Письменники розповіли УЛГ про підсумки 2012-го року та свої
плани на 2013-й.
Андрій КОКОТЮХА
(м.Київ): «Став частіше та активніше висловлювати громадянську позицію»
Протягом цього року став частіше та активніше висловлювати
громадянську позицію. І переконався: в Україні до такого не звикли, відразу
приписують політичні погляди. Натомість, лишаючись далеким від політики, вперше
відтоді, як став повнолітнім, пішов на вибори та проголосував. Тобто, повівся,
як громадянин. Так само, як громадянин, а не як людина, дотична до культури,
радію успіху фільму Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». З естетичної
точки зору до стрічки є ряд запитань. Проте, не знімаючи їх, слід зазначити:
давно в кінотеатрах не було українського фільму, тим більше – не про трагедію
українця, а його тріумф та перемогу. Таке кіно здатне зібрати касу, потрібні
лише кінотеатри. Подія зі знаком «мінус» – так званий «мовний закон». Навіть не
сам закон, як безсилість так званої опозиції за допомогою інтелігенції зірвати
його підписання. Приємно, що виконувати його неможливо, як і більшість подібних
законів. Реальність довела: мова хвилює громадян найменше, бо двоє нормальних
адекватних людей здатні домовитися навіть на мигах. Тоді як ідіоти не
домовляться ніколи, навіть якщо розуміють лише одну мову. І ще один позитив:
українці почали читати та писати твори на історичні теми в доступній масам
формі.
Від року з цифрою
«13» в основі важко чогось очікувати. Тим більше, що я забобонний. Проте чекаю,
що життя та плин часу доведуть мені мої помилки та покажуть: не треба боятися
чисел. Загалом маю особисті письменницькі плани до середини року, сподіваюсь на
їхню реалізацію. Традиційно вірю в повернення в Україну хоча б якогось
кіновиробництва – наша країна вимагає саме екранізацій своїх же актуальних та
наболілих проблем. Нарешті, вірю в те, що український дубляж у кінотеатрах
втримає позиції та буде навіть розвиватися. Ще хочеться, аби пішов процес
демонтажу пам’ятників Леніну й Сталіну всюди, де вони ще стоять.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Василь ГЕРАСИМ`ЮК (м.
Київ): «…На цьому «святі життя»
Посмертна книга Ігоря Римарука «Божественний вітер». Для
мене – книга року. Для мене – книга десятиліття. Я говорив у Львові: все
відбувалось на ваших очах. Це письмо. Це
самознищення. Особливо мене доймає «нещасний випадок». Нещасний випадок
– це якраз така поезія. Така – для тих, хто воліє розважатися – й так життя
собаче. От і читаєш вірші, в яких хтось
за кимось женеться постійно, хтось когось убиває, і воно смерть – не смерть,
рани – не рани, кулі – не кулі, а вже ножів!.. І нецікаво: хто – кого. В ім`я
чого? А тут – останні поезії. Справді останні. Вперше видані – включно з
недрукованими та добіркою із
«Бермудського трикутника» (назва серії – «Третє тисячоліття»). У передмові
сказано, що значить «божественний вітер». Ця книга нагадує, як і за що треба
розплачуватися. Не називаю її ні «подією» ні якось інакше – це те, без чого
жоден, хто віршує нині українською мовою, і той, кому ці вірші потрібні,) не
будуть «кунтетні» (так кажуть у горах) на цьому «святі життя». Кунтетний – той,
хто святкував по-справж¬ньому – без імітації.
Саме такими виглядали учасники (ті, що виступали, і ті, що
слухали) розмаїтих презентацій та інших заходів на Львівському форумі видавців
– і цього року, коли презентували книгу
Ігоря. Виходить у мене одна неув`язка: на презентацію мало хто прийшов. Ну,
звісно, 500 заходів на форумі, одне цілонічне читання «еротичної поезії» на чолі
з Винничуком чого варте! Може я вже плутаю: може, «еротична ніч» була не цього
року? Здається, була і того року, і позатого, і тепер, і хай буде завжди! Це прекрасно! Будь-які цілонічні читання віршів гаряче
вітаю, але на святі поезії кунтетним (на моє несправджене розуміння) стаєш саме
від «божественного вітру», а всі інші досягнення віршотворців – не для мого
осягнення.
