі Слов’янського мікрорайону замовк.

–       
Алло, Романе, ти мене чуєш? Що сталося? Говори швидше, можуть вимкнуть.
Тиждень не було зв’язку, тільки включили, і тут ти зі своїми загадками. Благаю,
говори зрозуміліше!

–       
Хату сусіда рознесло вщент…

–       
Та ти що!

–       
Від моєї – одні стіни. Ледве сам вцілів.

–       
Ай-я-я-яй!

–       
Я сьогодні зрозумів: все життя жив серед сепаратистів і ледь ним не став.
Не знаєш, як записатися у гвардію, чи в якесь там ополченіє?.. Я созрєл.

При зустрічі з
поглядом смерті мій додзвонювач не відвів очі, знайшов єдино вірний шлях до
свободи. Горе змінює людину, здатну думати. Раніше він сказав би: «Чим я буду
крити хату – матом чи задницею? Та якби срака у мене була така, як у Люди з
Билбасівки, тоді куди діло не йшло…». А тепер он як заговорив Роман.
Громадянином став, чи як?

11
червня 2014 року

      Сторожко
спала ніч. Місяць, шукаючи часточки неосвітленої Землі, з недовірою і осторогою
зупинився на полянці з хижими, переважно не європейської зовнішності бійцями,
та важкою зброєю, що приховалася межи дерев, кущів та під залізобетонними
плитами. Від давно небаченого видовиська на благословенній землі України Місяць
здивувався і обурився, можливо, обернувся навколо себе, та цього не було видно
– усю ніч Місяць повний.

      Війнув
вітерець. Пуста пляшка, яку хтось примостив на паркан, легенько впала,
підскочивши раз і вдруге, і покотилася по дорозі. Комусь віддалось грюкотом у
нічному безголоссі. З блокпоста у відповідь різонув одинокий постріл. І знову
тихо. У кінці місячної ночі, млостивий сон якої перетнув грюкіт пляшки і
постріл чужинця, народився день.

      Сьогодні,
як і вчора, як ось вже цілу вічність, стріляють і бомблять… Вояки з Росії, ті, хто
пройшли вишкіл в Афганістані, Чечні та в інших точках палаючої планети, влучили
у вантажний літак з амуніцією і продуктами харчування… Ще не згасло полум’я
гвинтокрилів, не розвіявся дим пожарищ над Торцем-рікою і бугристими полями
Дикого степу, а вже зачаділи неповороткі танки, в’юнкі бронетранспортери,
брезентовані вантажівки. «Чиста робота», потирають руки кремлівські автори і
натхненники нового типу війни, у якій міжнародному і місцевому криміналітету
відведено домінуючу роль.

      Що
техніка? Серед людей рвуться міни там і тут, падають осколки снарядів: гине
мирне населення, патріотично налаштовані бійці – найдорожчий  України скарб. Саме цей скарб і муляє тим, у
кого рука завжди тягнулася й сьогодні тягнеться до чужої власності і хто хоче все
те, що видніється на горизонті, зіпсувати до невпізнання. Росії поперек горла
стоїть незалежна Україна. Їй важливо не те, що втрачена житниця і царської
Росії, і Радянського Союзу. Їй важливо те, що наша держава – могутній
військово-промисловий комплекс, таким залишається й сьогодні. Їй боляче те, що
Україна рішуче й безкомпромісно відпливає у вільне плавання. Не можуть сердеги
втямити: Радянський Союз почив вічним сном. А тепер прагнення увійти двічі в
одну й ту саму річку смішні та нікчемні. Он увесь світ став на дибки.

      Моя
добра знайома пані Ольга з Києва й дня не може прожити без вісточок із
Слов’янська. Та хіба тільки Слов’янськ їй болить? «Где бы в человека не
стреляли – пули все ей в сердце попадали» – так про неї кажуть близькі їй люди
поетичною метафорою Едуардаса Межелайтіса. Немало у нас патріотів серед жінок і
чоловіків. Тих, хто має щедру душу і велике серце. Мова йде про сферу
внутрішнього життя людини – її настроїв, почуттів, переживань.

      До
речі, серце, як символічний орган духовності, японці возвели у фетиш: керувати
автомобілем, на їхню думку, треба не руками, а серцем. Отоді і скоротиться
кількість дорожніх пригод. Уроки війни Гітлера із Сталіним довели: щоб убити
загарбника (якщо не ти, то він), також треба мати велике серце: «Я стреляю – и
нет справедливости справедливее пули моей», – здається, так писала поетка –
роки зітерли з пам’яті її прізвище.

      До
моєї ще зранку тихої оселі сторчголов влетів уже читачу відомий Не-я,
нашвидкуруч випив склянку «Трускавецької» і глухо мовив:

–       
Чув? Для того, щоб довести «справжнє» обличчя бійців Правого сектору,
бандити розбили-розтрощили хірургічне відділення лікарні – споруду часів царя,
знищили великий торговельний центр будівельних матеріалів товариства баптистів,
а для розваги засвітили довкілля парочкою особняків. Прямо-таки новітні
варвари, пірати у ХХІ столітті.

На це я тільки й зміг
із себе видавити:

–       
Богохульство ніколи не залишається без отвіту божого: «І буде їм по ділам
їхнім». Оділлються вовкові овечі сльози! Он самопроголошеного мера кинули в
підвал СБУ.

–       
І як ви думаєте, за що?

–       
Кажуть, місто не забезпечив світлом і водою. А може, став своїй же банді
каменем на шиї. От вони і придумали для нього кару – запроторили в камеру його
супротивників. Хай скуштує, почім ківш лиха!.. Можливо, це перший у підвалі
клієнт, який справедливо туди потрапив. А так – скільки там перемелено доль за
все життя – страшно подумати!

–       
І то правда. Арештували не за те, що наркоман, злодій і шахрай, не за те,
що самозванець і бандюга, не за те, що зґвалтував неповнолітню. А за те, що
свідок. Свідки у справі захоплення міста довго не живуть.

–       
Туди йому й дорога. Яка гидота! Хто ж тоді ті, хто «трикольорів» зустрічав
з хлібом-сіллю, лягав під бронетранспортери, називав захисників Вітчизни
фашистами, регулярно носив їжу найманцям і іменував їх «визволителями»? Чи
відповідатимуть вони, як за подібні вчинки відповідали зрадники у 45-му, як
відповів Юда, що вчителя продав за 30 серебреників?..

–       
Вони вже відповідають. Це буде і сьогодні і завтра. У перші дні після війни
гуманітарка збирає велику чергу. Хтось як вигукне: «Он головний комуніст за
допомогою прилаштувався». Кілька дебелих жіночок за білі рученьки – та з черги.
І накивав п’ятами колишній депутат Верховної Ради, перший помічник сепаратистів
по встановленню барикад у центрі міста.

–       
А то є й пасивні, тихі сепаратисти. Приїздять до Києва чи Львова здоровенні
чоловіки з наїденими мордами, просять статусу біженців – набути законного права
на житло і роботу. Вдома у них ворог, недруг, супротивник… Його місто на грані
знищення, повсюди ридання, його сусіди скривавлені, скалічені, вбиті кістлявою
рукою ворога і супостата, а він – причесаний і пухнастий, у пошуках тепленького
кубельця. Одні пики наїдають, другі кров проливають. Нічого собі…

Сьогодні народ стогне. Скоро сміятиметься.
І всіх ворогів будуть убивати сміхом. Наповал. Он з політиків сусідньої держави
ті, що вершинні, над панами пани… Здається, самого Бога взяли за бороду, та з
їхніх діянь сміється увесь цивілізований люд. Та не кожен знає: убиті сміхом не
воскресають у пам’яті людській. Так і лишаються колодою, вкритою бархатистою
пліснявою, від якої тхне непристойною банальністю.

 

12 червня
2014 року

Проснувся рано. Від пострілів на
блокпосту. Не різке, таке собі глухе бахкання: бах-бах і тиша, хоч знову на
ліжко і впадай у сон. Невдовзі з Ямполя, що за Дінцем, неначе далекий грім,
загула канонада. З-за обрію наближається літак. Робить одне-друге коло і падає
у повітряну яму. За мить перетворюється на точку і пропадає у Слобожанській стороні.
Я благаю усіх, які тільки є боги: нехай ворожий вогонь не обпалить нашому
крила, нехай пілоти не прошляплять, як слід знімають картинку, аби дальній
снаряд бодай не влучив у мою хату та упав на дуласті гармати. І нехай наші
вороги усі згинуть до ноги!

Коли вийшов з хати у двір, звуки стали
десятикратно гучнішими, так ніби вуха звільнили від пробок. І постріли з
автоматної зброї і протяжний свист снарядів зенітної артилерії – все вдарило у
скроні і забриніло в голові суцільним шумом. Сувора і груба музика війни.

З боку клаптика понівеченої землі, де
банкували картярі плямистих камуфляжів, проскочив самоскид. За ним
трактор-копач. З усього видно — закінчилися будівельні роботи, й тепер не
місце знаряддям праці серед людиновбивчої зброї.

Після того, як трактор, залишивши сизий
димок, зник за рогом вулиці, дорогою наближалася молода жінка. Не раз її бачив
й раніше, та лише тепер звернув увагу на легку пружну ходу, звабливі вуста і
світлу посмішку.

