«Щоб бути чесним, треба бути мужнім»

182

 
 

22 жовтня відомому державному та громадському діячеві, прозаїкові Ярославу ФЕДОРЧУКУ виповнюється 80 років

 
Микола СЛАВИНСЬКИЙ
 
Його тиха осінь щедра на достиглі яблука, спогади та роздуми. Ще зеленіють добірні симиренки, ще червоніє калина біля затишної альтанки, та вже дедалі частіше навідуються густі дощові хмари, а прохолодні вітри нестримно несуть і несуть пожовтіле вологе листя в далечінь. За незримі обрії часу линуть і спомини.
Згадується ранній ранок, коли враз прокинувся, бо почув голос батька. Підбіг до нього, пригорнувся. Батько,  повернувшись із будівництва військового аеродрому під Луцьком,  вибачливо сказав: «Ну, що зачекався на мене?  На цей раз я подарунка не привіз. Так що вибач». Інших дітей (трьох доньок та сина) не розбудили: нехай ще посплять, бо ж неділя. Сиділи за великим сімейним столом утрьох, аж раптом  небеса, що вже ясніли у вікна хати, озвалися  незнайомим загрозливим гулом.
Вихопилися на подвір’я. Високу синь, навпроти сонця, протинали літаки. Вони наближалися від прикордонного  Володимира-Волинського. Пролітали не над обійстям, а ліворуч, уздовж польських хуторів. Зненацька один із бомбардувальників розвернувся й кинув чорну тінь просто на них – бабусю, батька, матір, сестер, брата й на нього, п’ятирічного Ярославчика. Хлопчик роздивлявся хрести на крилах – з тією дитячою допитливістю, яка не полишить його впродовж усього життя до нинішніх осінніх днів. Чіпка пам’ять збереже всі деталі того ранку, коли батько схопить за руку сина й притисне до землі, де лежала вся родина, – збереже назавжди  і впевнені рухи батька, який готовий був прикрити його власним тілом,   і ревіння підбитого німецького літака, і до тієї миті не знаний страх.  Через роки й роки Ярослав Федорчук так узагальнить дитячі відчуття: «Це був  перший страх. Страх за своє життя, який згодом постійно супроводжуватиме протягом багатьох років».
За нової, німецької, влади (перед тим була польська, відтак радянська), після Різдвяних світ, батько повіз саньми Ярослава до школи – бездоріжжям,  через глибокі  сніги, крізь лютий мороз. У полотняній торбинці лежали український буквар, за яким  раніше навчалися старші сестра та брат, зошит і два олівці – один простий, другий – триколірний. Хлопчик уже вмів писати літери й рахувати до десяти. Відтоді жага знань стане постійною, воістину невтоленною – і у Львівському політехнічному інституті (здобув фах інженера-механіка), і в аспірантурі, і пізніше – навіть після захисту кандидатської дисертації, коли, здавалося б, уже можна було б і завершити сувору академію самоосвіти. Однак самовимогливість спонукала повсякчас поглиблювати знання, розширювати  кругозір. Усе знадобилося і в напруженій організаційній роботі задля розвою  України,  і під час праці над науковими публікаціями (їх з’явилося понад шістдесят). А ще ж були й грунтовні монографії, і …
Звичайно, про це не мріялося та й не могло мріятися тоді, коли Ярослав вперше переступив поріг школи.  Запам’яталося назавжди: тоді він міцно тримався за руку сестри Раї, а згодом разом з усіма учнями  читав уголос молитву. Біля стіни з іконами височів свій, рідний – жовто-блакитний  – прапор. Хотілося, аби він стояв завжди. Та незабаром стяг винесли й поставили на священне місце німецький.
Ярослав, хоча й здалеку, але на власні очі бачив, як німці та поляки спалили  село Красний Сад,  з вуст дорослих почув, що було знищено не одну українську родину.  Знову ж таки через роки й роки Ярослав Федорчук дедалі глибше аналізуватиме ті жахливі події, вивчатиме й узагальнюватиме причини Волинської трагедії та збройного українсько-польського протистояння 1943 – 1947 років. Зібрані неспростовні матеріали стануть основою десяти фундаментальних досліджень про ті складні часи.
Під час однієї з наших розмов в альтанці Ярослав Петрович наголосить:
