Нинішні політичні реалії з дилемою «Cхід» чи «Захід» не такі вже «нинішні». Вони були «сущі» кожного разу, як тільки Україна намагалась зробити чи навіть робила свій крок до незалежності.
Не йду в глибоку історію, а обмежуюсь на двадцятому столітті, в якому жив і діяв, на жаль, ще недостатньо широкому загалові сьогодні знаний поет і воїн, унікальний Євген Маланюк. Точніше, зосереджую читацьку увагу на дискурсі «Сходу» та «Заходу» в його публіцистичній і поетичній творчості. Чи не всі його поетичні збірки та два великі томи «Книг спостережень», а також нотатникові записи в контексті названої проблеми пронизані поглядами на відкриті або «приховані» аспекти життя і поведінки, культури і психіки російського народу як опонента та антипода Заходу. Він аргументовано доводив, що на західноєвропейську літературу ніяк не впливали Достоєвський і Толстой, хоч Захід їх знав. На його переконливу думку, південь України дав Європі, а тим паче самій Росії, значно більше. У цьому сенсі він покликався на Нобелівського лауреата Івана Буніна, на Гоголя, Чехова, Купріна, Маяковського, Ахматову та інш., які несли в собі духовну плоть українського Півдня.
Аналізуючи у цьому аспекті творчість Є.Маланюка, чітко розставила наголоси Юлія Войчишин. «Хоч Маланюк, – вважає вона, – прихильно ставиться до деяких російських літераторів, своїх сучасників, як Бунін, Блок, Ахматова, Волошин, Ходасевич, а особливо Гумільов та інколи піддавався їхнім впливам, все ж був переконаний, що росіяни, як він їх називав «москалі», ніколи не змінять своєї віри у велич і месіанізм своєї імперії».
До речі, щодо месіанізму Росії подібне також відчувалось у період розвалу Радянського Союзу. Чи не всі російські письменники, яких ми вважали своїми, проукраїнськими, а наша воістину «рухома естетика», себто догідлива критика, не втомлювалась на всілякий бік їх славити як інтернаціональних братів «з печаттю» українолюбів, як тут же вони заволали проти української державної самостійності. «Єдинонеділимство», – тоді ми почали згадувати Маланюка, – «характеристична доктрина» чи не кожного москаля, що «епідемічно ширилась по Першій світовій…». Його характеристики «старшого брата» були такими актуальними й в усі інші, особливо, переломні часи нашої «спільної» історії. Від цієї проблематики Маланюк не звільнявся ніколи і як громадський діяч, і як письменник. «Віра в російський месіанізм, – ні на «йоту» він не сумнівався, – впоєна в цілу московську націю, віра спільна москалеві й общеросові від Достоєвського до останнього тульського мужика і являється тією страшною силою, що утримує й далі в загальних контурах ту абсолютно-ненормальну, невідомо як існуючу потвору, якій ім’я Росія, а нині СССР». Нема сумніву, що в часи теперішні Є.Маланюк хронологію осуду єдинонеподільної кремлівсько-шовіністичної потворності продовжив би і до вислову «а нині СССР» ще додав би а «нині путінська Росія…».
Звичайно, цьому імперсько-традиційному «єдинонеділимству», а сьогодні, за умов путінсько-московської ненаситної агресії, «ампутувань» чужих територій, лжі, брутальності, фарисейства і цинізму, навпаки, «подільності» – розпаду, розчленуванню України сприяє, за виразом Є.Маланюка, «тип національно-дефективний, скалічений психічно, духово, а в наслідках, часом – і расово», себто наш рідний «перешиванець»-малорос фобієстично підбитий проти всього рідного. «Жар Європи», сподівався поет, випалить азійську «проказу золоту», «щоб над ланами України засяла Ханааном Русь». Та замість цього шляху, не без підстав, болюча поетова риторика, яку маємо у вірші «Батьківщина»:
Як до тебе протоптати тропи?
В сивій млі спостерегти мету?
