Шевченківська рецепція національної історії

Серед аналітичних розвідок, що
ввійшли до складу збірки «Незабутні: Літературно-критичні мініатюри» (1918) С.
Петлюри, упорядкованої під час його ув’язнення в період Гетьманату, була стаття
й про Т. Шевченка. Універсалізм знакової системи творів поета правив автору
видання за надійний орієнтир в розщепленій українській дійсності. Критик, як
мало хто з його сучасників, спромігся виявити драматизм долі Т. Шевченка, який
міцно вростав у власну добу, формував її концепцію. Вона позначилася на
Кирило-Мефодіївському братстві, переростала сучасників, екстраполювала в
майбутнє вірогідне пробудження нації. Водночас С. Петлюра вказав на
приголомшливу самотність Т. Шевченка у його конкретно-історичному часопросторі.
Загострюючи полемічну тезу, дослідник намагався зрозуміти причини такого
парадоксу, коли Україна постійно перечитувала себе як текст за «Кобзарем», але
не скрізь і не завжди, починаючи від сучасників, розуміла містке слово поета.
Так, П. Куліш вбачав у його творах ієрихонські труби, а М. Костомаров був
нажаханий семантичною енергетикою поеми «Сон». Неадекватне прочитання поетичних, епічних та малярських текстів Т.
Шевченка позбавляло критичну рецепцію можливості адекватного їх декодування,
зумовлювало його містифікацію як пророка, батька нації, генія тощо, бо й
справді «Кобзар» майже в кожній оселі сусідив з Біблією, тому що простолюд
інтуїтивно відчув істотні особливості неординарної книжки поета, який умів, як
ніхто, відобразити сутність народної
душі.

Така збіжність горизонтів
розуміння давала підстави Т. Шевченку твердити «Історія мого життя була
частиною історії життя мого народу», наполягати на потребі національної
самоідентифікації, бути в іманентній історії, постійно ставати власною історією,
інтерпретуючи її зі свого, а не чужого голосу. Адже небезпідставно з’явилася
саркастична Шевченкова констатація: «Німець [будь-який іноземець – Ю. К.]
каже: / «Ви моголи». / «Моголи, моголи», / Золотого Тамерлана / Онучата голі. /
Німець каже: / «Ви слов’яни». / «Слов’яни, слов’яни» / Славних прадідів великих
/ правнуки погані!». Згубну втрату національної самототожності, що переросла в
екзистенційну катастрофу, прокоментував С. Петлюра на сторінках редагованого
ним журналу «Украинская жизнь»: українцям зазвичай «підкладали не їхні думки,
не їхні погляди, і тим не менше, за ці погляди їх судили, звичайно, без жалю,
неначе по заслугах». Вони постійно змушені були захищати свої життєві права з
позиції несправедливо осуджуваного, «безсилого навіть заперечити «суддям»,
сказати правду про себе, відкинути з огидою та обридженням приписувані йому
звинувачення». Такі слова, сповнені гіркотної правди, стосувалися й Т.
Шевченка. Він одним з перших зважився полемізувати з офіційною імперською
історіографією, яка до невпізнання спотворювала українські реалії. Уособлена в
постаті історика, дослідника козацтва перед його знищенням А. Скальковського
(«Наїзди гайдамаків на Західну Україну в 1733-1768 роках» (1945), вона
проголошувала, наприклад, гайдамаків злочинцями. Ущипливо перефразовуючи
вердикт ученого при збереженні репресивного чужомовного звинувачення
(«Гайдамаки – не воины – / Разбойники, воры. / Пятно в нашей истории…», Т.
Шевченко з гідністю обґрунтовував право свого народу на збройний спротив
тогочасним чужоземним агресорам, вважає цей спротив священним: «Брешеш,
людоморе! / За святую правду-волю / Розбойник не стане, / Не розкує закований /
У ваші кайдани / Народ темний, не заріже / Лукавого сина…». Він чітко розрізняв
історію на чужу, не нашу,  фальшовану за
наказом Катерини ІІ ревними виконавцями її волі М. Ломоносовим, В. Татіщевим,
М. Карамзіним та ін., й національну, яку вони силкувалися або викреслити, або
переінтерпретувати у викривленому дзеркалі шовіністичних інтересів імперії. Т.
Шевченко спирався на народне розуміння оборонної війни, коли «жінки навіть з
рогачами пішли в гайдамаки», коли резистансний відпір чужинцям Мелхиседек
освятив волею Бога у Мотронинському монастирі, коли Ярема, охоплений жагою
помсти за всі завдані кривди, «по три, по чотири так і кладе». Навіть розправу
сотника Гонти над власними покатоличеними синами було показано за взірцем
лицарського кодексу честі, дарма що цього не сталося насправді. Йдучи за
принципами народного уявлення про історичну справедливість, засвоєну від
колишнього колія діда Івана, Т. Шевченко вбачав у гайдамаках захисників рідної
землі, родини. Такі аналогії можна провести з козацтвом, із січовими
стрільцями, крутянами, Армією УНР, холодноярськими антибільшовицькими
повстанцями, молодими січовиками Красного поля, вояками УПА та іншими
оборонцями рідної землі включно з «небесною сотнею», яких завойовники обзивали
(й обзивають) «разбойниками, ворами», хоча насправді самі були (і є) такими.

