Що лишається живим

 

 

Нова книга Михайла Слабошпицького «З пам’яті дзеркала» завершує своєрідний цикл мемуарної прози, де вже оприлюднено «Протирання дзеркала» і «Тіні в дзеркалі», що мають широкий розголос.

Книга, як і дві попередні, з’явиться у видавництві «Ярославів Вал» улітку.

Пропонуємо увазі читачів цей мемуарний фрагмент.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

 

Інколи мені здається, що все наше життя – це низка макабричних сюжетів, скупо перемежованих якимись наївно романтичними чи сентиментальними епізодами, котрі з плином часу наша пам’ять невтримно ідеалізує.

Ось один із таких сюжетів.

Почну з кінця. Близького до розв’язки і цієї історії, і власне життя фігурантки цього сюжету.

На Львівському форумі видавців на мене, як висловлюється сучасна молодь, упала немолода жінка з немилосердно понищеним зморшками лицем і плаксиво-скрипучим голосом. Так, час – найстрашніший ворог жінок. Він безжально знищує їхню вроду, вигротескнює риси обличчя, пергаментує шкіру, бруднить сивиною і зріджує колись плекане волосся.

Щоправда, є поодинокі винятки. Незбагненно благородна старість. Якась величність постави, ритуальна нехапливість жестів, благородний спокій лиця, тихий доброзичливий усміх, мудрий песимізм вицвілих очей і скупе приязне тепло, що йде від такої особи. Але тут нічого із того всього не було. Була сумна людська руїна, майже зовсім знищена руйнівною роботою життя, де в певному віці слово беруть емоційні потрясіння і хвороби. За всього багатства уяви в них важко вгадати бодай натяк на тих, ким вони були, коли, мов налите соком яблуко, радували погляд свіжістю, енергією нерозтрачених сил і почуттів та прекрасним духовним здоров’ям.

Вона майже фамільярно звернулася до мене, і я зрозумів із цього, що ми з нею знайомі (Мішечка, ти ж у мене зостався досі дорогий!..), але скільки не силкувався, ніяк не міг згадати, хто ж це така. Звичайно, вона не могла бути з мого амурного реєстру – я досі не забув усіх фігуранток часів молодості. Це хтось із маргінесу мого життя, давно забутий і списаний в записники пам’яті.

Схоже, вона анітрохи не сумнівалась, що я відразу пізнав її. Картинно розповідала: щонеділі ходить на Його могилу, замовила для неї оградку («Це так дорого – п’ять моїх пенсій на те пішло!..»).

Вона говорила й говорила, а я подумки блукав у минулому, щоб знайти її там і впізнати або хоч вирахувати, хто ж вона така.

Маю непогану візуальну пам’ять, яка сумлінно засмічує себе сотнями непотрібних мені лиць і поінколи навіть ускладнює мені життя, без будь-якої потреби напружуючи мене і змушуючи задумуватися над тим, над чим задумуватися не варто.

Такий характерний з цього погляду випадок. Іду Хрещатиком, а назустріч мені якийсь чоловік зі знайомим обличчям. Не можу згадати, хто це. Відчуваю напад незручності: а раптом він заговорить зі мною, то як же мені бути – я ж навіть імені його не знаю: мабуть, забув…

Кивнув чоловікові і швиденько, щоб він не зупинив мене, пішов далі. І тут мені згадалося, де я його бачив. Виявляється кілька днів тому, коли я їхав електричкою з Ірпеня, він сидів у вагоні навпроти мене. Ми тоді кілька разів зустрілися поглядами. І – все. А пам’ять зафільмувала його обличчя і тепер безпричинно морочить мені голову. Я мушу її собі сушити і сушити для того, щоб нарешті згадати абсолютно мені не потрібну подробицю.

Коли дивна жінка запитала мене, чи маю я останню книжку письменника N, що вийшла вже після його смерті, мене, нарешті, осяяло: та це ж Тамара! (Ім’я її в цій історії я зумисне змінив, щоб не ставити її в незручну ситуацію).

І мені все згадалося.

Я, зелений першокурсник, жадібно приглядаюся до столичного життя, прагну все побачити, повсюдно встигнути: театри, музеї, футбол із київським «Динамо», літературні вечори в Спілці письменників. А тут ще й такий подарунок долі: факультет журналістики запросила до себе на екскурсію кіностудія імені Довженка.