Чи ж пропалить синій жар Європи
Азії проказу золоту?
Ось мовчиш незбагнена, незнана,
Мов прозорий жовтень, нежива, –
Що ж тобі – прокляття чи осанна?
Мертві звуки, неживі слова.
Рівний простір в язвах позолоти
Залягає площиною піль,
Тільки часом – Твій єдиний готик –
Повстають жертовники топіль.
Перетявши безнадійний позем,
Вносячи мірило у безкрай,
Що завжди беззахисний на грози
Сумно мріє про майбутній рай.
У 30-ті роки, тоді, як у Маланюковій поезії до України, сказати б, домінувала «ненависть крізь любов» чи «любов крізь ненависть», тоді, як він в українську «далеку синь» «обрій відчиняв» і «в сонцеокий день крізь дим далечини» «ковтав» Батьківщини «подих любий», він Україні докоряв, але докоряв із патріотичного до неї обов’язку, з синівською розпукою, з бажанням спрямувати її на інший шлях. Цей докір мав бути для неї «застриком» порятунку, духовним оздоровленням:
На узбіччі дороги – з Європи в Азію,
Головою на Захід і лоном на Схід –
Розпростерла солодкі смагляві м’язи
На поталу, на ганьбу земних огид.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Не стомилaсь лежaти шляхом,
Кочовничий крок, видно, легкий.
Тaк тепер – зі Сходу нa Зaхід,
Як тоді – із Вaряг у Греки.
Не стомилaсь – лежиш простертa,
Тяжко гупaють в древні груди, –
Лиш – лунa. Ні життя, ні смерті.
Довгий сон вікової отрути.
Далі за сюжетом п’ятивірша «Полин» (зі збірки «Земля й залізо»), з якого зацитовано ці рядки, «посмертне ім’я «Ленін» вже обертається в «Петро». А ще згодом, через дев’ять літ, у збірці «Перстень Полікрата» (1939 р.) вміщено триптих «Батьківщина», третю частину якого хочу навести повністю, бо жодний коментар їй не дорівняється; у ньому губиться те, що здатна вміщати у собі поезія:
Там висхла жінка, кулями прошита.
Дитина квилить. Доки тліє тьма, –
Ти колоски скривавленого жита
Стрижеш на власній ниві крадькома.
А підліток ще з теплої рушниці
Зміряє в батька. І рятує ніч.
Чому ж це серце з плоті, а не з криці?
Чом блискавки не б’ють з запалих віч?
Чому ж не спалить землю, що у скверні
Втопилася й просякла нею вщерть?
Чи знов колюча мідь наїжить стерні
І закує залізо мертву твердь?
І смерть вже тут не косить, тільки дмуха
Із пельки вовкулачої гниттям,
А ген десь соловецька завірюха
Морозним пеклом спалює життя.
Господь забув сю землю, й многогрішні
Розвіялись апостоли її,
Щоб гірко згадувать, як квітнуть вишні,
Пливуть жита, і плачуть солов’ї.
Господь забув і відвернув обличчя,
І от земля запалась, як труна, й
Й над пусткою її удвох владичать
Антихрист і неситий Адонай.
У Маланюковій історичній ліриці час рухається, він має свою тяглість від часів давніх, навіть прадавніх до поетової сучасності. Візії його історико-семантичних текстів найрізніші, скажімо: піднесено-героїчні, оптимістично-бойові, патріотично-одержимі тощо. Немало «послань», як уже вище зазначалось, докірливо-осудних, кулішівського контексту: «Народе без пуття, без честі, без «поваги». Правда, надибаються й протилежні нотки. Наприклад, у вірші «Там висхла жінка…» звучить не осуд, а відверте співчуття: «Господь забув…», а «неситий Адонай»-Сталін з голокостами і депортаціями, зі скаліченою мораллю, зруйнованою психікою («підліток з рушниці зміряє в батька») розпинає Україну.
