Продовження.
Початок у ч. ч. 2-4
Редактриса видавництва
чи то з великого розуму, чи з висоти свого становища, чи, може, взагалі була в
неї така манера працювати з провінційною «автурою», не шукала старому Борису
Тену делікатних сердечних слів, а сказала буквально таке:
– Нічим не можу
допомогти. Розумієте, у вас свої плани, а в нас свої. Ваша «Іліада» вийде
строго за нашим планом, оце гарантувати
можу…
Здавалося б, усе
правильно, сказала прямо і щиро
правду-матінку, а старий Борис Тен після тих слів останню частину дня
тинявся містом як розчавлений, певний,
що українська «Іліада» вийде в світ уже без нього, з ім’ям автора перекладу у
чорній рамочці (він цю рамочку дуже красномовно креслив у повітрі вказівними
пальцями). Під вечір, гнаний голодом і гризотою печальних думок, він забрів до
першої-ліпшої, що здибалася на шляху, кав’ярні.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Поки офіціантка
барилася з замовленням, він, сидячи за столиком, втомлено роззирався навкруги,
і раптом його наче штовхнуло в груди: прямо перед ним на скляній стіні
півметровими літерами в чорній рамочці прочитав: «ТЕН ЗДОХ», тільки в слові «здох» була допущена помилка:
замість «З» стояло чомусь «А» – «ТЕН АДОХ». І що цікаво, весь зміст і сам напис
так «гармонійно» увійшов до його тогоденних розмов, думок і настрою, що Борис
Тен навіть не здивувався, не засумнівався, побачивши той напис у чорній
рамочці, тільки механічно подумав, на тій помилці спіткнувшись: «Куди ж
коректори дивилися?..»
Лише оговтавшись
трохи, підкріпившись, він спромігся розібратися, що й до чого… Виявляється,
він прочитав навиворіт, крізь скляну стіну, напис, що був з протилежного боку
над дверима парадного виходу кав’ярні «ХОДА НЕТ»…
Сам до себе
вперше того дня засміявся і подумав: «Брешете, Борис Тен не здох і не адох!..
Не дочекаєтесь «Іліади» з моїм іменем у чорній рамці…»
І Борис Тен дожив
таки до виходу «Іліади» друком. Тримався він
на чеканні, на терпінні, на переконаності, що наперекір усьому треба
жити… І хоча роки немилосердно підточували сили, але й у лікарні тоді очі
його горіли молодо, горіли чеканням, жагою життя.
А коли
дочекався… після виходу в світ «Іліади» повторював одне:
– Усе, тут я
справи свої закінчив…
Він і справді
відтоді зовсім потух.
Однак ще працював
над томиком давньогрецьких трагедій, випустив його в світ, але того вогню в
очах, з яким чекав «Іліаду», вже не бачили більше в нього.
І літа, і
хвороби, і самотність, як відомо,
жорстокі й невмолимі.
Була в Житомирі
глухоманка, вся в чорторийних вуличках, бур’янистих пустирях, у вишневих
садочках – далека околиця Смолянка… Кажу була, бо тепер Смолянка –
попасмований асфальтом, гаміркий, насичений людом і машинами не такий уже й
далекий, сучасний район обласного центру. Казали, що родина Хомичевських,
потрапивши до Житомира, спершу квартирувала в районі Смолянки. Чи зберігся
серед багатоповерхових теперішніх забудов той будиночок – невідомо. Але тиха,
незаймана місцинка ще з тих давніх часів збереглася в межах Смолянки й досі –
це старий міський цвинтар; на ньому буквально за кілька кроків від невеличкої і
по-домашньому затишної церковки, в тіні величезних столітніх сосон, на яких
щороку в’ють-лагодять свої гнізда такі ж багатолітні круки, лежать святі для
Бориса Тена могили – його матері Віри Дормидонтівни, його дружини Аполлінарії
Леонтіївни, його сина Василька, його рідного брата Михайла…
Скільки пам’ятаю,
Микола Васильович ходив до місця материної могили завжди, ходив, як до
причастя, ходив у хвилину і великого смутку, і великої радості…
Повертався звідти
упокорений, ніби просвітлений…
Дерев’яна лава
біля тих могил і тепер стоїть.
Він цілі години
міг самотньо на ній сидіти – чи то вслухатися в цвинтарну тишу, чи в гармидер
чорних круків у вічнозеленому сосновому гіллі над головою, чи вдивлявся в
рухливі потяги на обрії, які поспішали кудись у далекі світи…
Про що він думав
у ті хвилини, ми вже ніколи не довідаємося, проте всі ми знаємо (про це він
говорив не раз і близьким, і рідним, і просто знайомим) його найбільше бажання останніх років: щоб
по многотрудній одіссеї його, Бориса Тена, на вічний спочинок поклали під
віковічними, вічнозеленими соснами, поруч з його матір’ю, з його дружиною, з
його єдиним сином…
Та, на жаль,
прямі спадкоємці М.В. Хомичевського поховали його на зовсім іншому кладовищі –
Корбутівському, що серед дотепних житомирян, які, здається, знають, де
насправді можливі такі речі, – іменується не інакше, як «Дружба народов», – на
місці, що випало Борисові Тену в шерензі покійників «в порядке живой очереди»,
з чітким надмогильним написом, що не допускав ніякої двозначності: «Николай
Васильевич Хомичевский».
І ще на
закінчення
Місто, яке нині
так пишається, судячи з преси, що в ньому майже 50 літ жив і трудився Борис
Тен, взагалі не дозволяло йому тут поселятися й жити.
Усі повоєнні
роки, аж до повної реабілітації по сталінському сконі, Борис Тен не мав права
жити й прописуватися в Житомирі, лише, як велику державну ласку, дозволили йому
прописатися в селі Псищах на хуторі Бровари.
