Щедрість непочатої води

167

Тиха вода греблі рве.

Народне прислів’я

Тітка Марина набрала з
криниці, що була проти їхнього двору, двоє відер першої найсвятішої та найцілющої
непочатої води і пішла через дорогу до своєї хвіртки. Поруч дріботів ніжками,
взявшись за дужку відра, її помічник — малий синочок Толя. Первісток! Коло
хвіртки глянула проти сонця повздовж вулиці. І — о, диво! Вони з сином з
повними відрами перейшли дорогу (тільки подумати!) — молодій у весільному вінку
і з цілою райдугою барвистих стрічок, що лягали на плечі та на груди у вишитій
кофтині. Молода зранку йшла з дружкою запрошувати на своє весілля рідних та
близьких.

За
традицією — кого зустрічала, кланялась і просила благословити її. Нахилившись
до хлопчика, молода поцілувала його в щічку й попросила:


Благослови мене, парубче!

А
парубок, заскочений такою красою, отетерів і засоромлено промовив:


Дякую!

Тут
же, як завжди, виручила матір.


Ні, синку, потрібно сказати: благословляю. тебе, сонечко!

Отож
Толіна мати Марина поклонилася молодій і, поцілувавши ту красуню аж тричі,
сказала:


Хай тебе сам Всевишній благословить, доню, і дарує тобі щастя, здоров’я, мир і
благодать в сім’ю. Ну а з часом і такого козака, як у мене Толя. Адже ти у
нашому селі перша післявоєнна молода.

Мати
окропила з благословенням молоду й Толю щедрою та цілющою непочатою водою.

Ще
раз поклонившись і подякувавши тітці Марині, наречена з дружкою попрямували
далі.

Толя
стояв мов зачарований тою красою, бо нічого подібного він ще не бачив ніде і
ніколи. Ця зачарованість лишилася в його душі на все життя.

Уже,
ставши дорослим, він бачив і бачить свою Україну саме тією молодою-красунею у
весільному вінку та в барвистих стрічках-річках з непочатою цілющою водою. І
саме тоді йому та молода дала початок 
відчуття Краси — і саме за це він їй правильно сказав — дякую. Із
непочатою водою — животворящою і молодою — заглянула у душу хлопчика Краса і
розбудила в ній Поезію.

…Минуло
сімдесят п’ять років. У моїх руках ошатний том поезій відомого українського
поета Анатолія Камінчука «Клекіт лелек». І якщо розгорнути на всю зовнішню
ширину цю книгу, то побачимо чарівну 
картину: тече повновода поліська річка Здвиж із чистою непочатою водою,
яка, мов дзеркало, відбила в собі зарічний зелений гай у голубій небесній воді
з хмарками і сонцем. Воно темно-червоною велетенською суницею, скупаною в росі,
затуманено випливає над світом.  І це
відчуття світової краси від першої  й до
останньої сторінки книжки не покидає тебе довго-довго. Про що б не говорив
автор, навіть хай про трагічну долю його земляків і світу — краса домінує в
кожному рядкові. Ця книга небуденне свято, котре не лишає тебе ні на мить. А
найсвітліша і найщедріша непочата вода ріки Здвиж несе всю земну красу  світу з минулого в майбуття.

Звичайно,
можна досліджувати у книзі кожен рядок, кожне слово, кожен образ, але то вже
буде дослідження, а не читання. Так як можна досліджувати кожну краплинку
непочатої води, але вона тоді буде не непочата, а хімічне Н2О. А чому вона
щедра, цілюща і неповторна, саме не-по-ча-та — так і не дізнаємося при
дослідженні, бо її треба відчути усім людським єством і станеш (саме тоді
станеш!) здоровим і щедрим, як сама природа.

Хіба
можна дослідити вітер над половіючим житом? Скажете, що можна… Але ж то уже
буде не вітер, а звичайне повітря.

Кожен
вірш цієї книжки бере тебе за душу і доводить буквально до сентиментальних
солодких сліз від дива краси. Ще раз кажу — звичайно, можна досліджувати
метафори, епітети, асоціації, але то вже буде не читання, як не дихання, коли
ти думаєш, що ти вдихаєш кисень, вуглець і таке інше.

Правда,
можна говорити, читаючи цю книжку, і дивуватися, що як цей поет зумів тим самим
ямбом, анапестом, хореєм і т. д. створити чарівне  відчуття живого життя…

Ось
повторіть раз чи два: клекіт лелек! Клекіт лелек! І треба бути зовсім
глухим,  щоб не почути, як закинувши
назад голову над лелеченятами, камертонно над великим сірим гніздом видзвонює
своїм дзьобом батько лелик чи мама леличиха. Ви все це чуєте, бачите,
відчуваєте усім єством. Ні, це не той рядок із пісні «Ясени», де сказано «За
селом прокричали лелеки». Дякуючи геніальному Олександру Білашеві, усі співають
чудову мелодію, не задумуючись над тим, що лелеки ніколи не кричать. А в Анатолія
Камінчука так просто: «Клекіт лелек». Тут своя музика — камертонна.

І
так усе у цій книжці. Беріть її сміливо в руки, читайте і перечитуйте і ніколи
не пожалкуєте. Я переконаний в цьому. Повірте, мені — уже літньому чоловікові,
який віддав усе життя українській поезії. Ця книжка — сміливе продовження
Шевченка, Щоголіва, Олеся, Сосюри й усіх кращих поетів України. Здавалося б, що
попередники усе сказали і виспівали так, що вже нічого не додати, а тут звучать
такі ніби звичні і разом з тим такі незвичайні ноти, що ніби ніколи раніше не
чув.

Це
як ті наші поліські троїсті музики, які завжди свіжі й оригінальні, а
складаються ж із одних і тих самих 
інструментів: скрипка, флейта, цимбали.

Три
розділи книги «Клекіт лелек» — «Чумацький шлях», «Легенди Полісся», «Горе моє
миле». Це найспівучіші три  золоті струни
нашої поезії. А візьміть от хоч би цю назву розділу — «Горе моє миле».Чи комусь
із нас, хлопців, не казала матінка, коли щось шкодиш, крутишся  чи викручуєшся. А вона ще й додасть: «Ой ти,
горе моє миле! Отож якійсь дівці сняться щоночі кислиці, а вона й не знає
чому!»

Ну,
звичайно, чому — тому що комусь дістанеться у чоловіки отаке непосидюще її
«миле горе».

І
так за кожним віршем цієї книжки постає в твоїй душі ціла історія людського
життя окремої особи, що є екзистенцією Людини. Відтак кожен окремий вірш я
перечитував по кілька разів і відчував, що так буде робити всякий читач, бо
захочеться взяти у саме серце це яскраве живе людське щире українське слово,
захочеться запам’ятати його навіки, щоб потім ним освідчуватись в коханні,
освідчуватись  в любові до матері, до
батька, до своєї Батьківщини – України. 
Не подумайте лишень, що автор товче вам: Україна! Україна! сотні раз — вона
за мелодикою вірша, за кожним образним словом, що пахне чебрецем та любистком.
Так  хочеться підтвердить свою думку й
почуття цими чудовими віршами, які б підтвердили мої слова, ніби печатка на
документі. Але навмисне не буду цитувати, щоб кожен із вас ставив ті «печатки»
сам, читаючи цю книгу.

На
ній, правда. лежить і трагічний відсвіт сьогоднішнього дня особистого життя
автора та і всього нашого народу. Том цей з’явився до людей перед самим
початком трагічних днів  сьогоднішньої
страшної війни. Але вже й тоді за багатьма віршами книги лежало важке
передчуття цієї дволикої «любові» нашого сусіда в овечій шкурі, де за щоками в
писку ховаються жовті ікла вурдалака. 
Важко писати про це, але саме так воно було і є. Стогін Шевченка чути й
по сьогодні.

Хіба
кожна наша українська народна пісня не несла і не несе його навіть у найвеселіших
піснях?

До
того ж бачиш, як поміж рядками поета ходять в обнімку трагічний Шевченко з
Шекспіром, Леся Українка (автор — лауреат премії її імені!) з Ліною Костенко,
Катерина Білокур із Марією Приймаченко та Сікейросом і Пікассо… Може, кожне з
цих імен навіть не згадуються в його віршах, але вони стоять за кожним сказаним
ним українським словом…

Отож
і хочеться наголосити на тому, що в цій ліриці чудового ліричного поета
Анатолія Камінчука відчувається, що тиха вода греблю рве, греблі нашого гіркого
часу.

А все одно
найчистіше дзеркало його Здвижу, щедра досвіткова непочата вода несе у вічність
щире українське слово і нашу щедру українську природу з її росяними отавами і
солодко червоною полуницею сонця.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!