Вже у 20-ті роки, коли для порятунку від більшовицького свавілля решти воякам української армії «тяжким хрестом лежали шляхи» на Захід, кордони якого відкрив славновідомий Масарик, Маланюк писав:
Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: на Захід… На Захід…
На Захід…
І услід — реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?
Процитовану поезію «Не забути тих днів ніколи» доповнює поезія «13 листопада 1920 р.». В обидвох випадках образ «ридальних вагонів» повторюється, але не дублює художньо-семантичної конотації:
Степ тремтів від залізного зойку війни,
Степ стогнав – гомін лунко котився гонами, –
Воскресали так страшно пророчі сни
І на захід ридали вагони.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Степ підвівся і втілився в древній хаос,
І посунув на нас в гостроверхих татарських
шапках, –
Ось все ближче, все ближче – вже вершники
в балці – ось! –
Вже летять перетяти нам шлях.
…Дону синього не пощастило зачерти.
Руська земле! За шоломянем єси.
І на захід, на захід ридають вагони з хаосу
і смерті,
З апокаліпси піль Твоїх, з пекла Твоєї краси.
На Маланюкову націонал-поведінку сенсу: «Європа – Схід – Захід», звичайно, мав свої впливи Д.Донцов. До речі, Маланюк між собою і Донцовим завжди держав «субординаційну відстань». До його 75-ліття він написав лаконічне, по-своєму афористичне есе «Дмитро Донцов», в якому і на схилі літ, 1958 року, дивувався донцовською присутністю в українському націонал-визвольному русі. «…Часом аж страшно стає на саму думку: – писав він, – а що, якби «отого чорнявого» студента з Таврії забракло у нас на початку 20-х років ХХ століття» .
Не з перебільшеним захопленням Є. Маланюк, оглядаючись на прожите і пережите, уже з вершини своїх літ атестував Донцова словами: «У Д.Донцова гарячий таврійський темперамент, жагуча пристрасть бійця і неподільна любов-ненависть південно-українського серця. І цього не злагодили ані велика формальна ерудиція, ані максимальне часами напруження інтелекту, ані намагання обмежити розмах інстинкту холодними границями розуму, ані, врешті, постійна, якби «підсвідома» свідомість потужної ролі розуму в чинній політиці.
Контроверсія розум – серце, інтелект–інстинкт в писаннях Донцова перебуває постійно… Його расовий інстинкт, його національна інтуїція, його жагуча нетерплячість змінити чи приспішити біг історії, його допінгування оспалої й вайлуватої сучасности – поглинають його майже до решти. Політичний публіцист постійно відбиває енергію й наполегливість політичному мислителеві» .
Ця об’єктивна похвальба з Маланюкових уст на адресу Д.Донцова прозвучала як підсумкова оцінка наукової і громадської діяльності великого українського Таврійця. А 1935 року, коли ім’я Донцова було популярне не тільки як редактора Літературно-Наукового Вісника, а й автора виразно-самобутніх, а тому для багатьох дискусійних наукових праць, Маланюк присвятив йому вірша, у якому образ давньогрецького історика, політичного та військового діяча Ксенофонта Афінського, учня Сократа, сприймається за своєрідний аналог Донцова.
Крик Ксенофонтових фаланг
На подих простору і солі —
І ось реве бурунний лан
Рабом вітрила і бусолі.
І розгортається безкрай,
І ширшає сапфірне коло.
Грай, вітре, перемогу! Грай,
Як пристрасть простір поборола,
Як обрії перемогла,
І сказ стихій — в руках побіди.
Ген майорить бузкова мла —
За нею сплять скарби Тавріди.
Від Донцова чи не від нього Маланюк «захворів» державницькою та суспільно-політичною, а особливо військовою орієнтацією на Рим – питання, сказати б, збоку, – але для кожного із них стародавній Рим був взірцем. Врешті, Донцовська наукова історіографія цього не заперечує. Є. Маланюк у вже згадуваній статті «Єдинонеділимство» писав: «Рим, так чи інак завоювавши певну країну, ніколи не порушував її етнічної, ба й національної структури. Рим залишав підбитій країні її культуру й культ, отже, не втручався в її релігію, ніколи не нищив її мови і зовсім не накидав своєї… Рим наставляв свого проконсула чи прокуратора і країна формально входила до складу імперії… Рим ніколи не втручався в справи духа, ніколи не ліз «з чобітьми в душу» .
