Сергій Шинкарчук. «Україна та багатоликий Янус»

“Українська літературна газета”, ч. 1 (369), січень 2025

 

 

Піднімаючи тему так званої «великой русской культури», історично усталеної «приемлемости», витоків посталого шовінізму, хоча б задля спростування чи зосередження на правді про Росії, ми тим самим робимо послугу тій самій Росії. В розмовах про Росію немає іншої Росії. Подібними полеміками, докопування до суті ми шукаємо чи, принаймні, прагнемо іншої Росії або ж через призму її жорстокої постави зрозуміти власне обличчя. Але проблема в тому, що її немає. І ніколи не було. Взяти хоча б опозиційних письменників XX ст., приміром, А. Солженіцина чи Б. Пастернака – Нобелівських лауреатів з літератури, шанованих і поцінованих на Заході. Перший поневірявся по в’язницях і Гулагах, про що і написав найвідоміші книги «Архіпелаг Гулаг» та «В круге первом», розповів в них начебто правду про режим та внутрішню  «кузню»  тюремного закулісся, другий – також емігрант, заборонений в СССР, переслідуваний, написав всього «Доктор Живаго» без якогось конкретно видимого антирежимного контексту, а, втім, перший, як не дивно, став в підсумку героєм вже зановосформованої Росії, відкрито підтримав імперські історичні та культурні наративи, зокрема про те, що українці, як такі, є – перефразовуючи – маленькою частиною, або як вони люблять – окраїною російського простору; і це та людина, що пройшла Гулаг. До чого я веду? – Не існує опозиційних росіян, як певного абсолюту, вони начебто є, можуть щось заявляти, творити цікаві речі (чим і небезпечні!), – маю на увазі в художньому розумінні, а не моральні імперативи персонажів чи творів, – але вертикаль системи все одно допасує їх до свого багатоголосся, вони в будь-якому разі стануть черговим відростком російського культурного надбання, що, нашаровуючись одне на одне, робить її ще сильнішою та могутнішою в контексті можливого звучання голосу, вони, так чи інакше, підпадуть під потрібну систему координат та будуть використані у цілях продовження життя імперії і побільшення її міфічної величі.

І заборонені на початку, ті ж самі «Архіпелаг Гулаг» та «Доктор Живаго», як антирадянські, вже давно є класикою російської літератури та активно читаються у фактично тій самій переформатованій державній кухні, незважаючи ні на що. Бо ж питання не стільки в тому, що вони пишуть, а в тому – як вони це роблять, чиї внутрішні коди несуть, а це перекреслює будь-які намагання довести світу, що їхня література – це суміш викривленого бачення світу та вироджених людських мотивів. Те ж саме стосується і опозиційних політиків чи діячів культури: отримуючи закордонні премії, байдуже за що – за кращий фільм, за боротьбу свободи слова, книгу, – рано чи пізно система інтегрує ці позірні опозиційні потуги для зміцнення самої себе, зокрема і ментально – на заході. Вона як багатоликий Янус з безліччю облич та голосів, хоч суголосних, хоч протилежних, служить одній меті – великій імперії. І обговорюючи її вкотре в інтелектуальних, філософських, політичних, історичних чи культурних дискурсах, заглиблюючись в багатоманіття її іпостасей та брехні, начебто шукаючи правди, справжньої Росії чи іншої Росії, ми тим самим робимо їй послугу, бо долучаємося до творення ще однієї пантоміми багатоликого Януса, яку він залюбки візьме за основу нагадування, яку потім зможе використовувати в своїх цілях побудови власної могуті, насамперед в головах людей, оскільки знову зможе про себе заявляти, можливо, використовуючи полеміку через роки, знову зможе перебувати в думках в тій чи іншій ролі, байдуже якій, деспотичній чи, раптом, припустимо, демократичній (що, гадаю, є ще більш небезпечним до України, аніж теперішня автократія), конструюватиме нові ланцюжки впливу та притягальної сили до себе безперервними компіляціями. І навіть пишучи це, система здатна зробити ці слова інструментом полікультурної уваги, міжкультурного діалогу, допасувати до власного схизматичного джерела. Тож, це жодним чином не допомагає пізнавати Україну тим, які її не пізнали, не заповнює прогалин та не будує її. Маю на увазі в першу чергу центробіжні розмірковування, в центрі яких не Україна, а Росія.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Доречним буде згадати і інші імперії, наприклад, Римську, де ті чи інші письменники, незважаючи на політичні, світоглядні передумови, так чи інакше були на службі імперії та уславлювали її, хотіли того чи ні. Тим паче, що влада їх всіляко заохочувала до цього своїм покровительством. Схожість Росії із Римською імперією в цьому розумінні дуже велика, не дарма її часто іменують «Третім Римом», хоча перша ніяким робом не дотягує до другої. Не варто вводити себе в оману тим, що світ розлюбить російську літературу чи засумнівається в їхніх письменницьких якостях, вирішивши позбутися, бо це не так. А якщо і так, то тільки на дуже короткий проміжок часу, задля солідарності, а не через переконання її шкідливості, втім, і те – далеко не всі. Без сильної та надійної противаги в особі української літератури, формування в суспільстві нового культурного бачення українських авторів, позбавляючись радянських анти- установок, насамперед новітньої сторінки нових авторів, всецілої державної підтримки на всіх внутрішніх та зовнішніх шаблях, не вдасться повністю уникнути мімікрії російської.