–       
Дівчино, – вона кинула бровою і всміхнулася, показавши ряд білосніжних
зубів, – вам ніхто не говорив, що не можна у таку погоду без парасольки?

–       
Не розумію.

–       
Осколки сипляться з Неба, вулицею кулі шмигають, а їй – як з гуся вода.

Жінка знову всміхнулася, залишаючись
спокійною, можливо, спокій сама міцно тримала у своїх руках.

–       
А я така, що між осколками й кулями – хіба тільки між краплинами дощу як
нєкоторі.

Жінка лише тепер серйозно глянула мені в
очі:

–       
Від судьби не втечеш… Кому написано від води сконати, того й бандитська
куля не дожене.

–       
Ваша правда. В мені заговорила заздрість. Тут до вікна боїшся зайвий раз
підійти, а вона, красива й розкута як сама свобода, чимчикує вулицею, ніби й
немає ніякої війни – над її головою вогні святкового фейерверку.

Жінка спокійно сприйняла мою філіппіку.
Нахилила трохи голову, долу опустила очі:

–       
Кілька років тому наша вівчарка… Я тоді не була вдома, чоловік визволяв…

–       
Про що ви, я давно забув… За одного кусаного двох не кусаних дають. Про це
не згадуйте. Я не знав, що ви якось з цим пов’язані.

–       
Дякую Вашому доброму серцю… І ще одне: хочу біля вашого паркану поставити
свою бджілку. Он там, – вона жестом руки показала місце під горіхом. Де тінь.

–       
Звичайно, місце не перестоїть, ставте. Може, було б у двір, за парканом
безпечніше.

–       
Я усього на кілька хвилин.

–       
Цікаво, а чому не у себе?

–       
З балкону ви бачите, що там коїться біля мого двору. Сьогодні прийшла, а
вони: «З ялинки стріляв бандерівський снайпер. Ми його вбили. Зайдете і
побачите – у дворі труп ворога». Зайшла. Ніякого не видно трупа. І слідів крові
нема, слава Богу.

За кілька хвилин під’їхала червоненька
машина якоїсь жіночої марки.

–       
Я ненадовго, – похапцем взяла пакет з багажника, хляпнула замком дверцят. І,
ніби виправдовуючись:

–       
Упораюсь у домі, та й в село – там не воюють.

–       
І нас не чуть?

–       
Чути, чути. І навіть видно стовбури диму. Та здалеку так не зачіпає. Ранок,
як звичайно, не солодкий і не млосний, який буває, коли схід сонця грає на
мандалині. Страшно, коли над містом жалю і смутку – таким став наш курортний
Слов’янськ, зарять короткі зблиски пострілів, степом луна докочує грім
розірваних снарядів. Аж мороз шкірою пробігає, коли чуєш стогін землі. Війна
огрубляє душу громадянина, криниця якої й так не відрізнялась глибиною. Іде з
димом і наша промисловість.

Вона перехопила мій погляд на бочку для
дощівки, глянула в Небо, з якого ось-ось бурхне як із відра. Вдарив грім. Жінка
здригнулася.

–       
Вже й не поймеш, – тихо мовила, – чи Святий Ілля по небу, чи наші брати по
рабству вогнем по місту.

Затим відвела погляд і ще тихіше про
когось:

–       
Він завжди повторював: «Святе і грішне – поруч».

Повернулася й пішла до свого дому через
чужу і ворожу, як згодом з’ясується, для неї війну.

 

15 червня 2014 року.

Сьогодні вже п’ятнадцяте, а вона ще не повернулась. Вже
й одностороннє перемир’я оголосили, а її як не було, так і немає. Під крислатим
горіхом машина як червоніла, так і стоїть, а жінка немов крізь землю
провалилася. Ті із сусідів, хто ще не встиг утекти у безпечніше, як Слов’янськ,
місце, «не бачили й не чули». Її мобілка вперто мовчить, ніби хтось у ротову
порожнину запхнув їй здоровенного кляпа. Буває й мобільнику забивають у рот
кляпа, от як моєму – вимкнули електромережу, підірвали телевежу, яка приймала і
передавала лише телесигнал. На гавкіт собаки виглянув у вікно. Останнім часом
доводиться годинами простоювати біля вікна. Можливо, через шкляну прозорість
прийде відповідь і сам не знаєш, на які запитання. Немає сумніву, ми знаємо усі
можливі відповіді, та у чому суть питання – до цього часу й не втямили. Звикли
до спокою й сумирності, а тут щось від розбійництва і сваволі, від східного
витонченого підступництва та віроломства. Тут перед зайдою купа грошей, успіх і
влада. За гроші можна усе купить, заради них можна усе продать: любов,
відданість, ідеали.