Як і минулого року (і позаминулого, і завжди) чекаю нових
новел Василя Портяка. Я міг би назвати ще пару поетів і прозаїків, але
традиційно називаю тільки Портяка, бо з новелістів «божественного вітру» він
пише найменше. Не виключаю того, що не все показує, але все ж…
Олександр ВЕРТІЛЬ (м.Суми):
«Рік під знаком Давида Бурлюка»
Рік, що завершується, особисто для мене значною мірою
пройшов під знаком Давида Бурлюка – уродженця хутора Семиротівка, що на
Сумщині. В липні 2012-го йому виповнилося 130 років від дня народження. Митець
офіційно вважається засновником
російського футуризму, однак незаперечний його потужний вплив на український.
Тож на маленькій батьківщині поета і художника влаштували тепле і задушевне
свято. А доповненням до ювілейних урочистостей стала публікація в 10-му числі
журналу «Київ» про Давида Давидовича та його рідного брата Миколу – теж
цікавого і оригінального поета-футуриста. Авторитетний і поважний часопис
надрукував не тільки розгорнуту розповідь про талановитих братів-українців, а й
добірку їхніх віршів у моєму українському перекладі – до речі, першому в
Україні.
Підготували чергове число нашого письменницького альманаху
«Слобожанщина – 2012», під обкладинкою якого надрукували гроно поетичних і
прозових творів, краєзнавчі розвідки, публіцистику сумських авторів. Цей випуск
особливо дорогий і пам’ятний ще й з фінансової обставини. Тривалий час не могли
одержати кошти, заплановані в рамках обласної програми підтримки місцевого
книговидання. На щастя, напередодні Нового року все склалося так, як і
планували ще в січні.
«Бурлюкіана» триває, тож сподіваюся надрукувати окрему
книжку перекладів віршів згаданих поетів. Рукопис у київському видавництві
«Ярославів Вал» – аби тільки міцнів цей видавничий колектив, який надзвичайно
масштабно працює на благо національної книги.
Хоч і люблю мріяти, однак більше схильний до конкретики.
Відтак хочеться попрацювати над рукописом нової поетичної книги, впорядкувати
черговий письменницький альманах, привітати колег-письменників з ювілейними
днями народження. Таких у Сумській організації НСПУ шестеро. Узагальнюючи мрії
і сподівання, – рівно через рік відповісти на запитання «Української
літературної газети», яка стала невід’ємною духовною складовою не тільки мого
повсякдення.
Григорій ГУСЕЙНОВ (м.
Кривий Ріг): «Плани в мене дуже амбітні»
Найбільшою моєю радістю, якщо аналізувати весь минулий рік,
це була мить, коли зі сцени Львівської філармонії прозвучало повідомлення, що
видавництво «Ярославів Вал» отримує лауреатське звання за видану ним книжку. Я
багато років знаю директора цього видавництва, письменника Михайла
Слабошпицького, тому перше, чим я потішився, що нагорода дісталася саме
колективу, який він більше десяти років очолює. Ми якось непомітно звикли, що
якісна література, письменники вищого класу, а в останні роки ще й
європейського рівня поліграфія – це марка видавництва «Ярославів Вал». У цьому
видавництві я лише один раз надрукувався, і хочу в ці різдвяні дні побажати
невеликому творчому колективу здоров’я, наснаги, бо всі свої наступні книжки
планую видавати тільки тут.
Плани в мене дуже амбітні. Останні місяці, як секретар
Спілки письменників, вивчаю ситуацію з літературними часописами в Україні.