Водночас
Т. Шевченко, який міг бачити національну минувшину відповідною реаліям,
відходив від народних моделей світоуявлення, принципово полемізував з
офіційними імперськими істориками, подавав 
помітних історичних персонажів, не ідеалізуючи їх, хоч прихильно
ставився до П. Дорошенка («Заступала чорна хмара…») та І. Мазепи («Іржавець»).
Неоднозначним було його розуміння постаті Б.Хмельницького. Здається, майже
ніхто, крім поета, не зважився звинувачувати гетьмана, високо поцінованого
козацькими літописцями та істориками, у фатальних для нації помилках. «Славного
Богдана», одного з «праведних гетьманів» поет позитивно характеризував у поемі
«Гайдамаки» устами кобзаря, назвав його «геніальним бунтарем» у щоденниковому
записі від 22 вересня 1857 р.

У
доробку Т. Шевченка є гнівна інвектива «Якби-то ти, Богдане п’яний…»,
написана після заслання, 18 серпня 1859 р. у Переяславі. Її не завжди згадують
при осмисленні літературної спадщини автора, тому що цей твір ставить під
сумнів традиційні уявлення про народних провідників, про відповідність знань
справжнім фактам, між якими часто пролягає епістемологічний розрив. Вірш
викликає гнітючі враження від убогого повітового містечка, в якому важко
впізнати відоме в роки Хмельниччини полкове місто. Ідеться не так про згадане у
ній замчище, тобто давню частину Переяслава на узвишші при впадінні Альти в
Трубіж, де від києворуської доби підносився добре укріплений дитинець, за
панування Польщі – замок князя Острозького, зруйнований козаками Б.
Хмельницького. Радше згадано про майдан коло церкви Успіння Св. Богородиці, на
якому відбулися переяславські події 18 січня 1654 р. Невдовзі церква згоріла,
була відбудована у 1760 р. та поліпшена у 1825 р., про що писав Т. Шевченко у
нотатках Археографічної комісії, зазначаючи несмак відреставрованої споруди, на
яку «неможливо дивитися», «не те що малювати», згадував він про неї і в повісті
«Близнецы». Очевидно, неодноразові побажання Б. Хмельницькому упитися зумовлені
не тільки на підставі споглядання безвідрадних краєвидів. Тут мусили бути
глибші причини, адже поет наголошує, що здоровий глузд не годен сприйняти
абсурдного світу як  наслідку згубної
діяльності гетьмана, якого поет бачить п’яним, тобто в ненормальному стані,
зичить йому похмелитися «в смердячій / жидівській хаті» або втопитися «в
калюжі», «в багні свинячім». Несумісне зіставлення високого та низького стилів,
свідоме їх контрастування, коли «препрославлений козачий / Розумний батько»
зображений у непристойному вигляді, що зазвичай осуджувався, не зводиться до
бурлеску, бо основне завдання твору полягає у сатиричному викритті огидних
явищ, які дощенту зруйнували національні структури, заповнені чужорідними
етнічними елементами.

Асоціації
з укрупненою категорією потворного, в якій знівельовано український космос,
можуть бути різними, але в кожному разі стосуються фатальних для українства
подій 18 січня 1654 р., до яких був причетний особисто Б. Хмельницький. Йдеться
про так звану Переяславську раду, що обросла густою семантикою міфів
«возз’єднання», яскраво розмальованих панегіричними містифікаторами, які
знехтували тим, що історія схожа на палімпсест, тому неможливо повністю
ліквідувати первинний текст. До його відновлення одним із перших звернувся Т.
Шевченко. Він глибоко розумів, що Україна переживала важкий час воєнних
конфліктів, але втратила у Переяславі шанс самореалізуватися, виборовши таке право
у важких змаганнях з агресивними сусідами. Випав момент, коли Б. Хмельницькому
і незначному колу козацької старшини варто було оговтатися з вибором союзника у
боротьбі з Річчю Посполитою, адже московські посли дали знати, що Москва ніколи
не буде рівноправним партнером українцям, що вона бере їх «під високу руку
царя», як ухвалив Земський собор 1 жовтня 1653 р., що, крім антипольської
коаліції, її значно більше цікавлять далекосяжні мілітарні проекти, і на шляху
їх реалізації стартовим майданчиком мала стати Україна, перетворена пізніше з
висококультурної європейської країни на одну із глухих провінцій Російської
імперії. Тобто, Україна, якщо перефразувати Шевченкову інвективу, була
«пропита».