            Світла
немає – дзвінок не працює, гавкіт Сірка доходить до хрипоти. Старики йдуть
вулицею з повними торбами – в супермаркеті дають зіпсовану ковбасу. Якщо її
переварить (поки що в нас не вимкнули газ, на сусідній вулиці горить-палає з
розбитого будинку). «Жрать» – каже довготелесий сепаратист, – «можна, особенно
после крепака». Другий каже голосно і я чую: «Страсть люблю чеснок, который
пахнет колбасой». Троє у плямистій одежі стоять біля хвіртки, переминаються з
ноги на ногу. Починають стукати прикладом у хвіртку. Звук розноситься на все
довкілля. В голові враз помутніло, періодично скорочувались м’язи біля лівого
ока, засмикалось праве. Догавкався. Язика треба було міцніше за зубами тримати.
Вже прийшли. Мабуть, один з лопатою, а двоє з носилками… Що це – панічний
страх? Подивився на руки. Пальці не дрижали. Зник і на обличчі нервовий тік.
Зрештою, оговтався і вже впевнено гукнув у вікно:

–       
Айн момент!

А сам придивлявся. Хлопці як хлопці. І в
руках ніяких тобі, як я нараяв, носилок і лопат – чорні карабіни. Карабіни не
такі страшні, як лопати й носилки. Карабін швидше строгий, ніж страшний. Я б
сказав – приємний – виблискує, якщо й сонця немає. І зрозумілий – бах – і був
такий. А з лопатою  – ще і яму примусять
копать. Ото работьонка на тему «Лучше нету того свету». Хто під ворітьми у
новесенькому військовому обмундируванні – через кілька днів, а саме 1 липня,
коли почнеться черговий виток антитерористичної операції, ті скинуть плямисту
одівачку, одягнуть шорти і майку. Виявляється, замінити військову на цивільну
одежу – та це так просто! Як і душу сепаратиста і диверсанта, коли настане
потреба.

Підходячи до гостей непроханих ближче,
побачив двох приземистих, третього – я вже його раніше помітив – фітіль в
окулярах. Тих двох я ніколи не знав, а ось фітіля в окулярах бачив, як роздавав
гроші підліткам, які писали на стінах будівель величезними літерами: «ДНР», «Россия»,
«Фашизм не пройдет», «Вон из Славянска фашизм», «Смерть правому сектору».
Підлітки, які вчилися за підручниками Російської Федерації, і відповідно на ті
цінності й орієнтуються.

–       
Дед, – звернувся фітіль в окулярах, коли я відчинив двері воріт.

–       
Слушаю, внучок, – відповідаю, роблячи розумний вигляд. Очкарик напевне,
зрозумів, що я йому не дід, а він мені – ну ніяк не онук і через те збавив
обороти свого гонору. Саме збавив. З перших хвилин зрозумів і я. Я існую для
нього і таких як він, як шкідлива ідея, а підлеглі, ті два поплічники, що «їли»
його очима – торжество мрій, які в грошах, машині і ще не дай Бог у чому.

–       
Чья машина? – кивнув у бік лапатого горіха.

–       
Не моя.

–       
Мне по барабану твоя – не твоя. Спрашиваю, чья?

–       
Какая-то женщина поставила. Я сказал: пусть стоит. Хлеба не просит, места
не перестоит.

–       
Имя этой женщины?

–       
Не знаю.
Если вы, или другой незнакомец, поставили, я копался
бы в биографии? Вы сейчас не представились, мне
что, от вас отварачиваться? Между прочим…

–       
Мы действуем от имени республики.

–       
Какой?

–       
Заберем в СБУ, там расскажут какой.

 Й нервово
добавив: «Донецкой Народной республики». Після паузи між кашлем продовжив:

–       
Мы подневольные люди. Начальство приказало найти машину с такими номерами,
приказ выполнили. У мадам полный дом вооруженных бойцов украинской армии, мы существуем
для того, чтобы выполнять приказы. Не волнуйтесь, машину в течение часа заберут.
Пусть поработает на благо нашей родины – ДНР.

–       
Выявляется,
– розтягую слово, – вы патриот.

Замість прямої відповіді я почув таке:

–       
Почему, деда, ты такой, а я такой? Не потому ли, что один из нас хочет
больше жратвы, а другой меньше? Я хоть и имею вышку, это тебе не три класса и
четыре коридора, хоть по философии и отлично, а что-то не пойму ХХІ века.
Природа держит под семью замками свои секреты и только на закате жизни каждого из
нас немножко приоткрывает занавесь человеческой драмы. Мне иногда удается
заглянуть за кулисы: для передела мира избран отличныной путь. Никто другой –
мы авторы и исполнители драмы ХХІ
века.