Виявилося, що це дуже непросте завдання, бо десятиліттями ніхто про них не
дбав, не вивчав проблеми, уявляючи, що все само собою вирішуватиметься і
часописи нікуди не дінуться. І коли зникла «Вітчизна» з паперових носіїв, а
частина журналів набула рис журналів мод, то хвилювання в літературному
середовищі це не викликало. Навіть з’ясувати, на які часописи і скільки грошей
виділяє держава, виявилося неможливим. А амбітність моїх планів полягає в тому,
що я мрію, знайомлячись з публікаціями нинішніх наших часописів, зусиллями
Спілки письменників раз на рік видавати антологію найкращих оповідань, що
з’являються у поточних журналах. Мені здається, це буде спроба показати, що
сьогодні в нашій літературі є дуже талановиті автори, якими слід пишатися, а
одночасно це стане поштовхом для кожного із часописів друкувати ще більш якісні
тексти.
Василь ПОРТЯК (м.Київ):
«Менеджери»
Простий визначник ефективного управління в діловому світі, у
невистояному сиропі наших реалій забродив і вже стає лиховісним образом. Під
цим знаком «культурне» міністерство вигнало півдесятка керівників національних
музеїв. Звільнили директора Національного заповідника – й у відомій на весь
світ Лаврі засмерділо – теж на усюди – «менеджерським» скандалом. За
незгідливість на «вільне» поводження з державними коштами (виявилося, що це
«порушення фінансової дисципліни») вилущили з Музею Т. Шевченка директора, який
урятував музей від виселення й повернув його до життя. І так з рештою…
Наслідком нав’язлого в риториці менеджменту цілком реально мерзнуть у завмерлих
корейських диво-потягах люди, міжнародні економічні угоди підписуються то з
лижним інструктором, то – з фіктивною, десь у Прибалтиці, фірмою. Список
безкінечний. Бо коли честь, совісність стають химерами, звичайні методи, моделі
наших діянь стають всепоглинаючою споживацькою коростою.
В’ячеслав МЕДВІДЬ (м.
Київ): «Батьки нації розбалакались невлад»
Гарні, подаровані, книги від Петра Коробчука і Надії
Тубальцевої; усе, що друкувалося від Євгена Пашковського; з голосу – розлогі
строфи Миколи Семенюка.
Дещо перечитувалося з Євгена Гребінки, найбільше те, де про
стеряння розуму, самашедство у «Записках студента» й не тільки.
Розгубленість гуманітарного мислення – найбільша минулорічна
враза: батьки нації розбалакались невлад.
І вкотре, саме зимової пори, постає Чорнобильська візія Ліни
Василівни, – коли вона побачила у покинутій хаті на долівці вмерзлі у лід
родинні фото. Ошелешлива метафора нашого буття!
Нам належить виразніше означити власне майбутнє.
Станіслав ШЕВЧЕНКО (м.Київ):
«На поетичному пульсі сьогодення»
На галактичному циферблаті – 2013! Що ж засвідчив попередній
виток часу, який слава Богу, не став петлею, а й далі розкручується в спіраль?
Помітно поляризувався поділ на тих, що знаходять духовне світло, істину, чесно
творять, працюють і тих, для кого вершинна мета – нажива, вигідні посади,
власний успіх, використовуючи будь-які
засоби. Між цими двома полюсами – багато тих, хто перше й друге намагається
абсурдно поєднати. Все інше не матиме такого прикрого наслідку для
майбутнього…
Нікого вже не вражають гучні гасла. Багато хто лає нашу
одвічну барвисту демагогію. Але переважна більшість українців воліє мовчати.
Тепер щодо нашої письменницької спільноти. Попри тиск з
різних сторін, ще зберігається її духовне ядро – це НСПУ. Нове керівництво генерувало хвилю нових
сподівань. У цієї синусоїди, поки що, є свій плюсовий запас. Але потрібні нові
ідеї.
