Шевченківська рецепція національної історії

106

Закінчення. Початок у ч.7

Оригінали
«Статей» (23 статті) готувалися після переяславських подій, їх привезли до Москви
військовий суддя Самійло Зарудний і полковник Тетеря, але ці документи, як
пізніше з’ясувалося, втрачені, якщо не знищені. Не зберігся також березневий
договір (1654), що складався з одинадцяти пунктів. Збереглися лише сумнівні
московські переклади, де наголошувалося ніби на проханні Б. Хмельницького про
«включение Украины в состав России», коли насправді гетьман шукав собі союзника
в антипольській коаліції, спираючись на «реальні міркування», «без ознак
сентименту», тому не йшлося про «приєднання «відрізаної вітки до матернього
пня», як це пізніше пробували змалювати царські підлесники, не мовилося «про
визволення православної церкви: між українською і московською церквою існували
такі глибокі побутові різниці, що найбільш вороже до зв’язків з Москвою ставилося
київське духовенство», та й сам Б. Хмельницький 
«неохоче прийняв становище московського васала і не думав піддаватися
під керівництво Москви» (І. Крип’якевич). Олександра Єфименко ставить під
сумнів, чи усвідомлював Б. Хмельницький важливість такого кроку як воєнний союз
із Москвою. На її припущення, гетьман радше «керувався потребами момента»,
нехтуючи тим, що договір з Москвою «не може мати той же сенс, умовний і легко
обірвуваний, як союз із Кримом чи Портою». М. Грушевський також припускав аналогічну
думку: «Нам не відомо, як уявляв собі Хмельницький свої відносини з Москвою,
але можна сумніватися в тому, щоб він думав про створення будь-яких міцних чи
тісних зв’язків», крім антипольського союзу.  

По
суті, йшлося про «Московський договір» 1654 р., як стверджує Наталя
Полонська-Василенко, але в жодному разі не Переяславський. Він був, на
переконання Д. Дорошенка, «складений так неясно, обидві сторони вкладали в
нього настільки різний зміст і кожна розуміла його по-своєму, що й досі
історична наука не може прийти до скільки-небудь одностайних поглядів, як
кваліфікувати відносини, які цей договір мав утворити і які утворилися в
дійсності». Як би його не тлумачили історики чи інші фахівці – персональною
унією між Московією та Україною (В. Сергеєв), «реальною унією» (М. Дьяконов),
васальною залежністю (М. Грушевський, В. М’якотін) чи військовим союзом (В.
Липинський), Україні від цього не легше, адже «в Москві з перших же кроків
старались обернути протекторат у інкорпорацію» (Д. Дорошенко); як би московські
посли не запевняли, що «царська величність ваших вольностей у вас не відбирає»
(І. Крип’якевич), московський уряд, як сумно констатував М. Грушевський, «не
хотів давати жодних гарантій автономії України», «перетворюючи її поступово у
звичайну провінцію Московської держави». Вже після смерті гетьмана князь А.
Трубецькой показав у 1659 р. Юрію Хмельницькому договір 1654 р., що виявився
фальсифікатом, «сфабрикованим у московських канцеляріях» (Д. Дорошенко), на
підставі якого 27 жовтня було укладено вигідний для Москви новий Переяславський
договір, що обтинав автономні права України, сприяв поширенню військових залог
на її території, підпорядковував київську митрополію московському патріарху,
забороняв обирати гетьмана без дозволу царя. Почалася поступова колонізація
України Росією, що тривала близько 350-ти років, руйнівні наслідки якої досі
даються взнаки.