Маланюкові погляди на метафізичну субстанцію Риму у підтексті української історичної дійсності одзивались і в його поезії. Він послідовно уособлював Україну образом Риму.
Знов зустріну тебе, колонадо алеї,
Сірі скелі і річку, і форуми лук –
Ту єдину нагоду відради моєї,
Ту святу нагороду за півроку мук,
Той єдиний мій Рим – подарунок природи,
Ту єдину державу води і лісів,
Що вмирає у жовтні і в березні сходить,
І панує все літо в подібній красі.
…Вітер дме горовий, і хвилюються трави,
Сонце ллється як мед, і тріщать цвіркуни…
– Ні механіки юрб, ні щоденної страви:
Гіркоти півбуття і війни без війни.
В антитезі «Рим – Росія» присутня концепція Івана ІІІ про так званий «Третій Рим», за якою Московія як «остання підпора православного християнства» мала стати спадкоємицею двох – Старого і Нового Римів. «Два убо Рима падоша, а третій стоит, а четвертому не быти». Ця формула завжди була доктринальною претензією для московитів. Щодо «ідеології» – то «Третій Рим» (уже часів) Івана ІV, – писав Є.Маланюк, – цілковито покривається з ІІІ Інтернаціоналом, бо й розмах стратегічний Івана ІV теж передбачав наступ на «єретичну Європу», лишень замість «ленінізму» було «православіє». Ці три большевизми складають немов замкнутий трикутник, якого верхівкою є, безперечно, за часом тривання, – петербурзький період Росії, зв’язаний з ім’ям спеціально вибудуваної, так би мовити «фахової, столиці, нічим не зв’язаної з тілом механічної імперії, місце розташування імперського апарату».
Генеза теорії «Третього Риму» від Івана ІІІ мала свою складну еволюцію і, звичайно, її уже на своєму рівні експлуатував Петро І. «В апології Петра І, як будівника Петербурґу та імперії, – доказував Маланюк, – А. П у ш к і н, зраджує дійсну ідею будування:
Отсель грозить мы будем Шведу,
Здесь будет город заложен
На зло надменному соседу.
І це «на зло» – стає ляйтмотивом Росії по відношенню до Західньої Европи – протягом всієї історії аж до сьогодні («п’ятілєтка» «соціалізм» і інші електрофікції). В московській душі завжди жила й живе психіка народу «уніжоннаво і оскорбльоннаво» (покривдженого і ображеного) і кліматом, і землею, і історією, – тому «догнати й перегнати Европу» – основний патос московських, пізніших російських політичних інтенцій. А коли ні, то – «Мы на горе всем буржуям / Мировой пожар роздуем», – висловлювався О.Блок.
Звідсіля ця наївно-жорстока віра в свою «вибраність», звідсіля цей… месіянізм («соціялізм в одной странє» і «міровой пожар»), що бренить однаково і у фанатичнім «мракобєсії» протопопа Авакума, і в віршах Хомякова, Тютчева та Блока, і в паталогічних концепціях Достоєвського, і в апології царизму К.Леонтьєва, і в нігілістичнім апостольстві Бакуніна, і в сакралізованих сучасним урядом Росії писаннях Ульянова-Леніна. Сфорсувати історію, переплигнути столітні історичні дистанції окцидентальних народів, обдурити, «перехитрити» історію, так щоб Іванушка-Дурачок раптом зробився «королем по щучьему веленію», – ось «генеральна лінія» народу московського і його не завше рідних йому вождів, що спекулюють на цій властивості його психіки… – проблема «Европа і Росія» («Схід і Захід») дамокловим мечем зависає над імперією. «Европеїзація» Петра, хоч як формальна, хоч як примітивна, почала м с т и т и с я і питання «Схід чи Захід» вимагало розв’язання: т а к чи н і» .