Очоливши рік тому об’єднання поетів, я відчув велике бажання
багатьох колег доносити свою поезію слухачам у безпосередньому спілкуванні. Ми
успішно провели заходи в рамках фестивалю «Київська весна», Конкурс одного
вірша, ряд зустрічей з поетами у
відновленому магазині «Сяйво книги» та
Будинку письменників – з презентацією нових книжок, їх
обговоренням. До 100-річного ювілею
Андрія Малишка організували ряд заходів у Києві та на малій батьківщині поета.
Наші поети були в журі Всеукраїнського поетичного вернісажу «Троянди і
виноград», проведеному в Українському
фонді культури, опрацювали понад 200
рукописів, лауреатам – вручені відзнаки.
Змістовною і цікавою була зустріч з поетами-студентами Інституту філології Київського Національного
університету імені Тараса Шевченка… У такому творчому спілкуванні з’являється
взаєморозуміння поетів різних поколінь, відчувається поетичний пульс
сьогодення.
На жаль, ці та інші заходи, в переважній більшості,
залишаються невисвітленими літературною періодикою, що вже казати про інші
мас-медіа… А треба ж частіше називати імена поетів, до яких приходять перші
успіхи, особливо молодих! Хіба в зоряний час «шістдесятництва» хтось міг
подумати, що на його замітку чи нарис про творчий вечір
поетів газета може взагалі не відповісти
дописувачу? А нині, в комп’ютерну еру, таке трапляється. А що заважає хоча б
відповісти автору, набрати при отриманні матеріалу «так», а після
аналізу: «так» або «ні», щоб автор мав
можливість подати в інше видання інформацію, яка, з часом,
втрачає актуальність. Це все питання нашої взаємоповаги. Також треба
повернутися до більшої відкритості при висуванні творів на здобуття
літературних премій, обговорювати їх на зборах творчих об’єднань, в засобах
масової інформації. Це сприятиме
об’єктивності, а також пожвавленню читацького інтересу.
Бажаю в новому році
чудових книжок: комусь – писати, комусь – видавати і всім – читати!
Олег ЧОРНОГУЗ (м.Київ):
«Куди вас несе, брати наші?»
Для мене 2012 рік чи не найщасливіший у моєму житті.
Звичайно, після 1936 року, коли мене лелеки принесли у чорногузяче гніздо.
По-перше, я дожив до 2012 року, побачив
європейський футбол і переможний бій Кличка над х… Забув того хуліганистого
боксера прізвище. По-друге, пережив, як не дивно, кінець світу (21.12.2012) і,
сміючись, сподіваюсь, що вступлю у 2013
рік, який для мене має стати ще щасливішим, бо число 13 для сатирика – щасливе число. А ще: у мене в
2012 році вийшло стільки статей і памфлетів, що я не всі запам’ятав. Маю чимало
книжок: „Три повісті про кохання”, „Притчу про козака Нетака”, міфічний роман
„Самогубець за покликанням”, збірка „Куди вас несе, брати наші”. Остання дуже
смішна. Сам сміявся, дехто із моїх родичів і майже всі співробітники з
Всеукраїнського товариства „Просвіта” на чолі з Павлом Мовчаном і Любою
Голотою, які не стримали сміху, і після
Юрія Мушкетика видали цю книжку другим номером. Перекладався на мову ООН
– англійську, і з’являвся у світ на мові есперанто у 16 країнах різних
континентів. Навіть побував у теплих краях, куди час від часу прилітають
чорногузи. Але чи не найголовніше – я став „Золотим письменником України”
завдяки Тетяні і Юрію Логушам, які при житті мене помітили, чого не скажеш до
2012 року про Комітет із Шевченківських премій. Упогіднився (чи як там
перекласти — удостоївся?) лауреатом
„Коронація слова” та всеукраїнською літературною премією імені мого видатного
земляка – Михайла Коцюбинського. Звичайно,
при активному сприянні (тобто висуванню) Вінницького музею
Коцюбинського, де за директора чудовий художник України з милим прізвищем
Панчук, а звати Федір, і його славна
дружина по імені Людмила. Закінчив 5 комедій. Поміж них один роман у
драматургії (такого у мене ще не було), вирішив спробувати у такому стилі і
таке написати. Називається „Притулок для блазнів”. Шукаю спонсора. А ще
підготував книжку публіцистики „Рабів на бал не запрошують”, шліфую комедію
„Ідол”, а в години дозвілля пишу роман „Дама в білому”. Боюсь, коли закінчу,
„Дама в білому” стане „Дамою в чорному”. Для мене. Пережив 21 грудня – кінець світу – мого духовного. Поетеса і
землячка Ніна Гнатюк під час засідання журі з премій Степану Руданському нібито заявила, що основоположник „Днів
Степана Руданського”, тобто я, заслуговує на вищу премію. Очевидно, на державну
премію імені Тараса Шевченка. А в Шевченківському комітеті мою творчість
оцінили ще вище. Мовляв, автор, за плечима якого понад 10 сатиричних романів,
вартий Нобелівської премії, і таким чином нічим мене не принизили, не присудивши
мені й премії Тараса Григоровича вкотре.
