«Шануй батьків своїх…»

287

Сьогодні книжок друкується багато. На жаль, переважно це ті
плоди інтелекту і фантазії, котрі гріють душу хіба авторові. «Склепав»
такого-сякого сюжета, а чи понаквецював заштрихованих у сіре маловиразних
непідйомних віршиків про кохання-страждання або калину-Україну – от тобі й
книжка. А що ніхто її не читатиме, і нікому на цілому світі вона не потрібна –
то дарма…

Зайве казати, що є й інші книжки. І слава Богу. Різні за
призначенням, за жанрами і т.ін., але такі книжки об’єднує те, що вони справді
потрібні читачеві. І нехай якісь із них є подією для цілої культурної
цивілізації чи для країни, а інших чекають лише в межах окремого села – в
даному разі визначальним є те, що вони затребувані людьми. 

Книжки, які лежать переді мною на столі, належить саме до
цієї категорії. «Житні Гори. Історія. Людські долі» — товстий добротний
фоліант, а поруч – «Храм – частинка неба на землі», значно скромніша за
обсягом, у вигляді брошури з якісною поліграфією, і ось ще одна, з розкішною
назвою (цитата зі Святого Письма) — «Шануй батьків своїх і будеш довговічним
на землі». Перша – це, власне, історія одного з сіл Рокитнянського району на
Київщині, села з дивовижним найменням – Житні Гори. Друга – розповідь про
церкву в цьому ж селі. І третя – дослідження родоводів кількох родин Житніх
Гір. Автор — Катерина Кузьменко-Лісовенко, для якої Житні Гори – мала
батьківщина, найлюбіша серцю сторона; тут вона родилася, тут знайшла своє
щастя, і звідси, думаю, черпає силу. Бо для людини, котра серцем любить землю,
де Бог поклав їй родитися, звідки вона почала пізнавати цей неогортанний
неймовірний світ – для такої людини кожен доторк до материзни, кожен схід чи
захід сонця, зустрінутий на рідній землі – в радість, адже Господь щедро
винагороджує тих, хто щирий у своїх почуттях.

Тема дослідження Катерини Кузьменко-Лісовенко – історія.
Історія дуже й дуже локальна, так би мовити, бо стосується її роду й села, в
якому народилася. Дивним чином подібне зацікавлення авторки перегукується з
моїм. Я теж, ще з студентських років, з різних джерел збираю інформацію про
минуле мого рідного села Старого Солотвина, що на півдні Житомирщини, а також
про свій родовід. Тому книжки, що їх тримаю в руках, становлять для мене
особливий інтерес. Якась спорідненість душ, напевно.

На різних письменницьких зібраннях нерідко мова заходить про
те, що, мовляв, якби кожен з нас написав історію свого села чи міста, свого
роду – ось тоді, склавши всю цю мозаїку докупи, ми б отримали справдешню
історію нашої багатостраждальної України. Мабуть що так. Однак щоразу, коли чую
подібні заклики й обіцянки, згадую слова: замість нарікати на темряву – запали
свічку. Чому не пишеш, колего, поки ще не пізно, поки ще ходять на цій землі
останні носії безцінних знань про час, якого не повернути?.. Ось і  Катерина Кузьменко-Лісовенко, замість того
щоб переконувати когось у необхідності щось робити, запалила свою свічку – і на
цьому світі додалося світла, і стало менше на кілька темних сторінок нашої
історії…

Гортаю сторінки цих книжок, і усвідомлюю: написати їх могла
людина, котра (вибачте за патетику) безмежно любить свій край, свою малу
батьківщину – з принуки ж бо таке – і так — не напишеться. «Тут ми народилися,
зробили перші кроки в життя, — пише авторка у передмові до книжки про рідне
село. – З рідної землі починається дорога у великий світ. Тут започатковані і
примножуються наші родоводи. Хочеться, щоб вони були такими ж міцними, як
коріння віковічного дуба». Здавалося б, прості, звичайні слова, однак розумію:
щоб так написати, потрібно, досліджуючи минуле і пишучи ці книги, прожити в
своєму серці, разом із пращурами, із поколіннями, котрі перейшли на цій землі,
їхні життя, їхні поневіряння, їхні скупі радощі і великі тривоги тяжких,
драматичних часів, у яких нашим батькам і дідам-прадідам довелося вікувати,
відстоюючи своє, Господом дане право жити на цій землі.

Безперечно, книжки написані фахово, без зайвих
просторікувань і псевдопатріотичного замітання шароварами (на жаль, примітивних
творів на тему «як любити Україну і ненавидіти воріженьків» у нас продукується
сила-силенна, і шкоди для зростання національного самоусвідомлення, як на мене,
вони чинять більше, ніж користі, бо профанують, знецінюють порожнім, прілим
словом сакральність поняття «Україна»). Уявляю, скільки сил і часу пішло на те,
щоб зібрати матеріал – в архівах, розпитуючи старих людей, вишукуючи по зернині
інформацію зі старих газет, книжок, з різних документів і свідчень минулих
століть. До того ж, у книжці про історію свого рідного села авторка подає
доволі багато матеріалу в загальноукраїнському і регіональному контексті, тобто
в  своєму дослідженні виходить далеко за
межі Житніх Гір – аби читач відчув колорит епохи. А це вимагає неабиякої
обізнаності з вітчизняної історії княжої доби, литовського періоду, хмельниччини
і пізніших часів.