Ціла плеяда самобутньої української поетичної думки, яка нічим не поступається європейській, і тим паче російській, – найпевніше опертя та надійна точка відліку для виходу з-під орбіти ментального російського ядра впливу та рушійна сила в утвердженні незаперечності елітарності української культури та приналежності до світової. Пропагандистська імперська тінь сховала чи, як мінімум, применшила українське літературне сонце, тих самих Василя Стуса, Володимира Свідзінського, Тараса Мельничука, Богдана-Ігоря Антонича та інших, які на заході входили б в число найбільш пошанованих та затребуваних поетів. Адже питання не стільки в таланті, який ніхто не заперечує, а в його розголосі, донесенні до світової спільноти,

до дискусії в інтелектуальних, філософських масштабах, до руйнування створених за десятиліття універсальних психологічних (першосортних-другосортних) бар’єрів, нав’язаних невидимою полюбовною усталеністю. І те, що «великий хтось» дуже сильно постарався в цьому питанні, як і в багатьох інших, не викликає сумнівів. Діапазон української поетичної думки дуже широкий: від класичної форми (Зеров, Рильський, Косенко), природньо-містичних мотивів (Свідзінський, Тичина, Антонич) до авангарду (Семенко, Плужник) чи екзистенціалізму (Стус). Він досі здатний нести актуальні мислительські, загальнолюдські меседжі та відновити справедливе місце України в культурних межах Європи та світу.

Мімікрія російського на тілі українського вже давно відома, але тільки після масштабного вторгнення 2022 року почала набувати розголосу та рис спростування: українські художники (Малевич, Куїнджі, Айвазовський, Ріпин, Пимоненко тощо) виявляються українськими, а російська мова не одне століття паразитувала на українській та інших, зокрема на німецькій (за часів німецької Катерини II), французькій, не гребуючи привласнювати та запозичувати (заимствовать (рос.) – краще передає значення) безліч слів. Найбільше постраждала українська, слова з мови якої й досі вважаються російськими. Тією ж парадоксальною – інакше й не скажеш – паразитуючою справою займався вище згаданий Солженіцин, начебто вживаючи в своїх книгах виключно російські та староросійські слова, чим так пишався, а насправді українські, які потім називав малоросійською говіркою, а, отже, відгалуженням нашвидкоруч склепаної за пару століть московської. Не рідко і наші редактори бракують певні словотвори, як так звані русизми, хоча, якщо заглибитись, будь-який мовознавець спростує це. Ця сфера також потребує скрупульозної роботи наших та закордонних славістів.

Потрібно нарешті розправити крила і перестати озиратися на минуле в ролі жертви, що постійно тягне нас до низів та скорботних установок, перестати бути сакральною жертвою, яка продовжує життя імперії, а формувати майбутнє на основі нового переосмислення пам’яті, але вже з погляду переможної та справедливої України, з огляду на героїчну міць, що закарбована зокрема і в культурних кодах нації, видатних своїми творами та життям постатей. Останні – що характерно – не завжди знайдуться і в Європі, адже життя поруч з авторитарним бичем-державою породило справді непересічних людей, уславлених великою силою волі та нескореністю.

Байдуже, якою буде Росія – це буле все той же багатоликий Янус, просто з інших обличчям, і це обличчя все одно прагнутиме поглинути Україну, жорсткою чи м’якою рукою, в жодному з варіантів для неї України не існує, бо Україна – це альтернатива проти всіх цих масок, Україна – це окреме інородне тіло, що не надається до ще одного шаржу, це протиотрута проти багатоликого іманентного та інерційного, жорстокого та безглуздого, що живе за всіма тими личинами. Тому Росія ніколи не збагне Україну, не спроможна її збагнути, оскільки все навколо перетворює у своє відображення, відгалуження, знаходить себе в тому до чого доторкається, в неї виходить робити з усього під’я­рем­ного – Росію, але не в випадку України, бо ця, як антитеза, завжди виокремлює власну суть, і тоді, коли вже поглинута, зберігає власне обличчя, не перетворюючись на її, Росії, манір. Росія не зможе зрозуміти Україну, бо просто-напросто не може бачити щось, окрім себе, не може бачити щось, що суперечить її всепоглинаючій силі перетворення. Україні варто зосередитись на самій собі, творити та відновлювали свою ідентичність, шукати в повсюдних білих плямах історії своє правдиве лице, говорити і розмірковувати про правду, але УКРАЇНОЦЕНТРИЧНО, заразом формуючи образ України через новітню сторінку мужності, правди та віри, як ментальну, духовну та фізичну приналежність до чогось подивугідного.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.