Щодо світлого майбутнього: хочеться видати усьоме
„Аристократа із Вапнярки” у найпрестижнішому українському видавництві (вже складена угода, якщо заздрісники знову не
наврочать) і щоб він, вапнярський аристократ, стотисячно побіг
українськими хатами, де ще читають
книжки, а не дивляться порнографію по Інтернету. Меншим накладом „Аристократа„
видавати не можна, бо це суцільне приниження аристократичної гідності. Планую поставити
його на поличку поруч з Шевченком, Гоголем, Чеховим, Марком Твеном і Чарльзом
Діккенсом, Іваном Малковичем і своїм 12-томником. Також чекаю грошей від спонсора і його кращу фотографію,
яку залюбки поміняю на свою найкращу і видрукую її в 12-му томі „на заднику” і
обрамлю позолоченою рамочкою. Безкоштовно! Уже письменником
Володимиром Рабенчуком відредаговано „Притулок для блазнів”, а також готується
книжка Валерієм Куновим – „Крилаті фрази і афоризми в творчості Олега
Чорногуза”. Цю книжечку мрію поставити поруч з Франсуа де Ларошфуко, Френсісом
Беконом і Олесем Волею. Останній написав стільки афоризмів, що нам з Френсісом
Беконом і Франсуа де Ларошфуко і не
снилося. І ще дуже мрію про прем’єру
„Аристократа із Вапнярки” та кінофільм з такою ж назвою, що до цього часу не відбулися, оскільки
передчасна смерть несправедливо забрала
із життя Віктора Іванова (режисер кінофільму ”За двома зайцями” – збирався
ставити кінокомедію за „Аристократом”, автор книжки навіть аванс від кіностудії
Довженка отримав і пропив), Богдана Антківа (збирався поставити п’єсу в театрі імені Заньковецької. Свідки
Іван Малкович та його мила дружина Ярина), а також незабутнього Богдана
Сильвестровича Ступку, який запланував п’єсу в театрі імені Івана Франка. Про
це пише у своїх мемуарах лауреат
Шевченківської премії Володимир Мельниченко із Москви, який до останніх днів
спілкувався з Богданом Сильвестровичем. Сподіваюся, що з 2013 року смертей
ані від сміху, ані від горя, ані від
трагедій, ані від кінця світу в наших людей не буде. А якщо будуть, то дуже і
дуже від глибокої старості. Від такої, в якій і самому не захочеться жити,
оскільки до молодиць уже ноги не носитимуть колись достойний, гарний і
спортивний торс, який художники і скульптори пізніше чомусь назвуть бюстом.
Жарт. Але не про все вище написане. Тут і там є і доля правди.
Дмитро КРЕМІНЬ: (м.Миколаїв):
«Чому ви пишете? Кому ви пишете? Як ви пишете?»