Вражає обсяг матеріалу, опрацьованого авторкою. Це
стосується всіх трьох книжок, а особливо дослідження про історію рідного села.
Тут під обкладинкою зібрана величезна кількість інформації про односельців, про
відомих українців, так чи інакше причетних до історії рідного краю (знамениті
Симиренки, академік Володимир Бусол, фізик-ядерник, лауреат Державної премії
лауреат СРСР Фелікс Бусол, конструктор ракет, двічі лауреат Державної премії
СРСР Дмитро Томашевич, лауреат Державної премії України, заслужений працівник
сільського господарства Василь Лісовенко – чоловік авторки книги), записані
розповіді старших  односельчан про
Голодомор 1932 — 1933 років, детально висвітлена тема участі земляків у війні
з фашизмом і боїв за визволення села (друкується список усіх жителів села, які
загинули у війні 1941 – 1945 років)… Власне, про історію Житніх Гір важкого
ХХ-го століття розповідають зі сторінок книжки односельці; десятки і десятки
їхніх монологів – це жива історія села, яка і досьогодні болить… Бо пам’ять
людська – нетлінна.

Особливу цінність становлять фотознімки – ці документальні
свідчення епохи, що відійшла, стала історією вже на наших очах. Старі, вицвілі,
чорно-білі – як у знаменитій книжці Івана Гончара «Україна й українці» — з
кінця ХІХ століття, а також першої половини століття минулого, 1960-х років і
часів пізніших, фотографії промовляють не згірш від текстів, бо це – застиглі
миттєвості часу… Ось фото, датоване 1885 роком: одне з сімейств села; двоє
чоловіків сидять на табуретках, біля них стоять святково одягнені жінки; всі
дивляться в об’єктив, погляди серйозні, але не насторожені, на вигляд статечні,
спокійні, впевнені в собі хазяї. До пекельних буреломів, які ламали долі,
корчували коріння і розтирали мільйони життів у табірну пилюку – ще далеко, ще
нічого не вістує грядущих катаклізмів… А ось і епоха новітня: житньогірці на
тракторі «Фордзон», і поруч – фото першого сільського тракториста. Ось численні
фото стареньких односельців, знімки воєнного часу з підписами «загинув»; а ось
– «Жінки на косовиці» (по війні), сільські механізатори, і портрети, портрети,
портрети… Так, наче авторка прагнула не пропустити нікого з односельців; нехай
про всіх буде згадано. Книжка ж пишеться не на один рік і не на одне
покоління… 

Мені здається, що особливо дорогою, близькою для Катерини
Василівни є книжка «Шануй батьків своїх…», в якій вона досліджує історію
поколінь кількох житньогірських родів, в тому числі, звичайно ж, свого.
«Візьміть у своє серце історію свого роду, — звертається авторка до читачів у
передмові, — наповніть його любов’ю до своїх прародичів, до землі, дарованої
нам Богом, до нашої найріднішої батьківщини – Житніх Гір». Промовлено красиво,
щедро, щиро…

Як зазначено у списку використаної літератури, при
підготовці до написання цієї книжки авторка працювала в архівах,
використовувала літописи, довідники, книжки з історії рідного краю… І,
безумовно, черпала інформацію з розповідей старших людей. Зрештою, результат
праці дослідниці вражає: вибудувано генеалогічні дерева до середини ХVІІІ-го, а
в кількох випадках – навіть до кінця ХVІІ століття! Один із родоводів
простежено впродовж 11 поколінь! Чи багато з нас може похвалитися тим, що знає
своє коріння глибше діда-прадіда? Можу тільки позаздрити удачі Катерини
Василівни – я в дослідженні свого родоводу дістався лише сьомого покоління…

Знову ж таки, написано професійно, якісно, з любов’ю. Як і
третя книжка – про церкву святого Іосифа Обручника села Житні Гори. В
історичному нарисі про сільський храм, споруджений ще 1766 року, авторка
використовує маловідомі архівні документи, більшість яких публікується вперше…

«Усе, що існує на землі, має своє коріння, свої витоки» —
висновує Катерина Василівна. Воістину так. І кожна людина, котра приходить на
цей світ, є містком між минулим і майбутнім, сполучною ланкою в безперервному
ланцюгу поколінь. Допоки ланцюг міцний – зберігається традиція. Житиме традиція
– збережемо культуру, на якій тримається генетичний код нації.

Тож – шануй батьків своїх – і будеш довговічним на землі.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!