В есе «Толстоевский», що концептуально продовжує дослідження «Петербург як літературно-критична тема», Маланюк доходить висновку: «Дух евроазії шпурнув обридлу за довге життя маску европеїзму і, хоч перед смертю, шарпнувся до «азії». Недарма вдумливий російський політичний письменник Всеволод Іванов у своїй книзі «Ми» лучить історіософічною лінією дві точки на евроазійськім терені: могилу Толстого й могилу Чінґіз-Хана» . Така оцінка російської ментальності вельми характерна, більше цього – неспростовна. Вона вглиблена в російську етнопсихологію.
Інший Іванов, себто Георгій, відомий поет російської еміграції (1894–1958) у тридцятих роках попереднього століття дав Росії свою характеристику:
Россия – счастье, Россия – свет…
А, может быть, России вовсе нет:
Верёвка, пуля, каторжный рассвет,
всё то, чему названья в мире нет.
Принагідно кілька слів про Іванових, адже їхні біографії вельми цікаві (подаю конспективно за Wikipedia). Всеволод Іванов від бійця Червоної армії дійшов до одного із секретарів Спілки письменників Росії. На квартирі М.Горкого при вині і закусках зустрічався зі Сталіном, Ворошиловим, Кагановичем, Молотовим і Постишевим. Сталін «вдиктовував» їм партійну політику щодо розбудови соцреалізмівської літератури та обговорював питання утворення Спілки радянських письменників. Сергій Єсенін про В.Іванова відгукувався не нижче, ніж у «суперлятивах»: «… є добрі белетристи… великі художники, які пишуть з серцем… Іванов «искреннейший парень». Вже як його життя не митарило, як його не ламало, – він завжди був і залишався справжнім письменником. Він рідкісна людина, котра розуміє і любить мистецтво».
Протилежна доля Георгія Іванова. Він змушений був емігрувати у Францію, де продовжував працювати як поет, прозаїк, публіцист, перекладач. Олександр Блок адресував йому: «…творчість Г.Іванова – це пам’ятник нашій страшній епосі, причому, один із найбільш яскравих, тому що він один із найталановитіших серед молодих поетів. Його поезія – це поезія людини, зарізаної цивілізацією, зарізаної без крові, що страшніше для мене всіх кровавих видовищ цього століття; вияв злоби, дійсно нелюдської, з котрою ніхто не годен дати ради, котра нам відплата».
Чому Маланюкові так імпонували ці нищівні оцінки Росії, її державницько-культурного і морально-духовного «ества» з боку вірнопідданих громадян – питання, звичайно, містить у собі відповідь: вони ж-бо знали «матушку»-Росію з середини. Маланюк теж добре її знав, але з їхніми суворо-об’єктивними атестаціями, з їхніми точними висловами ще зриміше і правдивіш демаскував російське чорне «нутро». Він знімав машкару «з усіх і вся», хто тільки під нею ховав свою фізіономію, намагаючись розгледіти усі найтонші нюанси не тільки конкретних персонажів, але й суспільних явищ.
«Треба віддати належне, – писав він, – літературі петербурзької імперії: протягом майже двох століть, від Державіна до Блока, вона з почуттям великої тривоги творила історію Россії, пророкувала її долю. Фатум цієї літератури був у тому, що вона (як і православна Церква московська) занадто була зв’язана з машиною імперії, занадто була частиною бюрократичного механізму, щоб створити самостійні й позитивні вартості. Перед літературою цією стоїть знак мінус. Героїчними зусиллями Пушкіна й Тютчева намагалася вона надихнути величезну механічну потвору живим духом, величезними талантами Толстого й Достоєвського, часто напруженими понад силу, будувала вона цієї Россії – «особенную стать»… Але сама-ж, несвідомо, керована тільки мистецькою інтуїцією своєю і мистецьким сумлінням своїм (бо без них – немає мистецтва), осудила свій же власний витвір і прокляла його в постаті столиці невдалої імперії й культурно неоправданого імперіялізму.
