Шанс магнатам «роздягтися» й долучитись…

177

Хтось може подумати: чого б це магнатові захотілось
запросити поета на освячення свого приміського замку? Хіба що серед причин, як
кажуть французи, „шерше ля фам”? Та це лише зав’язка. Важливіше, що класична гамлетівська
дилема „бути чи не бути” отримує тут серйозну корекцію з поправкою на
сьогоднішні реалії: „мати чи бути?” А хіба не можна це категоричне „чи” між
дієсловами замінити чимось терпимішим, щоб Мати й Бути одночасно?

Йдеться про книгу відомого київського поета Станіслава
Бондаренка „Пікнік із мільярдером, або Травми трав” („Ярославів Вал”, 2013).
Власне, для самого мільярдера, який повертається до Києва зі свого острова на
освячення свого ж таки замку, такої дилеми спершу не існує – він навряд чи й чув
про видатного психолога Еріха Фромма з його працею „Мати чи бути?”, яка дасть
доволі болісно про себе знати у фіналі твору…

До книги увійшли, окрім властивої Станіславові Бондаренку
міської лірики, відома вже читачеві філософська поема-кліп „Нічна розмова з
Європою” (за якийсь рік перекладена п’ятьма європейськими мовами) та зовсім
нова психологічна поема-кліп „Пікнік із мільярдером”, яка й дала назву
виданню.    Якщо „Нічна розмова” – це
запрошення до інтелектуально-чуттєвого осмислення спільних історичних
„сутінків” і пошуку твердих купин на заболоченому шляху до взаємопорозуміння з
Європою, то „Пікнік” – перша в нашій літературі спроба проникнути в темні
лабіринти життя і психології новітнього прошарку олігархів – з ґрунтовним
підтекстовим долученням видатних психологів Еріха Фромма та його старшого
соратника Зиґмунта Фройда.

Коли магнат на освячення замку кличе поета „з княжим іменем Ярослав”,
той не здогадується ні про істинні причини запрошення, ні про те, ким був
втаємничений багатій у радянські часи, і тим більше – хто його дружина. Під час
зустрічі в Тарасовім парку, де поетову „юність і студентство катком закатано в
асфальти” й де „час, буває, робить сальто, вертає – бігуном з фальстарту”, поет
наївно розповідає магнатові про університетські роки й однокурсницю, яка разом
з ним долучилася до творення самвидавського журналу, а після розгорому
„студентської вольниці” і перших бесід-допитів у брежнєвські часи  стала „може, Юда в платті, а може, й ні”, бо
довірилася офіцерам органів, заплутавшись у їхніх тенетах. Поет не знає, що та
сама однокурсниця давно стала дружиною олігарха, колишнього офіцера з
Володимирської, і якраз вона, вже невиліковно хвора, є ініцатором запрошення
Ярослава – з надією заслужити якщо не прощення, то хоча б розуміння. Випадково
Ярослав пізнає в оточенні магната того офіцера, який свого часу допитував його,
підсвідомо потягнувши за нитку згубний для мільярдера клубок минулого:

 

…Не хотів казати слова гучні

про дива у нашій сторонці:

той, що мене „викрив”, майор гебні

виріс в шефа ваших от… охоронців!

Жаль, що бізнес в цій стороні

то ментівський, а то гебістський.

Із яких ви саме – із тих, чи ні –

нині байдуже, тож не бійтесь…             

 

Отже йдеться не лише про те, „як серед людства аж із семи
мільярдів// двоє попались в грі на тій самій карті.// Двоє вхопили з різних
боків наживку. // Треба ж: поет, майбутній магнат і… жінка”. Вже в замку
Ярослав дізнається, що та сама дівчинка, яка колись мріяла про „свій острів” та
„пейзаж ґоґена”, давно все те має; більше того, на острові, як самовдоволено
зізнається магнат, „… вона писала й ваші портрети. // Визнайте, сприяв я
здійсненню мрій: ви от стали гарним тепер поетом, а я маю Жінку і бізнес
мій…”. До того ж, багатій пропонує поетові визнати, „що кожен з нас не
програв”.