Сталося так, що мене поселили в гуртожитку зі старшокурсниками, які не тільки приохочували мене до культурного життя, вводили в курс університетських справ, а й на правах старших учили «як жити». Першим ділом, менторствував один із них, – «заведи собі дівчину, щоб була тобі віддушина від нудних лекцій і щоб мав ти в її особі свою музу» (я тоді ще намагався віршувати; згодом, помітивши, що чи не весь мій курс – віршарі, – задушив у собі позови до віршоплетіння). Поки я думав над пропозицією завести студентську музу, мій однокімнатник уже запропонував кандидатуру на цю роль. Виявляється, в гуртожитку мех-мату в одній кімнаті з його дорогою пасією живе дівчина з великими синіми очима родом із Житомира. Мовляв, я беру свою дівчину на кіностудію, а ти запроси туди її подругу. Отак він і зісватав нас на спільний культпохід.

Мій співмешканець був старший за мене на п’ять років і два курси, вважав, що вже завтра стане відомим письменником. Писав (російською, бо – «це дуже перспективно – весь Союз читатиме») повість зі студентського життя, ретельно копіюючи модного тоді Фазіля Іскандера.

Забігаючи наперед, скажу, що з літературних прожектів мого однокімнатника так нічого й не вийшло. Всі московські часописи, куди відсилав він свої творіння, рішуче відфутболювали їх. Потім він поперекладав опуси на українську, але й тут йому не пощастило на прихильність фортуни. Він так і дожив до старості газетним чорноробом.

Фіаско спіткало його й у романі з красунею, яку я тоді побачив під час культпоходу на кіностудію. З якогось часу вродливиця, що доти прихильно сприймала його упадання за собою, раптом почала його уникати, а далі заявила йому, що в неї з’явився інший хлопець. Мій співмешканець вирішив боротися за своє кохання. Він пустив у дію всі можливі й неможливі прийоми боротьби аж до своєрідного «карате». Він повсюдно переслідував її, засипав гнівними епістолами. Писав щось до її батьків, писав її новому обранцеві. Якось я випадково зіткнувся з нею в університеті, і вона з гнівом розповіла мені, що він описував її хлопцеві свої інтимні сцени з нею. Я навіть не міг у те повірити. Звичайно, я не перепитував його про все це, але він оповідав усім трьом співкімнатникам, що веде – й успішно, якщо йому повірити – епістолярну війну за свою любов.

Днями стрівся з ним – змиршавілим, згорбленим і, здається, домежно розчарованим та обізленим (овдовів, законфліктував із невісткою, а син тому не хоче його знати…). І мені подумалося: чи міг тоді собі уявити цей нарцис із бонапартистськими амбіціями, що так завершуватиметься його життя?

Але повертаюся до нашої екскурсії на кіностудію.

Ми походили у зйомочних павільйонах, нам розказали, як робиться кіно, ми побачили зблизька десяток акторів. Ми пофотографувалися в тамтешніх інтер’єрах. Згодом виявилося, що мій співмешканець зробив знімок з мене й тієї дівчини. Але світлина чомусь потрапила тільки до неї.

Я про неї не знав.

Минали роки. Тієї дівчини я більше не бачив.

Я працював у різних газетах.

Нарешті опинився у відділі критики «Літературної України», де з ентузіазмом неофіта кинувся громити графоманів.

Якогось дня рвучко відчинилися двері відділу критики – й перед моїм столом постало двоє чоловіків.

Одного я знав. Це був молодий, але вже так фаворизований тодішнім керівником Спілки письменників прозаїк, що він майже перетворився на пам’ятник самому собі. Єдине, чим одрізнявся від пам’ятників, – він ходив, говорив, і чималенько пив.

Другий – невідомий – тлустуватий, із сердитим поглядом і п’яний, як чіп, – запитав мене:

– Оце ти будеш Слабошпицький?

– Ну, я…

– Я б тобі голову відірвав!

– За що?

– А ти не знаєш, за що?

– Не знаю…

– За Тамару!

– За яку Тамару?!

– Не прикидайся – знаєш за яку!

– Не знаю!

– Добре знаєш!

– Не знаю я ніякої Тамари!

– А ти згадай! Вона мене вже зовсім задовбала! Тільки й чую від неї: «А Міша так би не зробив!.. А Міша інтелігент! А Міша – добра душа!..»

– Ви мене з кимось переплутали!

– Ні з ким я тебе не переплутував!

Я дивився на нього як на божевільного.

Це ж треба: п’яне нещастя ввалилося в редакцію і верзякає казна-що!

– Що все це значить? – запитав я його напарника, який з цікавістю спостерігав за розвитком подій.

