У Будинку письменників України відбувся «круглий
стіл» – обговорення прозових творів, висунутих цього річ на Шевченківську
премію-2014. Ця відкрита дискусія, організована за ініціативи «Української
літературної газети», залучила до участі експертів-літературознавців,
письменників, журналістів. В роботі «круглого столу» взяли участь представники
Комітету з Національної премії ім. Т. Шевченка, зокрема, заступник голови
Комітету Вікторія Костюченко.
Голова
Київської організації НСПУ, головний редактор «Української літературної газети»
Михайло Сидоржевський, що був модератором круглого столу, наголосив: «…
прецедент, який ми сьогодні створюємо, –
перший як в історії незалежної України, так і радянської України. Адже
досі публічних обговорень творів, висунутих на здобуття Шевченківської премії,
наскільки мені відомо, наскільки поінформовані колеги, з якими я спілкувався на
цю тему, не було».
Також модератор підкреслив, що йтиметься на зустрічі про
дев’ять прозових творів із числа 55 висунутих, а саме: «Криничар. Діяріюш
найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії» та «Горянин. Води Господніх русел»
Мирослава Дочинця, «Хрест» Василя Базіва, «Шестиднев, або Корона дому
Острозького» Петра Кралюка, «Львівська гастроль Джимі Хендрікса» Андрія
Куркова, «Століття Якова» Володимира Лиса, «Рось-Марія» Наталі Околітенко,
«Притулок для блазнів: Сатиричні комедії» Олега Чорногуза, трилогія:
«Самотність пророка», «Поет і Владика», «Доктор і Професор» Левка Різника, «Час
смертохристів. Міражі 2077 року» та «Час великої гри» Юрія Щербака.
У роботі «круглого столу» взяли участь експерти: доктор
філологічних наук, професор Тетяна Мейзерська, літературний критик Михайло Карасьов, доктор філологічних наук,
професор Ярослав Поліщук, доктор філологічних наук, професор, лауреат
Шевченківської премії Григорій Штонь,
кандидат філологічних наук Володимир Даниленко та літературний критик, керівник
рейтингу «Книжка року» Костянтин Родик.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Крім того, на телефонному зв’язку із Києвом були ще двоє
експертів: доктор філологічних наук,
професор Ірина Захарчук (Рівненський
державний гуманітарний університет) та кандидат
філологічних наук Ніна Козачук (Чернівецький національний університет ім. Ю.
Федьковича).
Кожен із експертів мав можливість запропонувати свій
суб’єктивний рейтинг прозових творів, висунутих на здобуття Шевченківської
премії.
Так, Ірина Захарчук зауважила, що, на її думку, «всі
твори варті уваги читача і заслуговують на широке обговорення». Тетяна
Мейзерська зауважила, що, на її думку, лауреатами цієї найвищої української
премії мають бути «ті постаті нашої літератури, які мають не тільки наше
регіональне чи національне значення. А такі постаті, з якими ми можемо виходити
на ширший контекст європейської літератури, які можуть бути ключовими, відомими
і цікавими, які можуть мати значення і поза межами нашої держави».
Літературний
критик Михайло Карасьов, відзначивши високий рівень висунутих на
здобуття премії творів, зокрема зазначив, що серед обговорюваних книжок є
твори, які представляють серйозну художню літературу, а не романтичне
заглиблення в історичне минуле або не художньо осмислені біографії видатних
людей.
Ярослав Поліщук охоче приєднався до думки, що ця зустріч надзвичайно
актуальна. Також він зазначив, що насамперед хоче сказати про свої критерії
вибору.
«Перше – це популярність, доступність до ширшого кола
читачів, тому що твір має промовляти до
цього кола. Друге – соціальна чи суспільна заангажованість проблематики чи
ідейного змісту твору. Третя – досконалість, пластичність літературної техніки
виконання твору».