У поезії подією року стала публікація посмертної добірки
Леоніда Талалая, добірки Анатолія Качана, Леоніда Горлача, Наталі Пасічник,
Юрія Коваліва. Змістовне інтерв’ю з діаспорним «українським Бродським» –
Василем Махном. І його вірші.
Літературний процес широко представлено різноманітною
інформацією, де сучукрліт не виглядає тільки в стилі «суч-», радше це підійде
видавцям. У цьому плані трагічна і мудра есея Світлани Йовенко про друге
видання творів В.Стуса, якому посмертно, вже вдруге, приписали канонічні поезії
безперечного класика Миколи Вінграновського. В ньому ряду – денники Петра
Сороки, діалоги з УЛГ Євгена Пашковського, меморії Григорія Штоня – виглядають
першокласною лектурою. Прекрасна лірична проза нев’янучого Олександра Сизоненка.
На 20-сторінковій площі газети можна друкувати
псевдофілосоські довжелезії, але краще – новели, оповідання, малу епіку,
словом. Поетичні добірки класиків – із короткими анонсами майбутніх книг і
відповіддю на вічне питання: чому ви пишете? Кому ви пишете? Як ви пишете?
Дослідити апологію літературних премій України, зосібна з
самозваною приставкою «народна». Анонс в «УЛГ» уже є: де гроші на сінема
«Чорний Ворон» Василя Шкляра? Чому Єжи Гофман відмовився знімати фільм за
романом «народного»лауреата? Чому скасовано програму «Українська книга»?
Хочеться читати в «УЛГ» і більше класної публіцистики самого
Михайла Сидоржевського. Як автору УЛГ з 1-го числа, – і себе.
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ (м.Київ):
«…або нащадки нас проклянуть»
В особистому плані, якщо говорити про літературну роботу,
минулий рік був для мене доволі інтенсивним. Буквально кілька тижнів тому у
видавництві «Фоліо» в моєму перекладі вийшов роман «Фламандська дошка» відомого
сучасного іспанського письменника Артуро Переса-Реверте. А перед тим у
«Кальварії» – збірка есеїв «Будьмо самими собою» видатного аргентинського
письменника та громадського діяча Ернесто Сабато. Щоправда в цьому проекті я
виступив як автор ідеї, упорядник та редактор, а перекладали книгу мої колишні
студентки. А ще раніше, навесні, в Київському академічному Молодому театрі
тодішній його художній керівник
Станіслав Мойсеєв поставив дуже важливу, на мій погляд, п’єсу сучасного
іспанського драматурга Хуана Майорги «Любовні листи до Сталіна» в моєму
перекладі. Персонажі п’єси Сталін, Михаїл Булгаков і дружина письменника. Тема
митця та влади не нова в світовій літературі, але для нас – у сьогоднішній
Україні – вона залишається надзвичайно важливою.
З приємних подій можу виокремити присудження мені
літературної премії ім. М.Гоголя («Тріумф»). З роками починаєш розуміти, що
найбільша втіха в людському житті – це радість людського спілкування. Таку
радість подарував приїзд до Києва нашої
славетної землячки з Бразилії Віри Вовк, польського письменника Войтека Пестки.
А також розмови з багатьма колегами та читачами. Водночас боляче назавжди
прощатися з людьми, які давно зробилися часткою твого власного життя. А ми ж у
2012 році втратили Юрія Завгороднього, Ростислава Доценка, Івана Білика…
Якщо ж говорити про події суспільні, то крім оновлення
керівного складу Спілки, маємо, як на мене, суцільний негатив. Передусім це
брутальна та цинічна виборча кампанія, введення в дію «мовного закону»
Ківалова-Колесніченка, не підписання угоди між Україною та Європейським Союзом.