Подумалось: філософе ти нещасний!
Сьогодні, коли я пишу оці нотатки, звалена телевежа на Карачун-горі, добивають
Миколаївську теплоелектростанцію. Планомірно здійснюється план по знищенню
інфраструктури Донбасу. А ти про щось там, брат мій по ХХІ століттю.

Хлопці збиралися було іти на свої
позиції, як у телефоні заспівало. Коротка розмова і чоловіки, вибиваючи бокове
скло, перевертають усе, що можна перевернути у багажникові й салоні та
зникають. Фітіль на прощання підняв руку: «Если смерти – то мгновенной, если
раны – небольшой».

Я не зрозумів, кому адресувалося це
побажання – мені чи собі? Думаю – мені. Терористи – щасливі одним днем:
«Сьогодні я живу і день сьогодні мій»: з ними не можна про щось домовлятись,
від них не діждешся сталих принципів, крім одного – «або пан, або пропав»». Від
мого дому вояки йшли так, ніби двоє несуть на носилках саму Смерть, а Фітіль в окулярах
супроводить з лопатою через плече, як з бойовим автоматом і підморгує якійсь
нафарбованій дівиці…

Дорогий читачу! Усміхніться, хоч на
хвилинку, уявивши картину зі Смертю та наміром закопати. Це уява втомленої
людини, і тим все сказано. Навсправжки Каїнова сім’я гуляє Сходом України, та
якщо й надалі смерті дії виявлятимуться такими нагло смертельними, знайдіть
вуздечку вгамувати її безумний шал.

16 червня 2014 року.

Сьогодні повернулась пропаща.  На тому тижні з’ясувалося її ім’я  і ще деякі подробиці. Молодицю звали Тамарою.
Стримано ставилась до політики і поточних подій: у світі насправді мало що
міняється. Регіонали думали, що втратили владу – вона в їхніх руках. Думають,
пересаджають винних у подіях на Майдані – всі гуляють на волі. Потерпають лише
вожді партії, що фінансують російську інтервенцію, либонь каються. В регіоналів
на очах тане бізнес, що в Україні. І за кордон, де вчаться діти і перебуває
нерухомість, сильно не розженешся. Мене, – казала тоді Тамара, – все це не
цікавить. Як людина мене цікавить людина. А в людини лише тіло. Душею хай займаються
душепастори релігійні чи політичні. А ми, медики, опікуємось лише тілом. Тут
робота з кожним днем множиться, з кожним пострілом додається.

Ключем відімкнула двері і збиралася
заводити двигун, як я у відчинене вікно прокричав:

–       
Гутен морген, мадам!

Вона вийшла з машини, я вийшов за
ворота.

Коли побачив ближче – запекло серце. На
мене дивилися впалі червоні очі, загострений ніс, довгасте обличчя. Підійшла
важкою ходою, кисло всміхнулася, прикусила нижню губу. Хотіла сісти на стільця
– передумала. Щось хотіла сказать – швидко наболіле вилити назовні, та враз
закрила рота. Тільки й мовила:

– Якось потім. Зараз нічого не
питайте. Не треба.

 Вона це казала так, ніби мусить звітувати. Ступила
крок-другий, зірвала вишню. Кісточку від з’їденої ягоди тримала у руці – не
знала куди викинуть.

– Мені було страшно, – глухим
голосом просопіла вона. – Ніколи й не гадала відчути такого страхіття. Страх не
мав якихось конкретних логічних обрисів, просто страшно і все. Якщо я скажу, що
в перші дні боялася за машину, потім помолилася, аби залишитись живою – нічого
не скажу. Страх – це антисила, яка розливається усім тілом і норовить
паралізувати рухи, чи звести їх у стан конвульсії. Я це знаю, як кожен, хто
побував у тому погребі.

Її груди стискалися,
Тамара важко дихала. Після того, як трохи заспокоїлась, синіми губами
прошепотіла:

–       
Визволив один знайомий, колишній пацієнт. Якби не він – сидіть би до
розстрілу. За що? Ні я не знаю, ні вони не знають за що. Страх – це у них
зброя, похлєще системи «Град»…

–       
За всі дні і ночі, проведені там
я забула про сон. У години вічного безсоння я виснувала – жвавість ближча до
смерті, ніж сон.

–       
Десь читала: кожен покидає цей, тепер я знаю – не кращий світ, одиноким. Там я зрозуміла: таке твердження не
зовсім точне. У підвалі помирають наживу, мабуть так догоряє свіча. Тут я помирала вже мертвою, так
трухлявіє верба…

–       
Ніколи не думала й не гадала про огонь патріотизму, який тільки жеврів в
мені. Якби не оцей чортячий полон, я б ніколи не відчула любові до матері
України. Тепер я вже не та. Сепаратисти зробили Тамару іншою… І це правда.

–       
Коли мене побили і я їм сказала усе, що я про них думаю, у ту ніч Смерть
сиділа в моїх ногах. І тоді, при Смерті, я не помирала наодинці. До мене
прийшло розуміння: у державі з багатьма різними народами, які ще не відчули
смаку справжньої свободи, сепаратисти скоро не переведуться. Кожна меншина
шукатиме нагоди отримати гору над іншою. І тероризм не зникне – сепаратизм для
нього – краща поживна речовина…

Попрощалась сигналом червоненького авта.
З того часу я її ще не бачив. Кажуть, сховалася від неоголошеної війни у
Харкові, у сестри. А ще казали, що звістку подасть у вересні, на початку жовтня
– восени. Не встиг порадити їй проконсультуватись у психолога і побажати усіх
гараздів.

 

17 червня 2014 року.

Як для воєнного часу, ще далеко той
день, коли окупанти під тиском української армії кидатимуть зброю, будуть захоплювати
автобуси і прямувати в напрямку Донецька. На 9.08 у місті залишилося два
автобуси. Уже за кілька днів буде зруйнована і спалена майже уся наша вулиця,
обезлюдніють її тінисті тротуари. А поки спокійним ходом іде війна у
односторонньо об’явленому перемир’ї  за
відсутності води і світла, тобто, телефону, радіо, телевізора і ще багато чого.

Якийсь незнайомий молодик, проходячи,
вигукнув: «Победили монголо-татар, победили Гитлера, победим и Путина».
«Провокатор чи дурак» – подумав. – Як на мене, ніхто нікого не перемагає.
Монголи після нашестя і тепер правлять Росією. Німці передали свою фашистську
ідеологію тій-таки Росії. Путін намагається стати збирачем «Земель русских»
фашистськими методами. Так що ніхто нікого не перемагає. Шумахер – і той не
вічно перемагав.

Постукала у хвіртку баба Ксюша, білу
пляшку у торбинці принесла, каже молоко кози цілюще – для такого часу – «в самый
раз». «Чому сьогодні?  Зазвичай вона
приносить у середу, чи я щось наплутав?» Бабуся стара, не знає ліку своїм
рокам, каже, ще до колективізації під стіл пішки ходила. Зараз, о сьомій ранку,
стояла на майданчику трохи непевно, ніби боячись втратити рівновагу, мабуть,
так стоять на ходулях. З великою напругою зайшла у відчинені двері і
попрямувала до ослінця так, ніби щойно у неї вибили милиці з-під одної і другої
пахви. Примостившись на краєчку зручного сидіння, бабуся гачкуватим пальцем
кивнула мені, а коли я наблизився, жестом тієї ж руки запросила сісти поруч.
Через невдало вставлені протези стара на вухо зашамкотіла притишеним голосом:

–       
Фершалку взяли і відпустили. Щось то та значить.

Не відчувши ніякої моєї
зацікавленості, продовжила:

–       
Катька – ота шо ми по воду ходимо, пішла до себе по вишні. Ну й шо ти
думаєш? Вискочив з оттуда, де сторож находився… І хто ти думаєш? Правий сектор.
Всі такі страшні, у вишитих косоворотках і красних штанях.

–       
Та то, мабуть, хлопці з гуцульського ансамблю заблудилися й потрапили на
Катькину дачу.

–       
Ти шо, дурною мене щитаєш?

–       
Ну й далі?

–       
Далі один із них, такий дуже ж таки патлатий із рідікулем через плече, як
крикне: «Ти помниш, стара вар’ятка, як вітаються справжні українці?» «Та я, –
відповідає Катька, – не помню, борщ чи суп їла на завтрік. А те привєтствіє
ніколи не знала, та ще трохи й забула». Отой бандерівець, а то, може, був сам
Ярош, як рявкне, аж голуби знялись у бік рибхозу: «Ану скажи, старуха Ізергіль:
«Слава Україні» – «Героям слава!»».

–       
Вона відмовилась?

–       
По телевізору надивилася, українські канали хоч не включай – все танцюють
та співають вроді робити їм нічого.

–       
А патлатий?

–       
Побив її, ледь ноги доволочила до хати.

–       
Не помітив. Щойно тут проходила – все нормально.

–       
Так її не по морді. По ребрам, ізверги. Ніколи не думала дожить до власті
бандерівців.