  Ошелешений Ярослав
навряд чи може погодитися, адже хіба не через неї аж до часів „перебудови”
„звивалась життєва фабула у змію чи страшну пружину”?  Поетові, мабуть, легше повірити, що
магнат-ревнивець заманив його в пастку для розправи-ліквідації. Але ні – після
швидкої смерті дружини той сам шукає контакту з Ярославом, хоча й чує від нього
жорстке: „МАТИ – то ви маєте, але от щоб… БУТИ, // то, за Фроммом – досі вас
не було. // Хоч вживаєте найвишуканіші фрукти, // кажете „адью” й тактовне
„алло”, – //в порівнянні з тою березою // ви ще навіть і не трава, // скоріш
коліща бульдозера нетверезого, // що наїхав на природні права”…

Але темами „любовного трикутника” чи усвідомлення моральної
відповідальності за минуле поема не обмежується. Громоподібно звучить у ній
парадоксальна ідея створення у „найкам’янішім совєцькім замку” на столичній
Володимирській „Музею жертв геноциду і моральних авторитетів або ж Апостолів
духу” – на зразок того, що вже є у литовському Вільнюсі. Ярослав „заради
амністії душі” пропонує магнатові фінансово долучитися разом з іншими
олігархами до створення на дніпрових кручах „Пантеону звитяжців, який почався б,
мабуть, зі Стуса” – і тоді енергія капіталу, поєднавшись з енергіями душ,
запрацює на народ і державу. Цей самий мільярдер –  колишній офіцер – вже нібито готовий
долучитися, принаймні, на словах, бо відчуває, що з утратою жінки перестає
„бути”, і, можливо,  самопозбавлення
бодай частки грошей іще поверне йому шанс буття. В ході напружених і болючих
діалогів з поетом у нього визріває можливість: віддавши те, що „Має”, набути
такого, щоб „Бути”…

Станіслав Бондаренко, як відзначає у передмові до книги
Микола Жулинський, „напрочуд київський, міський поет”, про що свідчать і його
попередня збірка „Кирилиця київських вулиць”, і філософська поема-кліп „Нічна
розмова з Європою” (про яку академік раніше писав у статті „Розвиднення слова в
сутінках Європи”), і вміщений у цій же книзі розділ лірики під назвою „Вощини з
вулика вулиць”. Закорінене вміння заходити „на десять віків углиб” київської
історії й осмислення того, що Київ – не просто місто, а цілий космос, „новий
Єрусалим”, теж дає серйозну моральну перевагу над „транзитним”
опонентом-мільярдером чи ще жорсткіше – над одним „із тих приблуд, що вже пани
тепер над панами”, як називає магната колишній офіцер-„афганець” Борода, тепер
інвалід-бомж, який втратив руку й ногу, працюючи на одному із заводів олігарха.
Саме Борода, що сидить на тій лавці в Тарасовім парку, яка була колись місцем
зустрічей-побачень майбутнього мільярдера, першим впізає магната й морально
викриває його. Людина, „у якої забрали все” і яку потім розшукує особисте
сек’юриті магната, може собі дозволити навіть такий присуд:

 

…З братками своїми – свідомо чи несвідомо –

твориш ти новий Афган, тільки вже вдома!..

Я  тебе… скоротив:
міль-яр-дер – це міль,

ярдами й кілометрами пожираюча душі й тіло

разом із одежою… Твій сотий автомобіль –

тобі мої співчуття – це твоя могила…

 

  У „Пікнікові”
справді йдеться не лише про питомо київську топоніміку, а про дух Міста, що
наповнює собою поетику:

 

Коли вже Київ той вечорів,

ми чули пращурів – не щурів…

Вертались ранком від княжих трав

до трав Тараса – повз цей анклав –

квадратний замок на Володимирській,

найкам’яніший совєцький замок,

в якім щезали тоді роди людські…

І ніби вчувши замáх і зáмах, –

йшли протилежним, Софійським боком         

і притискались до цих домів,

де Васнецов жив, і Гашек смів

придумать Швейка тут ненароком.

Так, ніби Гашек з кумедним Швейком

чи Васнецов з його „Богоматір’ю”

могли прикрить нас, щоб вільно швендять,

так, ніби разом нас рятуватимуть…

 

Цікаво, що ця розповідь-спогад адресується саме тій людині,
яка років тридцять тому, мабуть, спостерігала з вікон свого кабінету на тій же
Володимирській за щасливими студентом і студенткою, яким навіть не варто й було
переходити на інший бік.   

„Як і раніше, справа порятунку залежить від самих тих, хто
його потребує й усвідомлює”, – зазначає в передмові до книги академік
М.Жулинський. Тож, попри будь-яку можливу чергову з’яву „приблудних мерів”,
„архітекторів-архіварварів” і нових недолугих „окупантів із білбординців”, є
шанс вибирати між „музеєм Совісті” і „музеєм магнатства”, між „Мати чи Бути”.
Та хіба можуть насправді наші олігархи „роздягтися” фінансово й „роззброїтися”
морально, щоб „перетворити на друга ворога” – 
стати теж народом і віддати частину того, що мають, заради того, щоб Бути?
Звичайно, важко уявити, що з їхньою допомогою у лігві-замку КДБ будуть
відтворені колишні камери Стуса, Світличного, Марченка та інших звитяжців духу.
І що наші „Рінат, Петро чи ще якийсь Шпинат” дозріють, навіть заради власної
„вічної пам’яті”, до пожертви частини набутого. Але прецеденти всього цього,
виявляється , вже є: колишні литовські політв’язні проводять екскурсії,
показуючи людям і власні камери та позбавляючи народ амнезії. А з іншого боку,
є вже й багатії, які добровільно позубулися бізнесу та доросли до втілення ідеї
„деМАГНАТизації” – Герман Стерлігов у Росії чи уродженець Донбасу Владислав
Кириченко, який теж зрікся гонитви за надприбутками й допомагає нашій
культурі…

Наскільки „Пікнік” – автобіографічна річ? Це запитання,
скоріше, до самого автора та до літературознавців. Відомо лише, що 1977 року
Станіславом Бондаренком було створено не лише самвидавський студентський
журнал, а й цілу організацію, яка називалася „Академія Гарума” (це закодоване
від угорського слова „три”, а насправді академіків було пізніше шість, і
президентом цієї Академії був саме він). У будь-якому разі, лейтмотив поеми
зовсім не зводиться до простенього „катюзі по заслузі”, такого тут навіть не
знайдемо. Скоріше, віднайдемо співчуття магнатові:

 

Думав, як вас втішити – і надумав я,

що не оприлюдню ваше ім’я

 (в пам’ять жінки) й
ті протоколи допитів –

з вашим підписом і вашого холуя…

 

   І, як підказує
„Сповідь учорашнього магната” у фіналі поеми-кліпа, ті з’ясування стосунків на
тлі утрати магнатом дружини й загалом сенсу життя, приводять його принаймні до
переосмислення долі й звернення до Бога:

 

…Я з азартом перемагав,

та позбавлю себе ужинку.

Чи ж не Ти мені помагав –

поверни ту єдину жінку!

 

Я для неї себе долав…           

Відбивав я круті навали:

Боже, я лиш тоді вбивав,

як вони мене убивали.

 

Світ вже світом буть перестав –  

каюсь, грішний: бо вперше жив я!

Я радітиму безгрошів’ю.

Боже, виправи і настав!..

 

Треба сказати й про незвичайний загальний контекст цієї
„кліпової”, колажної книжки – з урахуванням 
і наявної тут  „Нічної розмови з
Європою”. Цей контекст ґрунтує екзистенційну думку: „Рим – теза, Візантія –
антитеза, Київ – синтеза”. Адже ще Іван Павло ІІ говорив, що „збагачена генієм
української культури церква дихає тут двома легенями східної і західної
традиції”. Та наскільки готові ми стати не лише географічним, а й духовним
центром об’єднаної Європи – покаже час.

Автор, напевне, свідомий того, що далеко не сто відсотків
читачів одразу відчують усі психологічні нюанси тексту й підтексту, але в
будь-якому разі, на відміну від масовиків постмодернізму, він не „опускає”
сучасних читачів, а навпаки вивищує їх, збагачує – як творчим віддзеркаленням
ідей Фромма та Фройда чи великих європейських киян Миколи Бердяєва та Льва
Шестова (якщо згадати „Нічну розмову”), так і точним відтворенням „задзеркалля”
сучасного існування.

Насамкінець іще одне свідоцтво того, як наша „поезія для
високочолих” може пробивати кордони: за повідомленням доцента-філолога із Сум
Алли Ярової, на осінній науковій конференції в Барселоні  «European Culture» вона читатиме лекцію,
базовану на „Нічній розмові з Європою”, а один із іспанських композиторів пише
музичний твір за цією поемою Станіслава Бондаренка, який там теж прозвучить в
рамках культурної програми “Poesía y Música sobre Europa”.

 

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!