У 15-му числі газети «Слово Просвіти» (11–17 квітня 2019 р.) опубліковано статтю Надії Наумової «Помешкання Тараса Шевченка у Києві. Чи жив він на Пріорці (від Козиного болота до Пріорки)», у якій провадиться полеміка з приводу моєї наукової доповіді, виголошеної на 38-й науковій шевченківській конференції у Науковому товаристві імені Шевченка в Америці (Нью-Йорк) 3 березня 2018 р. (запис виступу викладено на youtube-каналі Товариства в Інтернеті), доповідь повторено на Міжнародній науковій конференції до 204-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка 13 березня 2018 р. в Інституті філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Відповідну статтю тоді ж було подано до друку. Оскільки полеміка виходить однобічною, мушу перепросити колег – упорядників наукового збірника – і, випереджаючи його появу, подати на розсуд читачів міркування з приводу гаданого Шевченкового мешкання на Пріорці. Хотілося б також укотре нагадати: мета науки – з’ясування істини, хоч би якою вона не була.
В останній на сьогодні академічній біографії Тараса Шевченка як про безперечний факт сказано, що поет у серпні 1859 року винаймав кімнату в хаті на Пріорці (околиця Києва). Автори відповідного розділу колективної праці Євген Шабліовський і Василь Шубравський спираються при цьому на публікацію Стефанії Крапивіної (псевдонім; у заміжжі – Лободи, у дівоцтві – Пашковської), що записала спогади своєї сестри Варвари Пашковської, в якої нібито квартирував Шевченко. Сучасна адреса – вулиця Вишгородська, 5. Дослідники також припускають, що Шевченко мав адресу Пашковської, ще виїжджаючи з Петербурга. Крім того, науковці цитують спогади мешканки Пріорки Софії Кагарлицької-Піхур: “В народі говорили, що Шевченко ховається тут від урядового переслідування, живе таємно” (записав Кузьма Гриб [у виданні помилково Граб. – О. Б.]; записи зберігаються в Будинку-музеї Т. Г. Шевченка в Києві ). Упорядники видання «Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников» Микола Бельчиков і Леонід Хінкулов документують поклик точніше: це спогади (у запису Гриба) старожила київського передмістя Івана Кагарлицького про розповіді його бабусі – Кагарлицької-Піхур (1798–1903), яка вказала й адресу, де мешкав поет.
Надія Наумова констатувала існування свого часу певних сумнівів у вірогідності Шевченкового проживання на Пріорці, остаточно, на її думку, знятих. У березні 1989 року Київська міська рада ухвалила рішення про створення за вказаною адресою Меморіального будинку-музею Т. Г. Шевченка, який прийняв перших відвідувачів 9 березня 1990 року. Однак зарано вважати проблему розв’язаною, адже насправді аргументи скептиків досі не спростовано. Приміром, ще 1964 року автори путівника «Шляхами Великого Кобзаря» зауважували, що у відомостях Крапивіної “є чимало неправдоподібного щодо характеристики самого поета, і тому вони викликають сумнів щодо їх вірогідності”. Любов Внучкова і Глафіра Паламарчук у рецензії на російськомовне видання книжки Петра Жура «Третя зустріч», нагадавши про хронологію перебування Шевченка в Києві 1859 року, схилялися до думки про безпідставність тверджень, що поет мешкав на Пріорці впродовж тривалого часу .
Проте Жур наполягав на версії перебування Шевченка на Пріорці, на доказ чого наводив свідчення Шевченкових біографів Михайла Чалого, Олександра Кониського, вже згадуваної Крапивіної і спогади киянина Киселевського, які 1874 року записав Вільям Беренштам. Жур також додавав, що у 1959 році К. Т. Шевченко, науковий працівник Державного музею Т. Г. Шевченка, записав переказ про поетове мешкання на Пріорці зі слів старожилів Івана Кагарлицького та П. Я. Пікулі. Суттєво посилила скепсис щодо канонізованого у шевченкознавстві твердження нещодавня стаття Станіслава Росовецького, яка й інспірувала нашу розвідку.
