Продовження.
Початок у ч.ч. 2-4
Про Ірину Жиленко Борис Тен говорив:
– Камерність і затишність її лірики – річ дуже оманлива, у
неї тихі цвіркуни виражають сучасність гучніше, ніж у декого гуркіт космічних ракет.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Буваючи у Житомирі, поетеса відвідувала старого майстра,
читала йому свої вірші – він ще з самого початку її творчого шляху ставився з
великою прихильністю до її музи.
А почувши, як Ірина Жиленко співає, Микола Васильович був
просто приголомшений:
– Така сама крихітна, витончена й тендітна, наче з японської
мініатюри зійшла, а видула таке дуже голосище, аж дивно, звідки в неї ця
сила…
Ірина Жиленко на магнітофонний мікрофон, крім віночка різних
українських пісень, наспівала зокрема популярну тоді серед творчої інтелігенції
народну пісню «Верше, мій верше…»
– Ось ще одне підтвердження живої істини: справжні поети –
натури щедро обдаровані, – казав Микола Васильович, вислухавши спів поетеси. – То
добре, що вона закінчила університет, але при її поетичній обдарованості
філолог у неї і сам по собі, за належної, звичайно, праці ніде не дівся б, а от
якби вона ще й закінчила консерваторію, та віддала належне своєму чудовому
голосові, то, хто знає, ми напевне мали б, крім поетеси, ще й оперну співачку
Ірину Жиленко…
Микола Васильович наводив приклад із Валерієм Шевчуком:
– Якби він учився на філологічному, як хотів, ми, читачі,
багато втратили б, філологом, як для письменника, він і так став, а ось те, що
ми маємо його історичну прозу і що,
заглибившись в архіви, він добув нам стільки перлин української давньої
поезії,– все це ми маємо завдяки Шевчуку-історикові, історико-філософському
факультетові, на який Валерій Шевчук потрапив нехотя, майже випадково…
– Шкода, шкода, що Ірина Жиленко не захотіла піти до
консерваторії… – скільки чув її спів, стільки й жалкував Борис Тен.
Варто не забувати, що говорив це музикант, композитор.
***
Найулюбленішим напоєм Миколи Васильовича була звичайна кава.
Натуральна – з вершками. Зі сметаною, з молоком, навіть і з козячим, але
обов’язково – щоб багато цукру.
Один житомирський прозаїк подав якось Миколі Васильовичу
рукопис свого товстого роману, в якому герої весь час попивали каву «з
сливками». Автор вважав, що пише по-українському; на цю кальку з російської
Микола Васильович зреагував так: «…українець може їсти сливки, може їх красти
у сусіда, сидіти, як в сливках, але пити каву з сливками, то, як на мене, не
поєднується та й не смачно, каву треба пити з вершками, а не з сливками…»
Якимось спортом Микола Васильович, по-моєму, ніколи не
займався й не захоплювався, хіба що любив дуже плавати, навіть мав свою власну
теорію, як вилікувати радикуліт плаванням у прохолодній воді. На практиці це
кінчалося часто тим, що після довгого купелю в Тетереві другого дня Микола Васильович
не міг ані зігнутися, ні розігнутися, і тоді доводилося писати Борисові Тену,
як Хемінгуеєві, – стоячи…
Але вигляд у нього завжди був спортивний, коли йому казали,
що він подібний на спортивного тренера, то весело стинав плечима й допитувався:
– А якої команди?
До футболу та його пристрастей Микола Васильович був цілком
байдужий, у всякому разі, ніколи не бачили, щоб він міг змарнувати за
телевізором дві години підряд, дивлячись футбольну передачу; я вважав його
абсолютно не обізнаною людиною у цій галузі, але він здивував мене одного разу
несподіваним і цікавим порівнянням:
– Київська школа перекладу дуже подібна до київської школи
футболу. Стандарт майстерності київського клубного футболу давно досяг
світового рівня, і коли у Києві грають на цьому рівні або краще – все гаразд,
так і має бути, ми вже нічого в цьому не вбачаємо. Проте спробуй спуститися
нижче – усім впадає в очі, що це вже не київська гра. Так само з київською
школою перекладу: якщо виконано переклад на її традиційному рівні – ніхто вже й
не помічає висоти його, все нормально, як присутність повітря, як дихання, а
вийшло щось слабше – відразу видно, що то некиївської школи гра… А школу, як
відомо, створюють конкретні майстри, їхні живі традиції, молодим хоч і важко
впрягатися в такі високі вимоги, але тим-то й почесніше бути водночас і учнем,
і творцем такої перекладацької школи, як київська…
Він без жодних вагань до київської школи перекладу
зараховував і харків’янина В.Мисика, скажімо, і киянина М.Терещенка, і
С.Ковганюка з Черкащини, і Ю.Шкробинця – закарпатця. А імена таких майстрів
перекладу, як М.Зеров, М.Бажан, М.Рильський, Л.Первомайський, Г.Кочур, М.Лукаш,
Д. Павличко, Є.Дроб’язко, Д.Білоус на устах у Бориса Тена звучали завжди
шанобливо.
За літературним процесом він стежив завжди уважно, за новими
іменами на ниві перекладу (і прози, і поезії) особливо ретельно, з похвалою
говорив про молодшу генерацію київської школи перекладу – тут Драч І.,
Лубківський Р., і Доценко Р., і Попович Є., і Світличний І., і Паламарчук Л., і
Коптілов В., і Сенюк О., і Пінчевський М.
– Криниця київської школи перекладу не зміліє з такими
іменами, – радів Борис Тен.
***
Не можна оминути, хоч кількома загальними словами, те, як
сприймав Борис Тен творчість М.Лукаша. Старий майстер не приховував свого
щирого пієтету до молодшого колеги, його перекладам Борис Тен відводив
унікальне місце в нашій літературі, у розмовах він не раз казав, що Микола
Лукаш – то перекладач над перекладачами. А «Фауст» і «Декамерон» у перекладі М.
Лукаша завжди були напохваті у Бориса Тена, він переглядав їх часто і говорив:
– Ніколи не перестану дивуватися його віртуозності, на
кожному кроці він доводить, що нема для української мови неперекладних
ситуацій, бувають лише неспроможні перекладачі…
У такому ключі ставився Борис Тен ще до одного чоловіка – до
Івана Дзюби; все, що писалося цим автором, він обов’язково розшукував і читав,
називав Борис Тен Івана Дзюбу найглибшим українським філософом наших днів.
Критика і літературознавство – то лише яскраві грані цього філософа, – вважав
він.
Про Бориса Тена, особливо останні роки його, в періодиці
писалося багато компліментарних, похвальних статей, він не крився, що любив їх
читати, однак відверто зізнавався:
– Марнославні амбіції й самолюбство писанина така приємно
лоскоче, але практично для роботи, для розуму, – нічого не дає, з’їжджає зі
свідомості, як собака з простої соломи.
Найбільше цінував він і найбільше, за його словами,
прислужилися йому над перекладами роботи А.Білецького.
Ще цікавий факт. Не пам’ятаю, щоб за останні десятиліття
була хоч одна стаття з якимись критичними зауваженнями щодо творчості Бориса
Тена, крім, хіба, однієї. Десь ще в 60-х роках «Вітчизна» в оглядовій статті
молодого критика й перекладача Р.Доценка зробила Борисові Тену обережний закид
про редакцію його раннього перекладу однієї драми з англійської. Того ж дня
Микола Васильович запитав:
– Бачив «Вітчизну»? Там якийсь Доценко скубнув мене трохи,
не боляче, але гріх мій таки є: вкрався недогляд. А Доценко цей спостережливий
хлопець, і, скажу тобі, головатий, треба-но познайомитися з ним, поговорити…
І Борис Тен познайомився з Р.Доценком, більше того, вони, незважаючи
на різницю в літах, зійшлися ближче, зустрічалися, радилися в справах
перекладацьких. І вже значно пізніше Борис Тен говорив про Доценка:
– Він тому й скубається, що має чим: у нього надзвичайно
гостре відчуття мови, в його перекладах цілковита ілюзія, що твір написаний
по-українському. А то найбільше, до чого ми, перекладачі, прагнемо. Микола
Васильович радив мені:
– Ти обов’язково придивись до його перекладів Фолкнера чи
ірландців.
***
За всієї зовнішньої імпозантності й олімпійської величавості
Борис Тен був людиною дуже беззахисною, вразливою, як дитина; якщо за життя
Нари Леонтіївни у нього був надійний опікун і охоронець, який прагнув відводити
від нього чи брати на себе більшість життєвих клопотів, то без неї йому
повелося особливо сутужно й самотньо…
Так, працюючи над «Іліадою», він часто й важко хворів і все
бідкався, що не встигне її перекласти, а коли встиг таки завершити подвиг цей,
то нежартома захвилювався, що не доживе до виходу її з друку, бо у видавництві
обіцяли випустити переклад як мінімум через кілька років, але вже й взявши його
до виробництва, там, як здавалося Борисові Тену, робили все надто повільно;
якось він навмисне їздив до Києва, щоб прискорити справу, розмовляв, як сам
називав її, з «начальствующою редактрисою», недвозначно натискаючи на те, що
він хотів би дочекатися виходу «Іліади» ще живим…
Продовження в наступному числі