Та обставина, що пророцтво про «кінець світу», призначений
на день народження «кращого друга радянських письменників» Іосіфа Сталіна, не
справдилося, окрім радісних емоцій викликає ще й законне запитання: як жити
далі? 2013 рік може окреслити подальшу долю України, напрямок її розвитку на
перспективу. Відтак людям тямущим треба гуртуватися в ім’я України, суверенітет
якої зараз надзвичайно загрожений, бо щодня підточується внутрішньою та
зовнішньою хробачнею. Письменникам треба частіше проводити творчі зустрічі,
виступати скрізь, де є така нагода, нехай і безгонорарно, друкувати де тільки
можна свої роздуми на болючі проблеми, які переживає суспільство. Інакшого
шляху для побудови демократичної української України просто немає. Колишній (і
теперішній) президент Росії якось назвав країни СНД «державами, які не
відбулися». Ми або спростуємо його, або нащадки нас проклянуть.
З літературними справами простіше. 2013 рік у мене буде під
знаком «Кальварії». Сподіваюсь на вихід збірника «Чилійські казки» та поетичних
антологій мексиканця Амадо Нерво й аргентинця Леопольдо Лугонеса. Перші дві з
цих книг уже у видавництві, над третьою працюю зараз. Втім, не виключені нові
замовлення, а отже й нові книги.
Ігор ГУРГУЛА (м.
Львів): «Більше думалось, аніж писалось»
Минулий 2012 рік був різним.
Рік роздумів, спостережень, сумнівів і упевненості у тому, що «усе буде
гаразд». Розпочав один роман і не завершив іншого, над яким мучуся уже чотири
роки поспіль. Щоправда, відкорегував роман «Море Росса», написаний кілька років
тому. Тепер він відлежується у шухляді у
сподіванні «на щасливий випадок». Про що «Море Росса»? Через призму
сприйняття дійсності головною героїнею роману Оксаною Пелеховською зображаю
події у Галичині приблизно від 1989 року, коли усе тільки розпочиналось, і
завершую (теж умовно-приблизно) 2000-м. Фабула така: Оксана Пелеховська,
випускниця історичного факультету університету, свято переконана, що у нових
умовах нарешті можна виплекати і нове суспільство, і нову людину (десь ми те
уже чули і читали!). І що ж? Дівчину очікують суцільні розчарування. Я не
шкодував фарб, аби зобразити, як у Галичині вилазить нове-старе рило обивателя,
хапуги, дворушника і т.д. За приклад, звісно, брав конкретних персонажів. З
огляду на це, один літжурнал категорично
і безапеляційно відмовився публікувати роман. «Нам то треба?..»
Що ще? Надряпав добрий десяток новел, з яких потроху формую
книгу. Розпочав три п’єси, і жодної з
них не завершив. З публіцистики — готова книга про львів’ян, які брали участь
у ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС.
У році, що минув, багато подорожував. Обожнюю ситуацію, коли
пахне мандрівкою. У дорозі я наче оживаю, люблю за усім спостерігати, наче
губка всмоктую в себе нові враження, а зі спілкування з людьми роблю власні «письменницькі
висновки».
Головне — не падати духом і не опускати рук (бо є від
чого!). Навіть якщо коло наших літературних впливів звузиться до загрозливо
небезпечних меж — працювати, працювати, працювати і (за Франком) у праці
сконать.
Забирають час газетчина, з якої годуюсь, громадські справи,
у тім числі і наші спілчанські. Але і без того не можна, бо таки є нонсенсом,
аби жити у суспільстві і водночас бути відірваним від нього…
Свято вірю, що більшості з нас велено брати у руки пера і
писати (так промовляв ангел Господній до Іоана — «Пиши!», і він написав своє
«Об’явлення»), а далі — який кому
випаде льос…
Олег ЛИШЕГА (м.
Київ): «…наприкінці якогось там світу»
«Все видно, рукою доторкнешся –
а ніби ніч..
І тільки очерет блищить на сонці..»