Т.
Шевченко не був фаховим істориком, але він, як ніхто, усвідомлював національну
катастрофу, започатковану Б. Хмельницьким на висхідній хвилі формування
української державності, що поступово 
втрачалася через союз із Росією. Перед очима поета поставала Україна
нереалізованих можливостей, з-під ніг якої було вибито онтологічну основу та
життєву перспективу, тому він не міг дарувати гетьману його помилок,
саркастично називаючи його «препрославлений козачий / Розумний батьку», який,
мовляв, не заслуговує іншого топосу, крім калюжі. До речі, вона справді
розливалася перед переяславською Покровською церквою, що зафіксував Т. Шевченко
у своїй акварелі (1845). Очевидно, на думку поета, переяславські події 1654 р.
суперечили Божій волі, про що свідчать смерть війта і неодноразові руйнування
церкви Успіня Св. Богородиці. Поет довго шукав відповідного слова, застосовував
семантичні інверсії, що набували саркастичного звучання, зберігаючи суть
формулювань, викристалізуваних значно раніше у попередніх поезіях автора:
«Амінь тобі, великий муже! / Великий, славний, та не дуже… / Якби ти на світ
не родивсь, / Або в колисці ще упивсь… / То не купав би я в калюжі / Тебе
преславного. Амінь». Автор вдається до авторемінісценцій з написаного у Седневі
вірша «Розрита могила», що входив до складу рукописної збірки «Три літа», в
якому Україна проклинає «нерозумного сина» Б. Хмельницького: «Ой Богдане,
Богданочку, / Якби була знала, / У колисці б задушила, / Під серцем приспала».
Всупереч версіям істориків, аргументаціям ідеологів та правників, Т. Шевченко
намагався дізнатися, внаслідок чого Україна, ототожнювана зі «світом тихим,
краєм милим», перетворилася на антисвіт, символізований лиховісними Розритою
Могилою та Великим Льохом, де безперешкодно панують деструктивні сили. Поет
ніколи не заперечував фахової археології, що засвідчують його записи у
«Щоденнику», але не міг спокійно споглядати нищення історичної пам’яті, яке інколи
свідомо здійснювалося під виглядом археологічних розкопів, тому бив на сполох з
приводу того, що могили «москаль розриває», що йому допомагають «господарювати»
здеморалізовані нащадки козацтва. «Розсипаються могили, / Високі могили, – /
Твоя слава…», які, за уявленням українців, здавен, ще з праукраїнських часів
втілювали сакральну семантику, аналогічну пірамідам й зікуратам, мали культовий
зміст. Небезпідставно поет у «Заповіті» просив поховати його «на могилі», тобто
на її вершині, наближеній до Бога, що було незрозумілим перекладачам з іншою,
російською етнічною культурою, наприклад І. Бєлоусову, який переклав ці рядки
так – «в могиле».

Т.
Шевченко у вірші «Стоїть село в Суботові…», що друкувався окремо у газеті
«Dzennik Literacki» (1861. – Ч. 68) та в журналі «Основа» (1862. – Ч.7), а
пізніше став фіналом датованої 21 жовтнем 1845 р. поеми-феєрії «Великий льох»,
очевидно, створеної під впливом «Історії Русів», знову звертається до теми
нищення історичної пам’яті українства. Поет не згадує ні смерті гетьмана, ні
його поховання, умовчує занотовану в «Чернігівському літописі» XVIII ст. наругу
над тілом покійника, яке польська шляхта за наказом С. Чарнецького 1664 р.
викинула з домовини разом з тілом сина Тимоша. Автор лише відбувається алюзіями
на варварство пізніших можновладних злочинців, іронічно посилаючись те, як
ісправник «доносить / По начальству», що не знайдено кісток Б. Хмельницького,
збиткується над Якименком, клуня якого стояла на місці колишньої могили, над
лірниками, які співали про гетьмана, підкреслює свої шовіністичні погляди: “Я
вам дам Богдана, / Мошенники, дармоеды! / И песню сложили / Про тако[го] ж
мошенника…». Поет, висвітлюючи Україну в макабричному символі Домовини («На
горі високій / Домовина України, / Широка, глибока»), не може обійтися без
дошкульного сарказму («Отаке-то, Зіновію, / Олексіїв друже! / Ти все оддав
приятелям, / А їм і байдуже»), постійно нагадуючи гетьману: «Занапастив єси
вбогу / Сироту Украйну!». Кожен, хто сприяє їм, приречений на покарання, як
принаймні душа Прісі із цієї містерії, позбавлена права потрапити до раю,
приречена поневірятися тільки за те, що перейшла дорогу з повними відрами Б.
Хмельницькому, коли той «їхав в Переяслав / Москві присягати!». Так само
мордувалися й інші душі тому, що сприяли поневоленню України. Наприклад, друга
не мала прощення, бо «цареві московському [Петру І – Ю. К.] / Коня напоїла»
напередодні трагедії міста Батурина, яке, попри героїчну оборону московському
нападнику, було сплюндроване військом О. Меншикова завдяки зраді сотника Носа
(«Батурин славний / Москва вночі запалила,/ Чечеля убила»). Вона не мала навіть
права на смерть: приголомшена понівеченими трупами городян у Сеймі, просила,
щоб і її вбили, але нещасну «пустили / Москалям на грище». Третя душа з Канева,
ще дитя, безневинно посміхнулася Катерині ІІ, яка пливла Дніпром на «галері
золотій», не знаючи, що цариця – «лютий ворог України». Звертаючись до
народного світоуявлення, поет спирався на високі моральні критерії, на
розуміння того, що нехтування етногенетичними основами буття призводить до
руйнування національного космосу, яке у роки Т. Шевченка набуло катастрофічних
масштабів, загрожуючи Україні повною ліквідацією, тому поет немовби посилається
на виповнені гіркотною іронією слова Бога, мовлені апостолу Петрові: «Тойді у
рай їх повпускаєш, / Як все москаль позабирає, / Як розкопає великий льох».