Отож спробуймо послідовно з’ясувати достовірність кожного із названих джерел, зіставивши відповідну інформацію із задокументованими відомостями, на яких і має ґрунтуватися наукова біографія. Найголовнішим джерелом тут виступає вже згадувана публікація Крапивіної 1875 року. Проте спершу слід звернутися до її пізнішої, 1878 року, статті в «Литературном отделе» того ж тижневика «Пчела» . На створення допису «Жуткий вечер из жизни Т. Г. Шевченка» Крапивіну, очевидно, надихнуло вміщення на обкладинці другого номера «Пчелы» за той самий рік гравюри за Шевченковим портретом Ликери Полусмак, про що письменниця згадала на початку нарису. Портрет супроводжувала невелика нотатка «Невеста Т. Г. Шевченка…». Крапивіна нібито переповіла спогади Пашковської про один із вечорів на Пріорці, коли Шевченко, попиваючи горілку, розповів їй про невдале кохання до Ликери: “сестра, между прочим, узнала от Шевченко, что он был, ‘як чорт у суху вербу’, влюблен ‘от в ту каторжну дівчину, Луцьку, щоб вона… здорова була!’” Авторка нарису описала кілька епізодів із взаємин поета і Ликери, вдавшись до пікантних подробиць: “Однажды, например, он совершенно нечаянно увидел, что его будущая ‘дружина’ подвергается бесцеремонному анатомическому осмотру какого-то не специалиста по медицине; что, разумеется, оскорбило Тараса Григорьевича и за его ‘каторжну личину, Луцьку’, не остававшуюся в долгу у анатома, и за себя лично, как ее нареченного жениха. При первой же встрече один на один, он упрекнул ее в том, что она ‘не шанує’ – не уважает своего тела и допускает подобное обращение с собою; но она ответила ему смехом и… обещанием, что ‘цього добра’ довольно еще останется и на его, значит, мужнину долю… Оттого, говорит, меня и ‘примечают’, что я молодая, красивая и мякенькая; а меня, не бойтесь, не убудет!.. Еще, говорит, и венца не видали, а вы уже беретесь, паночку, меня, бедную, мунштровать по-своему!..”
Пам’ятний для Пашковської вечір закінчився буцімто тим, що “Тарас Григорьевич незаметным образом опростал и графинчик и ‘запасную’ еще посудинку”. І далі: “После этой откровенной беседы Тарас Григорьевич дня три ходил пасмурный и несообщительный”. Крапивіна також нагадує тут про окремі моменти зі свого попереднього (1875 року) нарису про Шевченка.
У 1859 році Шевченко не міг розповідати про Ликеру, бо, як відомо, вперше побачив її тільки навесні 1860 року. Тому, зрозуміло, жодної фактичної цінності публікація 1878 року не має, все викладене в ній – художня вигадка. Чи не першим на це вказав Кониський: “епізод з Ликерією трапився у Шевченка в другій половині р. 1860, себто рік після того, як Тарас кватерував у Києві у Лободишиної сестри!.. Після сього епізоду Тарас з Петербурга не виїздив, так само, як Стефанія Матвіївна Лободиха до весни р. 1862 не виїздила нікуди з Полтави. Принаймні я, близько приятелюючи з її чоловіком Віктором Лободою, заходив до них кілька разів на щотижня і не пригадую ніже єдиного разу, щоб за увесь час, починаючи з року 1859, до переїзду Лободи р. 1862 в Смоленськ, я не заставав її в господі!” . Водночас він не заперечував публікацію Крапивіної про Шевченкове перебування на Пріорці, але відкидав деякі деталі як малоймовірні, про що далі.
Очевидно, Крапивіна звернула увагу на вказівку в нотатці про Ликеру в другому номері «Пчелы», що у спогадах Микешина у празькому виданні «Кобзаря» (передрукованих, як зауважує автор допису, 1876 року в тій-таки «Пчеле», № 16) згадано про невдале поетове сватання до Ликери. Докладніше описав дівчину Тургенєв у спогадах, уміщених у тому самому виданні «Кобзаря», але в іншому томі. Усе це, мабуть, і стало відправним пунктом для лету фантазії російської письменниці. Крім того, як відомо, Микешин був редактором «Пчелы», а Крапивіна – співробітницею часопису. Зрозуміло, цілковита недостовірність нарису 1878 року не означає автоматично, що і спогад 1875 року геть вигаданий, проте вона дає суттєві підстави з недовірою і осторогою ставитися до всіх тверджень авторки.
Звернімося до документів і свідчень, які визначають хронологію і місця Шевченкового перебування в Києві 1859 року. Шевченка доставлено до Києва 30 липня, про що виконувач обов’язків старшого поліцмейстера того дня доповів штаб-офіцеру корпусу жандармів Леонарду Грибовському. Його взяв на поруки священик Юхим Ботвиновський, що мав будинок на Георгіївській вулиці поруч із Софійським собором. Феофан Лебединцев, що важливо, датує свої зустрічі з Шевченком: “Было 1-е августа, праздник происхождения, точнее предхождения или преднесения честных древ животворящего креста. На Подоле, в церкви Братского монастыря, служил литургию нынешний петербугский, а тогда киевский митрополит Исидор, а оттуда совершал обычный крестный ход на Днепр для освящения воды. Я пошел на церемонию и шел рядом с процессиею. Тут подмигнул мне шедший в процессии о. Ефим. Я подошел к нему, а он шепчет мне: ‘Тебе Тарас шукає’. – ‘Где, что и как?’ – спрашиваю я, не зная ничего предыдущего, и о. Ефим передал мне вкоротке всю историю привезения, как он выразился, ‘честных мощей Тараса’ в Киев и содержания их у него на поруках. Я выразил намерение самолично в тот же день отправиться на поклон к великому поэту, но о. Ефим отклонил меня от этого. ‘Загуляв, – говорит, – козак з горя та з печалі. Десь тиняється по ярам та горам… Не ночует даже иной раз у меня; и сегодня нет его дома. Жди, пока сам забредет к тебе’. Я прождал дня три; наведался сам, но и хозяина дома не застал”.