Колись давно, десь в сімдесят п’ятому, я так сказав, може,
про той далекий рік – у далекій Тисмениці над Стримбою. Це саме можу повторити
й тепер.. вже на березі Дніпра, на Княжому Затоні..
Але є одна разюча новина: якраз у недавню хуртовину, коли
волоком тягли у донецькому степу здохлий «Хюндай» — ось він, символ «нашого»
часу! – то знаменитий поет Михайло Григорів поверхом наді мною блискавично
розпочав ремонт.. Ось подія справді космічного масштабу. Як приємно, що хоч
тут, наді мною, поруч – знов первісний Хаос.. І в ньому походжає поет – творець
всього сущого; ось тут буде ліжко, а отам на стіні висітиме вселенське
дерев’яне колесо, а там…
Тепер майже все в цьому 2013000 році залежатиме від
космогонії на його чисто вибілених, безмежних стінах. Так, навіть і наприкінці
якогось там світу, спорудження Храму на Княжому Затоні не припиняється і на
мить..
Тарас ФЕДЮК (м.
Київ): «Якщо коли доведеться завітати до пекла…»
Ну, високосний рік для мене завжди важкий. Минулий – не
виняток. Проте сталася одна подія, яку я вважаю знаковою в своєму житті та й не
лише. Вийшов 50-й томик віршів у поетичній бібліотеці «Зона Овідія». Точніше –
одразу чотири томики: 48-й – 51-й. Автори – Юля Нестерова з Києва, Наталка
Пасічник з Тернополя, Любомир Стринаглюк з Івано-Франківська та Василь Старун з
Луганська.Радію з того, що багато добрих українських поетів – живих і мертвих –
за дев’ять років існування «Зони» змогли завдяки їй прийти до читача зі своїми
поезіями. Та й не лише українські, а й автори з Білорусі, Польщі, Швеції
Росії… Якщо коли доведеться завітати до пекла (а в цьому візиті у мене
сумнівів нема), то, можливо, температура сковороди буде знижена на кілька градусів за мою роботу над «Зоною».
Тим більше, що вирішив не закривати проект, а шукати нових інвесторів і
продовжувати видавати поетичні книжки. Тут особливо хотів би подякувати моєму
другові, бізнесмену та меценату Олексієві Козаченку за багаторічну підтримку
«Зони Овідія». Хай йому воздасться!
А так – мало що
змінюється. Живу. Пишу. Втілюю. Вірю. Не вірю. Воюю. Сподіваюсь. І чекаю. Життя
– це таке довге очікування чогось зовсім не того, що насправді настає в кінці.
Василь ТРУБАЙ (с.Халеп’я
Обухівського р-ну на Київщині): «І дай нам, боже»
Якихось одкровень у літературному процесі України не
помітив. З цікавістю спостерігав за нагнітанням істерії в очікуванні чергового
кінця світу. В пам’яті залишився хамським наступом влади на українську мову,
безумство на виборах до Верховної ради в мажоритарних округах. А з позитивного
– нові прочитані книжки. Особливо вразив «Майн кампф» Гітлера. Як у дзеркалі
відображена сучасна Україна, з її проблемами, гнилим, корумпованим парламентом,
зневірою людей до влади, з відсутністю національної гідності, патріотизму.
Втішив прихід до Верховної Ради
націоналістичної «Свободи».
Хотілось би бачити повернення нашої літератури в поле
моральних цінностей, в поле світла й надії. Гарно було б, якби нарешті
пересічний українець зрозумів, що Україна – це наш шматок землі, що іншого нам
ніхто не дасть, а тому й хазяйнувати тут повинні українці. Хоча беруть великі
сумніви, що вищесказаного варто очікувати у 2013-му році. Покладаю сподівання
на патріотично налаштовану «Свободу». Хлопці прийшли в парламент боротися за ідею,
а не за гроші. Тож, може, не в 2013-му,
то хоча б у наступних роках діждемося нарешті перемін у внутрішній і зовнішній
політиці України на користь корінної нації. І дай нам, Боже!