– А те значить, що Тамара повісила фото, на якому ви вдвох стоїте, обнявшись, у спальні над їхнім ліжком. У вас – майже шведська сім’я…

– Яка, в біса, Тамара? Що за марення відрубаної голови.

– Ніяке не марення: фото – це ж документ!

– Документ про що?!

– А про те…

– Про яке?

– Про те, що у вас було!

– Що було? Де було?

– Тобі видніше.

Я вдесяте повторював, що не знаю ніякої Тамари, але чолов’яга мені не вірив. Обзивав мене брехлом і боягузом. Мовлялечки, я злякався, що він може зі мною розправитися і тому відхрещуюся від Тамари, з якою в мене «щось було».

Нарешті фаворит керівництва Спілки сказав:

– Пропоную припинити словесну війну. Що було, те було, і нічого вже не зміниш. Як кажуть, це вже проїхали.

Я впирався, бо погодитися з його словами значило визнати те, в чому мене звинувачував п’яненький.

Але він раптом заговорив значно миролюбніше.

– Ти не знаєш, од чого я тебе врятував?!

– Врятував?! Мене?! – вражено запитав я.

– Тебе. Тебе, голубчику!

– Й од чого ж?

– Од Тамари!

– Нічого не розумію!

– Тамара – гадюка, якої ще треба пошукати!

– А я ж отут до чого?

– А до того, що вона оженила б на собі тебе!

– Цього не могло бути, бо я її не знав!

– Могло! Знав! От приїдеш до Львова і прийдеш до мене…

– І що ж?..

– І побачиш у нас над ліжком фото, де ви з Тамарою, як голубочки, одно до одного всміхаєтеся…

– Мабуть, це якийсь фотомонтаж!

– Ні, це справжнє фото! Вона розказала, коли й де вас зняли.

– То коли ж і де?

– Уже не пам’ятаю. Але знаю тільки – вона сама призналася – в час ваших ніжних стосунків…

– Яких стосунків. Це якась фантастика!

– Я розумію, що ти вигороджуєш її. Щоб зберегти її честь. Але вона геть усе розказала. І як ви вже одружуватися зібралися…

– Хто зібрався?

– Ви!

– Нічого такого ні з якою Тамарою в мене не було…

– А чому ж ви не одружилися?

– Слухай, Отелло, – я вже до несамовитості розіпсів, – ти з дурдому вирвався?! Що ти мені клеїш?! Це якийсь сон рябої кобили.

Супутник п’яного Отелло розреготався.

– Словом, Мишуню, не тривожитимемо минуле. Поговоримо про сучасне.

Можемо допустити таке, що Тамара тебе обкрутила б і сьогодні вила б із тебе вірьовки, як виє вона з мого друга. Він тебе врятував. Як Олександр Матросов затулив собою амбразуру. Ти йому винен по гроб жизні. Тому відтепер при кожній зустрічі виставлятимеш йому – і мені теж, бо я особа, до нього наближена, – крупний могорич. «Еней» завжди надасть тобі свої послуги.

Я вже трохи знав цього плейбоя, який причарував собою і Гончара, і Стельмаха, і Загребельного, й легко строчив роман за романом, а заодно й велемовні нариси про секретарів райкомів компартій. Його повсюдно супроводжував успіх. Жуїр і цинік легко прихиляв до себе всіх. Жінок він заворожував аполлонівською поставою, повним ротом ніжних слів (жінки ж, як відомо, люблять вухами!), а чоловіків легко й непомітно підкуповував. Хтось тоді навіть сформулював закон його імені. Він звучить так:

«Якщо ти згадаєш прізвище цього прозаїка в пресі – він ставить тобі сто грамів. Якщо згадаєш це прізвище з позитивним епітетом, то до ста грамів буде ще й бутерброд з ікрою». Отак і йшов наш Аполлон по життю, колекціонуючи маленькі і великі тріумфи.

Тут я вимушений одступити трохи вбік од сюжету з Отелло і Тамарою, бо не можу не розповісти про повчальну життєву історію Аполлона. Вона – також ненаписаний сатиричний роман (хоча для двох сатиричних романів він послужив вдячним прототипом).

