Схід без Заходу

Огляд
прози-2010

Сюжет меняется потому, что
меняется характер взаимоотношений людей в мире.

В.Шкловский

Так
уже виходить, що сьогоднішня проза все впевненіше позбувається власної
історично-терито­ріальної харизми. Авторські (в риму) мармизи ще намагаються
зберегти при цьому сякий-такий вираз етнографічної автентики, але їхні тексти –
не без допомоги наших безликих видавництв – втрачають чіткі ознаки колишньої
фізіономіки в контексті того чи іншого місцевого літературного «феномену».
Коротше, сучасна українська проза набуває ознак східно-західного салату, в який
не варто упадати лицем, оскільки європейського виразу обличчя все одно не
вдасться набрати.

Хай
там як, але саме завдяки зближенню крайових дискурсів, які наслідують нещодавню
практику регіонально-спілчанської «дружби народів», можемо засвідчити, що
пальма першості у виданні зарубіжних авторів 2010-го перейшла із Заходу на
Схід, і якщо львівська «Кальварія» порадувала цього року лише «Фатальними
стратегіями» Жана Бодріяра у перекладі Леоніда Кононовича, то тутешня Наталка
Сняданко спромоглась видати свій переклад «Абетки» Чеслава Мілоша» не в своєму
регіоні, себто не десь поблизу, а в новому харківському видавництві «Треант».
Дуже знаково, чи не так?

По-друге,
так само харківське «Фоліо» упевнено наповнює свою новопосталу серію «Карта
світу», в якій вже вийшли найновіші твори Харукі Муракамі, Ерленда Лу, Пітера
Естерхазі і Маріо Варґаса Льоси. Крім цього, вперше в Україні в цій серії були
перекладені нові книжки «День опричника» і «Цукровий Кремль» російського
постмодерніста Володимира Сорокіна, якого автор сих рядків модерував у Харкові.

Також
саме нові твори на кшталт «Ворошиловграду» Сергія Жадана, «Хвороби Лібенкрафта»
Олександра Ірванця і «Садовника из Очакова» Андрія Куркова вийшли цього року на
«фолійному» Сході, тоді як західноукраїнські видавництва порадували хіба що
компілятивними збірками на кшталт «БотакЄ» Прохаська (Ів.-Франківськ:
«Лілея-НВ»), «Затонулі в снігах» Галини Пагутяк і «Від Джойса до Чубая» Василя
Габора (обидві – Л.: «Піраміда»). Хіба що та сама львівська «Піраміда»
несподівано здивувала чудовими романами «Капелюх Сікорського» Володимира
Даниленка і «Дрозофіла над томом Канта» Анатолія Дністрового.

Щодо
одного з вищезгаданих авторів, а також певну спорідненість його твору з романом
«Чарівний світ. Тепер» (Л.: Кальварія) Тимофія Гавриліва варто зробити наступні
«геополітичні» зауваження. Справді, книжки А.Дністрового і Т.Гавриліва однаково
успішно вписалися в літературну реальність нашого часу, і справа навіть не в
тому, що свою одіссею перший з них розпочав у швейцарському видавництві, а
другий номінувався на премію англійського радіо. Просто в обох випадках до нас
звертаються два автори, які вийшли з одного і того ж простору 1990-х років. Причому
моторика цього «виходу» у них так само абсолютно різна. Скажімо, автор роману
«Чарівний світ. Тепер» (Л.: Кальварія) про філософа-волоцюгу чимало помандрував
у житті й літературі, займаючись перекладами. Так само автор «Дрозофіли над
томом Канта» – роману про філософа-сибарита – за освітою професійний філософ, і
тому наразі вільно мовити про два світи – два стилі життя в контексті одного
«смолоскипового» покоління.

Так,
книжка Тимофія Гавриліва – перша частина трилогії, що продовжує роман «Де твій
дім, Одіссею?», який 2009 року вийшов у швейцарському видавництві «Ammann
Verlag» – це типова проза поета-перекладача. А також типовий «роман речей»,
себто оповідь і сповідь предметного світу і заодно «фактурне» читво у стилі
Марселя Пруста, Йозефа Рота і Бруно Шульца. Тут тобі й історія про викрадений
фруктовий десерт, і таємничі Жора і Кузя, схожі на вуличних котів, хоч це й
бомжі-інтелектуали, які вечеряють знайденими на буржуйському смітнику
ковбасками, бананами і половиною торту, і на яких не зважаєш, бо автор жене
свого героя-волоцюгу все далі. Ну наче справжнього Одіссея сьогодення, а чи
новочасного Гамлета, якому дається бачити і чути те, чого не зауважують
пересічні обивателі.

Життя
героя у романі «Дрозофіла над томом Канта» Анатолія Дністрового не таке солодке.
Шкідлива мушка у назві твору – не випадкова метафора, оскільки харчується
залишками рослинного гниття, а герой твору – рефлексіями свого власного
існування. Причому несвіжого, оскільки насправді тридцятирічний викладач
філософії Павло живе лише спогадами про минуле. В якому і кохана дівчина, і
цікаві книжки, і, власне, молодість, що непомітно минула у читанні цих самих
книжок. Вдень наш філософ викладає, а ввечері попиває винце на балконі або
складає некрологи на померлих колег-філософів. Усі його дії ніби позичені з
дайджесту про літературні дев’яності. Ось він, наче персонаж з романів
івано-франківця Степана Процюка, блукає містом, зазираючи у чужі вікна, ось, як
у новелах донеччанина Олега Солов’я, сидить у кав’ярні, ревно прислухаючись до
балачок молодняка. Географія, як бачимо, не впливає на діагноз цілого
покоління, і не дивно, що наш герой постійно відчуває, як «кожного дня поволі,
по частинах, тихо помирає». Ну, а в читача не зникає відчуття того, що перед
ним читво в унікальному жанрі назвою «роман-некролог».

