Шлях прокладається в мені

 

2 лютого – роковини смерті Миколи Біденка

 
Раїса ТАЛАЛАЙ
 
Вихована на традиційній класичній поезії, я ніколи не любила верлібри. Але недарма мовиться: ніколи не говори «ніколи». Кілька років тому мій «Титанік» поглинула добірка Миколи Біденка, надрукована в «УЛГ». 
Більшість творів цього поета важко назвати віршами. Це радше філософські пасажі у метафоричних шатах. Але читати їх для мене означає рости і удосконалюватись. 
Останню збірку, написану Миколою Біденком і готову до друку, загальмувала його нагла смерть. Спроба видати книжку після смерті поета за кошти КМДА провалилася: нове, серйозне і глибоке частіше відлякує, ніж приваблює. Його естетика поки що для багатьох читачів чужа. Біденка можна назвати поетом самотності, бо над ним – як свого часу над Бодлером чи Рільке – тяжіло читацьке нерозуміння його внутрішнього світу.
 
Творчість Миколи Біденка вимагає роботи і душі, і розуму. Любителям легкого споживацького чтива, де все зрозуміло від першого до останнього слова, де не треба напружувати внутрішній зір і все відповідає душевному комфорту, її не зрозуміти. Його вірші спонукають згадати Бодлера з його принципом синестезії (це коли у віршах кольорові асоціації, звуки й запахи виражаються одне через одне). У Біденка свій синтаксис, спрямований на подразнення і збагачення асоціативного мислення, а отже і втечу від прісної одноманітності. Його письмо нагадує творчість поета-нонконформіста Станіслава Вишенського, якого він вважав за свого вчителя.
Біденко – поет парадоксальний і позірно недорікуватий. Для нього не існує жодних табу. Він препарує душу, як паталогоанатом – тіло. Чи йдеться про любов, віру, чи про самотність, зраду, смерть. Доскіпливість і заглибленість – одні з домінуючих рис його поезії, хоч він і пише:
 
…коли невідоме розкриває пащу ширше ніж наша сутність
і блаженні натоптуються в спасенний ковчег віри
я обираю незнання в ньому більше правди
 
Поет свідомо ламає речення, порушує правила, ігнорує розділові знаки, уникає не тільки рим, а й ритму, які –  часто мимоволі, – мов санчата з гірки, несуть до заключного акорду вірша, проминаючи важливі деталі, барви, знаки і символи. Мета Біденка – занурення читача в глибокі шари підсвідомості. Кожне слово поета запліднене енергією його душі («я не знаю як розкласти себе на слова і не обікрасти душу»).  Він усвідомлює ускладненість своєї мови («як тяжко спростився світ»), але не поступається читачеві, спонукає його до активного думання. Кожний написаний ним рядок подібний до високої сходинки. Деякі твори Миколи Біденка незрідка здаються неприступними (інколи прямовисними) скелями. «…те що ви здатні зрозуміти // просто не варто говорити» – вважає поет. Але духовний альпініст, який здолає ці скелі – отримає і небо, і землю в іншому вимірі, іншому масштабі. Слабкі ж духом чи ліниві залишаться з тим, з чим прийшли до підніжжя.
 
є речі робити котрі – вища мудрість
але говорити їх – повна дурня
 
Як не дивно, навіть недорікуватість поета вивільняє енергію душі й освітлює глибини, про які ти й не здогадувався.
 
…але розуміння передбачає межі і міру
осмислення і болісне відчуття кінечности, я ж
хотів би щоб ви насмілилися дарувати собі
безмежжя почуття щастя через відчуття, через переступ
усіх кордонів, бути сяйвом бодай одну мить свого життя
а розуміння – воно прийде потім, у вигляді
світла назустріч сонцю, назустріч першому
слову
 
Він шукає, ламає усталене й інерційне. Та, хоч і пише, що «недавно здавалось – осягнув як пройти крізь стіну але формула спрацювала в підлогу», завдяки силі духу виривається зі своєї спричиненої недугою в’язниці.
 