Серед його амурних трофеїв є серце директорки вокзального ресторану подільського райцентру. Закохавшися безмежно в нашого героя (а не закохатися в нього було просто неможливо!), вона возила в будинок творчості, де тулився бездомний після розлучення з першою дружиною кандидат у класики, всі можливі дефіцитні на той час харчі (сервілати, сухі ковбаси, банки чорної і червоної ікри, помаранчі і т. ін.), а також казкові трунки (коньяки, роми, лікери, закордонні горілки та імпортне пиво). Усього цього було так багато, що об’єкт зітхань і зазіхань рестораторки, якому просто невсилки було все те спожити, часто підчастовував і нас.

Вона його одягала й узувала. Він був як манекен універсаму, на котрого нап’яли дефіцитні колекції. Він дефілював по Спілці письменників у вбраннях, котрі не могли собі дозволити навіть безнадійні класики, що так високо тоді оплачувалися. Судячи з цього, місце її в тому райцентрі було суперхлібне, бо ми мали враження, що незліченні гроші провінційній феміні падали просто з неба.

Оскільки він у плані матримоніальному був сказати б, незайнятою територією, то рестораторка зазіхала не тільки на його серце, а й на руку. Це було самоочевидно кожному, хто знав про візити провінційної дами до столичного будинку творчості письменників.

Візитерка навіть не підозрювала, що вдатний бабодур має цілий гарем, і в час її відсутності його почергово обслуговують її численні посестри по статі. І ось якогось разу вона заскочила свого ідола на гарячому. Уявімо собі гнів Валькірії…

Вона пообіцяла не тільки оскопити нашого Аполлона, а й розорити його. Мовляв, у тебе гонорарів не вистачить, щоб розрахуватися зі мною за все, що я тобі привозила. Ще й пообіцяла, що в Ірпені висадиться десант крутих хлопаків, які так його віддухопелять, що він навіть забуде, як його звати.

Аполлон на ту погрозу зважив і попрохав даму, щоб вони розійшлися миром.

Вона дістала шкільний зошит, у якому педантично фіксувала всі свої витрати на Аполлона. Коли він потім назвав нам загальну суму, ми поприсідали.

Казав, що прохав її хоч трохи щось списати, бо ж їм було так любо й добре вдвох, та й вона цим їдлом і питвом трохи причащалася. Тож апелював до її доброго серця: в ім’я всього, що було між ними відрахувати від виставленої суми бодай чверть. Однак вона категорично відповіла, що не хоче нічого від нього чути про Химині кури й Мотрині яйця. Гроші – на стіл.

Він виблагав у неї тиждень, щоб зібрати таку суму.

І зібрав приятелів. Їли – пили? Платіть. Викуповуйте мене з цієї неволі. Я тоді пожартував: «Ти ж – не Тарас Шевченко, а ми не Брюллов із Жуковським, щоб викуповувати тебе!» Але йому було не до жартів. «Ви ж розумієте, що її бандюки голову мені відірвуть. З ними не пожартуєш. Та й, мабуть, вона пообіцяла їм якісь відсотки за роботу…»

Хоч як ми огиналися, але він повиривав із кожного серйозні суми, котрі пішли на його викуп. Отак ми й вирятували його з тієї неволі, в котру Аполлона завів амурний сюжет. Вирятували його і для літератури, і для того, щоб він і далі легковажно пурхотів буднями, як метелик над квітами, та повсюдно добре влаштовувався.

У ті ж часи Аполлон мені телефонував: Отелло приїхав зі Львова. За пару годин підійдемо – накривай в «Енеї» стіл. І я покірно йшов в «Еней», замовляв там випити і закусити на трьох.

Якось я був у Львові, й Отелло запросив мене до себе додому, де нас зустріла Тамара, яку я, звичайно ж, не впізнав – бачив її давно, і навіть не згадав би.

Отелло завів мене до спальні і показав: над ліжком висіло велике фото, на якому ми з Тамарою, усміхнені загадково дивилися в об’єктив.

– Бачиш, що вона собі дозволяє?! – обурено сказав Отелло. – Хіба я можу спокійно до цього ставитися?!

Я знову йому пояснював: його Тамару я бачив лише раз. А про цей знімок я навіть не знав.

Він згідливо кивав головою, але по його очах я бачив, що він мені не вірить. Вважає, що я або щось забув, або не хочу його психологічно травмувати.

Коли ми почаркувалися й перекусили, я вийшов на балкон покурити. Слідом вискочила й Тамара, що елегантним рухом кинула до рота сигарету.

Я хотів її розпитати про цю інтригу, але вона мене випередила. Почала розповідати, що намагалася перевиховати чоловіка. І їй був потрібний позитивний приклад. За такий приклад вона обрала мене. Добре, що в неї зберігся цей знімок. Він і став потвердженням, що «в нас щось було».