– Ці видання – мій обов’язок. Обов’язок українця, сина волинського краю. Я народився 1936 року  на хуторі Видумка (село Несвіч) Луцького району.  Навколо мешкали поляки. Взаємини з ними склалися непрості.  Щодня стикалися  два погляди на світ, дві правди, дві історії різних народів. Сьогодні я розумію, що сучасна Польща як дружня Україні держава не несе жодної відповідальності за трагічні події на Волині. Але я ніколи не забуду, як у ніч із шостого на сьоме січня 1943 року, перед православним Різдвом, поляки з сусіднього хутора Маруся  хотіли знищити нашу родину. На щастя, цього їм не вдалося зробити. Тоді четверо озброєних чужинців пішли вглиб Видумки і  вбили сім’ю  Левка Ковтунюка – семеро людей, зокрема немовля. Пізніше, дев’ятнадцятого квітня, ще кривавіша трагедія сталася в селі Красний Сад, де мешкали мої близькі родичі. Поляки-шуцмани та цивільні під командою німецького україноненависника Ампеля вбили 103-х українців. Ми встановили їхні прізвища.
Ярослав Федорчук знав, що батько разом із вояками УПА ходив у розвідку, у липні сорок третього українські повстанці навчали хлопчика стріляти з  гвинтівки. «І що б йому не говорили, як би не переконували, що він іще малий для зброї, все було даремно», – ідеться про ті незабутні дні в художньо-документальній дилогії «Волинянин», яка посідає чільне місце в творчому доробку Ярослава Федорчука. Автор цього виваженого, вдумливого твору, вивчаючи документи, зокрема й ворожі, не знайшов жодного факту наруги повстанців над волинянами, хоча тодішня радянська влада стверджувала протилежне.
У березні 1944 року хлопчика разом із багатьма  знайомими й незнайомими краянами німці загнали  до товарного вагона. Дітей було тільки двоє: він і дівчинка Люся. Поїзд мчав без зупинок. За Холмом і Варшавою всі остаточно переконалися: везуть до Німеччини на трудову каторгу.  Для охлялого Ярослава вона розпочалася в майстерні, де з металу вирізали невеликі деталі  нібито для потреб авіаційної промисловості.
Після повернення додому йому судилися нові випробування. Вони не лише загартували характер, а й викристалізували розуміння, що ніхто, крім самого себе, тобі не зарадить. І юнак не цурався праці моториста, слюсаря, виконроба. Став головним механіком,  відтак головним інженером на нафтопромислах Івано-Франківщини. Та й пізніше – на різних відповідальних посадах – вражав  колег воістину невтомною працездатністю.
–  А як велося, коли були першим секретарем Долинського райкому та  першим секретарем Івано-Франківського міському  Компартії України? – принагідно запитую за чашечкою запахущої кави, яку власноруч приготував колишній малолітній в’язень  гітлерівської Німеччини.
– Працював, як завжди, – зранку до вечора. Допомагав спецпереселенцям повернутися на свою землю,  перешкоджав кадебістам фабрикувати звинувачення на невинних людей. Будувалися нові школи, житло, підприємства. До речі, тоді лісів так нещадно не винищували, як сьогодні.
– Боролися з рухівцями…
– Допомагав їм, та вони почали  самі з собою боротися.
Ярослав Федорчук твердо, з гідністю відповідає й на інші незручні запитання. А я пригадую ті сторінки двокнижжя «Волинянин», де оповідається про те, як малолітній в’язень-українець  вивчав німецьку мову, як  рятувався від бомбувань, а після звільнення американським військом зібрався не до США чи Австралії (була така можливість), а на Волинь. Земляки з якогось дива вірили: «Що буде, то буде. Кажуть, і колгоспи розпустять, і на Сибір не будуть виселяти».
Поверталися додому через Східну Пруссію. На одній із зупинок хлопчаки вискочили з вагона. Несподівано навіть для себе –  німці ж палили волинські хати ! – запропонував на прощання пустити червоного півня.  Коли  солома в стайні  спалахнула від американського сірника, побігли до поїзда. Тоді  ніхто не здивувався, бо до пожеж звикли, та власноруч підпалена стайня снилася хлопцеві  ще довго.
– У двокнижжі «Волинянин»  зазначено: «Мстився за сльози, страх, приниження. За себе і своїх близьких».
– Там є й такий, підсумковий,  рядок: «Знедолена дитина мстила за відібране й знищене дитинство, не усвідомлюючи, що робить, на рівні інстинкту».
–  Після повернення  ще довго почувалися знедоленим?
–  Ні. Мене любили рідні, а я любив їх.