…коли щось з трудом переходить в хтось
крізь лупу болю вдавалось
осягнути смисл цього болю
котрий безпорадний в тому
що робить зі мною
 
Біденко допитливий і глибокий поет, у якого, «як в Бога і ще стократ було слів», слів, що володіють ефектом зачіпати підсвідомість читача, залучати його до співавторства, наділяти даром прозріння, що як блискавка, в одну мить здатне осяяти усім –  «вертикально неповноцінним і  горизонтально неспроможним» –  і висоту, і глибину, і ширину, пекло і рай, і те, що за межею  нашого розуміння:
 
…приходить бачення-видіння –
словам відмовлено
і настає біль поза частинами тіла –
словам відмовлено
і життя витікає крізь звукоподоби мовчання
 
Та, «щоб освітити в тобі цю мить всевишній мусив щось спалити». Біденко вибудовує образ світла – з архетипу вогню. У цій проекційній поезії бачимо долю самого поета: життя – горіння, творчість – світло, видобуте з  темряви. Звідки ж черпав поет запаси душевних сил? Без найменшого натяку на парадокс – з любові.  Він був повноцінніший за багатьох фізично здорових. Тілесний біль не  тільки не зламав його, а зміцнив духовно, обдарував пристрасним стооким баченням суті речей та явищ. Його фізична вада допомагала йому не просто зосереджуватись, а повністю сублімуватися у світ своєї багатої уяви. На це здатні лише справжні поети. Його поетичні образи несуть множинні ознаки новизни, вони феноменально живі, діяльні. І шкода, що інколи вірші поета посічені чужинецькими, не властивими нашій мові, осколками ненормативної лексики.
Найбільший біль Біденка – Україна:
 
Україно моя смутку надії
чом з грудей на волю не просишся
до любові – ой ні – не дотягнутися
вся ж надія моя
на вселенський біль
 
Особистий фатум поет пов’язує з фатумом материзни:
 
кажуть природа відпочиває на дітях, на внуках,
а тут вирішила відпочити просто в мені. чий же я
такий правнук поганий? що вони там накоїли за
триста років братської неволі, куди мене
шматками відправляє моє серце?
 
Йому болить Україна («не має України на цім світі / вона квилить у неприкаяній душі») і цей біль такої сили, що наділяє поета даром передбачення. Ось фрагмент вірша з книжки «Біденко і літери», виданої у 2013 році:
 
нас всіх роз’єднує брехня
по києву хитаються хрести
де дорога в україну? – безпорадні
та ви питаєте того хто вже нікуди не веде
я обганяю світло знаю темінь фраз
бачу як ви сходитесь в освічену безвихідь
ні чорта ви не знаєте
ні хрена ви тут не можете
повітря буде роздерте пазурами димів
україна вмиє свій лик чорною скам’янілою кров’ю
і суки українці
нарешті стануть на повний зріст
по коліна в крові
тільки посмішку ми вам зробимо
якою ще ніхто не всміхався
з усієї ненависті люблю тебе
україно
 
Йому, заручнику невиліковної хвороби, було незмірно важче, ніж іншим. Та й чим серце могло заспокоїтись, коли «поводирі не потрапляють у правду», «мертві більш схожі на людей, ніж живі», де «ніхто не навчить умирати будуть учить убивати», а «наша армія береже патрони / міліція мене бере… же?»… «Невиліковні думки» давлять. І тільки мужня воля завертала поета у безмежний простір душі, уберігаючи від падіння. Себе, своє місце на землі він, прикутий до «паралелей», «меридіан», вибудовував словом! Це його вертикаль, його людська гідність.
Творчість вивищує Біденка до повноцінності і безцінності. Він пізнавав світ третім, духовним оком: «короткозорість сягає по окуляри сліпота відкриває нові світи». Поет не тільки не боявся допитуватись, «куди вибудовується наш шлях коли будівничі розбирають каміння по пазухах, а людство не може користатися з людяности», а й різав правду в очі, дорікаючи нам, сильним і здоровим, за бездіяльність: «на світі  менше лиха, ніж вашої жури», називав наш менталітет  менталітетом «благополучного самогубства».
А яка надзвичайна  мініатюра «Хрест»:
 
так багато страждальців його приміряло
на людях як раму для своїх заслуг
що він перетворився на мундир
 
Уся творчість Біденка продиктована і насичена болем.
 
лежу у вікно
безмежні стіни мої
вже другу ніч у грудях пече
та біль мій не там де болить…
 
Книжку можна було б сміливо назвати «Тисяча відтінків болю». Тисяча… з перевагою душевного: «мука іде зсередини, тягають мурашки біль свій, ближче до неба підносять…», «стане душа під горлом мов сирота під дверима».  Наводити приклади, здавалось би, немає сенсу – це кожен вірш. Але не можу – настільки безстрашно, вибиваючи клин клином, він торкається цієї теми. Його серце розсипається «на цифри в непролазних скелелазках кардіограм», але поет мужньо піднімає голову, щоб подивитися у «огняні очі ще незаміжньої смерті», яка уподобавши його ще шістнадцятилітнім юнаком, зламала хлопцю хребет і стала за вірну і ревниву дружину на ймення Біда.
 