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Інвектива може шокувати читача, призвичаєного до шанобливого
поцінування історії, яка, на жаль, неодноразово переписувалася не тільки
істориками, а зазнавала тенденційного втручання ідеологів, тому її текст в
остаточному варіанті змінився до невпізнання. Вірш «Якби-то ти, Богдане
п’яний…» добре відомий не лише шевченкознавцям, а й історикам, культурологам,
які знаються на творчості Т. Шевченка, проте обминають цей твір, тому що він
може травмувати патріотичне чуття, пошкодити міфові «возз’єднання», зіпсувати
традиційне, часто культове уявлення про Т. Шевченка і т. п. Такі мотиви
перетворюються на матрицю, що перекриває або деформує поетичний текст,
перешкоджає віднаходженню адекватного «горизонту очікування» Шевченківської
рецепції українських реалій, трагічної минувшини і не менш трагічної для нього
сучасності, а також спроб профетичного моделювання вщент поруйнованих
національних структур. Таке розуміння української дійсності не збігалося з
офіційною історіографією в імперській чи в народницькій редакціях, найчастіше
поглиналося сором’язливою «фігурою умовчування» або брутальним втручанням
цензури, даючи простір інтерпретаційним домислам, що подеколи препарували
незручні для критики Шевченкові тексти, вкладали у них неадекватні змісти,
накидали їм, наприклад, інтенції міфотворення.

Ситуація ускладнена тим, що інвектива «Якби-то ти,
Богдане п’яний…» –  не одна у книзі
«Кобзар». Аналогічним сатирично-викривальним пафосом перейняті й інші твори,
які переважно ввійшли до рукописної збірки «Три літа». А в однойменному вірші,
написаному 22 грудня 1945 р., Т. Шевченко з’ясовував, «За що ми любимо
Богдана». Вони свідчать: поет мав тонке історичне чуття, позбавлене фантазувань
та упереджень, тому його поезії адекватно відтворюють події 1654 р., що
підтверджено й істориками. Адже Москва від самого початку накреслювала далекосяжні
стратегічні плани, а Б. Хмельницький та козацька старшина, на жаль,
обмежувалися тактичними завданнями протистояння Польщі та шукали собі лише
воєнного союзника. Проблема вибору історичної перспективи засвідчила неоднакове
розуміння її двома учасниками переяславських перемовин, ще раз означила
відмінні етноментальні характеристики москалів та українців. Саме тоді, у
Переяславі, як свідчать історики, «стався інцидент, непередбачений у Москві»,
коли Б. Хмельницький, очевидно, під тиском козацької старшини (І. Крип’якевич),
зажадав від московських послів, аби ті першими присягнули від імені царя,
вбачаючи в цьому «рівноправність сторін», однак боярин Василій Бутурлін
відмовився, пославшись на московські звичаї, що відрізнялися від європейських,
зокрема польських, коли король присягав своїм підданим. Цей інцидент, що
обернувся «публічним скандалом для московського посольства» (Наталя
Полонська-Василенко), гетьман, на жаль, сприйняв за звичайну формальність, якій
«в козацьких колах не звикли надавати значення, але невдовзі проявилися
розходження цілком реальні» (М. Грушевський). Подія відбулася не на майдані, де
гетьман виголосив промову, наголошуючи на спільній з Москвою православній вірі
(«цар східний є з нами одного благочестя грецького закону, одної віри, ми одно
тіло з православною церквою»), що виявилося ілюзорним уявленням, а на дворі, де
зупинилися посли, які там передали йому царську грамоту та завбачливо
обдарували козацьку старшину царськими соболями.

Аналізуючи
тогочасні події, Д. Дорошенко дійшов висновку, що «взагалі ніякого договору в
Переяславі не заключено», прощання гетьмана з московською делегацією відбулося
«сухо й формально». Існував лише 
«Статейний список» Бутурліна – своєрідний його звіт московському цареві,
де йшлося про «великое множество всяких чинов людей», коли насправді
заприсяглося 284 особи, як стверджують Д. Дорошенко та І. Крип’якевич на
підставі опрацьованих документів. Окремо присягали старшини Переяславського
полку і міщани, яких «силою мусили гнати до церкви, а хворого війта понесли до
присяги на ліжку, після чого він на другий день помер» (Д. Дорошенко). У цих
заходах свідомо не брали участі полковник Іван Богун, кошовий Іван Сірко,
Уманський, Брацлавський полки, а з Полтавського та Кропив’янського полків
прогнали московських урядовців. В. Бутурлін не домігся присяги киян, очолених
митрополитом Сильвестром Косовим, який на відміну від Б. Хмельницького, «не
посилав бити чолом государеві про те, щоб йому бути під государською високою
рукою, і він з духовними людьми живе сам по собі, ні під чиєю владою» (І.
Крип’якевич). Ці факти спростовують міфи про «возз’єднання», підтверджують
гірку правду Т. Шевченка, здатного бачити речі такими, якими вони є, говорити
власним, а не чужим голосом. Його проникливі спостереження та висновки
підтверджені дослідження українських істориків.

Закінчення в наступному числі.