Костянтин Родик зокрема порушив питання процедури
висування на здобуття премії. «Оця ситуація висування, — зазначив він — хто
когось висунув, а хтось когось – ні… З різних причин, не будемо зараз про це.
І начебто, кого не висунули, то він не існує в літературі. Ми змушені тоді
тільки про цих висунутих кандидатів говорити. На Нобелівську премію, приміром,
висуває комітет номінаторів – відстежує все, що є, і тоді вже подає.
Виникає ще проблема, от з Курковим, наприклад. Андрій
заслуговує премії, але заслуговує не цей роман, я не вважаю його кращим. Як на
мене, найкращий його роман «Садівник з Очакова» 2010 року. Але за що Куркова
висунули? За те, що роман перекладений українською? Ми знову будемо відкидати
авторів, які пишуть російською?
Ще одна проблема, яка випливає з положення про
Шевченківську премію. Олег Чорногуз. Він не став писати гірше після його
блискучих «Аристократа із Вапнярки» і «Претендентів на папаху», в чомусь навіть
його стиль витончився, загострився. Але проблема в тому, що Чорногуз фактично
залишився в тому часі. Так чому замість цієї книжки не розглянути і не дати
Чорногузові за перевиданого Малковичем «Аристократа із Вапнярки»? Блискучий, як
на мене, один із кращих за всю історію літератури твір! То чому ж її сьогодні
не підтримати, якщо книжка із 30-літнім стажем і сьогодні викликає попит?
Григорій Штонь розпочав свій виступ із стислого
визначення того, якими критеріями він керується і перейшов до конкретики,
зауваживши зокрема:
«Преміюються літератори.
Література просто живе.
Як саме – розповідають і премії. Проте у розповідях цих
набагато більше людського змісту, аніж мистецького.
На жаль…
На превеликий жаль».
Володимир Даниленко наголосив: «Уперше ми бачимо різні підходи,
різні спектри думок. Якщо щороку це далі буде продовжуватися – то це дуже
позитивна тенденція». «Окремо хотілось
би поговорити за книжку Василя Базіва «Хрест», – зазначив він. Унікальний
випадок, коли перший прозовий твір у
житті цього автора висунутий на Шевченківську премію. Проза вимагає взагалі
дуже довгого часу роботи в якості підмайстра. Тобто нормальна проза – це та,
яка проходить дуже довгий чорновий період підготовки. Поки з прозаїка виросте
майстер, треба йому дуже довго працювати. Базів з першого разу написав роман.
Але він людина дуже ділова, конкретна, був менеджером, і те, що він висунувся
на премію, переклав англійською мовою, тут більше заслуги, я би сказав, як
ділової людини. Те що він ніколи не писав прози – відчувається, що був публіцистом
– теж відчувається».
«Андрій Курков – найбільш успішний з українських
письменників – сказав В.Даниленко. — Чому я поставив його на останню позицію,
хоча автор він дуже цікавий? За оту хитрість, що він зробив із останнім
романом. Візьміть його і відкрийте на першій сторінці: там іде щира подяка
львівському меру Садовому за запрошення
написати роман про місто. Тобто львівська мерія дала Куркову гроші, щоб він
написав рекламний роман про Львів. Це не можна розглядати як літературу. Це
просто сучасна технологія. Але він увійшов в історію тим, що вперше за
діяльність рекламний проект висунуто на здобуття премії Шевченка».
Як з’ясувалося в процесі обговорення, найбільше експерти
відзначали твори Юрія Щербака,
Володимира Лиса, а також ще називали Мирослава Дочинця і Левка Різника.
До розмови долучилися присутні в залі письменники. Так,
Микола Ткач змірковував про саму премію: «Що ми оцінюємо – книгу року, двох
років чи справді твір? Автора, чого він заслуговує? Якщо ми говоримо про премію
Шевченка, то, очевидно, що книга-лауреат цієї премії мала би вийти за межі
України і представити Україну».