учився я жити а снилася смерть
прийшла а не може торкнутись
занадто юна
не знає що станеться
коли її пустка знайде тут кінець
аж стане початком зачаття чи воскресіння
коли з мене прокинеться вщерть наповнена жінка
душею і/або життям
 
мені хоч розірвись між вами
 
Він пише: «я зі смертю живу… я ношу смерть у собі… я часом кличу її няня. але як тільки не зовуть її, зовсім не уявляючи, хто ж прийде насправді».
У ситуації, коли нічого не можна виправити на фізичному рівні, поет занурюється в духовний світ, шукає протиотруту, перетворюючи смертельне у вакцину, і, як справжній філософ, доходить висновку: «це я для болю тільки мить», «здається мені, все можна лікувати собою». Він навіть знаходить позитив у смерті: «в живому завжди поєднується несумісне // єдності здається досягає тільки смерть», «може не треба бездумно боятися смерті, коли тебе оточує таке поглинуще життя і зовні, і зсередини; коли марно намагатися відрізнити творця від мучителя», «не бійся правди – вона приходить після смерті», «ми звикли покладатися на смерть вона відповідає на всі запитання». Окремі сентенції Біденка свідчать про його обізнаність з філософією екзистенціалізму:
 
побачити ніщо
навіть нострадамусам вдавалося лише нашими очима
 
Смерть – це оновлення, вивільнення від усього дріб’язкового і тимчасового («крила свободи вивільняються смертю»), біблійний початок нового життя, «мить щастя». Він навіть виводить формулу: «енергія вмирання рівна енергії народження». На відміну від Рамона Сампедро, героя фільму Алехандро Аменабара «Море всередині», доля якого схожа з долею Біденка, Біденко хоче жити. Він призвичаївся до смерті. Він знає, що вона поруч і вдень, і вночі, але не ремствує. Він її ігнорує і живе повноцінним життям. Живе гідно.
 
біль перестає бути стражданням
як тільки в безмежжі незнання
зникають найменші сліди смислу
котрого ти набув своїм життям
 
ось так воно вмирати
щоб смерть втомилася і вибухнула
як мить щастя
 
серед усього мертвого
я бачу тільки дар
– брате мій сину мій)
його повіки відкриті
навколо намальованих очей Бога
– Бог живими не дивиться)
Він сіється в мене світлом
а я темний мов земля
бо світло не має свого шляху
шлях прокладається в мені
він назавжди залишиться мною
тепер мені цим шляхом мандрувати
холодними ногами
любові
 
а зворотня дорога називається жаль…
 
Знаю: у житті Миколи Біденка був такий нестерпний біль (йому випало пережити не тільки батьків, а й молодшого рідного брата, якого він безмежно любив), що у голову приходили страшні думки, і поет не завжди «був надто безпечний у своїй глибині». Про смерть йдеться у багатьох віршах. Навіть назва однієї з книжок поета «Ліки зі смерті». Смерть для нього водночас і Муза, і кохана: «великі слова найкраще розмножуються, якщо їх запліднюють смертю».  Любов у нього  «завжди молодша смерті».
Щодо рядків та віршів на тему кохання – їх небагато і вони гіркі («біль кохання глибший від ножа»),  подібні до виразок, що ніколи не загоюються. Він захищався від них іронією («ви ж розумієте жінка і темрява – це наше світле…», «вночі всі жінки гарні // хоча деякі засинають раніше // ніж спрацьовує це правило») або ж сарказмом :
 
чоловіки народжують жінок в себе
через муки вростання чужого
між головою і серцем
щось стоїть на виході душі
хто пробував перекусити пуповину
перегризав собі горло
 
На жаль, не знайшлося йому такої самовідданої люблячої жінки, яка б пішла за ним в його фізичне каліцтво, як колись декабристки в Сибір за своїми коханими. Та як багато сказано ось цими рядками:
 
поламалось твоє серце…
ти мовчки дивишся на мене
і бачиш все менше і менше
 
Цей чоловік був гідний і любові, і самопожертви. Проте «де тільки не знаходив я любов – пише він, –  один бог міг би більше але зрада йшла моїми слідами» і саркастично: «розширення точки G до 3G якщо чужу шизофренію описати своїми словами  може виявитись що це ваша любов».
Поет хіба що у мріях міг любити жінку. Жінку, створену ним самим.
 
