Цікава дрібниця: ті, хто ще недавно в приватних розмовах
називали його теплим, рідним і тільки їм значущим ім’ям – Тато, Ніколя,
дядя
Коля, Микола Васильович, Старий – тепер навіть і в суто побутових темах
згадують його здебільшого одним ім’ям, яким ніколи за життя до нього не
зверталися – Борис Тен
Закінчення. Початок у ч. ч. 2-6
Микола Васильович Хомичевський перейшов уже в своє друге
сторіччя, там у нього інші виміри…
Цікава дрібниця: ті, хто ще недавно в приватних розмовах
називали його теплим, рідним і тільки їм значущим ім’ям – Тато, Ніколя, дядя
Коля, Микола Васильович, Старий – тепер навіть і в суто побутових темах
згадують його здебільшого одним ім’ям, яким ніколи за життя до нього не
зверталися – Борис Тен. Це очевидний доказ того, що Микола Васильович
Хомичевський щодалі возноситься від нас у недосяжну височінь символу
відстороненого, врочистого, навіть холодного і водночас такого необхідного нам,
грішним, тут на його і нашій землі…
Слід відзначити, що в цьому міжсторічному переході Бориса
Тена супроводжувала вся Україна, – на урядовому рівні був Державний комітет
відзначення ювілею, добрим вдячним словом згадувала ювіляра всеукраїнська
преса, радіо, телебачення, в діаспорі теж, що особливо втішно – житомиряни тут
не пасли задніх, хоча й пастухи були різні…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я не маю наміру охоплювати повноту картини, хочу зафіксувати
лише те, що чув, бачив сам чи тримав у власних руках, хотів би вловити дух
події…
Найперше, – гарно здивували мене викладачі та вчителі мови й
літератури житомирських освітніх закладів, вони масово досить щиро й навіть з
ентузіазмом несли в ювілейні дні своїм слухачам слово Бориса Тена і своє слово
про нього. Я навмисне збирав інформацію – у більшості житомирських шкіл то було
святкове дійство з концертами, вікторинами, виставками світлин і т.ін., часом
наївно й зворушливо зробленими школярами…
Натомість мене пригнітили безбарвні ювілейні виступи декого,
так би мовити, з елітної філологічно-літературної житомирської професури –
ніхто нічогісінько не сказав нового чи свіжого, немов переписали зі старих
радянських довідників зачовгані анкетні дані…
Теперішня кризова ситуація не дуже дозволяла розігнатися з
якимись святковими ювілейними виданнями, тим-то й більше варте доброго слова
те, що зробили беззарплатні працівники Житомирського державного літературного
музею, – розшукавши, зберігши і видавши окремим збірником до ювілею
неопубліковані раніше вірші Бориса Тена з глибокою супровідною розвідкою
молодого літературознавця Віталія Єремеєва.
Зроблене великим Майстром, його авторитет і найбільше – час,
зівсібіч напирали: деякі міста України вже мали вулиці Бориса Тена; в Житомирі
ж ніяк не вдавалося проломити глуху стіну, навіть до 90-річчя перекладача;
затіялась знущальна гра відфутболювання, пропонували назвати ім’ям Бориса Тена
якісь задвірні заковулки, провулки чи вулички, що ніколи нічим не були дотичні
до Бориса Тена, найбільша ж цінність їх, очевидно, в тому, що в генплані міста
вони йшли під знесення…
Житомирська письменницька організація, що весь час
ініціювала і вперто домагалася цього перейменування, навіть підтягувала на
обком з Києва «важку артилерію» – делегацію столичних письменників, зокрема
Валерія Шевчука, Дмитра Павличка, але ця артилерія не здолала тоді, 1987 року,
обкомівського залізобетону.
Вже пізніше, розповідаючи про це, Валерій Шевчук ніяк не міг
пригадати прізвища обкомівської завідувачки культурою, пам’ятав тільки, що на
табличці дверей її кабінету воно було з трьох літер; і коли я з посмішкою
намагався йому щось таке нагадати, він серйозно крутнув головою: прізвище її
справді було з трьох літер, але не з відомих вуличних графіті. Ця обкомівська
дама заявила письменникам у своєму кабінеті, що вона нічого такого «видающого»
в Бориса Тена не бачить, щоб його ім’ям називати вулицю міста, та ще й
перейменовувати вулицю знаменитого історичними рішеннями Партз’їзду…
Тоді ж, буквально того ж вечора, на врочистостях з нагоди
90-річчя Бориса Тена Валерій Шевчук, вийшовши на трибуну облдрамтеатру, – дама
та сиділа в президії, – різко з обуренням розповів присутнім про почуте в
кабінеті обкомівської культурної «жриці». Житомирські інтелігенти ще довго
потім переповідали один одному про той Шевчуків виступ у драмтеатрі; але дама
та не дуже й пекла раки. А вулиці Бориса Тена в Житомирі так тоді й не
з’явилося…
Ситуація склалася, як розумілося тоді, безнадійна, до
начальства з цим питанням і підступати вже не можна було.
Розуміючи, що прямо в лоб тут не взяти, справу несподівано
витягнув за вуха тертий-перетертий у цих владно-чиновницьких обкомівських
джунглях-лабіринтах хитрий-прехитрий, як змій, Олексій Опанасюк.
Десь на черговому, зовсім нейтральному до перейменувань
вулиць, засіданні він ненав’язливо пустив у обіг, здавалось би, теж зовсім
неприйнятну ідею. Мовляв, навіщо й справді перейменовувати вулицю, названу на
честь історичного з’їзду, хай вона називається, як і досі називалась, давайте
лише невеликий шматок її, що йде паралельно Гоголівській та Леваневського від
Кочерги до Мануїльського, саме там, де стоїть будинок Бориса Тена, назвемо
вулицею чи проспектом його імені, а далі вся аж до кінця хай собі ця вулиця
називається так, як і називалася – ХХІІ партз’їзду КПРС.
Дехто навіть посміхався з безглуздості пропозиції.
Але треба було знати психологію середовища, в яке закидався
цей гачок… Коротше кажучи, начальство заковтнуло цього живця, не дуже й
зволікаючи, бо він, виявляється, задовольняв усіх, тому спротиву вже не було
великого.
І саме з отієї Опанасюкової половинчастої ідеї – далі то її
вже час силою скорегував на повномасштабність – виникла основа, з якої в кінці
квітня 1989 року з’явилося рішення Житомирської міськради, за яким оту вулицю
Кашперівську, потім Лесі Українки, потім Андре Марті, потім Сталінградську і
потім ХХІІ партз’їзду КПРС – нарешті раз і назавжди названо вулицею Бориса
Тена.
***
Оскільки мову веду
я про сторічний ювілей Бориса Тена, не можу втриматися, щоб не подати уривок з
листа до мене давнього приятеля й колеги Бориса Тена, відомого українського
перекладача, критика, літературознавця, політв’язня радянського ГУЛАГу
Ростислава Доценка. Сам розумію, цитата задовга – за це вибачте – але ж вона
інформативна і красномовна:
«Отож мова – звіт про
ювілейний вечір на честь 100-річчя Бориса Тена 5.12.97 р. у великій залі – вона
ж зала оперної студії – Муз. академії, перейменованої з консерваторії. [У день
перед тим о 3 год. був аналогічний захід у Музеї літератури, що в будинку
колишньої колегії Галагана, в скромненькій габаритами залі у приміщенні
колишньої їдальні…].
Зала там – звичайна,
театральна, на яких 500 місць з гаком, якщо всі яруси полічити, а присутніх на
заході було – власне, в партері – чоловік 50, і ще 2-3 десятка додалося в
перебігу «врочистості». На сцені збоку стояло 5 стільців для традиційних
«президіонерів» на чолі з заступником мін. культури, а в глибині сцени рівно 13
стільців (явно для музик. ансамблю) рівно 5 різновидів зі спинками різних
кольорів та вигнутостей тощо.
Балакали – Вол. Рожок
музикознавець з фаху, заступник міністра за посадою і голова Тен-комітету
ювілейного (чи як його там), – купа загальникових фраз, відповідно до нагоди;
далі В.Ш. з біографічним оглядом, коротким, бо як сам визнав, багато ще в
біографії ювіляра непрояснених місць і періодів (як от роки за нім. окупації і
таке інше). Зокрема Валерій Шевчук зауважив: «Незрозуміло, чому житомирський
музей, де знайшлося кілька зошитів Бориса Тена з неопублікованими віршами, не
дав їх для київської збірки». [У Києві встигли до 100-річчя видати невеличку
збірку Бориса Тена – чи не ту, що готували ще років 10 тому] і чому пам’ятник
Борису Тену збираються ставити біля 24 школи, коли є презентабельніші місця?
Голова міськради,
виступивши третім чи четвертим, відреагував: «Не все так сумно, як випливає зі
слів шановного Валерія Олександровича; пам’ятник обов’язково відкриємо 10.12; а
для вшанування Бориса Тена в Житомирі зроблено не так і мало – 1.12 (чи 4.12?)
відкрили пам’ятний надгробок… і т.д.
Потім А. Содомора
стисло – про переклади Бориса Тена з давньогрецької.