Бабуся відразу помітила:  її онук, учорашній в’язень, поводиться так, ніби   доросліший за старших брата й сестру. Тоді вояки УПА заходили до оселі Федорчуків, як до своєї. Так було й ранньої весни 1945 року. На світанні загін повстанців розташувався на їхньому обійсті. Не встигли вояки води напитися, як сестра Рая повідомила про небезпеку: до будівель наближалася шеренга енкаведистів. Зав’язався бій. Відхід повстанців прикривали два їхні побратими. Коли вони загинули, енкаведисти ввірвалися в хату, жорстоко побили, відтак забрали з собою  батька. Повернувся він через кілька днів: вдалося довести слідчому, що повстанці вперше заїхали на подвір’я Федорчуків.  Дорослим Ярослав почувався  й тоді, коли вдруге заарештували батька – за те, що не виконав  поставок і не сплатив податків.
–  Ви наводите разючу подробицю: бабуся наливає повний кухоль води й каже: «Перейди, синку, батькові дорогу. Ти у нас щасливий. Повернувся з такого пекла. Допоможи й батькові повернутися».
–  І він  через півроку повернувся з Луцької тюрми, на подвір’ї якої, в глибоких ямах, лежало понад дві тисячі таких, як він, волинян.
Батько не квапився вступати до колгоспу. Та вже 1948 року родина Федорчуків  знала, що востаннє збирає врожай на своєму полі. Жнива стали схожими на прощання з найдорожчим, найріднішим.  «По суті, це був похорон, – наголошує автор дилогії. – Похорон тисячолітніх хліборобських традицій, та й самих селян Волині».  Ярослав, уже старшокласник, особливо гостро відчував: з батьковим поколінням завершувався той родовід, що, незважаючи на жодні історичні катаклізми, тривав від трипільської культури. Та ні, не  завершувався, а гинув.
Одержавши атестат зрілості з відмінними оцінками (четвірок було тільки три), Ярослав поніс у студентське життя й назавжди всотану душею батькову науку:  за найскладніших обставин, за всіх умов  не бути рабом та плебеєм.
– Мій батько пройшов довгу,  воістину  мученицько-подвижницьку дорогу українського селянина. Знав порядки царської Росії, відчув зневагу до українця пихатих польських окупантів, був свідком кривавого розгулу перших «совєтів», та  нікому не вдалося знищити його незалежну натуру, знівечити душу. Батько був справжнім інтелігентом – від народження, за  вдачею,  народною природою.
Саме інтелігенція плекає ті моральні й духовні цінності,  які нині так потрібні суспільству. Назву лише деякі: не брехати, не лукавити, не крутити  своєю совістю… Інтелігентність – це ставлення до людей. А потім уже знання.  Точніше так: мають бути гармонійно поєднані духовність, знання, а також  бажання діяти.  Саме на цьому я наголошую у збірці «Афоризми».
А що нині маємо?  Розмови, дискусії… Калиновий гай… Учителі не протестували проти безпідставних змін у шкільних програмах, професори викладали викривлену  історію України. Знали, що пропагують хибні погляди, але    читали лекції. Ось так, за згоди інтелігентів, і поширювалися кричущі  фальсифікації  горезвісного Табачника.
Люди  з року в рік критикують Верховну Раду України. Так велося   тоді, коли я був народним депутатом, так і нині. Але ж саме від виборців залежить, яким буде парламент. Про це забуваємо. Як і про те, що необхідно люструвати не лише законодавчу,  виконавчу та судову, а й так звану четверту владу. На жаль, і сьогодні  далеко не всі журналісти сповідують високі моральні принципи.  Я твердо переконаний: щоб бути чесним, треба бути мужнім.
До речі,   в одному з інтерв’ю на запитання журналіста «Яке ваше кредо сьогодні?»  відомий державний та громадський діяч, прозаїк і публіцист відповів так: «Кредо змінюється разом із життям. Головне – не міняти моральних принципів. Я служу своєму народові й Україні».
…Ми говорили й говорили – про збірку патріотичної поезії «З Україною в серці», яку для воїнів АТО упорядкував Ярослав Федорчук, складні проблеми, що стоять перед Національною спілкою письменників України, про сад, виплеканий руками господаря, а  червоні кетяги калини звисали на альтанку, повз яку летіло   жовте осіннє листя.
 

№20 (182) 14 жовтня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!