Олександр Хоменко пропонує поглянути на премію дещо під
іншим кутом зору: «Як на мене, твір, висунутий на премію Шевченка, має
відповідати етосу Шевченка. Він не має бути найдосконаліший стилістично твір
або наймасовіший, або найпопулярніший. В тому є логіка, правда? Відштовхуючись
від цього критерію, ми маємо вибудовувати систему координат. Шевченків етос –
це текст, писаний в стихії історії. В цьому – весь сенс Шевченкової творчості,
починаючи від його поезії.
Гриць Гайовий звернув увагу присутніх на те, що протягом
усього існування оцього комітету і премії, жодної премії не дали жодному
сатирику. Він наголосив: «У нас є серед
сатириків дуже видатна постать – це Олег Чорногуз. Його дилогія 70-х рр., яка
перевидавалася тільки у радянському часі
десь сім разів такими тиражами, які зараз і не снилися. І зараз перевидається,
бо його думки не тільки актуальні, а й висловлені добірною українською мовою».
Станіслав Бондаренко зокрема зазначив: «Хотілось би, щоб
наша проза цікавила вже й Європу, і я
хочу цьому сприяти».
Ніна Гнатюк висловила думку, котру присутні визнали
вельми слушною: «Я могла би багато чого сказати і про шевченківських лауреатів,
і про позитив і негатив присудження премії впродовж двадцяти років. Але це вже
належить історії.
Сьогоднішнє засідання дуже важливе, але, на мою думку,
його треба проводити не тепер, коли відомі списки тих, кого висунуто на премію,
а на початку висунення. Адже ми знаємо, як інколи в областях спрацьовують
лікті, імена, зв’язки. І тоді Шевченківський комітет змушений вдвічі більше
працювати, часто розглядаючи вторинні твори, які потрапляють на премію».
Олекса Микитенко виступив, як завжди гостро і полемічно:
«Що мене найбільше тривожить у цих подальших преміях? Хотілося б, що, коли поет
чи прозаїк каже про село, то він мав би це робити мовою села, мовою дядька.
Якщо він каже про місто – то мовою міста. Але рідною мовою у містах мало хто
балакає, то ж ми перекладаємо.
Приклад – Андрій Курков. Що, ми не знаємо, що він живе в
українському середовищі? Ну й давали б йому за роман російською, мовою якою він
пише. Я передивився усі ці книжки –
жодної з них нема у тому відповіднику, у якому я хочу. Немає правди ні про
героя, ні про місто, ні про середовище, ні про наш час. І якщо з цього виходити
– тоді нікого не треба допускати до Шевченківської премії.
Віталій Абліцов поділився своїми роздумами : «Ми говоримо
тут в основному про постаті й суспільні проблеми. А мова має йти про літературу.
У Франції є премія, яка вручається на вечорі у кафе.
Вартість премії – 11 євро, але вона стає явищем у культурному житті Франції, і
ніхто не оспорює рішення тієї вечірньої компанії. То питання, певно, не в тому,
а в тому, яке місце посідає в нашому культурному житті література.
Стосовно сьогоднішньої дискусії. Безумовно, треба
говорити про художню вартість творчості претендентів. Я б виділив, насамперед,
Олега Чорногуза. Мені здається, що література все-таки пишеться для читача. А
читач у нас сьогодні випав повністю з цього процесу.
Підсумовуючи розмову, що відбулася в НСПУ, Михайло
Сидоржевський сказав: «Ми як письменники і митці маємо якесь право говорити про
діяльність Шевченківського комітету і вголос розмірковувати про те, щоб його
рішення були об’єктивними, справедливими.
Сьогоднішня розмова – це прецедент, який спонукає працювати на силове поле української
літератури. Такі речі, проведення таких обговорень рухатиме наш сучасний
літературний процес до більш системного підходу, більш системного бачення.
Такі заходи, безперечно, сприяють, працюють на наш
літературний процес, на оздоровлення атмосфери. Це те, що цікавить
письменників, читачів, усіх, кому література близька і цікава».
Записала Ярослава Парака