Д. Степовик – про
знайомство з Борисом Теном у 70 – і, коли Борис Тен у розмові віч-на-віч
назвався «нонконформістом» і «дисидентом» (?) і щиро визнав, що був «попом», за
що й потерпав у «сибірах», («і через це мої переклади не рекомендувалися
студентам в університеті»), і про власну статтю тодішню в комсомолюській газеті
«Молодь України» про Бориса Тена – невдовзі після виходу «Одіссеї», яка
(стаття, а не газета) обійшла весь світ включно з «Гомоном України»…
Олексій Опанасюк вніс
ясність, що віршів не дали, бо самі «збираємось видати» невідомого Бориса Тена в
Житомирі.
Були й інші орателі.
А поміж ними усіма
виступав «Льонок» у різних іпостасях – танц., співацьк., музик., почасти й
пісні на слова Бориса Тена, у тому числі про Житомир разів з чотири повтореним
приспівом «Стоїть на площі Корольов». Ансамбль справді симпатично-танцюристий
і співочий, і надимався з усіх сил – перед порожньою столичною залою. Останнє
й обурило не тільки мене, грішного, а й багатьох інших: чому не нагадали, що
має бути й концерт гостей, та ще й такого людного гурту – та ж кожен міг би
кількох знайомих розтелефонувати на прихід, он той викладач студентів би нагнав
і т.д. Бо це ж ганьба – житомиряни «звітували» перед столицею, а вона їм
порожняцьку залу підсунула!
Одне слово, традиційна
наша організація (-зованість): навіть коли знають, як зварити, то не знають, як
подати. І з таким хутором в Європу!
Ще й вірші Бориса Тена
котрийсь хлопчина час від часу декламував – так і не згаданий на ім’я!».
Усе це, як бачите – в
Києві, в столиці, а в Житомирі під завісу відбулося ще одне незабутнє
міро-приємство, останнє в низці організованих, і як оцінив його один із фахових
поцінювачів подібних виправ: великою мірою приємне міро-приємство…
На моє запитання, що
він вважає найцікавішим у Бористенівських ювілейних заходах, цей відомий
письменник, не кліпнувши оком, справно відповів:
– Фуршет!… Звичайно
ж фуршет! Фур-фур-фур-фур-фур-фур-фуршет!.. – мало не на пісню завівся чоловік,
очевидно, з доброї згадки, – це французьке слово, хоч, здається, з таким
коренем є слова й у німецькій, щось там нібито зв’язане з культурою фуркати,
недарма ж Фурцева була міністром саме культури, і німців фонетика її прізвища
дуже тішила, про це, між іншим, пише у своїх спогадах М. Плісецька. Уся
постсовкова література… та, власне, тепер вся постсовкова культура взагалі
рухається й тримається в нас на двох ногах, – серйозно узагальнив письменник, –
на презентації та фуршетизації, які часом у міжніжжі підпираються
презерватизацією, це як після файного фуршету відбуваються молодіжні
авангардові масові тусовки, та й заради безпеки старців проти чуми нашого
сторіччя… А Миколі Васильовичу не було б за «свій» ювілейний фуршет
соромно… От тільки N зіпсував мені трохи настрій…
Безпосередній учасник
подій розповів далі:
– Ми з N трохи
поплутали, в якому житомирському ресторані учта ця мала відбуватися, бо
запрошення не мали і тому трохи запізнилися. В залі застали вже повнісінько –
начальство різне, улюблені родичі Миколи Васильовича і всілякі поклонники
Бориса Тена, навіть і ті, які до цього дармового фуршету ніколи не знали імені
Бориса Тена, але чули від тих, які чули, що він «перевів Гомера і Есхіла». Самі
ж вони читати переклади Бориса Тена не спромоглися б ні за які гроші, бо
здебільшого були «матоязичні», тобто язики у них не то солом’яними матами, не
то, як кажуть поляки, – сукном підшиті… Я притаковився біля знайомого
редактора, а N впер своє видатне черево поруч зі мною; як глянув я на столи –
мало не зомлів, від напоїв і наїдків – вони угиналися, я такого не бачив
зроду… від коньяків та вин – до кока-коли і газводи – все в таких яскравих
пляшках, що аж очі сліпить дивитися на них… а закуски – я мало слиною не
захлинувся, різні риби: свіжі коропи в сметані, оселедці, копчені, балики й
консерви, а м’ясного – в мене мову відібрало – «вітчина» кількох видів, рулети,
ковбаси, котлети, биточки, ковбаси домашні, копчені й варені, і ще всякої
всячини різної – можна було зомліти… а ще ж і свіжі фрукти, і мариновані
огірочки та грибочки білесенькі – все наше, і закордонне – банани, помаранчі…
І я, стікаючи потом і
слиною, як наліг на те добро, то й не зогледівся, коли напташився по саму
зав’язку, аж продихнути важко стало і голова від коньяків попливла; N теж ледве
дихає, вже не може звести кінці з кінцями на своєму шкіряному паску штанів,
привселюдно розстебнув його і хекає на мене, як загнаний хорт…
А офіціанти все
підносять і підносять… я в їх бік вже й не дивився. І раптом неначе на глум
нам, неначе на знущання мені, коли я вже дав собі слово ні до чого їстивного не
торкатися, вони почали роздавати усім гостям без винятку розцяцьковані горнята
чи горщечки, в яких була печеня індивідуального приготування для кожного, і
мене теж не оминули… горня те випромінювало такий запашний, невимовно звабний
аромат, що можна було чокнутись, бо ж місця в животі моєму для печені вже не
було, і я тільки страдницьки глипав на те підступне барвисте горня. Той
випадок, коли правду кажуть: наші вміють приготувати, але не вміють як слід
подати… А N, дивлюся, підсовує те своє горня і тільки – хлеп-хлеп-хлеп… і
вихлептав, здається, не пережовуючи, так швидко, наче його хтось наздоганяв, і
щось до мене запищав… Ви ж знаєте, він тим самобутній, що в нього дуже
товстий живіт і дуже тонюсінький, просто дитячий голос, на цьому контрасті й
поезія його тримається…
Я не зрозумів, що йому
від мене потрібно, але на всяк випадок покивав на знак згоди головою, і тільки
коли N хлептав, не жуючи, печеню вже з мого горняти, я збагнув, що від мене
хотів N… і раптом, аж плакать захотілося, я відчув, що в моєму животі ще
досить місця для тієї божественного запаху печені… але на людях поклав уже
честь на собі й видирати з рук у череваня того горняти не став, а почувався,
ніби двічі окрадений, ніколи цієї втрати не забуду й не подарую йому…
Але Бог, виявляється,
не тільки пройду, він і ненатлю черевоугодну мітить: я вже й не поглядав у бік
N, коли зирк – одна наша поетеса, видно, хотіла «по-англійському» висотатися
з-за столу, а як дійшла до коридору, як вшкварить по ньому, її багато хто
побачив у тому бігу, а N зненацька – за нею, аж стільця під собою мало не
перевернув…
Я й кинув до
редактора, що сидів поруч під ліву руку:
– А я й не знав, що в
нього з нею шури-мури…
Той іронічно
посміхнувся мені:
– Авже ж! Шури-мури…
в них лише напрям один, а розійдуться вони в різні кабіни… Хіба ви не чули,
як у нього гуркало й фуршетно фуркало в животі?…»
[Розповідь записана мною слово в слово, нічого випустити я
не міг].
Ще я у цього відомого письменника, живого учасника
ювілейного фуршету, між іншим запитав:
– А якісь цікаві промови чи виступи про Бориса Тена були на
тому зібранні?..
Він закліпав за скельцями окулярів, очевидно, не відразу
пригадав, а потім звеселіло мовив:
– Та нібито ж були… але хто їх чув… жували і сопли…
навіть я, здається, щось варнякав…
Оце, напевне, і все, що я зафіксував про ювілейні заходи й
учти до сторіччя з дня народження Бориса Тена.
А як дочекаємося наступної сторічної Бористенівської дати,
тоді й зважимо на всі теперішні недоречності і приготуємо, і подамо вже обов’язково,
як слід…
***
На сторінках цієї публікації хочу показати написану рукою
Бориса Тена «Автобіографію», яку він свого часу подавав чиновникам радянських і
партійних, як тоді казали, – органів, вона збереглася в моїх архівах.
Можливо, до неї варто було б написати детальні коментарі,
пояснюючи, чому М.Хомичевський говорив і підкреслював у своїй «Автобіографії»
лише те, що батько його був не священиком, а інспектором училища, що сам Микола
Хомичевський закінчив у Житомирі ІНО, а в Москві – музпедінститут, і в 1930
-1936 рр. чогось раптом з доброї волі чи дива опинився аж у Владивостоці і там
успішно й щасливо працював економістом і т.п. і т. д.
Але я певен, що сьогоднішній читач наш вже настільки
підготовлений і тямущий, що пережовувати йому цю тематику нема потреби; маю
тільки бажання звернути читацьку увагу ось на що: коли навіть такий титан духу,
мети і праці, яким був Борис Тен, змушений так викручувати в офіційних
документах собі життя, і т.ін., то як же тоді самоспотворювалися,
самокалічилися і фізично, і духовно, і морально прості смертні совки, щоб
вижити, уціліти, зберегтися в тому страшному часі, куди нас тепер так гучно й
підступно знову заманюють…
(Надруковано в скороченому вигляді)