В світлі трагедії Петербурґу явлена основна колізія Росії – це культурна проблема – Схід чи Захід, не розв’язана, а ще більше заплутана двозначною формулою: «ні Схід, ні Захід». З одного боку ніби европейський «імператор», з другого – ремінісценція хана татарського в тяжкій візантійській одежі – «цар» і «царизм», що проростає крізь імперію, аж, за спадковістю, повертається в «совєтизмі» до свого татарсько-«православного» початку. З одного боку «окно в Европу».., з другого – щільне замикання південно-західних брам до Европи і свідомо-систематичне нищення тієї реальної Европи, що містилась і міститься, напр., на Україні (шкільництво за Мазепи)» .
Питання «Сходу» і «Заходу» для Маланюка – письменника і громадянина, як бачимо, всяк час було насущним і завжди у координатах його історіософії та загалом суспільно-політичної свідомості. Звідси і підмет художньо-образних конфліктів його поезії, хоч би періоду 20-тих, 30-тих років, де в полі зору ліричного героя в основному українська історія в її найдраматичніших візіях, що, на жаль, протікала у сув’язі з історією російською. Точніше буде, якщо сказати словами Олександра Прилипка – протікала у «примусово спільній з росіянами історії». «У нашого сусіда, – оперує він неспростовними фактами, – почалися проблеми з Івана Грозного, справжнього садиста; (а відтак спадково їх один в одного переймали – Т.С.!) Петро І, теж схибнутий на грунті неконтрольованих пристрастей; Павло І, офіційний божевільний, який захотів скористатися прорубаним вікном до Європи для перетворення росіян на німців; далі… Ілліч метався від жаху військового комунізму до радощів НЕПу. Йосип замордував нас колективізаціями, індустріалізаціями, голодом… Микита з його Цілиною вбив землеробство в Україні» . І простелився шлях по СНД-евівсько-митному бездоріжжю до новітнього циніка – сатрапа Путіна – зразкового учня Геббельса та до втеклого президента «у повітрі», «президента» без держави, злодія найвищої гільдії з прихопленим «совєтським» атестатом «проффесора» і «незміримою мірою» викраденої золотої валюти і музейних коштовностей.
Увесь цей наратив, що маємо у зацитованому тексті, мовби відгомін із Маланюкової поезії та публіцистики, що водночас потверджується нашою сьогочасною реальністю. Та слава Богові, що в цій нашій нинішній сумній дійсності звучать і оптимістичні слова, наприклад, відвертість юної поетки-школярки із Вінниці Ольги Стасюк, яка, уособлюючи своє покоління, «не хоче стояти осторонь» того, що відбувається у наших буднях, у нашому черговому національному «воскресінні». Вона вірить сучасним патріотам.
Я знаю теж сучасних патріотів.
Вони живі. Вони іще стоять.
І цей священний, невмирущий спротив
Для України – справжня благодать.
Я вірю, що прийде пора чарівна,
Коли іржа візьме старі ножі,
Коли країна врешті буде сильна
У власних людях на своїй землі.
Бо в кожному із нас живе надія,
І віра є, і навіть є любов.
Країна, бачте, поки ще жевріє,
Хоча уже лилась невинна кров.
Вогонь її не вдасться побороти,
Допоки є вкраїнці на землі…
Я знаю теж сучасних патріотів.
Вони не у книжках. Вони живі.
Її молоді слова сприймаємо як естафету віри у свій народ і його духовну незламність від «Залізних строф імператора»:
Даремно, ворогу, радій, –
Не паралітик і не лірник,
Народ мій – в ураган подій
Жбурне тобою ще, невірний!
Ще засилатимеш, на жаль,
До Києва послів московських, –
І по паркету наших саль
Ступати лаптю буде сковзько…
м. Львів
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал