Спогади про Бориса
Тена
Продовження. Початок
у ч.ч. 2-3
І ще про досвід
Миколи Васильовича. Я запідозрив одного свого знайомого, що він донощик, довго
терпів наглі й непрошені відвідини, але якось під гарячу руку нерви мої не
витримали, і я вигнав його з хати. Довідавшись про мій зрив, Микола
Васильович бетховенським телеграфом
повідомив: «Ти зробив велику дурницю! По-перше, ти його знав, знав, як і що
говорити. Тепер матимеш клопіт звикати до іншого, та ще й спершу розпізнати
його треба серед своїх ліпших друзів… По-друге, ти не шануєш праці тих
«літературознавців», які тебе вивчають, – завдав їм мороки шукати тобі нового
ліпшого друга… Я ж його не вигнав, хоч він мені частіше, ніж тобі, дарує
«візити дружби»… Не забувай, що давній знаний друг кращий за невідомих
нових…».
Мені здається, що
не існувало ситуації, навіть найтрагічнішої, до якої Борис Тен, серйозно чи
жартома, але завжди вчасно і доречно, не знайшов би заспокійливого, рятівного
слова підтримки. Я особисто мав таке від нього слово не раз, мав і тоді, коли
довідався, що більше ніколи ногами не ходитиму, мав і тоді, коли цей факт
обігрувався на кшталт: якби він не лежав, то все одно не ходив би,– бо сидів
би… Мав, повторюю, не раз, бо знаходив Микола Васильович слово надії всім,
хто його потребував.
Доля підкинула
мені таке становище, в якому я, навіть якщо й не хотів би того, мав змогу
перевірити людей на оте найвище в людині, що називають добротою і милосердям.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Про Миколу
Васильовича Хомичевського я з цілковитою відповідальністю можу стверджувати: це
була добра й милосердна людина в найсвітлішому розумінні. Він був мудрим
чоловіком, до того ж, а може, це найперше, – він вірив у Бога…
До речі, я ніколи
не чув, щоб Микола Васильович отак ні з того, ні з сього прямо в лоб говорив
коли-небудь про Бога, про Віру, лише маючи якусь дуже конкретну живу, майже
інтимну зачепу, що в свою чергу поставала неначе сама собою, і тоді він
торкався теми в силу її з’яви, природно, без накидання співрозмовникові…
Ось давній
епізод, який не вивітрюється й досі з моєї пам’яті.
Сонячна літня
днина, зі мною на подвір’ї Льока й Микола Васильович, ми щось мляво мнемо
язиками у нашій домашній кололітературній ступі…
Раптом повітря
завібрувало від жалобних труб не дуже злагодженого оркестру: за городами на
сусідній вулиці заграли шопенівський вічний марш, когось ховали; усі троє ми
внутрішньо здригнулись і збентежено зустрілися поглядами, тільки на одну мить,
бо зненацька піднесли очі до неба: очевидно, налякані охриплими трубами того
оркестру, відти, звідки линула музика, в якомусь шарпаному танці у небесну вись
блакиті возносились два білі метелики…
А коли вони
зійшли нам з очей, Микола Васильович замислено мовив, ні на кого з нас не
дивлячись і ні до кого зокрема не звертаючись:
– Цікаво, чи хоч
якось, по-своєму, там усвідомлюють вони метаморфозу, яка відбулася з ними? Чи
пам’ятають і чи знають вони, що були колись гусеницею?…
І саме з цього
запитання в нього вийшла тоді для нас з сином ціла лекція-монолог про
християнське уявлення загробного життя, про душу, про категорично негативне
ставлення християнина до самогубства і самогубців…
Для мене це була
вражаюча розмова, бо саме тоді я потайки вивчав свій телевізор КВН – до речі,
подарований мені Васильком,– вишукуючи в ньому вбивчі шість тисяч вольт, так,
про всяк випадок…
***
Якось у моїй
кімнаті зібралося кілька молодих поетів з літературного об’єднання
Житомирського педінституту, як пригадую, їх і привів до мене саме Микола
Васильович. Читали вірші, обговорювали їх, і хоч усі, крім Миколи Васильовича,
були молоді, навіть юні – розмова точилася млява, без вогню. Про поезію так не
говорять, та, власне, й поезією там не дуже пахло, вірші були прилизані,
причесані, правильні, як і мали бути школярські віршоправи філологів останніх
курсів, говорити-таки не було про що.
Але Микола
Васильович, здавалося, уважно й глибокодумно вслухався в голоси читців,
похитуючи головою в такт якоїсь внутрішньої музики, при цьому рука його, ніби
між іншим, повторювала собі один і той же рух: великий і вказівний пальці
повільно-повільно, мов потягуючись зі сну, то стулялися пучками, то далеко
розходилися, як роззявлені обценьки, то знову стулялися пучками…
Кожний з
присутніх намагався відвести погляд від тих магічних обценьок, та скоро всіх
нас невтримно потягло на відверті позіхи. Дехто, не втримавшись, щиро дер рота,
вибачливо прикриваючись долонею, інші силувалися подолати той непрошений і
недоречний потяг, аж щелепи зводило, але переможені позіхали й вони, хоч не
роззявляли рота. Так читання віршів і розмови про поезію з легких пальців
Миколи Васильовича перетворилися в суцільні позіхи, а сам винуватець того глуму
– хоч би тобі що, навіть не посміхався…
Як виявилося, такі фокуси магічного наслання
позіхів Микола Васильович жартома практикував ще з юнацьких років на родичах, у
товариських компаніях, навіть у трамваях чи автобусах у дорозі, та найбільше –
на різних, і то солідних, засіданнях, особливо коли вони нудні та порожні, а
його, як водилося, запрошували до президії.
– У такій
ситуації нагнати дрімоту – не великий фокус, спробуйте самі, – зізнавався він,
втішаючись щирим сміхом і демонструючи
музикальними пальцями ті невинні, але магічні рухи…
***
Року десь 1976-го
один полтавський поет, З-ко, власне, він лише офіційно приписувався до
Полтавської письменницької організації, а родом був і жив сам південніше, –
одного ясного дня чомусь у не зовсім укомплектованій формі залізничника
відвідав у Бердичеві та Житомирі майже всіх місцевих письменників за алфавітом,
очевидно, з довідником письменницьких адрес, і, відрекомендувавшись полтавським
поетом та передавши кожному відвіданому персонально вітання від керівника
полтавської обласної організації СПУ, невинно і сумовито просив допомоги,
виручити в біді, в яку він потрапив у дорозі, відставши від потяга і не маючи
при собі ні копійки. У кожного він позичав небагато, всього десять карбованців, і тут же дуже щиро
присягався, що як тільки добереться благополучно додому, негайно поверне борг
поштою.
До честі
письменників Житомирщини, не змовляючись, – бо й не знали, що відвідуються за абеткою
довідника, – вони, розчулені, що їх так далеко знають і шанують, та можливістю
допомогти колезі, кожний виклав
постраждальцю ту бажану йому десятку.
У Миколи
Васильовича він позичив аж двадцять п’ять карбованців, а Нара Леонтіївна не
була б Нарою Леонтіївною – щедро
нагодувала гостя обідом ще й теплих пиріжків дала в дорогу…
Та минув певний
час, за який потерпілий в дорозі поет давно міг би на волах допхатися додому,
але про повернення боргу ні в Бердичеві, ні в Житомирі ніхто нічого не чув, хоч
балачки про цю подію ходили вже різні…
І тоді з Житомира
зателефонували до Полтави, звідти щиро відповіли, що в них числиться такий
поет, але борг за нього ніхто не віддаватиме, взагалі цей З-ко ще й не такі
виливки може вилляти… він – по-секрету – не сповна… поет… Одержавши таку
інформацію, керівництво житомирської письменницької організації дійшло
соломонового рішення: неписаною рекомендацією порадило всім
учасникам-постраждальцям цієї оказії не дуже поширюватися про неї, бо й
справді, що можна подумати про авторитетну організацію, коли якийсь навіть не
сповна… поет так легко пошив у дурні когорту мудрих, талановитих, відомих
письменників цілого краю… І всі з цим дипломатичним рішенням погодилися,
навіть дотримувалися його, хто прогорів на десятку – мовчали про це, як риба…
Лише Микола
Васильович цілковито ігнорував тоді неписану рекомендацію керівництва, він
навпаки, де тільки здибував слухача, весело розповідав про цю курйозну
кололітературну пригоду і завжди лукаво блискав очима:
– Не знаю, чи був
це шахрай, але за грішми тими не сумую, можливо, й справді людина потрапила в
біду… Тим більше, що він виявив неабиякий літературознавчий хист і досить
пристойний літературний смак: кожного житомирського письменника оцінив достойно
– по червінцю, а Бориса Тена – аж у двадцять п’ять карбованців, то чого б я за
ними шкодував, та ще й мовчав про це…
м. Житомир
Продовження в наступному
числі