«Щедротний паростку могутнього коріння!»

309

Назва – зі слів присвяти Максимові Рильському, пишучи які,
навряд чи думав Борис Тен, що в спогадах про нього саме ці слова пригадаються
комусь передовсім… і стосуватимуться саме його, Бориса Тена.

Спогади про Бориса Тена…

Несподіване сусідство цих слів викликає холодний болісний
щем: про нього в серці все таке ще тепле, свіже й тремке, що, здається, от-от
увійде він зараз живий собі та здоровий і скаже часту в його мові фразу:

– Ну-ну, не журіться – все ж іде до кращого…

Або примружить око й подякує так, як  тільки він дякував, маючи гарний настрій:

 –
Дуже-очень-бардзо-велике спасибі, ще й красно дзєнькую-дякую вам…

То була велика людина своєї справи, велика людина нашої
культури, нашої землі, нашого часу; його титанічна праця – надбання не лише
одного народу, і чи не найбільше саме в тому розумінні, що, попри часові
тенденції відчуження й недовіри, Борис Тен робив усе для зближення людей,
культур, цілих народів.

По суті, багатогранна діяльність Бориса Тена ще не
досліджена і не оцінена, як слід, проте, без сумніву, раніше чи пізніше то
буде-таки належно зроблене, бо праця його – глиба ця колосальна – в усіх на
видноті, її не оминеш, не обійдеш, вона є в нас; є нині і, на щастя наше, буде
стільки, скільки тектиме в берегах нашої землі Борисфен; її вивчатимуть, про
неї писатимуть ґрунтовніше й глибше, ніж спромоглися на те його сучасники…

Миколи Васильовича серед нас уже нема… І тому всім, хто
знав його ближче, – нелегке завдання: по крихті зібрати й зберегти правдивий,
повнокровний його людський портрет.

Мені випало щастя багато років жити й близько спілкуватися з
Миколою Васильовичем Хомичевським. Переконаний – велика й надзвичайно цікава
мала б вийти книжка, щоб умістила в собі все життя такої людини…

Ці ж рядки – спорадичні спалахи пам’яті про те, що я знав
або чув про Миколу Васильовича й близьких йому людей, знав і чув про них з
їхніх же слів…

 

* * *

У Валерія Шевчука є низка оповідань про життя наших – і
дореволюційних, і радянських – інтеліґентів, і одне прямо «списане» з родини
Миколи Васильовича Хомичевського; прочитавши його, Микола Васильович – а він
дуже уважно стежив за всім, що виходило з-під пера Валерія Шевчука, – говорив:

– Цікаво подивитися на себе збоку очима художньої правди,
тим більше такими очима, як у Валерія: він, по-моєму, єдиний, хто в нашій прозі
сьогодні так інтеліґентно говорить про інтеліґенцію.

І хоч вислів цей напівкаламбурний, але мовився він серйозно,
з чудовим знанням предмету – як нашої літератури, так і справ інтеліґенції, бо
інтеліґентом Микола Васильович був з глибокого кореня, як кажуть, із
діда-прадіда, спадковим інтеліґентом. Доля його – типова доля українського
творчого інтеліґента, який народився ще в минулому столітті і якому винятково
пощастило дожити аж до вісімдесятих років двадцятого…

 

* * *

Його баба, Ольга Іваницька, – багаторічна вчителька
Дерманьської сільської народної школи, організатором і фундатором якої сама ж
вона й була. У цій же школі, і теж учителькою, працювала його мати Віра
Дормидонтівна.

Приміщення цієї народної школи й нині діє, в ньому тепер
розмістилася сільська школа-інтернат; а от будинок народної сільської
бібліотеки, яку зібрала й побудувала, теж на свої заощадження, сільська
вчителька Ольга Іваницька, не зберігся – він згорів із книжками в одному з
незчисленних пожарищ ще на початку минулого немилосердного до книгозбірень
віку. Проте цеглини зі стін тої бібліотеки, можливо, й сьогодні слугують комусь
із дерманьчан: у повоєнних нестатках ті обгорілі стіни розібрали по цеглині на
нові споруди…

Микола Васильович любив розповідати і про матір свою, і про
бабу – сільських учительок; батько для нього був великим авторитетом і
порадником, але розповідав про нього син скупо й нечасто…

А Дермань… Дермань завжди гордість його, ще й з терпкою
ностальгією за роками, які ніколи більше не вернуться – за щасливим дитинством.
З Дерманню, що неподалік Острога (Рівненська область), пов’язані імена
першодрукаря І.Федорова, відомих письменників і релігійних діячів
М.Смотрицького, І.Борецького. Коли Борис Тен почув, що його рідне, таке славне
історичне село несподівано перейменоване на Устенське – диву його не було меж,
з гіркою іронією він посміхався:

– Не інакше, нагло встявся в Дермані якийсь слабкий на втори
нинішній видатний невіглас – тому й Устенське… То й справді треба в голові
мати доброго коника, щоб отак легко перейменувати виношені, виплекані народом
славні історичні назви…

 

* * *

Із молоком матері увібрав він загострене відчуття рідного
слова, радощів і болю землі, на якій родився і зріс; звідси ж у нього свята
любов до рідної землі і поняття святого обов’яз­ку перед нею та її людьми: так
його виховували…

Саме в Дермані зерно його перекладацького й поетичного
таланту ще з дитинства впало в ідеальний ґрунт: один дядько, рідний брат
материн, навчив його французької мови, другий дядько – англійської, викладач
математики в гімназії – німецької; тут-таки, в Дермані, хлопчаком одержав перші
уроки польської та чеської від сусідів…

А вже навчаючись у Житомирі, в духовній семінарії, юнак
вивчив латину, давньослов’янську, давньогрецьку і давньоєврейську; і, як усе,
що робив Микола Хомичевський, вивчив ці мови досконало. До речі, він завжди з
болем говорив про стан вивчення іноземних мов у наших теперішніх навчальних
закладах: одну-єдину іноземну товчуть кілька років, одержують атестат зрілості,
стулити ж два слова тією мовою, а ще страшніше – рідною, не можуть, не кажучи
вже про якесь більше й тісніше спілкування нею.

Він часто згадував:

– У навчальних закладах моєї юності, а надто в семінарії,
вимоги до викладання й вивчення мов, особливо класичних, були зовсім інші;
освіченій, інтеліґентній людині соромно не знати одну-дві іноземні…

Становище ж української мови в суспільстві України, зокрема
70-х років, Борис Тен характеризував одним словом – жахливе. Найбільше гнітило
його ставлення саме українського населення до рідного слова. Щоправда, він
пояснював цю історичну ситуацію штучно створеними антинародними умовами, і,
очевидно, тому на проблеми української мови, хоч якими б трагічними вони
видавалися, Борис Тен не дивився песимістично. Говорив: на безмежній ниві
поступу й розвою подібні смуги траплялися в багатьох народів; український же
народ подолає ці мертві, хай і надто вже довгі, гони німоти й суржикового
забур’я­нення, подолає неодмінно, і таки встане справжнє відродження й розквіт
українського слова…

Він вірив у це несхитно. Застерігав тільки, що відродження й
розквіт не падає з неба, як манна, щоб на них сподіватися – наперекір чорній
зневірі треба працювати, працювати і вірити…

Своїм життям він показав нам, як це робити.

У той час, коли родина Хомичевських переїхала до Житомира
(роки Першої світової війни), це поліське місто, хоч і вважалося глибоко провінційним,
мало свої досить давні й своєрідні культурні зв’язки, традиції й переплетення
польського, російського, єврейського і, звичайно ж, українського походження.
Для допитливого юнака, майбутнього поета-перекла­дача, то теж був благодатний
край, благодатний ґрунт…

А ще випадок, щасливий випадок, який завжди закономірно і
зовсім несподівано трапляється з талановитими людьми.

Професор Київського університету Микола Зеров часто
навідувався до Житомира. Якось йому показали «Діалоги» Платона, перекладені українською
мовою юними друзями Миколою Хомичевським і Євгеном Кудрицьким. Київському
професору переклад житомирян сподобався. Він пропонує Миколі Хомичевському,
оскільки той добре володіє французькою, перекласти поезії декотрих французьких
модерністів, а також кілька уривків з Гомерової «Іліади». Юнак впорався із
завданням блискуче. Професор задоволений; так з легкої руки Миколи Зерова
вирішився подальший життєвий вибір Миколи Хомичевського.

Борис Тен вважав Миколу Зерова своїм хрещеним батьком на
ниві перекладу.

Він був з роду красивих чоловіків, статура його дихала
чоловічою силою і впевненістю, голубі проникливі очі випромінювали спокій,
рівновагу й мудрість, а з роками – і втому; на людях завжди вишуканий,
імпозантний, ґраційний, за будь-якого настрою – дотепний і привітний, по
кількох словах умів у співрозмовника викликати сяйну радісну усмішку.

 

м. Житомир

 

Продовження у наступному числі

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!