Дуже нарікала, що він не шанує її, дає мало грошей, бо багато прогулює, не тримається дому. Богемщина його з’їсть. Вона не знала, що письменники не годяться для подружнього життя. Якби знала – ніколи за нього не вийшла б.

Я гаряче захищав обвинувачуваного: по-перше, він – творча натура; по-друге, він – справді талант. Щиро хвалив його дивовижну новелу «Натка і зорі, що плачуть», котру я прочитав ще хто зна коли, а й досі її пам’ятаю. Забігаючи наперед скажу, що він устигав не тільки горілку попивати, гульбашити, а й чимало писати. З-поміж усього того є кілька добрих як на той час книжок. Добродушний, кругловидий буковинець із великою головою на широких плечах умів не тільки за дівками волочиться чи чоловічого товариства триматися, а й раптом ставати анахоретом, замкнутися, наче монах у келії, й писати дні і ночі до знемоги. Як правило, на той час він опинявся в боргах, як Сірко в реп’яхах, і єдиним порятунком було здати у видавництво нову книжку, щоб одержати аванс. Щедрі гонорари забезпечували письменникам пристойне життя. Головне, щоб тебе друкували. Мого колегу – друкували. Бо він вважався надією української прози. А ще він не ризикував «вільнодумствувать в шинку». Тобто був обережником, не виголошував крамольних слів. Там, де він не намагався бути ортодоксальним соцреалістом, а писав про якісь звичайні випадки з життя, помітно, що це загалом талановитий чоловік. Але безгрошів’я дедалі безжальніше брало його в облогу – гонорарів не вистачало, бо й Тамарині апетити, казав він, росли нестримно, і проциндрював він немало. Тому його книжки ставали дедалі гірші. А коли скінчилися гонорари (це сталося вже в часи незалежності), почалися його гіркі дні. Окрім того, що він немилосердно бідував, у нього знайшли рак – і він приречено чекав дочасного фіналу життя.

Але тоді до цього було ще далеко. Він, безтурботний і легковажний, хотів жити без жодних примусів, як птах. Тамара все схиляла його до послуху й цілковитого підкорення її волі, а він бунтувався, пояснюючи, що не хоче ставати підкаблучником.

Зі мною при ньому Тамара поводилася так, мовби нас щось глибоко потаємне від нього об’єднує. Я з усіх сил намагався дистанціюватися від неї, тримаючись рамок формалізованих стосунків. Якось запитав Тамару, для чого вона створила легенду про те, що буцімто в нас є якесь загадкове минуле. Відповіла те саме знову: щоб виховувати чоловіка, вигадавши для нього ідеал і приклад. Я жив і навіть у гадці не мав того, що десь хтось створив такий романтичний мій образ, який терзає мого колегу, нещадно псує йому кров.

Урешті вони розлучилися. Я вже не мав обов’язку виставлятися при зустрічі з колегою. Він скаржився, що Тамара налаштовує проти нього доньку і навіть не дозволяє їм спілкуватися. Одне слово, почалися найнепривабливіші гримаси життя, котрі часто бачимо після розлучення подружжя. Вчора це ще були люди, що якось терпіли, а подеколи й любили одне одного, а сьогодні стали непримиренними ворогами.

Добре пам’ятаю такий епізод.

Я ще не знав тоді, що вони розбіглися.

Прийшовши вранці на роботу, я побачив у себе на столі бандероль. Адресант – мій колега, що прислав свою нову книжку. Я кинув бандероль у шухляду й забув про неї. Наступного дня на столі побачив ще одну бандероль. Адресант – те ж саме прізвище. Іронічно подумав: у нього або склероз, або ж похмілля, бо не пам’ятає, що вже послав мені книжку. Але коли придивився до написів уважніше, побачив, що прізвище те ж, та ініціали інші. Тамара.

Вона також надіслала його книжку. Супровід – епістола такого характеру: він у повісті (сякий-такий) безсоромно перебрехав усі наші стосунки, виставив мене в негативному світлі, а ти ж знаєш, що я – хороша. То прошу тебе розкритикувати цю писанину, щоб усі побачили, що він – мерзенний наклепник. Я листував Тамарі: не втягуй мене у вашу міжусобицю.

Я триматимуся нейтралітету. Чужа сім’я – темний ліс. До того ж я тобі нічого не винен. Вона відповіла гнівним листом: це, мовляв, ваша підла чоловіча солідарність, усі ви однакові. Але я те послання зігнорував, а вона більше не озивалася.