За
творами Т. Шевченка можна вичитати справжню, не закамуфльовану історію України,
збагнути суперечливі постаті її провідних діячів без офіціозного глянцю чи
упередженого трактування. Поет ніде сумнівався у військовому таланті, за
словами Олени Апанович, «козацького полководця» Б. Хмельницького. Поет
дотримувався переконання, що один хибний вчинок неординарної особистості може
звести нанівець всі її найкращі здобутки, тому ставив до неї високі вимоги,
вбачаючи в її діях особливу відповідальність не лише за власну долю, а й за
долю народу, що після переяславських подій перетворювалася поступово на
безталання. Т. Шевченку було байдуже, що «ся історія з присягою була неприємним
розчарованнєм для Хмельницького; за нею пішли інші» (М. Грушевський), що він
після того, як Москва односторонньо порушила договір з Україною, підписавши
сепаратне перемир’я з Польщею у Вільно (1656), намагався створити нову
антипольську коаліцію (Швеція, Бранденбург, Семигород, Молдавія, Волощина,
Литва), підписавши «вічний союз», надто покладався на шведського короля
Карла-Густава Х та семигородського князя Юрія Ракочія. Очевидно, Т. Шевченко
поділяв поширену серед українства думку, пізніше сформульовану М. Грушевським,
що Б. Хмельницький був «великим діячем», але «здібностей не вистачило йому для
розв’язання історичного вузла українського життя». Поет у жодному разі не
дискредитував суперечливу постать гетьмана, він лише вказав на суб’єктивні причини
зруйнування національного космосу у момент вірогідного, але, на жаль, не
зреалізованого утвердження України як ні від кого незалежного суб’єкта
історичного поступу. Тому треба адекватно зрозуміти універсальну сутність
збірки «Кобзар», яка у своїх смислових структурах, де першорядна роль відведена
художньому дискурсу, компенсувала онтологічно важливі, винищені ланки
українського світу, зіштовхнутого у безперспективну ситуацію «відсутньої
присутності», але поновленого у креативній силі Шевченкового слова.

Дозволю собі завершити аналіз фрагменту національної
історії в рецепції Т. Шевченка і перейти до публіцистичного дискурсу,
зумовленого небезпечними для України подіями останніх днів, коли стають
актуальними профетичні завбачення поета: «Та не однаково мені, / Як Україну
злії люде / Присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять». Майдан надав
їй сили вирватися з лабіринту перманентних відроджень, повернутися до
себе-в-собі сутню, нарешті стати повноцінним суб’єктом історичного поступу.
З’явився новий психотип – пасіонарій, не на жарт перелякавши Кремль, який
ніколи не вважав українців повноцінними людьми, тому вирішив розправитися з
ними. Час уже й історикам, які цими героїчними й трагічними днями
пересвідчилися у вродженому шовінізмі (рашизмі) Росії, перейнятому ненавистю до
інородців, промовляти зі свого, а не московського голосу, на чому постійно
наголошував Т. Шевченко, бачити минувшину (сучасність) такою, якою вона є,
відповідною українському духові. Треба нарешті зняти московську полуду з очей, усвідомити,
що війна з Росією почалася не сьогодні, а тривала, як наголошував Т. Шевченко,
від сумнозвісної, фатальної Переяславської ради, набуваючи різних, не
обов’язково збройних форм, як-от канальні роботи, перетворення козацтва на
кріпаків, його масові депортації та заселення «звільнених» земель сербами,
німцями, росіянами, свідоме знищення Запорозької січі, «квартирування» війська
по селах, що деморалізувало їх, переслідування національно-культурницького
резистансу ХІХ ст., московсько-більшовицька окупація, репресивне нищення
українства, проголошеного «буржуазним націоналізмом», ліквідація рільничої
культури, культивованої від трипільської доби, та носіїв пасіонарної енергії
(представники «розстріляного відродження», вояки УПА, дисиденти), перетворення нації на «русскоязычную» совкову біомасу
тощо. Врешті решт треба засвоїти важкі уроки як ентоциду та геноциду, так й
лінгвоциду, практикованого московськими (царською й комуністичною) імперіями,
які прекрасно розуміли: доки народ розмовляє рідною мовою, його підкорити
неможливо, адже вона – не просто засіб комунікації чи інформації, а основа
етноментальної сутності народу, «оселя Духу», як би висловився М. Гайдеґґер.
Час нарешті осягнути іманентну семантику націоналізму, що проявляється в любові
до рідного краю та повазі до інших народів, на відміну від ксенофобського
шовінізму, на чому свого часу наголошував О. Кониський на сторінках журналу
«Правда», полемізуючи з росіянофілом М. Драгомановим. Ідентифіуватися
мазепинцем, петлюрівцем, бандерівцем, майданівцем – велика честь. Шевченківська
інтерпретація історії сприяє національній самосвідомості українців, обґрунтовує їхню правочинність не тільки перебувати
в історії, а й бути історією, перспективою власного самоствердження, знаходити
гідну, адекватну відповідь на виклик не завжди прихильної дійсності,
приборкувати її.

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!