–       
Доведеться миритися. Внук ходить в українську?

–       
Нащо вона? Сім год мак не родив і голоду не робив.

Потім подумала і додала:

–       
Воно б ото нічого. Люди вони товкущі: Та піп у них не наш. Молитися у чужій
церкві – гріх.

Було вже шукав приводу розпрощатися з бабою Ксюшею, та
вона зупинила:

–       
Руські смілі. Прожила за кацапом – знаю. Хотів щоб я коня на скаку зупинила
і на пожарі не здрейфила. А я цього не змогла, а він мені тельбухи відбивав,
лупцював як сидорову козу. Перепадало і йому, як нап’ється до потері сознанія.

Бабуся зняла косинку, краями її витерла піт:

–       
Хай йому земля пухом… Осталась одна як палець: ні дитинки ні билинки. Кози
– ото тільки й доходу… На руських надивилися ось недавно під супермаркетом,
коли проводився рехверендум. У косоворотках, баби у сарахванах, медведя за
собою тягають. А наші де? В задниці сидять. Мої рушники, що бабця вишивала,
лежма лежали тоді у скрині, зараз у шифонері. Нікому до них діла. А вони свого
не стидяться. І не стидятьсябалакать своєю. Питаєш за школу? Та навіщо вона нам
така. Руська – вот ето дєло. Куди не підеш і тебе приймають як чєловєка, а не
як якогось гуцька з полонини. Я за ДНР, це за Росію, хай я по-вашому мнєнію й
сепаратистка.

Забираю пляшку з молоком. Все збираюсь
відмовитись від пластикової – хай цідить у скляну. Та ніяк не наважуся – це їй
зайвий клопіт, а вона й так ледь путає ногами.

–       
У тебе хоч окраєць хліба найдеться?

Мені незручно відмовити:

–       
Можу запропонувати пряника.

–       
Збиралася борщувати… Який борщ із пряником?

Виявляється, ось чому вона раніше молоко принесла –
«хліба окраєць».

–       
Вже тиждень, як хлібний магазин не працює.

–       
Я й забула. Без світу нічого нема.

–       
Треба було під танки не лягать…

–       
Хіба ж знаття?

–       
Що не буде вороття?

Бабуся образилась. Не попрощавшись,
важко підвелася і пошкандибала з двору, на ослоні забула й баклажку – так вона
називала пластиковий посуд. Через пару кроків повернулася, обперла руки на
ціпок і незлосливо мовила, трясучи головою:

–       
Е-е, підтоптана Ксюша, всім, хто пользувався її трудом, гімном пахне. Ех,
нажилась – намучилась: пора вже й честь знати. І судьбі должно буть стидно –
отак треба було вміть подрибцюватись.

Через два дні її не стало. Спокійно
відійшла за обрій стара. Кажуть, до останньої хвилини була при свідомості і
ясній пам’яті. На обличчі завмерла смиренність і покора. Завжди рухливі брови
набули спокою, а рот – вічного мовчання.

 Пішли за попом – не знайшли. Кажуть, втік у
Росію: злякався за запрошення в гості російських бойовиків та зберігання у
святому місці зброї, що збиває літаки і нищить танки. Та набої до них.

Війна стерла межу між святим і грішним.
Буря змішала Землю і Небо.

 

5 липня 2014 року.

Цілу ніч безперестанку здригалося Небо і
стогнала Земля. Не діждавшись офіційної допомоги від Росії, на ранок
завойовники зібрали свої манатки (награбовані коштовності) і погнали маршрутом
Слов’янськ –Краматорськ – Костянтинівка, Горлівка-Донецьк.

Після відходу чужоземного війська, яке
не менше чотирьох років готувалося до агресії, місто не оживає. Немає у значної
частини мешканців довіри до Києва, та її, довіри, якщо чесно, ніколи й не було.
Особливо нині. Змінився світ людини, психологи кажуть – ментальність не та.
Сьогодні, коли роль колективу звужується до рівня бригади приватної фірми, на
пострадянський простір виходить розвинена Особистість з її
національно-культурним простором, небаченим індивідуалізмом, або, як модно,
амбітністю, готова вийти на арену європейської цивілізації, не проти й на
світову – «і людей повидать і себе показать».

Те, до чого ми доторкнулись пером – це
не продовження боротьби банди Януковича з демократичними силами Майдану, це
протистояння, конфлікт (чи як завгодно назвіть таке явище) двох культур –
української, яку в Слов’янську іменують бандерівською, і російською, яка на
теренах України так і не набула глибокого закорінення у народні традиції, але
ось уже яку сотню років бореться за своє тотальне панування.