Безквартирний, я безвилазно сидів у Будинку творчості в Ірпені. Надовго переселився сюди й колега – у їхній спільній квартирі порядкувала екс-дружина, яка шукала (і, звичайно ж, ніяк не знаходила) варіант розміну.

Вечорами «ірпінські довгожителі» (так називали тих, хто незрушним сиднем сидів у Будинку творчості (Ростислав Самбук, Борис Комар, Михайло Ткач, Олександр Лук’яненко, згадуваний тут колега і я) висиджували біля каміна в першому корпусі. Цмулили пиво, розповідали неймовірні історії, скаржилися на цензорів і редакторів, що каструють наші творіння.

Якогось вечора до нас навідалася директорка Будинку творчості. Вона була стривожена і водночас урочиста. Виголосила нам приблизно таке:

– Закривайте свій алкоклуб, бо тут завтра поселяється німець. А ви ж знаєте: іноземці всякого такого, – показала вона на пляшки й закуски, – не схвалюють. Ми не можемо перед ним показувати себе такими…

– Якими? – запитав хтось із нас.

– Такими пияцюгами!

– А вони хіба не п’ють?

– Так, як у нас, не п’ють!

– Вони ж теж – люди, і хіба їм щось людське чуже?!

– Цю лавочку прикриваємо! – гримнула директорка. – Бо ж зовсім тут розпустилися…

Колишня працівниця райкому компартії просто не могла говорити інакше. Партійний вишкіл!

І за день-два директорка приводить німця, який житиме в нашому корпусі.

(Я цю історію розповідав би окремо, але вона – по дотичній – увійшла в наш сюжет, бо мій розлучений із дружиною приятель має до неї стосунок).

Ендеерівський німець – рослий, плечистий, рудогривий, міцно, як кінь-ваговоз стоїть на землі в черевиках немислимого розміру.

– Рольф, – одрекомендовується кожному з нас, потискаючи руку так, що в неї мовби раптом зашпори заходять.

Присмирнілі під суворим поглядом директорки, обережно придивляємося до новака в нашому корпусі.

Він гордо себе несе, мовби якусь дорогоцінність, і повсюдить за собою міцний запах сигари, котра стирчить у нього в роті, мовби ще один його орган.

Під вечір чую в коридорі голосну розмову.

Виглянувши з кімнати, бачу за столом біля каміна колишнього Тамариного чоловіка і Рольфа. Перед ними – (порожня вже) пляшка від горілки й наполовину надпита друга.

Вони майже силоміць затягують мене за стіл.

– Це в нас розминка перед вечерею, – каже мій колега.

– Розминка, – підтверджує Рольф і пускає мені в лице хмару смердючого диму.

– Рольф – абсолютно наш чоловік, – хвалить його колега.

– Абсолютно ваш чоловік, – підхоплює німець.

За кілька хвилин я вже знаю, що доктор Рольф Ґебнер – майже славіст. Але його найголовніше професійне зацікавлення – українська література. Він пише монографію про наш модернізм початку двадцятого століття. Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Володимир Винниченко, Михайло Яцків…

Дивує його добре володіння українською мовою. Очевидно, має особливі лінгвістичні здібності. І літературу нашу Рольф непогано знав. Під час щовечірніх посиденьок при каміні і при чарці він розповідав про те, що він прочитав і як те розуміє.

Щодо тих посиденьок. Директорка приструнчувала наших «мочемордій», наголошуючи, що вони можуть налякати іноземця своїми алкоапетитами – за кордоном, ясне діло, по стільки не п’ють. І ось – сенсація. Ще першого вечора, коли ми почали обережно чаркуватися з Рольфом («за знайомство»), він перепив усіх. Я втік з-за столу десь опівночі, відчувши, що тут починається своєрідний марафон, і в мене духу не вистачить його витримати. А вранці мені розповіли, що Рольф усіх перепив, а коли вони позасинали за столом, порозносив неборак по їхніх кімнатах. От вам і спростування міфу про малопитущих німців.

Оскільки Рольф – чоловік доброзичливий і дружелюбний, ми легко заприязнилися з ним. Він охоче розповідав про себе. Батько був у військах Вермахту. Загинув десь на Східному фронті. Рольф його ніколи не бачив, бо народився вже 1945 року. Він мав десятирічну доньку й сам виховував її, бо був удівцем. Хотів привезти їй якийсь подарунок із Києва. Я водив його по наших нечисленних магазинах. Ми обнишпорили наших кілька універмагів, аж доки знайшли в «Центральному» пристойне дитяче пальтечко.

– Бач, уміють же й у вас добрий товар випустити, – повторював Рольф, коли ми замочували покупку.

Здавалося, він навіть зрадів цьому фактові, бо те спростовувало наші нарікання на тотальний дефіцит у СРСР продукції такого характеру. Мовби брав на себе роль адвоката СРСР.

І раптом хтось із нас зачитав: це пальтечко із НДР. Імпортний товар. Рольф аж розгубився. Знайшов у Києві одну-єдину нормальну річ для доньки, але й та виявилася з його Німеччини.

Колишній Тамарин чоловік виїздив з Ірпеня й виставляв «дишлове». Я взяв участь у початку застільного ритуалу й, зрозумівши, що все закінчиться «битвою гігантів», бо у фінал пиятики вийдуть Рольф і мій приятель (інші поступово зійдуть із дистанції), ганебно втік, покликавшись на якісь невідкладні клопоти. Вранці осиротілий Рольф (його партнер по нічному чаркуванню від’їхав) шукав із ким би похмелитися. Але всі перелякано бокували від нього. Ніхто не витримував його доз.

Ще один цікавий епізод із тих днів. Хоч він і виглядає в цьому сюжеті таким собі апендиксом, не можу обминути його, бо він чимало чого пояснив тоді нам і, я певен, буде цікавий сьогодні допитливому читачеві.

Настало 9 травня – Дєнь Побєди.

У ті часи телебачення традиційно повторювало відомий серіал «Сємнадцать мгновєній вєсни» про знаменитого радянського розвідника Штірліца. Це був майже масовий психоз. Половина СРСР натхненно, з завмиранням подиху, вболівали за безстрашного радянського розвідника, який стільки серій водив за носа дурних німців.

Мої колеги, обставившися батареєю пляшок пива, всілися перед телевізором, щоб спостерігати за походеньками Штірліца. Я почув, що зараз до пивування має прилучитися і Рольф. Подумалося, що йому буде не надто приємно бачити пропагандивну маячню а-ля Штірліц і німці. Тільки-но мовив про це, як перед телевізором опинився Рольф. Сказав, що дуже любить цей фільм. Я запитав, за що ж він його любить. Рольф одповів: «Це улюблена кінокомедія німецького народу». І він ніяк не міг повірити, що то – зовсім не пародія. Це як і в літературі: є не тільки проблема тексту, є й проблема читача та його рецепції. І ще невідомо, що тут важливіше. Кіно, як я тоді допевнився, теж має проблему глядача і його рецепції. Маси завжди легко зомбовані і маніпульовані.

Але – це вже інша тема. Й вона вимагає самостійної розмови.

Я ж принагідно мушу навести епізод, котрий характеризує німецьку ментальність.

Кавуємо з Рольфом напередодні його від’їзду додому.

Кажу йому, що за кілька днів і я перерву свої ірпінські дні, бо маю вискочити на тиждень до Львова. Він пожвавлюється: ось хто передасть його львівській пасії всякі дрібнички. І вже за кілька хвилин у моїй кімнаті опиняється великий целофановий пакет, туго напханий усякою всячиною.

Рольф від’їхав, лишивши по собі теплі спогади.

А я вже у Львові.

Передовсім навідав Д.

Уже вечір. Сидимо «насухо». Це були часи, коли після сьомої вечора вже ніде неможливо було купити алкоголю. До того ж почалася анекдотична горбачовсько-лігачовська епопея наступу на пияцтво в СРСР (вона обернулася потужним вибухом самогоноваріння – кмітливий народ завжди знає, як дати собі раду в тій чи тій ситуації).

Я вмовляв Д. обійтися кавою, а він усе нарікав: як же не відзначити нашу зустріч належним (читай: без остограмлення) чином? Він узяв пакет для Рольфової пасії і раптом забачив у ньому маленькі пляшечки. «О, шнапс! – радісно вигукнув. – Маємо щастя!» Я вмовляв його: не робімо того – це ж майже крадіжка. А він мене заспокоював: не скажемо їй, що тут було й кілька «соточок», і вона нічого не знатиме. І, мабуть, я не стримав би Д. од цього вчинку, якби на ту мить не нагодився літературний неофіт, що прийшов до Д. не тільки з новим своїм опусом, а й з причепом – у вигляді двох пляшок оковитої. Таким чином відпала потреба трохи пограбувати Рольфову пасію.

Наступного дня ми зателефонували їй, щоб прийшла за його передачею. І коли вона заявилася, Д. чесно їй зізнався, як замірявся на ті «соточки», будучи переконаним, що вона й не дізнається про таку пропажу. І тут вона подивувала нас, зачитавши листа від Рольфа. Там було педантично перераховано все, що він передав через мене: губна помада, зубні паста і щітка, парфуми, ще якісь абищиці, а також три пляшечки спиртного.

Ми вражено перезирнулися, а тоді Д. протяжно мовив:

– А чи тобі збрело б у голову – якби ти робив комусь передачу – не тільки листовно про це йому повідомити, а й отак ретельно все в ній перерахувати.

І ми задумалися про ту велику різницю між німецькою та українською ментальністю.

Виявляється, у нас – не тільки мови різні…

Десь на той час Д. продемонстрував мені зовсім молоду шатенку, що видавалася його донькою.

– Оце бач: вона закохалася в мене.

Дуже мені не вірилося в те, що він сказав.

– Може, це тобі здається?

– Ні, вона сама про це сказала.

– Ти ж дожив того віку, коли чоловікові стає зрозуміло, що вірити жінкам небезпечно.

– Але ж серед жінок є винятки з правила!

– І все-таки – будь обережний. Ти вже скільки разів обпікся?!

– Я вірю, що це в неї щире почуття!

– Ой, Д., дмухай і на холодну воду.

– Як тебе послухати, то вже й ніколи нічого не може бути чистого і справжнього між чоловіком і жінкою! Вовків боятися – в ліс не ходити!

– Здається мені, що ця феміна тільки прикидається Червоною Шапочкою…

– Вона сказала, що її мрія – бути дружиною письменника!

– А може, насправді – вдовою письменника? Тобі скільки років і скільки їй?!

Але він уперто правив своєї: вона закохалася в мене і в мій талант!

І що ти йому скажеш: чоловік повірив у те, в що йому так хотілося повірити. Ми всі заслабкі перед такою спокусою.

Але жінки, як собаки, мають неймовірну інтуїцію!

Юна пасія Д. дуже незлюбила мене вже з першого погляду. І не приховувала того. Очевидно, вона налаштувала відповідним чином і Д. – він раптово охолов до мене й геть дистанціювався.

Д. приїздив з молодою дружиною в Будинок творчості, де вона намагалася вести світське життя, влаштовуючи якісь прийоми. Мене також якось запросили, але я не пішов.

Але цей шлюб тривав недовго. Вже незабарно він розпався. Екс-дружина тягала Д. по судах, вимагаючи поділу його помешкання. Це їй вдалося. В результаті того поділу Д. опинився в комунальній конурі поблизу вокзалу.

Тепер він знову повернув мене в приятелі. Я став утаємничений в усі його сердечні перипетії. Він з гіркотою розповідав, запиваючи розповідь ковтками горілки, що дружина охоче стрибала в гречку і була люта через його безгрошів’я (саме тоді зовсім зникли письменницькі гонорари).

Знову й знову перепитував мене, як я знав, що ця феміна насправді хоче бути не дружиною, а вдовою письменника. Я пояснював: для цього зовсім не треба бути ні Вольфом Месінгом, ні Вангою, – в неї те просто на лобі написано великими літерами. Налившися горілкою, він знову повертався до тієї ж теми і знову запитував те ж саме, і я повторював йому слово в слово своє примітивне пояснення.

Далі були ще скрутніші його часи. Жебрацька пенсія, безробіття (кому на роботу потрібен старий пияк?!), а потім – медичний вирок: рак. Як відомо, хворіти в нас неймовірно дорого. Мало кому по кишені.

У такій ситуації перевіряються всі ті, хто вважався друзями. Як це й ведеться, від нього дистанціювалася значна частина тих, хто, відверто кажучи, був банальними нахлібниками, але видавав себе за щирих друзяк. Невеличке коло допомагало хто як і чим міг.

Д. поховали і, здається, забули про нього.

Такі маємо часи. Чи такими поставали люди.

І ось раптом Тамарина ява.

Доглядає могилу і майже молиться на нього та, яку він назвав найбільшим ворогом у своєму житті.

Я не розпитував Тамару, що і коли сталося в її душі. Чому раптом Д. тепер такий дорогий їй?

Але добре, що це сталося…

Як відомо, в минулому нічого не виправиш. І мертвих не перепросиш. Є речі, котрі абсолютно їм байдужі. Та хто заперечить, що вони мають значення для живих?

Залишити коментар