І от звідти, із
Псищ, довгі роки Борис Тен до дружини і сина свого в Житомир на вулицю
Кашперівську (що потім називалася Лесі Українки, Андре Марті, а ще потім
Сталінградською, а ще потім – ХХІІ партз’їзду) нишком скрадався, бо там на
нього чатував дільничний міліціонер; як застукував – штрафував за порушення
паспортного режиму і, залежно від настрою, ще й «видворяв» серед ночі до Псищ.
Платити штрафи не завжди було чим, милосердний дільничний, щоправда, брав і
півлітрами, але дуже довго, марудно і принизливо розпивав їх тут же. Та й
діставати Хомичевським «пляшку» було не так легко. Тоді Микола Васильович
«винайшов» простий, проте дієвий спосіб спротиву дільничному: і влітку, і
взимку одне з вікон Нариної квартири, що виходила на ту ж таки Кашперівську
(потім Лесі Українки, Андре Марті, а ще потім Сталінградську, а ще потім – ХХІІ
партз’їзду), ніколи не замикалося й не мало подвійної рами; тож тільки-но
дільничний брався за клямку вхідних дверей – Борис Тен відразу опинявся на
бруківці отієї самої вулиці Кашперівської, яка стала потім Андре Марті, а ще
потім Сталінградською, а ще потім – ХХІІ партз’їзду, і яку тепер ніяк не
наважаться назвати вулицею Бориса Тена.
А оскільки деякі
міста уже мають вулиці Бориса Тена, то спадкоємці тих великодушних, що
дозволили прописатися Борисові Тену в Псищах, перейменованих уже в Зарічани,
тепер так само великодушно вирішили назвати іменем великого перекладача один із
заковулків Житомира, дарма що цей заковулок чи провулок ніякого відношення до
Бориса Тена не має, головне, що його за рік-другий заплановано знести з лиця
землі…
Але що там якийсь
заковулок, його ще тільки мають назвати ім’ям Бориса Тена. Хай зносять. Дякуємо
долі, що на отій Кашперівській не знесли досі будинок, в якому народилися
українські «Іліада» і «Одіссея». Більше того, кажуть, що ота табличка на
хвіртці до будинку Бориса Тена, прибита його ж рукою, ніким ще не зірвана і не
знесена (бережуть же старожитності!), і чітко на ній можна прочитати:
«Осторожно, во дворе злая собака!»… А це значить, що клопоту зі встановленням
меморіальної дошки на будинку славного перекладача власть імущі житомиряни не
матимуть і далі.
1985 – 1988
Постскриптум
Зважаючи на те,
що по написанні цих спогадів минув уже деякий час, автор має за свій обов’язок
зробити довідкову примітку.
Як каже давній
прихильник таланту Бориса Тена, посмертна доля українського перекладача дуже
щаслива. Судіть самі, ота за життя Хомичевського не зовсім затишна вулиця
Кашперівська, що потім стала – Лесі Українки, Андре Марті, а пізніше –
Сталінградською, а ще потім ХХІІ з’їзду КПРС, – сьогодні щасливо носить ім’я
Бориса Тена; а велика мрія Миколи Васильовича – бути похованим поруч із сином
та дружиною – нарешті теж щасливо здійснилася: тіло його ексгумовано і досить
скромно, тихо, щоб не сказати – тишком, перенесено з корбутівської «Дружби» на
смолянське кладовище; більше того, – цілком вирішено проблему з меморіальною
дошкою, і не тією самодіяльною, яку власноруч прибив на власній хвіртці Микола
Васильович: «Осторожно, во дворе злая собака!», я маю на увазі офіційно
відкриту на будинку, де народилися українські «Одіссея» і «Іліада»; власне, то
не просто мармуровий знак на честь і во славу патріарха перекладу,– то
дивовижно цікавий, сказати б – вражаюче точний символ-пам’ятник нашого часу і
наших сьогоднішніх діянь…
Річ у тім, що
коли встановлювалася та пам’ятна дошка, організаторів акції накрила і покотила
ейфорійна й невідворотна тоді патріотично-перебудовча хвиля, і вони,
врахувавши, скільки за шкуру сала радянська влада залляла Борису Тену, вирішили
відновити й узаконити справедливість – на дошці написати: Борис Тен – видатний
український поет-перекладач. Звертаю увагу, не радянський, а щиро, ясно і
просто – український.
Але все то
робилося нашими сучасниками, за вічним радянським рецептом отієї товаришки, яка
своїй подружці радила в таких випадках – «залєпі газєтою»…
Ось і заліпили…
на цілковитому серйозі поважні офіційні мужі, відкриваючи меморіальну дошку на
будинку Бориса Тена, слово «радянський» заліпили, але не газетою, як та
подружка, а пластиліном… і це заліплення чи, можливо, засліплення, легко
зійшло тоді за щиру монету. Проте зліплене чи заліплене рано чи пізно
розліплюється… Якась клята житомирська проноза, кажуть, інтелігентна, таки
додивилася, доколупалась до живого черв’яка – відліпила той пластилін і оголила
на всеогляд нашу комічно-трагічну заліпленість…
Сьогодні гряде
столітній ювілей подвижника українського духу, і ту доскіпливу інтелігентну
пронозу тепер непутить вже інше: чим же цього разу поважні офіційні мужі
заліплять оту зяючу проріху в щасливій посмертній долі Бориса Тена: досі на
його могилі немає навіть надгробка-пам’ятника; не кажучи вже, що до того ювілею
місто Житомир, що нині так тішиться славою свого великого земляка, мусило б
спромогтися на повноцінний достойний пам’ятник Борису Тену на одній зі своїх
вулиць…
1996 p.
м.Житомир
Закінчення в
наступному числі