Так
само «помирає» на чужині героїня роману «Твоя дитинка» Ірисі Ликович,
присвяченого злободенній темі «наших за кордоном». Допіру в ній засвітилося
чимало літературного люду, і при цьому згадується не менш відповідна лектура –
від «Колекції пристрастей» Наталки Сняданко і «Біг Маку» Сергія Жадана до «Я,
«Побєда» і Берлін» Кузьми Скрябіна – тож, у принципі, вже знати, що, живучи
закордоном (і зокрема у Німеччині, куди приїздить героїня роману Ликович),
бажано хоча б трохи знати чужу мову, а не лише тупо любити рідну Вкраїну. Тому,
коли питають тебе ввічливо – ну, наприклад, «Мохтест ду унтере Колна дом зеєн?»
– бажано просто відповідати «Натюрліх», і буде тобі щастя. Але ніякими
чужоземними краєвидами вередлива студентка Ніна з роману «Твоя дитинка», яка
приїхала в чужу родину доглядати за дітьми, особливо не цікавиться. «Ти не
підеш гуляти містом. Бо що таке мандрівка ним, навіть неймовірно цікавим, у
порівнянні з твоєю ДУШЕЮ? – значить вона. – Що таке подорож вулицями, навіть і
стерильно вилизаними, коли перед тобою відкривається ДОРОГА ДО СЕБЕ?».

Натомість
зовсім інший «подорожній» модус має нове життєствердне читво Марини Гримич. Ії
новий роман «Second Life» (К.: Дуліби) продовжує цілком нову лінію української
«колоніальної» літератури, започатковану у 1990-х роках Юрієм Покальчуком і
Наталкою Сняданко і підхопленою Іреною Карпою вже у 2000-х. Утім, перед нами не
моралізаторські роздуми про наських заробітчан чи туристичні репортажі.
Захоплююча історія 33-річного героя цього роману – колишнього киянина і
нинішнього менеджера у рекламно-інвестиційній компанії на Заході – належить до
категорії інтелектуально-молодіжного читва, в якому порядкують просунуті
архангели-мажори, підсовуючи вам у супутники для подорожі потойбіччям, скажімо,
самого Максима Горького. Паралельно у романі Гримич розповідається про
життя-буття новітніх українських емігрантів, і це вже не звичні заробітчани, а
мало не рейдери, загарбники і поглиначі чужого простору, бізнесу і місця під
сонцем, яким відчуває себе герой твору.

Так
само в бік «живого» життя, а не мертвих «філософських» істин зсунуті акценти у
романі «Капелюх Сікорського» Володимира Даниленка (Л.: Піраміда). Тож на успіх
головного героя впливають не нудні історичні обставини, а лише капелюх і жінка.
Але яка! Юна київська повія, з якою видатний авіаконструктор познайомився ще
гімназистом, виказує неабиякі національні чесноти. І хоч каже, що в Києві лише
одна смілива людина – мадам Косач (мати Лесі Українки) – говорить українською,
але сама налаштована не менш патріотично. Розводиться про «гнилу імперію»
Романових, знається на Конституції Орлика, мріє «ходити на вистави Марії
Заньковецької і носити плаття від Поля Пуаре», а поки що вбирається у чоловічі
шаровари на знак протесту проти погрому чорносотенцями газети «Рада». «А он
внизу хата Миколи Пимоненка», – може показати з ілюмінатора літака житло
видатного художника.

Утім,
романтична епоха 1900-х років змальована в романі надто загально, хоч і доволі
точними штрихами – з уточненням цін на каву і морозиво. Так само не бракує
згадок про видатних осіб, що виконують роль «правдивого» історичного тла:
корнет Лермонтов,  «якийсь пан
Міхновський, що закликає відокремити наші землі від Російської імперії»,
цукровий магнат-меценат Терещенко… Загалом всі глобальні заворушення – чи то
падіння Російської імперії, а чи більшовицький переворот і Громадянська війна –
подані у романі як декорації до драми закоханого героя.

Але
якщо будь-які «конструктивні» інновації в романі «Капелюх Сікорського» В.
Даниленка не дуже можливі саме через історично-біографічний жанр твору, який
цілком придатний до серії «Видатні українці», яку, у свою чергу, продукує
видавництво «Фоліо» (не маючи змоги видавати повноформатні життєписи в стилі
російської серії ЖЗЛ), то з книжкою Міли Іванцової трохи інша історія. Попри
безлику назву, її «Вітражі» (К.: «Нора-друк») мають характерні ознаки роману в
стилі «альтернативної» історії. Тамтешня героїня працює над перекладом
легендарної французької письменниці, паралельно переживаючи власну любовну
драму. Тож у тексті перемежаються події як її власного життя-буття, так і
майстерно заверстані в основну тканину твору пригоди героїв-героїнь з недалекої
історико-культурної перспективи. Маємо і вставні новели, і навіть вставну
повістину, але якби книжка М. Іванцової називалась так, як зветься роман,
написаний її героїнею, а саме – «Моя бабуся спала з Саган» – то ефект,
погодьмося, був би інакший. І не лише б радість із журбою обнялися, а й риба з
раком затанцювали при такому видавничому зухвальстві. А «західний» стиль
видавання хоч трохи зблизився б зі «східним» попитом на таке – та й будь-яке! –
сльозоточиве українське читво.