Певний сумнів викликають слова Ботвиновського, що Шевченко іноді навіть не ночував у нього: від 30 липня по 1 серпня минуло тільки 2 ночі. Лебединцев далі пригадує: “6-го августа, в день Преображения Господня, на Подоле случился большой пожар. Я пошел на пожарище почти в сумерки и неожиданно встретил там о. Ефима; он тотчас всадил меня на свой скот и препроводил к себе на Старый Киев для свидания с объявившимся Тарасом. […] Хотя радушный хозяин поспешил расшевелить нас наливочкою, но разговориться на сей раз мы никак уже не могли, и я скоро отправился к себе на квартиру. На другой день, часов в 5 пополудни, Т. Гр. пришел ко мне, и тут уже мы разговорились не по-вчерашнему” . Тобто 7 серпня Шевченко ще мешкав у Ботвиновського.
Далі Лебединцев пригадує: “В эти первые дни свидания моего с Тарасом Григорьевичем он получил известие о том, что дело его приходит к благополучному концу и что ему будет разрешено свободно отправиться, куда хочет. Тарас Гр[игорьевич] заметно повеселел и вскоре перешел на жительство от о. Ефима Ботвиновского к фотографу Гудовскому, жившему на углу Маложитомирской улицы со стороны Крещатика. Тут мне пришлось побывать у него еще раза два по особому его поручению”. Поет просив його знайти автограф поеми «Єретик», а також принести великий зошит українських віршів Костянтина Думитрашка. Поему розшукати тоді не вдалося, а вірші Думитрашка вони читали разом, і Шевченко ділився міркуваннями з приводу його творчості (важливий момент, до якого ми ще повернемося). Отож не раніше 8 серпня поет переселився до Івана Гудовського, де мемуарист встиг його відвідати ще двічі у різні дні – нехай умовно 8-го і 9-го серпня (насправді можливо, що й пізніше).
Викликає довіру і запис Миколи Білозерського спогаду від Василя Тарновського-старшого про те, що влітку 1859 р. Шевченко мешкав у свого товариша Олексія Сенчила-Стефановського: “Т[арнов]ский рассказывал, что, бывши в 1859 г. летом в Киеве, Шевченко останавливался у Сенчилы на Подоле. Приходит студент и застает Шевченка, пожирающего редьку; студент стремится облобызать Тараса; Шевченко, усмехаясь, отклоняется: ‘Бачите, ділом занят’. Он был одет в парусинное пальто и такие ж панталоны, шляпу имел белую пуховую и сильно поношенные сапоги”. Саме так тоді й був одягнений поет, як достеменно знаємо з фотографій того часу. Це теж бодай один день. 11 серпня київський, подільський і волинський генерал-губернатор Іларіон Васильчиков повідомив виконувачу обов’язків київського цивільного губернатора Петру Селецькому про дозвіл Шевченкові повернутися до Петербурга, наступного дня Селецький доручив старшому київському поліцмейстеру повідомити Шевченка про одержання цього дозволу.
Увечері 12 серпня Шевченко відвідав знайомого вчителя 2-ї гімназії Івана Юскевича-Красковського, де пробув до пізньої ночі, а вже вранці 13 серпня виїхав із Києва у Переяслав, про що доповідав у рапорті від 15 серпня київський старший поліцмейстер Селецькому. Якщо Шевченко зупинявся у Сенчила-Стефановського, то на Пріорку суто арифметично залишається один день, а радше нічого.
Двотижневе перебування поета у Києві виявилося насиченим. Приміром, 6 серпня Шевченко давав свідчення на допиті у зв’язку зі справою про богохульство. Шостого і сьомого серпня, як уже йшлося, він зустрічався із Лебединцевим, той згадував також про сімейний обід за участі Шевченка під час його мешкання в Ботвиновського. Десь незабаром після того відбулося чаювання з учителями і студентами на Оболоні поблизу річки Почайни, яке тривало до заходу сонця . Михайло Чалий познайомився із Шевченком в господі Івана Сошенка поблизу Сінного ринку (нині Велика Житомирська, 36), коли вони ласували судаком: “В тот же самый день вечером, возвращаясь с купанья, я видел Тараса через окно в ресторане Европейской гостиницы, в общей столовой, уписывающим ростбиф: как видно, платаный [розрізаний. – О. Б.] судак возбудил в нем сильный аппетит. На другой день вечером поэт удостоил и меня своим посещением. За чаем и за ужином он рассказывал о своих петербургских знакомствах с литераторами и художниками […] Пользуясь прекрасною лунною ночью, какие только бывают в нашей благословенной Украине, мы втроем отправились на прогулку. Долго бродили мы за Михайловской оградой, откуда, как известно, открывается великолепный вид на Заднепровье” . Розповідає біограф і про те, що під час мешкання у Ботвиновського чимало часу Шевченко змарнував на чаркування, зокрема на березі Дніпра, у компанії священика, молодого купця Балабухи та ін.
Олександр БОРОНЬ,
доктор філологічних наук, завідувач відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України
Закінчення в наступному числі.
«Українська літературна газета» №18 (258) 13 вересня 2019
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал