«Що б Яворівський не робив – він приречений»

154

Тепер, коли ми маємо незалежну Україну, на письменницькі
долі випадає найганебніша роль – бути найприниженішими, найупослідженішими,
найбезсловетнішими. Вони принижені соціально, принижені духовно, вони не можуть
реалізувати себе як літератори. Якщо хтось десь проривається, то не за сприяння
Спілки, а всупереч цьому.

Але ж які неймовірні можливості були втрачені для того, щоб
українське письменництво не загубилося! Маючи таку базу – що можна було зробити!..

На початку роботи з’їзду ми слухали сумний мартиролог –
список померлих письменників. Дуже багато письменників померли від злиднів. І
кожне ім’я вистрілює по нинішніх керівниках Спілки. Скільки вони давали копійок
на ліки тим нужденним?..

Замість того, щоб розробити велику програму на багато років,
яка б покликана була сприяти реалізації того, що робить український письменник,
– у книговидавничій сфері, інформаційній, Яворівський з «однодумцями»
заходилися поратися коло майна Спілки…

Хочу спитати у Яворівського: а що, майно – це єдиний клопіт
керівництва Спілки? Що, в нас видали всю українську класику? Кожен з наших
письменників видав свої твори?

Майно Спілки, яке незаконно розпродано і розбазарено, треба
повертати у її власність. Сьогодні держава повертає в державну власність все
те, що відбиралося незаконно – по санаторіях профспілок, по інших об’єктах. І
ми маємо всі підстави це зробити… Поліклініка мусить бути письменницькою.
Будинок письменників мусить бути письменницьким, а не перетворюватися на ресторани.
Це ганьба – перетворити Будинок письменників у місце розваг! Один відомий
кінорежисер з гіркотою сказав: це ж треба було провести дві національні
революції, щоб перетворити Будинок письменників у ресторан!..

Був і залишаюсь категоричним противником відчуження
спілчанського майна. Коли мені принесли документи, з яких побачив, що
відчуження спілчанського майна відбулося, я на знак протесту написав заяву про
свій вихід з Секретаріату. Що тоді зробив керівник НСПУ? Він заяву поклав у
шухляду, дочекався пленуму, щоб на ньому вивести мене зі складу Секретаріату.
Цим він хотів сказати, що не Мовчан на знак протесту вийшов зі складу
Секретаріату, а, мовляв, ми його вивели. Ось у цьому і вся сутність цього
керівника. Він усе потрактовує тільки так, як йому потрібно: за ним правда, за
ним останнє слово, він – головний суддя, він прокуратор… Тобто, монополія на
істину – за ним.

Я проти того, щоб виключати наших колег зі Спілки
письменників – як це вчинили вони, приміром, з Галиною Тарасюк. Всі, хто за те,
щоб стиль нинішнього керівництва Спілкою мінявся, автоматично стають
опонентами.

Таким опонентом стала моя дружина Любов Голота, яка давно
має свою усталену думку щодо письменницьких справ.

І ось після з’їзду, 20 жовтня, у сесійній залі до мене
підійшов мій колега по парламенту Яворівський і сказав: заткни рота своїй
дружині, інакше… Це мене страшенно обурило. Як я можу впливати на яскраву
творчу особистість, якою є моя дружина?..

Яворівський розуміє: він уже не голова Спілки, і будь-яка
юридична інстанція підтвердить, що його повноваження скінчилися, все, два
терміни, і – до побачення, бо ти не маєш права, ти нелегітимний, і в
нелегітимний спосіб тебе не можна обирати…

Але чому ця людина себе кандидує всупереч статуту Спілки?
Чому «великий правник», голова статутної комісії Лупій не встав на з’їзді і не
сказав Яворівському: «Ви не маєте права утретє балотуватися на посаду голови
Спілки! Адже зміни до Статуту не пройшли. Володимире Олександровичу, ми вам
дякуємо і – до побачення»?

Я голосував проти Яворівського. Він про це знає, я перед ним
не криюся. Я голосував за Баранова. Адже мені потрібна зміна не лише стилю
керівництва, а й зміна поколінь.

Яворівський уже себе вичерпав. Я не кажу про нього як про
політика… Там, де зароджувалися всі ідеї, всі національні справи, всі протестні
акції, йому вже місця нема. Це справа молодих. Він же все зробив для того, щоб
на засіданнях Ради НСПУ сиділи тільки сивоголові люди. Де молодь? Чому
відлучили? Тема канонізації, яку порушила Галина Тарасюк у своєму інтерв’ю в «Українській
літературній газеті», – не іронічна. Вона – фарсова. Людина не усвідомлює: якщо
вже ти набрав 149 голосів, а не 170, приміром, то лише цього достатньо для
того, щоб сказати: «Дякую, я пішов». А не питати, як він сьогодні мене питає:
«Так що, я повинен поступитися Баранову. Так хто він такий?»…

Відзвітувавши перед делегатами з’їзду, Яворівський таким
чином склав повноваження голови Спілки. На яких підставах він міг виходити в
кінці другого дня роботи з’їзду, після підрахунку голосів, і казати: «Я, як
чинний голова…»? Адже ти вже свої повноваження склав. До другого етапу з’їзду
має керувати робоча президія.

Те, що чинить Яворівський, чіпляючись, усупереч здоровому
глузду і чинному законодавству – це велике себелюбство, себелюбов (термін
Пашковського) надмірна, неймовірна.  Що
ним рухає? Пошуки справедливості? Та де там! Чому не сказати тому ж Віктору
Баранову: «Так, я відступився, але давай, Вікторе, робити цю справу разом.
Давайте я буду просто секретарем Спілки»…

Втім, що б він не робив – він приречений. Бо є статут. Два
терміни. З’їзд не прийняв змін до статуту. А тому, шановний Володимире
Олександровичу, розпрощайтеся вчасно!..

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!