Школа Віктора Костюченка

Нещодавно видавництво
“Веселка” відсвяткувало своє 80-річчя. Захід відбувся в приміщенні
Національного музею літератури, у невеличкій затишній залі, прикрашеній
“веселчанськими” знаними виданнями та ілюстраціями. З-поміж побаченого кинулися
у вічі книжки, що їх підготував до друку і я. Зігріло серце… (Даремно, еге ж,
виявляється, не топчу ряст).

Ген-ген
коли то було, як мені, молодому та зеленому, поталанило влаштуватися на роботу
до цього відомого вітчизняного видавництва. Станіслав Тельнюк та Микола Сом
звернулися були до тодішнього директора в-ва “Веселка” Віктора Костюченка, щоб
узяв мене, початківця-письменника, до себе на роботу. (За що дотепер уклінно
вдячний Станіславові Володимировичу та Миколі Даниловичу). Віктор Андрійович на
те відповів, що посади редактора у видавництві нема, хоча, є вакансія молодшого
редактора в щойно створеній редакції літератури для старшого шкільного віку.
Прикметно те, що до мене і після посаду молодшого редактора ніхто з чоловіків у
в-ві “Веселка” не обіймав. Прерогатива віддавалася найкращій половині людства.
Проте ж я погодився був і на “жіночу” посаду, позаяк мені, вже одруженому та
батькові первістка, слід було десь працювати, щоб утримувати сім’ю.

Так
я потрапив до колективу “веселчан” в середині вісімдесятих років “радянського
століття”, де трепетно зберігалася національна українська ідентичність і
формувалася думка у колі творчих осіб, як з-поміж відомих письменників,
художників, перекладачів, так і технічних працівників. Я, до слова, був
наймолодший у тому вариві думок, ідей, аби ж до читача потрапила цікава й
ошатно видана книжка. Треба сказати, що “веселчанські” видання виховали не одне
покоління національно свідомих українців.

Звісно,
що недовго затримався я на посаді молодшого редактора, бо завдяки старанням
досвідчених колег хутко опанував хист редактора й підготував до друку не один
текст як маститих класиків, так і початківців. Любов до формування та “виходу у
світ” книжки завдяки рокам, що провів замолоду у в-ві “Веселка”, залишилася у
мене повік. Місія видавця, видається, дуже почесна.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Є
що згадати про ті роки, проте нині хочеться сказати кілька слів про Віктора
Андрійовича Костюченка. Власне завдяки його вмінню та старанням тоді у
видавництві панував український творчий дух. І вітчизняна книжка мала повагу у
світі. Сказати, що з Віктором Андрійовичем я спілкувався часто, буде неправда.
Проте кілька штришків запам’яталося. Скажімо, коли померла його мама, поїхало
нас з десяток чоловіків-”веселчан” до Ніжина допомогти з похованням. І бачу я
на міському цвинтарі, що майже всі надгробки змережані російською мовою, а на
могилі батька Віктора Андрійовича та й уже матері викарбувано українською.
Комусь з присутніх шепнув про те на вухо. В.А., виявляється, почув, і вже через
роки з доброю, трішечки з лукавинкою, посмішкою сказав мені: “А ти, Ярославе,
уважний”.

Віктор
Андрійович був вимогливий і чуйний керівник. І не зважав на регалії та звання
письменників.

Недавно
пішов з життя відомий письменник Всеволод Нестайко, також з когорти
працівників-“веселчан”. Всеволод Зіновійович уже вийшов був на пенсію, коли у
видавництві виходила його книжка п’єс “Слідство триває”, що випало мені за
честь готувати до друку. Не з усіма моїми редакторськими заувагами погоджувався
знаний і маститий письменник. Навіть на високих тонах узгоджували з ним деякі
речення, відтак В.З. розгнівано пішов до директора, щоб “ішло геть усе так у
тексті”, як написав автор. На що Віктор Андрійович узяв рукопис В. Нестайка з
моїми правками, уважно переглянув і по-доброму сказав Всеволоду Зіновійовичу:
“А редактор правий…” Мені відлягло від серця. А Всеволод Зіновійович у
притаманній лише йому ролі блискучого актора доброзичливо подав мені руку:
“Нехай буде гречка, клятий націоналюго”. Ішлося ж про те, що я наполягав і
домігся свого: виправити русизми в прямій мові героїв, на що В. Нестайко
попервах уперто комизився, мовляв, так розмовляють на вулицях Києва прототипи
його героїв…

Відтоді
минуло багато років. Як видавець підготував я до друку й видав з сотню книжок
(а мо’ й більше), був на посадах редактора і головного редактора не одного з
видавництв, і завше пам’ятав школу Віктора Костюченка, що пройшов у в-ві
“Веселка”. Про те й розказав ось недавно, на ювілеї видавництва, красивому
сивочолому чоловіку, який уособлює для мене зразок українського видавця. Звісно,
тим уособленням вважаю В. Костюченка.