Ото як у позаминулому столітті курський
мужичок перетнув кордон України, щоб на шахті заробити копійчину на конячку,
нічого з того часу не змінилося. Курський мужичок залишився в Макіївці,
Горлівці чи інде, народив синів, внуків, правнуків, вектор культури яких
залишився без змін – Росія.

Фундаментального значення така
орієнтація набула за часів панування ідеології КПРС з її політикою
інтернаціоналізму. За усіх часів відносин з Україною Росія, виходячи з положень
К. Маркса, або окупант, або завойовник, або турист. Швидше за все до останнього
часу була і тим, і другим і третім: не визнавала культури, знущалось над традиціями,
насаджуючи свої, не визнавала територіальної цілісності!

У пресі чи десь там на поважних наукових
конференціях мені не доводилось читати чи чути розмисли про специфіку
руськомовлення в Україні. А й справді, що це за штука російська мова в Україні
і хто її носії? А це ті, хто говорить російські слова з українським колоритом.
У такої мови немає діалектного кореня, а саме він підживлює національний
стрижень і визначає мовний колорит. Завдяки орфоепії (вимові, «произношению»)
виявляються естетичні властивості мови. Не всім подобається мова деяких
мешканців великих міст – слова у них не ллються потоком, як у природній мові, а
стрибають, постійно норовлять вискочити назовні. Якщо вірити Потебні і
харківській лінгвістичній школі, що мова є душа народу, то насправді про що
йдеться? Спотворена душа?

Терористи, сепаратисти, неоголошена
війна… Читач пригадує, як споконвічну проблему Гордієвого вузла вирішив
Олександр Македонський. Великий полководець планував захопити увесь світ, тобто
створити об’єднану країну на кшталт СРСР чи путінській Росії. Не став порпатися
у мудригальських сплетіннях, а вдарив лезом меча – і загадка зникла. Ми кажемо
про те, що меч у руках нової, сподіваємось, демократичної влади – це
необхідність перегляду внутрішніх кордонів України, які склалися не за часів
Леніна – Сталіна, а природнім історичним шляхом. Нехай новий
адміністративно-територіальний устрій передбачить такі відносини бізнесу і
влади, народу і держави, які український народ, окремого українця охороняють і
збагачують. І нехай скінчиться одвічна суперечка між однією в Україні одиницею
і державою. Без позитивних зрушень сепаратизм і тероризм непереможні, так і
залишаються гордієвим вузлом.

Вулицею розбитих будинків, оминаючи щось
схоже на міни, чи самі міни, які ще довго загрожуватимуть життю і здоров’ю
населенню Слов’янська, прийшов Не-я.

–       
Здавалося, – каже гість, – радіти треба – всі залишилися живими і навіть ми
з тобою здоровими. Та чогось не радісно. Ніхто сепаратистів не переміг – вони
відступили. Сепаратисти відступили, сепаратизм залишився, а з ним і тероризм.
Бацили хвороби ХХІ століття приховалися у складках нашого плаття, у валізах,
під нігтем пальця, який тиснув на спусковий гачок стального карабіна…

Сепаратизм разом з тероризмом штурмом
захопили свідомість, з грюкотом вдерлися у найніжніші почуття і зубами
утримували свої позиції у Слов’янську з 12 квітня по 5 липня. Вони наробили
такої біди не лише Донбасу, Україні. Це не локальна – світова трагедія –
боротьба двох непримиренних сил, краща з яких зазнавала поразки. Сьогодні усі
мислячі люди європейської співдружності (і не лише європейської) змушені
відповісти собі і світові на одне-однісіньке запитання: «Що треба для того, щоб
у центрі Європи потухла пожежа війни і такого більше не повторилося?»

Небо насупилось – пішов дощ. Нормальний
літній дощ – такий, про який співається у пісні.

Завершимо наш короткий есей дещицею
романтики – у війну післявоєння мислиться романтично піднесеним. На початку
згадана Прибалтика. Військові навчання там, війна тут, в Україні. Як сьогодні
бачу Калінінград (Кенігсберг) 80-х з його підземними штольнями, що поміж
велетенських кам’яних брил плескають 
темною від холоду водою: чую Кантівські читання в тамтешньому
університеті, прямо з мосту постає могила Канта з погруддям філософа на ній, огороджена
якірним ланцюгом. Могила примостилася біля самісінької стіни кафедрального
собору, що ніби вгруз у болотисте прибережжя якоїсь річечки та усією своєю
готичною величчю, мов стріла, рветься проколоти Балтійське Небо. Здалося, то не
шпиль собору – то щогла корабля Європейців, що разом з Українцями, які пливуть
до свого європейського Дому, у важке, але гідне Людини майбуття.

7 липня 2014 року

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!