крок до жінки означає безодню
а там в глибині примарний образ
який ми вперто творимо
десь у віках загубивши галатею
та ступивши в мілководдя танцю
чи дотягнеться чи видихне
твоя душа живинку в мармурові губи…
 
Що ж до земної жінки, то вона, в силу трагічних обставин, здавалась йому «ще однією спробою темряви в країні щасливих людей»:
 
…тобі завжди важко було
підбирати вираз обличчя
до наших стосунків
 
воно було найпрекраснішим
з того що я не міг бачити
 
або:
 
пам’ятаю як вона тоді сказала – я ж не знала…
і видих розбитий об скло
мов втеча смертника від помилування
 
і знову тільки ніч ніч ніч
і не розвидниться мені…
 
 
Микола Біденко зазвичай старанно маскує свою ностальгію, але вона то тут, то там незайманими пролісками пробивається крізь його штучний сніг: «скільки скільки у дівчини пелюсток цвіте?», «місце де чоловік торкається жінки – початок весни», «…наповнить цю наскрізну пустку тільки жінка… мелодія сопілки…». Чи оця його надзвичайно зрима і чуттєва «недотикальна (!) ласка»: «…по вигону шиї незабудковий дим // в дотик пальцями вверх провела // струм по шкірі»), яку, отямившись, поет перекреслює скепсисом чи брутальністю, «сплюнутим словом пригашує сяйво»: «любов це прохідний двір типу незаймана вона не вертає але приходить і забирає», «коли вас не попередили що люблять ви почуваєтесь ніби вас ґвалтують». Але сніг таки тане:
 
все пам’ятаю лиш звати не так
ніхто не дав мені менше
нікому я не був настільки вдячний
 
Поет точно і глибоко означив свою самотність:  «я стою мов пустка повний мов число»,  «якщо ти один – то вже ні для кого».
Складні у нього і стосунки з Богом:
 
хтось вивихнутий на хресті
і правильний мов мікроскоп
посилає в мене ангелів
з вітамінами за пазухою
а душа ревнує
до того першого яблука
що так рішуче обірвало фіговий листок
мучителю мій
віддай моє яблуко
бо не рай ці білі простирадла
якщо після мене тут залишаєшся ти
 
Стосунки від смирення – до сарказму й бунту: «серед безлічі молитов мене не чути // бог вірить у мене тому не дає нічого», «Господи я тебе прощаю»,  «мені в тобі як в доадамовій колисці», «господи мій нещасних прийми від мене», «найперше пожираємо тих, кого любимо. тут ісус свого добився – ми таки любимо ближніх», «…жоден чорт не купляв мою душу // Господи давай поторгуємось з тобою», «хренові твої діла Господи якщо їх треба робити через людину», «поможи собі господи».
Микола Біденко чудовий майстер іронічних та саркастичних афоризмів: “сьогоднішня правда може стати вчорашньою помилкою”, “що приходить з кров’ю відходить з душею”, “але ж хоч який цінний соболь а шкури власної не вартий”, ”бути собою занадто тісно”, “пошуки смислу ламають іграшки”, “правда і кривда одна матрьошка”,“хочеться простити всім але мертвим легше”,“траву витоптують стада, а ріжуть по одному”,“у жінки найбільші проблеми через жінок”, “смерть вічна тому життя ніколи себе не доконає”, “стверджувати що немає любові варто лише переконавшись що вона є”, “тіло не підлягає моралі”, “розум розкладений на шахівниці а чорні і білі грають в одне”, “на всю довжину темряви тягнеться мить що просвітлює життя”, “любов проти вічного злочин похвалений богом після покарання”, “те що безсиле ненавидить усе”, “наші матері народжуються для нас як і вмирають незаймані”, “всі твої глядачі приходять зі своєю п’єсою”,”щоб показати більше мусиш казати менше”, “мертві поети найкращі але пишуть живі” і т.д.
Вірші Біденка багатовимірні. Щоразу, перечитуючи той чи той вірш, відкриваєш все нові і нові обрії, барви, грані, ракурси… Поетові, поселеному у «інвалідольний простір», підвладні були непрозірні глибини. Його тексти асоціативні і лінійні, відкриті і закодовані.
Вірю, що творчість цього поета в скарбниці української літератури залишиться непідвладною ні Часові, ні Смерті. Ми ж тільки на початковому етапі освоєння цієї складної поетики. Ґрунтовне прочитання літературної спадщини Миколи Біденка – попереду.

№2 (190) 27 січня 2017

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал