схоже пора схоже
тихо дощів межи…
йолопів цих Боже
ти бережи
Тарас Федюк
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Наталя ПАСІЧНИК
Якось Тарас Федюк зауважив, що йому, напевно, вдалося вигадати оригінальний впізнаваний стиль, проте свого світу як окремої художньої системи він створити не зумів. Наважуся спростувати таке твердження – світ Федюка існує. Та й назва у нього доволі передбачувана – Трансністрія, як і однойменна книга поета. Власне оце «транс», «поміж» і визначає межі Федюкового універсуму. Поміж – значить ніде насправді. Клаптик території, який попри земні закони, легко переміщається у просторі, кочує разом зі своїм творцем. Тому й не дивно, що в одній поетичній збірці Трансністрія схожа на первісну пустелю, а в іншій – вже на цивілізований пустир. Так, чи інакше, там де-не-де присутні люди, і майже всі вони – відомі.
Можна безупинно наголошувати на праві на творчий замисел, на вигаданих емоціях та персонажах, але Тарас Федюк – автобіографічний автор на всі сто, ні, таки на всі шістсот сторінок свого творчого доробку. Крім того, він – чи не єдиний в українській поезії, хто прописав тему «літературного братства», головними героями якої постають його реальні друзі та колеги: Михайло Стельмах, Микола Вінграновський, Борис Нечерда, Григір Тютюнник, Ігор Римарук, Василь Кожелянко… Це про них він пише, про «кинутих і пропитих / між цигарок і книг», це за них вболіває перед вищими силами: «хай ще побудуть може / хай попишуть херню / ти не хапай їх Боже / наче каштани з вогню», і для них же випрохує «їхні сумні мадами хай ще побудуть їм».
У наведених рядках вловлюється якась туга за причетністю до цеху, гостра потреба в поколіннєвому поділі на старійшин та неопірених пташенят («навіщо мене послали по цигарки / а самі взяли і повмирали»), беззаперечна віра в те, що лише після довгої і виснажливої муштри, яка переважно зводиться до випробувань на вислуховувально-алкогольну витривалість, коли юного неофіта напучають як треба жити і писати, дбаючи при цьому про наповненість його склянки, можна стати «одним із них» («навіщо ми з ними алжирське вино / пили за помисли чисті / якщо вони померли давно / і їх вже немає в місті»). Та хіба історія світового мистецтва знає інші способи ефективного творчого зростання?
Є така місія – пережити всіх. Тарасу Федюку разом з його ліричним героєм випала саме вона. Проте важко визначити кому пощастило більше – небіжчикам, чи поету, який «в «гамбринусі» куди прийшов згадать / щось років через двадцять-двадцять п’ять / а що згадаєш? пиво і на жаль печаль / і мов скрипічний ключ скрипаль / і його музика і наші вірші злі / і рибка що прилипла на столі». У будь-якому випадку всі ці забігайлівки, точніше те, що від них залишилося, стали частиною Федюкового поетичного світу, хай навіть із легким флером потойбіччя, тією самою Трансністрією – територією між живими і мертвими, де все «не добре й не погано просто: так / і ти не те щоби невчасно а – не в такт / минуле за собою тягнеш вслід / як дурник іграшковий самоскид»…
От запитати би самого Федюка, кого і чого йому найбільше не вистачає в його світі. Чи є ще час дописати строфу-дві, пригадавши поміж іншим тих, кого забув? Та й чи варто це робити взагалі, якщо «тепер тут все не так тепер / не той алкаш не той поет попер / тепер і ті що носять пиво вже не ті / з метеликом й ікрою в животі». І він, може, відповість, але швидше всього мовчатиме.
№23 (185) 25 листопада 2016